Усвідомлена зміна пріоритетів у шкалі культурних цінностей, створення нового ставлення до природи, формування екологічної культури

Донедавна соціокультурний зміст техніки приховувався у системі “техніка-людина”, а екологічний – у системі “техніка-природа”. Підкреслимо, що й екологічний, і соціокультурний сенси техніки виявляються не у розрізнених частинах складної системи світового простору, в яке вона вписується, а лише в єдиній системі, де і техніка, і природа, і сама людина завжди є лише частиною набагато більшого цілого – світового універсуму.

Зміна принципів вимірів техніки, її критеріїв та оцінок, включення в систему цих оцінок поряд із техніко-технологічною оптимальністю й економічною ефективністю і соціокультурний, власне людський вимір.

Необхідні не фрагментарні критерії, а системні інтегративні оцінки.

Складність цього завдання полягає у тому, що такі оцінки лежать у сфері міждисциплінарних підходів. Але це усвідомлення і відповідальність у виборі рішень дає можливість запобігти сліпим діям людей завдяки інформуванню про наслідки, дозволяє вибудовувати альтернативні моделі. Вдосконалення оцінок техніки сьогодні пов’язане з переорієнтацією групових інтересів на загальнолюдські, що дає змогу, при передбаченні соціальних та культурних наслідків технічної діяльності, можливо, встановлювати певні межі у технічній винахідливості до тих пір, доки не будуть знайдені способи ліквідації негативних для людства результатів.

3. Революційні зміни інженерного мислення. Сама логіка інженерного мислення і діяльності дозволяє передбачити, що подібна революція відбудеться у цьому столітті. На першому етапі головне було зрозуміти “онтологічну” (сутнісну) природу принципів дії технічних засобів. Сутність інженерії, суверенність думок і таланту винахідника полягала у відкритті, знаходженні (інколи інтуїтивному, практичному) цих механізмів улаштування. А оскільки вважалося, що вони носять неісторичний характер, що вони ніби закладені у природі технічного об’єкту, то справа інженера – цю природу віднайти.

Другий етап розвитку інженерії умовно можна назвати логіко-гносеологічним (пізнавальним). Цей етап пов’язаний із розумінням того, що суть інженерії значною мірою визначається механізмом пізнавальної мисленнєвої діяльності. А значить, важливо зрозуміти, якими методами і засобами створюються й експлуатуються технічні об’єкти. На цьому, до речі, й базується сучасна інженерна освіта. Ефективність технічна стає головним орієнтиром інженерного мислення, що перетворює саму техніку на мету та головний зміст всієї діяльності людини. Стає “техники много, а духа нет” (Б.Пастернак).

Третій етап пов’язаний із соціокультурним осмисленням техніки, коли вона розглядається у контексті умов її буття. Соціокультурна парадигма інженерії орієнтує не на найближчі технологічні цілі, а на віддалені, історично значущі для всього людства наслідки, підвищує відповідальність за вибір рішень. Вона формує нові принципи контролю над технікою на основі багатомірності і нові принципи технічного проектування у глобальній системі “технічний пристій – людина – навколишнє середовище”, де всі три компоненти рівноправні і не можна ні насильницьки експериментувати з людиною, ні маніпулювати з технічним об’єктом, ні безпечно споглядати зміни середовища.

Сутність та сенс подальшого розвитку техніки полягає у виробленні таких проектувальних стратегій і контролюючих систем, які б забезпечили виживання людства.

Уключення соціокультурної парадигми в інженерію дає можливість подолати технократичну однобокість, організовує інженерне мислення й інженерну діяльність навколо людини як найвищої цінності, а їх людський вимір робить мірою професіоналізму та компетентності, що і складає одну з найважливіших умов подолання кризи.

Федеріко Майор, Генеральний директор ЮНЕСКО, відмічав, що “прийшов час визнати культуру безпосередньою надихаючою силою розвитку, відвести їй центральну роль соціального регулятора… Мета Всесвітнього десятиліття розвитку культури – сприяти усвідомленню культурного імперативу і розвитку нового мислення, щоб дійти до багатьох конкретних пропозицій щодо багатоманітності, яке веде до об’єднання, творчості, що породжує співпрацю, й солідарності, яка несе свободу”.

Видатний німецький мислитель ХХ ст. Альберт Швейцер дійшов висновку про необхідність відмови від “технократичної культури” та переходу до більш високих форм розвитку. Він вважав, що технократизм і технократична наука призвели до засилля духовно й емоційно убогої думки, до загибелі ідеалів культури. Мислитель висунув принцип “благоговіння перед життям” як основоположний для нової загальнолюдської, загальнопланетарної культури. Цей принцип екології духу, збереження та взаємоповаги у сфері культури означав перехід від технократичної моделі її розвитку до нової, орієнтованої дійсно на загальнолюдські цінності.