Характеристика особливостей вторинного ринку

Вторинний ринок – це ринок цінних паперів, на якому укладаються угоди купівлі продажу раніше випущених цінних паперів.

Мета вторинного ринку – забезпечити реальні умови для купівлі, продажу та проведення інших операцій із цінними паперами після їх первинного розміщення.

Завданнями розвитку вторинного ринку цінних паперів є:

¨ Підвищення фінансової активності суб'єктів господарювання та фізичних осіб;

¨ Розвиток нових форм фінансової практики;

¨ Удосконалення нормативно- правової бази;

¨ Розвиток інфраструктури ринку;

¨ Дотримання прийнятих правил та стандартів;

Для особливостей українського вторинного ринку належать:

§ Специфіка становлення ринку цінних паперів;

§ Нерівноцінність цінних паперів, які мають обіг на вторинному ринку за їх інвестиційними можливостями, властивостями та характеристиками;

§ Відсутність стабільних каналів і єдиних правил поведінки на ринку.

Основними учасниками вторинного ринку є держава, акціонерні товариства, спеціалісти – професіонали ринку цінних паперів, інвестиційні фонди та компанії, комерційні банки, фондові центри і магазини, інші суб'єкти господарювання та громадяни. Вторинний ринко включає в себе організований (біржовий) і неорганізований (позабіржовий) ринки.

На позабіржовому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів емітентів, які не бажають або з інших причин не можуть виставити своїх цінних паперів на біржу. Основними операціями є: купівля-продаж, зберігання, формування портфеля цінних паперів та управління ним, визначення ринкової вартості, маркетингові дослідження, ціноутворення, оцінка ризику.

Серед великої кількості операцій на вторинному ринку чисто спекулятивний характер мають договори про зворотну купівлю РЕПО. РЕПО містить одразу два протележні зобов'язання для кожного з учасників: зобов'язання продажу та зобов'язання купівлі. Заворотна купівля відбувається за ціною, яка перевищує первинну ціну продажу. Ставкою РЕПО є різниця між цінами, яка відображає дохідність цих операцій і виражається у відсотках річних. Одна сторона угоди отримує у своє розпорядження необхідні грошові кошти, а друга – покриває тимчасову нестачу в цінних паперах. Як забезпечення повернення грошей використовуються цінні папери. Договір РЕПО розглядають як кредит під заставу. Сторона, яка продає цінні папери, виступає в ролі позичальника, а сторона яка приймає цінні папери, стає кредитором.

Ефективність договорів про зворотну купівлю забезпечується точним виконанням учасниками РЕПО зобов'язань, які вони на себе взяли з продажу цінних паперів із подальшою їх купівлею. Точне виконання зобов'язань можливе при залученні в договірні відносини третьої сторони - посередника, який бере на себе зобов'язання своєчасного перерахунку коштів та доставки цінних паперів. Третьою стороною може бути банк чи дилер. Посередник отримує винагороду у відсотках від основної суми РЕПО, яка виплачується позичальником основних коштів, та несе відповідальність за належне виконання укладеного договору. В результаті цього тристороннє РЕПО є менш ризиковим.

Вторинний ринок виконує дві функції:

· Зближує продавців і покупців (забезпечує ліквідність цінних паперів)

· Сприяє вирівнюванню попиту і пропозиції;

Обсяг угод на вторинному ринку в розвинутих країнах суттєво більший, ніж на первинному. Між первинним і вторинним ринком є низка відмінностей:

v Предметом купівлі-продажу на вторинному ринку є цінні папери,які були раніше придбані в процесі випуску. Тобто на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу.

v Дохід від продажу належить не емітенту, як це відбувається на первинному ринку, а власникам згаданих паперів (інвесторам або дилерам), які виступають на вторинному ринку в ролі продавців.

v На вторинному ринку купівля-продаж не може здійснюватися шляхом передплати.

Характеристика учасників ринку цінних паперів.

З розвитком ринку розвиваються і його учасники. Їх можна поділити на індивідуальних учасників (фізичні особи), інституційних (юридичні особи, які не є органами державно-правового регулювання) та органи державно-правового регулювання (НБУ, Фонд державного майна). Залежно від функцій учасники ринку цінних паперів поділяються на основні (головні) та інфраструктурні (допоміжні). Доскладу першої групи належать:

1. Емітенти – це особи, які випускають цінні папери. Емітентами можуть бути держава, окремі державні органи, муніципальні органи та інститути, фірми та підприємства, банки.

2. Інвестори – учасники ринкової взаємодії, які вкладють грошові та інші ресурси в цінні папери з певною метою. Основними цілями інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, а також одержання прибутку. Інвесторами виступають індивіди і інститути, рідше – держава в особі казначейства або НБУ. Найактивнішими серед інституційних інвесторів є комерційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії. Менш активними є промислові або торгові підприємства, компанії, господарські товариства.

3. Посередники – це професійні юридичні особи, які мають відповідну державну ліцензію на здійснення одного, декількох або усіх видів посередницької діяльності та надають юрокерські, дилерські й андеррайтерські посередницькі послуги щодо цінних паперів.

4. Інститути-регулятори - саморегульовані організації, основною функцією яких є впорядкування відносин із цінними паперами шляхом встановлення правил стандартів та критеріїв поведінки на ринку. Найважливішими інститутами-регуляторами є фондові біржи, асоціації брокерів та дилерів із цінних паперів, інші добровільні організації, які об'єднують професійних учасників цього ринку.

5. Державні органи регулювання – це органи виконавчої влади, які забезпечують регулювання ринкових відносин із цінними паперами. В Україні це Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Інфраструктурні учасники ринку цінних паперів виконують окремі та важливі, але допоміжні за своїм характером функції на вказаному ринку. До них відносяться:

1. Депозитарії – інфраструктурні інститути, які спеціалізуються на виконанні депозитарних функцій (зберігання цінних паперів та облік прав власності). Найчастіше це комерційні банки, торговці цінними паперами.

2. Реєстратори – юридичні особи (господарські товариства), які стежать за тим, щоб в обігу перебувала постійна кількість цінних паперів, випущених конкретним емітентои, щоб при переході прав власності від одних інвесторів до інших старі цінні папери вилучалися, а нові – видавалися.

3. Агенти з трансферту – виконують функції нагляду за процесами переходу права власності на випущені цінні папери. Найчастіше ці функції виконують банки.

4. Довірчі товариства (трасти) - інститути, основна функція яких на ринку цінних паперів полягає у довірчому управлінні головним чином коштами та цінними паперами, які знаходяться у власності різних інститутів та індивідів. У більшості випадків трасти надають свої послуги інвесторам, які через різноманітні причини не бажають брати участь в ринковій взаємодії з цінними паперами.

5. Клірингово- розрахункові установи - інститути, які спеціалізуються на виконанні таких функцій, як здійснення розрахунків, включаючи проведення взаємозаліку за угодами купівлв-продажу цінних паперів; проведення перевірки наявності на рахунках учасників коштів та цінних паперів; видача виписок із грошових рахунків клієнтів установи; надання інформації інститутам, які ведуть книги реєстрації іменних цінних паперів. Цю діяльність виконують спеціальні підрозділи фондових бірж на біржовому ринку, а на позабіржовому ринку – спеціалізовані клірингово-розрахункові установи.

6. Торговці інформацією про ринок цінних паперів - інститути, які спеціалізуються на наданні послуг з обробки та поширення інформації про цінні папери, поточні курси тощо, а також на складанні аналітичних оглядів подій і тенденцій на ринку цінних паперів звітів емітентів. Вони представлені, як правило інформаційними компаніями.

Особливості учасників ринку цінних паперів в Україні.

У кожній країні коло учасників ринку цінних паперів, а також умови для такої участі визначаються державою з урахуванням економічного і фінансового стану. На первинному ринку діють емітент і інвестор. У ролі емітентів в Укаїні можуть виступати тільки юридичні особи, а також держава, органи місцевого самоврядування. Інвестором може бути як фізична, так і юридична особа. Найчастіше в їхній ролі у нашій країні виступають інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії. Їхня мета – отримання доходу від вкладання коштів або збільшення ринкової вартості цінних паперів. Посередниками, які в Україні надають професійні послуги емітентам та інвесторам, є довірчі товариства, інвестиційні фонди та компанії, комерційні банки. Держава при прийнятті законів та утвореннівідповідних державних органів визначає умови правового регулювання діяльності ринку цінних паперів.

Інфраструктура українського фондового ринку охоплює: торгову систему (функції якої в основному виконує Українська фондова біржа); депозитарії, клірингово-розрахункову систему.

Для створення цільового ефективно функціонуючого ринку в Україні необхідна ширша та активніша приватизація за гроші; налагодження зв'язків між посередниками; ширша реалізація облігацій фірм та підприємств; створення інвестиційних банків; активізація роботи фондових бірж (особливо у межах вторинного ринку).

ТЕМА № 5 Похідні цінні папери .

5.1. Характеристика похідних фінансових інструментів

Вид заняття - лекція

Цілі заняття:

Навчальна: вивчити функції похідних цінних паперів.

Розвиваюча: дізнатися про суть строкових угод;

Виховна: мати уяву про визначення термінів строкових угод.

Зміст заняття:

1. Визначення і суть строкових угод;

2. Функції похідних цінних паперів;

14. Визначення термінів строкових угод;

15. Історія виникнення та розвитку ринку похідних фінансових інструментів (самостійна робота);

Література

9. С.О. Маслова., О.А. Опалов Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ” – 2000, 2002. - 304с. (с. 130-150);

10. В.М. Шелудько Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: Знаня – Прес, 2002. – 535с.

3. Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг:Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2002. – 616с.

Визначення і суть строкових угод.

Похідні фінансові інструменти, або деривативи, - особлива група цінних паперів, які мають встановлені законодавством реквізити і засвідчують зобов'язання, внаслідок виконання яких відбувається перехід права власності на базовий актив або проводяться розрахунки на підставі ціни (велечини) базового активу. Це інструменти, механізм випуску й обігу яких пов’язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладино в їх основу і називакються базовими активами. Базовими активами можуть бути цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо.

Основу класу похідних фінансових інструментів становлять ф’ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи. А також до них відносять: депозитарну розписку, сертифікат цінного папера, варанти, ордера, купони.

Депозитарна розписка (свідоцтво)- похідний цінний папір, що завідчує право власності інвестора-резидента на певну кількість цінних паперів іноземного емітента, загальний обсяг емісії яких обліковується в іноземні валюті.

Сертифікат акцій (облігацій) – це документ, що завідчує право власності на відповідні цінні папери, а також право володіння і розпорядження одним або декількома цінними паперами одного випуску (серії).

Варант – це похідний цінний папір, що надає власнику право на купівлю цінних паперів за певною ціною й у встановлений термін, а також додаткове свідоцтво, що видається разом з цінним папером. Надає його власникову право на додаткові пільги після закінчення визначеного терміну. Варантце різновид конвертованого цінного папера.

Ордер – або передплатний сертифікат – дає своїм власникам право купівлі (передплати) додаткових цінних паперів за певною ціною у певний час.

Купон – це відривна частина цінного папера, що дає право на одержання у встановлені в ньому терміни доходу (відсотків), дивідендів за ним. Найчастіше купон є атрибутом облігації, яка називається в цьому випадку купонною.

Ф’ючерсні, форвардні та опціонні угоди можна розглядати як такі, що мають спільну основу. Всі вони пов’язані з купівлею-продажем певного активу у визначений час у майбутньому по наперед обумовленій ціні. Ця ціна має назву фордної ціни на відміну від ціни продажу активу на реальному ринку в даний момент часу, яку називають поточною ринковою ціною, ціною грошового ринку або ціною спот.

Основною причиною появи та розвитку ринку строкових угод було бажання виробників та покупців продукції зменшити вплив небажених цінових змін на результати проведення майбутніх операцій з купівлі-продажу цієї продукції на ринку. Ринок строкових угод став одним із механізмів страхування від ризиків цінових змін на реальному ринку.

Страхування від можливої несприятливої зміни цін на цей актив на реальному ринку за допомогою проведення операцій на ринку строкових угод називають хеджуванням.

Розрізняють довге та коротке хеджування. Якщо учасник ринку придбав з метою страхування від небаженої зміни цін на ринку строковий контракт на купівлю певного активу, то вважають, що він здійснює хеджування купівлею, або довге хеджування. Якщо учасник ринку придбав контракт на продаж певного активу, то кажуть, що він здійснює хеджування, або коротке хеджування.

На строковому ринку операції провадяться в основному реальними власниками активів і фінансовими посередниками. Фінансові посередники рідко бувають зацікавлені в реальному володінні товарами чи фінансовими активами, що покладені в основу строкових контрактів. Їх метою є отримання спекулятивного прибутку від різниці в цінах купівлі-продажу строкових контрактів. Тому часто одних учасників строкового ринку називають хеджерами, а інших спекулянтами.

У цілому ринок строкових угод не тільки слугує ефективним механізмом страхування цінових ризиків, а й є високодохідним об’єктом інвестування вільних фінансових ресурсів.

Функції похідних цінних паперів.

Функції основних цінних паперів задаються потребами фондового ринку та економічним розвитком у цілому. Функції ж похідних виходять з особливостей обігу основних цінних паперів, полягають у забезпеченні виконання основними паперами своїх функцій. У цьому зв'язку можна визначити похідні цінні папери як фінансові інструменти, що обслуговують процес функціонування основних цінних паперів. Структурно до функцій похідних фінансових інструментів входить:

v Посвідчення прав, які випливають із володіння основним папером (сертифікат, акцій, облігацій);

v Надання додаткових пільг власникам основного папера (опціон, варант, ордер).

v Забезпечення функціонування основного папера (купон).

v Прогнозування динаміки курсів та страхування власників цінних паперів від їх падіння (ф'ючерс, опціон)

v Можливість заміни основного папера його сурогатною формою (сертифікати акцій, облігацій, депозитарні розписки)

v Забезпечення проникнення основного папера на іноземні фондові ринки (депозитарні розписки).

Похідні цінні папери, як правило, мають більш ризикований характер, ніж основний цінний папір, оскільки ризик за останнім додається до ризиків за похідними цінними паперами.

Критеріями віднесення фінансового інструменту до групи похідних є:

¨ Залежність його ціни безпосередньо або опосередковано від ціни або характеристики базового активу;

¨ Стандартизація умов виконання зобов'язань за фінансовим інструментом;

¨ Наявність сукупності документів, які мають один базовий актив, однаковий термін обігу і термін виконання зобов'язань;

¨ Відповідність обсягу та якості базового активу встановленим стандартам.

До похідних цінних паперів можуть бути віднесені фінансові інструменти, закріплені тільки в бездокументарній формі незалежно від їх найменування; умови виникнення й обігу яких відповідають вищевказаним критеріям.

Визначення термінів строкових угод

При визначенні дохідності строкових контрактів часто використовують такі терміни, як “доходи-витрати”, “прибутки-збитки”, “виграші – витрати”, не роблячи розмежування між цими поняттями. Для того щоб уникнути неоднозначності у використанні цих понять, необхідно розглянути їх суть та сферу застосування.

Дохід, валовий дохід, виручка від реалізації пов'язані з безпосереднім надходженням коштів або з утворенням дебіторської заборгованості на реалізовану продукцію, товари чи послуги. Витрати – відсоток грошових коштів або утворення кредиторської заборгованості – пов'язані з виробництвом реалізованої продукції чи послуг. доходи лише в сукупності з витратами можуть мати вплив на велесчину власного капіталу підприємства.

Прибуток – додатна різниця між доходами, отриманими за реалізовану продукцію, та витратами на її виробництво. Збитки – від'єна різниця між доходами та витратами. Прибуток (збиток) від проведення певноїфінансово-господарської операції – різниця між доходами, отриманими в результаті цієї операції, та витратами по її проведенню. Прибуток, якщо він капіталізується, а не розподіляється серед власників, збільшує фінансові ресурси підприємства, власний та акціонерний капітал.

Вигода (виграш) – додатна різниця між доходами та витратами по цій операції з урахуванням уникнення від можливих фінансових витрат. Втрати – від'ємна різниця між доходами та витратами по цій операції з урахуванням упущеної фінансової вигоди. Вигоди, втрати – це не суто економічні терміни. Вони не мають безпосереднього відношення до велечини отриманого прибутку, проте використовуються при аналізі дохідності строкових угод, у теорії ризику тощо.

Категорія прибутку застосовується до тих фінансових операцій, які мають закінчений характер. Як правило, це операції, що мають таку структуру:

Прибуток від проведення операцій обчислюють за формулою:

П = Цп – Цк + Д – В;

Де Цп – ціна продажучи погашенняфінансового активу;

Цк – ціна купівлі активу;

Д – дохід від володіння фінансовим активом;

В - витрати, пов'язані з купівлею та продажем активу.

Історія виникнення та розвитку ринку похідних фінансових інструментів.

Прообразами перших строкових угод були угоди з купівлв-продажу акцій перших акціонерних товариств Англії. Акції компаній користувалися таким великим попитом, що нерідко продавались з поставкою у майбутньому.

Строкові угоди в сучасному розумінні цього слова виниклина початку ХVІІІст. Торгівля першими строковими угодами розпочалася в прикордонних районах Середнього Заходу США. Це були форвардні контракти на поставку зерна і кукурудзи. Виробники сільськогосподарської продукції, продаючи форвардні контракти на поставку певного виду продукції, одержували додаткові прибутки у разі отримання високого врожаю, падіння цін на ринку та продажу за більш високими цінами, зафіксованими у форвардних контрактах. У разі невисокого врожаю виробники отримували збитки продаючи продукцію за низькими цінами вказаними в контрактах.

З подальшим розвитком зернової торгівлі у Чикаго у 1848 році була створена перша біржа з торгівлі строковими контрактами – “Чиказька торгова палата”. В 1865 році на Чиказькій “Борд оф трейд”, з'явився новий різновид строкових контрактів – ф'ючерсні контракти. Ф'ючерсні контракти на відміну від форвардних були стандартизованими щодо якості, кількості, часу та місця поставки контракту. Не обумовлювалася лише ціна. Для покупців та продавців ф'ючерсних контрактів, для учасників біржових торгів це означало, що на певний вид продукції можна було придбати контракт тільки на визначений обсяг продукції, на визначені терміни поставки. Недоліком стандартизації було те, що можна було купити чи продати контракт наперед визначеними параметрами, що незавжди відповідало цілям покупця чи продавця.

В 70-х роках з введенням плавоючого валютного курсу стали більш мінливими ринкові процентні ставки, що в результаті привело до збільшення мінливості цін на різноманітних фінансових інструментів. Це спричинило появу і стрімкий розвиток ринку фінансових ф'ючерсів. Ф'ючерсні контракти дали змогу фінансовим інстиутам та іншим учасникам фінансового ринку ефективно управляти ціновими ризиками. Першими фінансовими ф'ючерсами стали ф'ючерсні контракти на іпотечні цінні папери та іноземну валюту.

У 1982 році з'явився новий вид контрактів – опціони на ф'ючерси. Це були опціони на ф'ючерси казначейських облігацій. У цьому ж році були укладені перші свопи - угоди, які суттєво відрізняються від інших деривативів і які згодом зайняли провідне місце на ринку строкових угод. В основі свопів – зміна грошового потоку з одними характеристиками на грошовий потік з іншими характеристиками.

ТЕМА № 5 Похідні цінні папери .

5.2. Характеристика видів похідних фінансових інструментів.

Вид заняття - лекція

Цілі заняття:

Навчальна: вивчити сутність форвардних та ф’ючерсних контрактів.

Розвиваюча: дізнатися про характеристику опціонів та свопів;

Виховна: мати уяву про ціноутворення на форвордні та ф’ючерсні

контракти.

Зміст заняття:

1. Сутність форвардних угод;

2. Сутність ф’ючерсних угод;

16. Визначення та види опціонів та свопів;

17. Відмінності форвардів від ф’ючерсів (самостійна робота);

18. Характеристика процентних свопів (самостійна робота);

Література

11. С.О. Маслова., О.А. Опалов Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ” – 2000, 2002. - 304с. (с. 130-150);

12. В.М. Шелудько Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: Знаня – Прес, 2002. – 535с.

3. Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг:Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2002. – 616с.

Сутність форвардних угод.

Форвардна угода – це угода між двома сторонами про майбутню поставку предмета контракту за наперед обумовленою ціною, яка укладається поза біржею і обов’язкова до виконання для обох сторін угоди. Форвардні угоди укладаються на купівлю або на продаж визначеної кількості певного фінансового чи матеріального активу. Один із учасників угоди зобов’язується здійснити постаку, а інший – її прийняти. Предметом контракту можуть виступати акції, облігації, валюта, товари.

В умовах форвардного контракту можуть предбачатись штрафні санкції за його невиконання. Контрагент може вибрати сплату штрафу при певній ситуації на ринку, тому теоретично не існує гарантій виконання форвардного контракту.

Форвардні контракти укладаються, як правило, з метою реальної поставки (купівлі чи продажу) відповідного активу для страхування від можливих несприятливих цінових змін на даний актив.

Сутність ф'ючерсних угод.

Ф’ючерс – це біржовий дериватив, який засвідчує зобов’язання на біржовому ринку купити чи продати базовий актив за стандартизованими вимогами щодо характеристик базового активу, термінів і умов виконання за ціною, зафіксованою на момент укладання угоди.

Ф’ючерсні угоди укладаються лише на біржах. Сторонами виступають не продавець і покупець контракту, а продавець (покупець) і біржа або її розрахункова (клірингова) палата. Вона виплачує стороні, яка виграла і відповідно отримує від сторони, яка програла, різницю між вартістю контракту в день його укладення і вартостю контракту на момент його виконання. Тобто ф’ючерсна угода є законною угодою між покупцем (продавцем) і біржою або її кліринговою палатою, в якій покупець (продавець) погоджується прияняти (здійснити) поставку певного активу за обумовленою ціною в кінці визначеного періоду часу. Дату виконання умов називають датою поставки. Ціну базового активу, зафіксовану в контракт, називають ціною поставки.

Якщо учасник ринку уклав угоду на поставку певного активу, то кажуть, що він відкрив коротку позицію, або продав контракт. Якщо учасник ринку уклав угоду, у якій зобов’язався прийняти поставку певного активу, то вважають що він відкрив довгу позицію, або купив контракт. Закриття (ліквідація) позиції полягає у виконанні угоди чи передачі зобов’язань по ній іншій особі через укладання зворотньої (офсетної) угоди. Під зворотною угодою розуміють угоду, протилежну за змістом в даній угоді. Наприклад, якщо є угода на продаж 100 акцій корпорації А з датою поставки через 3 місяці, то зворотною угодою буде угода на купівлю 100 акцій корпорації А з датою поставки через 3 місяці. Отже, ліквідувати позицію можна в будь-який момент до дати поставки, придбавши угоду протилежного змісту. При цьому прибутком чи збитком учасника ф’ючерсного ринку буде різниця в цінах на ф’ючерсний контракт у момент відкриття і закриття позиції. Якщо протягом періоду ціни на ф’ючерсному ринку зросли, то той, хто відкрив, а потім ліквідував довгу позицію (купив, а потім продав контрак), отримає прибуток, хто відкрив/закрив коротку позицію, отримає збитки.

Учасники ф’ючерсного ринку проводять дві основні стратегії на ринку: вони або хеджують позиції, або грають на коливаннях цін. У першому випадку їх називають хеджерами, в другому спекулянтами. З допомогою ф’ючерсного ринку хеджери управляють ризиками та переносять їх на спекулянтів. Спекулянти приймають на себе ризик і, як правило, отримують за це додаткові прибутки.

Визначення та види опціонів та свопів.

Опціон – один із видів строкових угод, які можуть укладатися як на біржовому, так і на позабіржовому ринках. Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, останні поділяються на опціони PUT – “на продаж” CALL – “на купівлю”

Опціон PUT “на продаж”– дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за насамперед обумовленою ціною певного виду фінансового чи іншого активу. Продавець опціону PUT зобов’язаний купити такий актив у покупця опціону.

Опціон CALL “ на купівлю” – дає власнику право на купівлю через визначений час наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов’язаний продати продавець опціону.

Опціон на відміну від ф’ючерсної чи форвардної угоди є угодою “несиметричною”. В той час коли ф’ючерси та форворди є обов’язковими для виконання обома учасниками, опціон дає власнику право виконати чи не виконати угоду, а для продавця є обов’язковим для виконання. Опціон виконується коли ситуація на ринку сприятлива для покупця опціону і несприятлива для продавця.

Як і на ринку ф’ючерсів, на ринку опціонів проводять операції дві основні категорії учасників: хеджери та спекулянти. Фінансові посередники (спекулянти), як правило, не займаються купівлею-продажем окремих опціонів, а реалізують опціонні стратегії, які полягають у формуванні портфеля опціонів з різноманітними характеристиками.

Опціонні угоди укладаються як на біржовому так і на позабіржовому ринках. Біржовий опціонний контракт – це дериватив, згідно з яким на біржовому ринку одна сторона контракту (покупець опціону) має право, але не зобов’язання, купити (у разі CALL – опціону) чи продати (у разі PUT – опціону) фіксовану кількість відповідних базових активів. Друга сторона контракту (продавець опціону) зобов’язується продати чи купити фіксовану кількість відповідних базових активів за ціною виконання, якщо покупець виявить бажання реалізувати своє право на купівлю-продаж базового активу.

У біржовій торгівлі опціонами велику роль відіграють клірингові палати, які виконують такі функції:

Ø Гарантують виконання сторонами зобов’язань за контрактом;

Ø Забезпечують виконання контракту через проведення офсетної (зворотньої) угоди з виплатою різниці між ціною продажу та ціоною купівлі опціону без поставки реального активу;

Ø Здійснюють облік всіх укладених угод;

Ø Проводять експертизу документів, що надходять, реєструють угоди;

Ø Після реєстрації угоди стають гарантом виконання умов угоди;

На позабіржовому ринку велике значення мають брокерські контори, які виступають посередниками при укладанні опціонних угод.

Основні відмінності опціонів, що перебувають в обігу на біржовому та позабіржовому ринку, полягають у наступному:

§ Біржові опціони мають стандартизовані страйкові ціни та дати виконання;

§ При торгівлі опціонами на біржі, як і при торгівлі ф’ючерсами, значну роль грають клірингові палати;

§ Витрати по проведенню операцій на біржовому ринку значно менші від витрат на введення операцій поза біржею;

§ Опціони, як і інші цінні папери, що перебувають у обігу на біржі, більш ліквідні, ніж позабіржові;

§ Вторинний ринок позабржових опціонних контрактів досить обмежаний;

Характеристика свопів:

Угодами своп – називають угоди між двома учасниками ринку про обмін у майбутньому платежами відповідно до умов угоди. Фактично своп полягає в зміні грошового потоку з одними характеристиками на грошовий поток з іншими.

Угоди своп укладаються на період від кількох років до десятків років з метою усунення валютного або процентного ризику, а також у цілях арбітражу. Часто в угодах своп беруть участь фінансові посередники – комерційні банки. Вони виступають гарантами виконання умов угоди, приймаючи на себе ризики несплати та валютні ризики. В цьому випадку вони стають 3 стороною й отримають винагороду.

Існують різні види свопів. Стандартний своп, укладений між двома партнерами, який не містить ніяких додаткових умов, називають простим.

Своп, укладений між двома партнерами, передбачувана сума якого рівномірно зменшується з наближенням терміну закінчення угоди, називають амортизуючим. Своп, передбачувана сума якого рівномірно збільшується, називається нарастаючим свопом.

Своп, в якому беруть участь кілька сторін і, як правило, кілька валют, є складним, а який змінює тип процентної ставки пасиву – пасивним.

Своп, укладений сьогодні, але який почнеться через певний проміжок часу, називають форвардним. Опціон на своп отримав назву свопціон. Основну роль на ринку свопів відіграють процентні та валютні свопи.

Відмінності форвардів від ф’ючерсів.

Ø Ф’ючерси є біржовими угодами – це означає що вони є високоліквідними інструментами. Форварди – позабіржові угоди – тому їх ліквідність значно нижча;

Ø Менш ніж 2% ф’ючерсних угод закінчується поставкою, форварди, навпаки, орієнтовані на реальну поставку активу;

Ø У результаті щоденного котирування ф’ючерсних контрактів на біржі існують тимчасові грошові потоки, повязані з нарахуванням або зняттям коштів з рахунків учасників ринку. В форвардах подібний режим може встановлюватись за домовленістю партнерів, але частіше режим поточних розрахунків не встановлюється, а отже, не виникають тимчасові грошові потоки, як на ф’ючерсному ринку.

Ø У торгівлі ф’ючерсними контрактами значну роль відіграють кліринговіпалати. Вони виступають для кожного учасника угоди як протилежна сторона, а також гарантом виконання умов контракту. У функціонуванні форвардного ринку не беруть участі клірингові палати. Тому існують штрафні санкції (частіше за все за невиконання умов контракту), угоди заключаються лише між продавцем і покупцем активу, (треті особи при підприсанні контракту, в більшості випадків, не беруть участі);

Ø Учасники форвардного ринку підпадають під кредитний ризик, оскільки кожна із сторін може не виконати угоду. На ф’ючерсному ринку функціонують клірингові палати, які гарантують виконання ф’ючерсних угод;

Характеристика процентних свопів.

Процентним свопом – називають угоду між двома партнерами щодо обміну процентними зобов’язаннями протягом певного періоду часу.

Процентні свопи використовують для таких цілей:

· Залучення коштів за фіксованою ставкою, коли доступ на ринки облігацій неможливий. За умови достатньої кредитоспроможності компанія отримує кредит під плаваючу ставку, а потім з допомогою свопу обмінює її на фіксовану ставку. В результаті кошти залучаються компанією під фіксований процент;

· Залучення коштів за ставкою нижчою від тієї, що склалась на даний момент на ринку облігацій або кредитному ринку. В результаті свопу позичальник з високою кредитоспроможністю залучає кошти за плавоючою ставкоюю, яка нижча від тієї, яку йому запропонували б банки. Позичальник з низькою кредитоспроможністю залучає кошти за фіксованою ставкою, яка, беручі до уваги його кредитоспроможність, навряд чи могла б бути можливою взагалі або була б вищою;

· Реструктурізації портфеля зобов’язань або активів без залучання нових коштів. У цьому випадку з допомогою свопів змінюється співвідношення між частками зобов’язань або активів з плавоючою та фіксованю ставками.

Найчастіше процентний своп використовують для заміни фіксованої процентної ставки на плаваючу і рідше для заміни однієї плаваючої ставки на іншу.

Розрізняють два види процентних свопів:

Чистий процентний своп – це угода між партнерами про обмін процентного зобов’язання з фіксованою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою. При цьому учасники свопу обмінюються процентними платежами, а не зобов’язаннями в повному обсязі. Платежі по свопу здійснюються, як правило, в розмірі різниці між процентними ставками, а не в розмірі самих процентних ставок.

Базисним свопом – називають угоду між учасниками про обмін плаваючої процентної ставки по боргу, розрахованої на одній основі на плаваючу процентну ставку, обчислену на іншій основі. Базісні свопи використовують для переходу на потрібний ринок фінансових інструментів, або для покриття зобов’язань з плаваючою ставкою по інших свопах. Такий вид свопу менш поширений, ніж чистий процентний своп.

ТЕМА № 6 Ризик та ціна капіталу .

Лекція 2 Оцінка ризику на фінансовому ринку.

Вид заняття - лекція

Цілі заняття:

Навчальна: Вивчити завдання і принципи ціноутворення.

Розвиваюча: дізнатися про види і функції цін.

Виховна: мати уяву про класифікацію та методи цправління

фінансовими ризиками.

Зміст заняття:

1. Поняття та класифікація фінансових ризиків;

2. Методи оцінки ризику на фінансовому ринку;

3. Методи управління фінансовими ризиками;

4. Способи зниження міри фінансового ризику (самостіна робота);

Література

1.С.О. Маслова., О.А. Опалов Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ – 2000”, 2002. - 304с.

2. В.М. Шелудько Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: Знаня – Прес, 2002. – 535с.

Поняття та класифікація фінансових ризиків.

Ризик у ділових операціх – це екномічна категорія що відображає ступінь успіху (невдачі) фірми в досягненні своїх цілей з урахуванням впливу контрольованих і неконтрольованих факторів.

Фінансові ризики – це спекулятивні ризики. Інвестор, здійснюючи вкладання кпіталу, заздалегіть знає, що для нього можливі лише два результати: прибуток або збиток.

У цілому фінансовий ризик як міру економічної або соціальної невизначеності можна охарактеризувати:

¨ За величиною - високий, середній і низькій;

¨ За ступенем допустимості – допустимий ризик, коли втрачається частина доходу; критичний (локальний) ризик, при якому повністю втрачаються доходи і виникає необхідність відшкодувати втрати; катастрофічний ризик повної втрати майна;

¨ За об’єктами – ризик підприємця, підприємства, банка, стархової компанії, тобто окремих юридичних і фізичних осіб;

¨ За видом діяльності – ризик виробничої, посередницької, торговельної, транспортної, консалтингової, страхової, охоронної та ін. діяльності;

¨ За економічним змістом – чистий ризик як об’єктивна можливість зазнати збитків (нульового результату) і спекулятивний ризик як суб’єктивна можливість отримання позитивного або негативного результату певної діяльності;

¨ За характером – операційний, інфляційний, кредитний, процентний, валютний. Операційний ризик пов’язаний, неправильним вибором методу проведення тієї чи іншої фінансової операції. Інфляційний ризик визначається ступенем точності прогнозування інфляції та її впливу на результат фінансово-господарської діяльності. Кредитний ризик розглядається як ризик непогашення кредиту і несплати процентів за ним. Процентний ризик виникає у разі зміни процентних ставок за кредитними ресурсами, що надаються. Валютні ризики можливі у разі зміни курсів валют, а також політичної ситуації.

¨ За галузевою і теритиріальною ознакою – загальноекономічний, галузевий, країни, регіональний.

Виділяють такі основні види ризику:

Ø Систематичний ризик, тобто ризик кризи фінансового ринку;

Ø Несистематичний ризик, тобто ризик поєднання всіх видів ризику, пов’язаних із конкретними фінансовоими інструментами;

Ø Селективний ризик – ризик неправильного вибору цінних паперів для інвестування при формуванні портфеля;

Ø Часовий ризик – ризик емісії, купівлі або продажу цінного паперу у невідповідний час, що тягне за собою втрати;

Ø Ризик законодавчих змін (можуть змінитися умови емісії, вона може бути визнана недійсною і таке інше);

Ø Ризик ліквідності – ризик, пов’язаний з можливістю втрат при реалізації цінного папера через зміну в оцінці його якості;

Ø Інфляційний ризик – ризик того, що при високій інфляції доходи, які отримують інвестори за фінансовими інструментами, знецінюються швидше, аніж зростають, інвестор зазнає реальних втрат.

Методи оцінки ризику на фінансовому ринку.

Визначення фінансового ризку здійснюється під час формування проблеми прийняття фінансового рішення вивчення ситуації, повязаної з ним і полягає у:

Ø Виявленні причин і факторів, які збільшують чи зменшують конкретний тип фінансового ризику;

Ø Проведенні аналізу й ідентифікації виявленних причин і чинників;

Ø Виділенні етапів і робіт, під час яких можуть виникати передумови фінансового ризику.

Існує декілька аналітичних методів прогнозування фінансових ризиків:

¨ Факторний аналіз фінансових ризиків – оцінюють на основі розвитку обєкта інвестицій, рівнем конкуренції, кількістю укладених угод і отримання замовлень, а також за ставкою банківського відсотка за кредитами, інфляційними очікуваннями, загальними тенденціями розвитку економіки країни.

¨ Метод експертних оцінок – складаються різноманітні порівняльні характеристики рівнів ризику, визначаються рейтинги, готуються аналітичні експертні огліди.

¨ Економіко-математичне моделювання – при цьому методі необхідно правильно визначити модель, вибір критеріїв, факторів, виходячи з конкретної ситуації. Важливе значення має характеристика галузі.

¨ Метод соціально-економічного експерименту – передбачає проведення окремих експериментів за типовими фінансовими ситуаціями. До недоліків методу можна віднести нетиповість багатьох фінансових ситуацій, що ускладнює поширення висновків, отриманих внаслідок окремих експериментів, на конкретні випадки фінансового життя підприємства.

¨ Метод аналогій – спеціалісти на основі публікацій або практичного досвіду інших підприємств оцінюють ймовірність настання певних подій, отримання конкретного фінансового результату, ступінь фінансового ризику. На основі методу аналогій будується фінансова стратегій й тактика підприємств. Однак необхідно враховувати що кожне підприємство має свої особливості – це кадри, сировина, галузевий характер.

Методи управління фінансовими ризиками.

Учасники фінансового ринку України несуть такі ризики:

· Як емітенти;

· Як інвестори;

· За операціями з цінними паперами за дорученням клієнтів чи як андеррайтер (якщо виступають як інвестиційний інститут – фінансовий посередник) та дилер на рику цінних паперів.

Зниження ступеня ризику – скорочення ймовірності і обсягу втрат. При виборі конкретного способу управління ризиком інвестор повинен виходити із таких принципів:

1) Не можна ризикувати більше, ніж дає змогу зробити власний капітал;

2) Необхідно думати про наслідки ризику;

3) Не можна ризикувати великим заради малого;

Реалізація першого принципу означає, що, перш ніж вкладати капітал, інвестор повинен: визначити максимально можливий розмір збитку за даним ризиком, зіставити його з об’єктом вкладеного капіталу; зіставити його з усіма власними ресурсами і визначити, чи не призведе втрата цього капіталу до банкрутства інвестора.

Реалізація другого принципу потребує, щоб інвестор, знаючи максимально можливу величину збитку, визначив, до чого може призвести збиток, якв ймовірність ризику, і прийняв рішення про відмову від ризику, про взяття ризику на свою відповідальність чи про передачу ризику на відповідальність іншої особи.

Дія третього принципу особливо чітко проявляється при передачі фінансового ризику. У цьому разі він означає, що інвестор повинен визанчити прийнятне для нього співвідношення між страховою премією і страховою сумою. Стархова премія, чи страховий внесок – це плата за страховий ризик страхувальника страховику. Страхова сума – це грошова сума, на яку застраховані матеріальні цінності (або громадянська відповідальність, життя, здоров’я). Інвестор не повинен барти ризику на себе, якщо розмір збитку можливо більший, ніж страхова премія.

Для зниження ступеня фінансового ризику застосовуються різні способи:

Диверсифікація – являє собою процес розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладання, які безпосередньо не пов’язані між собою. На цьому принципі базується діяльність інвестиційних фондів, які продають клієнтам свої акції, а отримані кошти вкладають у різні цінні папери, що купуються фондом на ринку і дають постійний прибуток.

Придбання додаткової інформації – інвестор іноді приймає рішення, коли результати не визначені і засновані на обмежаній інформації. Природно, що якби у інвестора була повніша інформація, він міг би зробити кращий прогноз і знизити ризик. Це робить інформацію товаром. Інформація є досить цінним товаром, за який інвестор готовий платити великі гроші.

Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум витрат, продажу, кредиту. Лімітування є важливим засобом зниження ступеня ризику і застосовується банками при видачі позик (при продажу товарів у кредит).

Страхування – сутність стархування виражається в тому, що інвестор готовий відмовитися від частини прибутків, тільки б уникнути ризику. Для страхування характерні:

v Цільове призначення створенного грошового фонду, витрачання його ресурсів тільки на покриття втрат (надання допомоги) в обумовленних випадках;

v Ймовірнісний характер відносин, оскільки заздалегідь невідомо, коли настане відповідальна подія, якою буде її сила і кого із страхувальників вона зачепить;

v Поверненість коштів, тому що ці кошти призначені для виплати відшкодування втрат від усіх страхувальників, а не від кожного окремо.

У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення страхового фонду: відшкодування збитків одному або декільком страхувальникам зійснюється шляхом розподілу втрат на всіх. Кількість страхувальників, які внесли платежі протягом того чи іншого періоду, більша від кількості тих, хто отримає відшкодування.

Широко використовується метод страхування цінового ризику шляхом проведення протилежних операцій із різними видами біржових контрактів. Цей метод отримав назву хеджування.

Хеджування – купівля і або продаж похідних цінних паперів (опціонів або ф’ючерсів) для того, щоб знизити ризик можливих втрат від майбутніх біржових угод.

ТЕМА № 7 Характеристика валютного ринку.

Лекція 1 Загальна характеристика валютного ринку

Вид заняття - лекція

Цілі заняття:

Навчальна: Вивчити класифікацію валют

Розвиваюча: дізнатися про місце валютного ринку в системі фінансового ринку

Виховна: мати уяву про суб’єктів та об’єкти валютного ринку.

Зміст

1. Валютний ринок та його місце на фінансовому ринку.

2. Суб'єкти валютного ринку.

3. Об'єкти валютного ринку.

4. Класифікація валют (самостійна робота).

Література

О.Ю. Смолянська Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К.: центр навчальної літератури, 2005рю. – 384с. с. 178 – 181.

Валютний ринок та його місце на фінансовому ринку

Валютний ринок – це сукупність економічних та організаційних форм, що пов'язані з купівлею або продажем валют різних країн, до його складу як системи можна віднести підсистеми валютного механізму (правові форми і інститути, що демонструють їх на національному та міжнародному рівнях) і валютних відносин, під якими слід розуміти зв’язки в які вступають фізичні та юридичні особи з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та інших грошових операцій, що спрямовані на придбання або продаж іноземної валюти.

Валютний ринок виконує такі функції:

ü Своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

ü Регулювання валютних курсів;

ü Диверсифікацію валютних резервів;

ü Страхування валютних ризиків;

ü Отримання прибутку учасниками валютного ринку у вигляді різниці курсів валют;

ü Проведення валютної політики, що грунтується на державному регулюванні національної економіки і реалізації погодженої політики в межах світового господарства.

До валютного ринку як системи входить підсистема валютного механізму і валютних відносин. Під першою маються на увазі правові норми й інститути, що репрезентують ці норми на національному і міжнародному рівнях. До другої входять щоденні зв’язки, в які вступають фізичні та юридичні особи з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та інших грошових операцій, що спрямовані на придбання або продаж іноземної валюти.

У системі валютного ринку можна виділити:

v Міжнародний валютний ринок;

v Національний валютний ринок;

Перший складається з системи тісно пов’язаних швидкодіючими канальними чи супутниковими комунікаціями регіональних ринків. Сьогодні існують такі регіональні ринки: Європейський – із центрами в Лондоні, Цюріху, Франкфурті; Азіатський – із центрами в Токіо, Гонконзі, Сінгапурі; Американський – із центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі. На регіональних валютних ринках здійснюється торгівля вільно конвертованими валютами та валютами місцевих національних ринків. Регіональні валютні ринки за характером операцій не відрізняються один від одного, національні – відрізняються за ступенем конвертованості валюти, за обсягом зовнішньоторговельних та валютно-обмінних операцій, за ступенем інтегрованості в світове співтовариство, рівнем стійкості й відкритості економіки, рівнем розвитку комунікацій та ступенем регулювання державою валютних операцій.

Суб'єкти валютного ринку

Для визначення місця валютного ринку в системі світової валютної системіи необхідно розглянути його структуру.