Теоретичні підходи до визначення поняття національної економіки

Існують різні теоретичні підходи до визначення національної економіки. В сучасній економічній науці Заходу національна економіка ототожнюється з національним ринком. Але такий підхід спрощує проблему. На думку відомого економіста, лауреата Нобелівської премії В. Леонтьєва, А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Дж. Мілль створили велику теоретичну будову, що заснована на понятті національної економіки як системи, що схильна до саморегуляції та складається із багатьох різноманітних, але взаємопов'язаних видів діяльності та суб'єктів господарювання, що виробляють і споживають.

Упродовж багатьох років представники неокласичного напряму економічної думки відстоювали саме це розуміння національної економіки. Наприклад, на таких засадах Л. Вальрас розробив свою теорію загальної ринкової рівноваги. Однак в умовах різкого підвищення ролі держави після економічної кризи 1929 – 1933 років саме таке розуміння національної економіки не повністю відповідало новим реаліям. Цілком справедливо, що представники кейнсіанського та соціально-інституціонального напрямів економічної думки ввели в систему національної економіки державу. В сучасних умовах, незважаючи на критику державного втручання в економічні процеси, видатні представники неокласицизму Ф. Хайєк і М. Фрідмен вважають, що державі необхідно не тільки виконувати роль «нічного сторожа», а й встановлювати «правила гри» суб'єктів ринкової економіки.

Таким чином, у сучасних умовах національна економіка на Заході розглядається здебільшого як ринкова змішана економічна система з властивою їй взаємодією механізмів саморегулювання, державного та громадянського регулювання.

У марксистській економічній літературі поняття «національна економіка» зустрічається рідко. Однак це стосується скоріше форми вираження, а не змісту. Національна економіка розглядається марксистами як система виробничих відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання результатів діяльності людей, а також ефективного використання ресурсів, з властивими їй цілями розвитку виробництва, формами його організації і господарювання. Продуктивні сили і технологічний спосіб виробництва є матеріально-технічною основою національної економіки, а структура виробничих відносин, економічних законів і категорій – соціально-економічною основою.

У ході наукових дискусій сформувався ще один підхід до визначення національної економіки. Вона розглядається як народне господарство країни. Наприклад, відомий творець «німецького дива» 1948 – 1956 років Л. Ерхард у книзі «Добробут для всіх» досліджує саме національне народне господарство, проблеми переходу від тоталітарної, примусової до ринкової економіки. Народне господарство – продукт історичного розвитку, поглиблення суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва. Воно являє собою сукупність всіх галузей і регіонів країни, об'єднаних в єдиний організм різноманітними економічними зв'язками.

Якому з цих трьох підходів віддати перевагу? Не можна вважати конструктивним як абсолютизацію, так і заперечення того або іншого підходу. У межах кожного з них вирішуються певні специфічні завдання, розробка ж складних проблем вимагає їх розумного синтезу.

3. У сучасному уявленні під національною економікою прийнято розуміти народне господарство конкретної країни, структуроване в галузевому та регіональному просторах, регулюване інституціональною системою, відповідно існуючим економічному, політичному (державному) та ідеологічному (суспільному) порядків. Це – сукупність усіх суб’єктів, поєднаних в єдиний організм багатосторонніми економічними зв'язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, послуг і духовних цінностей. Вона є продукт історичного розвитку певного суспільства, розвивається за загальними економічними законами.

Національній економіці, як цілісному організму, властиві наступні основні ознаки:

1) загальний економічний простір, що характеризується:

а) єдиним економічним законодавством;

б) єдиною грошовою одиницею;

в) загальною грошово-кредитною і фінансовою системами;

2) наявність тісних економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на основі поділу праці;

3) територіальна визначеність із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу та координуючу;

4) загальна система економічного суверенітету.

Розуміння сутності національної економіки було б неповним без визначення її суб'єктів. Головними з них є господарські одиниці, домогосподарства й держава. Кожний із суб'єктів прагне найбільш повної реалізації своїх економічних інтересів. У національній економіці кожний суб'єкт, чи то господарство, фірма, регіон або держава, включаючись до економічного простору, має свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об'єктивними економічними законами і знаходить своє втілення в національному економічному інтересі.

Національну економіку змішаного типу інколи розглядають з позиції приватного та державного секторів. У складі приватного сектора виділяють:

а) домогосподарства, як одержувачів доходу і витратну групу;

б) ділові одиниці (підприємство, фірма, галузь).

Державний сектор може бути представлений державними підприємствами, органами влади та управління.

Не ставлячи під сумнів можливість визначення національної економіки з позицій приватного і державного секторів, необхідно підкреслити, що такий підхід залишає без уваги колективні підприємства і кооперативи, регіональні комплекси, як об'єкти колективної (муніципальної) власності населення відповідного економічного регіону. Не коректно відмовлятися від аналізу змішаної економіки як сукупності економічних укладів (секторів), кожному з яких властива відповідна форма власності на засоби, умови і результати виробництва.

Технологічна багатоукладність національної економіки України визначає процеси формування дрібнотоварного і приватнопідприємницького укладів, де домінують відповідно приватна власність без використання та з використанням найманої праці, а також колективного і державного укладів (секторів) з властивою їм колективною та державною власністю відповідно.

Кордони національної економіки не співпадають з державними кордонами. Економічна діяльність здійснюється національними діловими одиницями і за межами держави. В самій країні економічну діяльність можуть здійснювати іноземні ділові одиниці.

Національна економіка прагне до стабільності, ефективності, справедливості через забезпечення:

І) стабільного зростання національного обсягу виробництва;

2) високого і стабільного рівня зайнятості;

3) стабільного рівня цін;

4) підтримки рівноважного зовнішнього балансу.

Названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання, якими є: 1) фіскальна політика (оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави); 2) грошово-кредитна політика (контроль за грошовою пропозицією через ставку процента, резервну норму та інші інструменти); 3) політика регулювання доходів (від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю); 4) зовнішньоекономічна політика (торговельна політика, регулювання обмінного курсу).

Загальним і кінцевим результатами функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських і матеріальних ресурсів.