Образи та мотиви "Слова" в українській літературі

Понад 20 опублікованих - повних і неповних - перекладів переспівів "Слова" існує в українській літературі. Перший переклаі

" на українську мову здійснив у 1833 р. Маркіян Шашкевич "Слова _^^ "Плач Ярославни"), потім над твором працював його (до нас ^^ ^дц Вагилевич. У Тараса Шевченка є переспіви друг '.•'„о^зд" - "Битва на Каялі" ("З передсвіта до вечора...")

''ІТііч Ярославни".

1857 р в Києві було здійснене видання «"Песнь о полку

" переведенная на украинское наречие М. Максимовичем». Ло°перекладів пам'ятки звертались С. Руданський, І. Франко, Ю. ^д „ькович, Панас Мирний (він викоритав для цього перекладу (Ьорму думи), М. Чернявський, В. Щурат, Б. Грінченко, М.

ричьський, Л. Махновець та ін.

Образи й мотиви "Слова" осмислювались українськими митцями

nvci вимог часу. В циклі "На старі теми" І. Франко використовує пял епіграфів із "Слова", підкреслюючи волелюбні і патріотичні традиції українського письменства, його громадянську спрямованість та вічну жертовність народу:

Давно забута рать в забутій спить могилі, І Ігор спить, і з ним все плем'я соколине;

Лиш крик поета ще лунає в давній силі,

Байдужість сірая куняє на могилі,

А кров із руських ран все рине, рине, рине.

У бурхливому XX ст. образи, теми, сюжети "Слова" відгукнулись у творах поетів різноманітних спрямувань і течій. Оплакуючи смерть великого композитора Миколи Лисенка, поет Грицько Чупринка в поезії "Славетна могила" (1912 р.) звертається до незабутніх образів безсмертного твору:

Славетна могила - оселя Бояна! Тут ліг незабутній натхненний співець. Тут край положила незгоєна рана Будителю сонних байдужих сердець.

У циклі "Ноктюрн" Богдана Лепкого, написаному у роки першої світової війни, відбито враження від побаченого й пережитого. До поезії "Дванадцять жінок" поет поставив епіграфом рядок із "Слова":

Жени рускія всплакаша ся". Вірш-молитва розгортає тему постійних втрат і сліз, яких так багато в історичній долі українського жіноцтва:

Дванадцять жінок

Минає цвинтарні ворота.

Терновий вінок

Хтось сплів з крові, сліз і з болота.

О, Пречиста!

Поезія Павла Тичини "Плач Ярославни" (1923 p.) no-нов переосмислює цю улюблену поетами тему, вводячи до неї мо громадянської війни:

Прислухається княгиня - тільки сніг,

. тільки сніг та сніжок, та за полем, та за лісом голос-голосок:

- Батька війна!

Матері ма!

Хто пооре, хто засіє? -

А-а!

У збірці "Книга Лева" (1936 p.) Богдан-Ігор Антонич вміщує третій главі поезії, що навіть у самих назвах відлунюють традщ давнього твору: "Слово до розстріляних", "Слово про чорний поля

"Слово про золотий полк", "Слово про полк піхоти", "Стяги;

куряві".

У спадщині Миколи Зерова два сонети: "Сон Святослава" "Князь Ігор". Перший сонет створено 31 квітня 1931 р., ли;

передчуття огортали його душу. Зеров примушений був виступаї "свідком" на сфабрикованому процесі СВУ - Спілки визволені України, з дня на день чекав арешту. "У сонеті "Сон Святослава'І висловив поет безперечно свої глибокі особисті переживання. |

А ось напоєні зеровським життєлюбством, зеровською зак ханістю в світ рядки із сонета "Князь Ігор":

В стременах став, зорить. А кінь гребе І ловить ніздрями далеку вогкість Дону".

Максим Рильський У самого Рильського розгорнена тема втечі Ігоря з поло;

"Свиснув Овлур за рікою" (1940 р.). У знаменитому "Слові про рід:

матір", виголошеному поетом на радіомітингу, що транслювався ]

окупованій Україні в 1941 р., використано чимало патріотичні образів "Слова".

... Коли шумлять-дзвенять світи Від рику раненого лева, Лисиці брешуть на щити І кличе див поверху древа! Хто золоту порве струну, Коли у гуслях - дух Боянів...

іьгький трактує "Слово" як високу мистецьку прадавнину

- ьпї культури, котра збурює в душі кожного українця укра¹¹""^"¹ •'.'• •'•

""^А'ндиій Малишко у збірці "Битва" (1943 р.) порівнює з княгинею д -щвною свою рідну матір - скромну селянку-колгоспницю з — „_'рд - '(вгу Остапівну. Ця своєрідна трансформація переростає

иге поетичне узагальнення, сприймається як образ матері­ї/країни, покинутої нерозумними синами.

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно, Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу. І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославна, На дніпровськім лужку, на трипільському древнім

валу.

Збірка поезій А. Малишка 1946 р.так і названа "Ярославна". "Счово о полку Ігоревім" - невичерпне джерело натхнення

українських митців.

9. "Та хто б не був незнаний на ім'я автор, "Слово" його виявляє і великий індивідуальний талант, і існування в ті часи на Україні цілої школи літературної з виробленою технікою, стилем і тради­ціями. Читаючи навіть тепер це "Слово", до того ж у попсованій редакції, почуваєш усю його красу надзвичайну, його високу образнісать, кований стиль, подекуди ясно ритмічний, влучні вирази й класичні характеристики". Сергій Єфремов.

Тема 3. Іван Вишенський середньовіччя.

видатний полеміст

"Послання до єпископів".

і. Що донесли століття.

В середині XVI ст. в містечку Судова Вишня на Львівщині народився Іван Вишенський ("Іоан мних з Вишнє", "странник речений Вишенський"), очевидно, в убогій міщанській родині.

Початкова освіта набута у Луцьку й Острозі, куди його міг запросити, за припущенням І. Франка, український магнат князь Василь Костянтин Острозький, який оточував себе талано­витими людьми.

70-80 pp. - з невідомих причин Вишенський переселяється на гору Афон (Греція) - найважливіший духовний центр православ'я у

ті часи, стає послушником, потім ченцем і далі аскетом- пустельником в одній з печер над Егейським морем.

1604-1606 pp. - перебуває в Укроїм, потім знов Афон, живе як аскет-пустельник, "Іоан мних з Вишнє" ніколи не забував матері-України і її стражденного народу, жваво цікавився подіями, що відбувались в рідному краї, надсилав туди свої послання. Його дух був у постійній борні: пустельник-аскет і полум'яний патріот жили в його душі разом. "Перша і найважливіша ознака харак­теру Вишенського - це живе чуття і фантазія, тобто те, що становить поета-пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошану­вання; рівнодушних, холодних відносин до людей чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно ця сторона його натури, ця живість чуття, була предметом його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало всі такі прояви гарячого людського чуття гріхом". Іван Франка.

У 20-ті роки XVI cm. Іван Вишенський помер, припускають - в одній з печер Афона.