Наукове управління (1885-1920 рр.)

Даний напрям найбільш тісно пов'язаний з роботами Тейлора, Френка і Лілії Гілберт і Генрі Ганта. Вони вважали, що використовуючи спостереження, виміри, логіку і аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання.

Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів.

Наукове управління не нехтувало людським чинником. Передбачалося систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників в збільшенні продуктивності і обсягу виробництва, давалася можливість невеликого відпочинку і перерв у виробництві. Це дозволяло керівництву встановити реалістичні норми виробництва і платити за перевищення встановленого мінімуму.

Дана школа відділяла такі управлінські функції, як обдумування і планування від фактичного виконання роботи. Послідовники цього напряму визнавали, що робота по управлінню – це певна спеціальність. Управління стало широко признаватися як самостійна область наукових досліджень.

Класична або адміністративна школа (1920-1950 рр.)

Автори наукового напряму займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. З виникненням адміністративної школи, яку пов'язують з ім'ям Анрі Файоля фахівці почали постійно виробляти підходи до вдосконалення управління організацією загалом.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Ці принципи торкалися двох основних аспектів. Одним з них була розробка раціональної системи управління організацією. З основних функцій теоретики-класики виділяли фінанси, виробництво і маркетинг.

Головний внесок Файоля полягає в тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох взаємопов'язаних функцій, таких як: планування і організація. Крім того, Файоль виділив основні принципи управління:

1) розподіл праці;

2) повноваження і відповідальність;

3) дисципліна;

4) єдиноначальність;

5) єдність напряму в групі;

6) підлеглість особистих інтересів загальним;

7) справедлива винагорода персоналу;

8) централізація;

9) скалярний ланцюг;

10) порядок;

11) справедливість;

12) стабільність робочого місця для персоналу;

13) ініціатива;

14) корпоративний дух.

Школа людських відносин (неокласична школа) (1930-1950 рр.)

Представники цієї школи Мері Паркер Фоллетт і Елтон Мейо вивчали значення психологічних чинників для підвищення ефективності діяльності людини.

Мейо в ході експериментів виявив, що хороша оплата праці і чітко розроблені робочі операції не завжди вели до підвищення продуктивність праці. Іноді працівники реагували набагато сильніше на тиск з боку колег по групі, ніж на розпорядження керівника і на матеріальні стимули.

Мотивами вчинків людей є, в основному, не економічні сили, а різні потреби, які можуть бути лише частково і побічно задоволені за допомогою грошей.

Дана школа зосередилася на налагодженні міжособових відносин.

Школа поведінських наук (1950 - теперішній час)

Ренсис Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади і авторитету, організаційної структури, комунікації в організаціях, лідерства тощо.

Новий підхід прагнув надати допомогу працівнику в усвідомленні своїх власних можливостей на основі застосування концепцій поведінкових наук до побудови і управління організаціями.

Основною метою цієї школи було підвищення ефективності діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів.

Школа науки управління, або кількісний підхід
(1950 – теперішній час)

Вплив даного підходу був значно меншим, ніж вплив попереднього. Застосування кількісних методів, згрупованих під загальною назвою дослідження операцій, вперше були використані у військових цілях.

Полягає в постановці проблеми і розробці групою фахівців з дослідження операцій моделі ситуації. Після створення моделі змінним задаються кількісні значення. Це дозволяє об'єктивно порівняти і описати кожну змінну і співвідношення між ними.