Правонаступництво держав 15 страница

Правовий статус іноземних суден у територіальному морі. Він визначається як нормами міжнародного морського права (Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море та Конвенцією ООН з морського права 1982 р.), так і національним законодавством прибережних держав. Відповідно до ст. 1,7 Женевської конвенції 1958 p., іноземні судна, здійснюючи право мирного проходу, повинні додержувати законів і правил прибережної держави. Особливо це стосується невійськових суден. Прибережна держава може вживати у своїх територіальних водах відповідних заходів щодо суден, прохід яких відбувається з порушенням встановленого режиму судноплавства і не є мирним. У разі недодержання законодавства компетентні органи прибережної держави вправі. зажадати від судна (корабля) негайно залишити її територіальне море.

Кримінальне юрисдикція стосовно злочину, здійсненого на борту судна під час мирного проходу через територіальне море, відповідно до ст. 19 Женевської конвенції 1958 р. здійснюється у випадках, якщо: 1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу; 2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі; 3) капітан судна, дипломатичний агент або консул країни, під прапором якої плаває це судно, звертаються до місцевих властей з проханням про надання Допомоги; 4) заходи, що вживаються, необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами. Разом із тим, це не зачіпає права прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Для цього досить того, щоб Місцеві власті сповістили дипломатичного агента або консульську посадову особу держави прапора, до прийняття заходів та сприяти встановленню контакту між цими особами та екіпажем судна. Водночас власті повинні, враховувати інтереси судноплавства, вирішуючи питання про арешт.

Якщо злочин здійснено на борту судна до входу в територіальне море, а судно проходить без заходження у внутрішні води, прибережна держава не може здійснити втручання. Проте, Конвенція 1982 р. передбачає умови втручання у. виняткових випадках, пов'язаних із заподіянням шкоди морському середовищу.

Щодо цивільної юрисдикції прибережної держави ст. 28 Конвенції 1982 р. передбачає, що не можна зупиняти іноземне судно,.яке не проходить через територіальне море, або змінювати його курс для здійснення цивільної юрисдикції стосовно особи, яка перебуває на борту судна. Прибережна держава може застосувати щодо такого судна заходів стягнення чи вдаватись до арешту в будь-якій цивільній справі, якщо зобов'язання або відповідальність було взято або викликано щодо себе самим судном під час або його проходження через води прибережної держави. Обмеження в застосуванні заходів, передбачених цією статтею, не відносяться до випадків, коли іноземне судно знаходиться на стоянці у територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Проте, арешт будь-яких суден, що належить державі без її згоди, є неправомірним у відповідності з принципом суверенної рівності держав і з принципом імунітету державної власності, що випливає з першого.

Уперше в міжнародному морському праві Конвенція 1982 р. (ст. 31) встановила міжнародну відповідальність держави прапора за міжнародним договором за будь-яку шкоду, заподіяну прибережній державі внаслідок недотримання військовим кораблем або іншим державним судном, який експлуатується в по-комерційних цілях, законів і правил прибережної держави стосовно проходу через територіальне море, або норм міжнародного права.

6. Відкрите море

Поняття відкритого моря. В світовій науковій літературі з морського права не вироблено єдиного підходу щодо визначення поняття «відкрите море». Ряд авторитетних учених (Жидєль, Сміт, Коломбос та ін.) при визначенні цього поняття на перший плач висуває таку ознаку, як географічне розміщення морських просторів, точніше їх розташування за межами територіального моря. Ст. 1 Женевської конвенції про відкрите море встановлює, що слова «відкрите море» означають всі частини моря, які не входять ні до, територіального моря, ні до внутрішніх вод будь-якої держави». Інший, фахівець у галузі міжнародного морського права — Л. В. Скалова, аналізуючи положення Конвенції 1982 p., визначає відкрите море як всі частини моря, які не входять ні до територіального моря або внутрішніх вод будь-якої держави, пі До архіпелазьких вод держав-архіпелагів і які складаються з акваторій, що не підкоряються суверенітету жодної з держав. Як бачимо, поряд з географічною ознакою — розташуванням за зовнішнім кордоном територіального моря — з'явилась і ознака юридичного-характеру — вказівка про те, що відкрите море не підкоряється суверенітету жодної держави. Саме використання цих двох ознак у науковому плані найбільш повно розкриває зміст поняття відкрите море.

З погляду міжнародного права, на думку автора, з-поміж інших варто виділити визначення цього поняття, яку наводить С. В. Молодцов. Відкрите море, — пише він, — це розташовані за межами територіального моря морські простори, на які не поширюється суверенітет будь-якої держави, і які відкриті на засадах рівності для вільного користування усіма державами у встановлених міжнародним правом цілях.

Це визначення може дати уявлення про просторове розташування відкритого моря і одночасно вказує на функціональні аспекти цього морського простору.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря. Основу правового режиму відкритого моря складають свободи відкритого моря. їх перелік дається в ст. 87 Конвенції 1982 р. Це, зокрема, свободи судноплавства, польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів, спорудження штучних островів та інших обладнань, рибальства і наукових досліджень.

Здійснення свободи судноплавства регулюється згідно з принципом судноплавства у відкритому морі, відповідно до якого всі держави мають право, щоб їх судна (пасажирські, вантажні, рибальські, науково-дослідні та ін., а також військові кораблі) плавали у відкритому морі (підкреслено нами —А. Г.). Відповідно до ст. 90 Конвенції 1982 p., «кожна держава, незалежно від того, чи є вона прибережною або такою, що не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі».

Міжнародно-правове значення прапора судна полягає в тому, що він вказує на державу національності судна, на належність судна певній державі. Умови надання права плавати під прапором певної держави, як і порядок реєстрації та надання своєї національності судну, визначає сама держава (п. 1 ст. 91 Конвенції 1982 p.). Проте, оскільки в законодавстві ряду країн (наприклад, Ліберії, Панами, Бермудських і Багамських островів) немає одноманітності у поглядах на це важливе питання, Конвенція ООН 1982 p. вимагає, щоб між судном і державою існував і реальний зв'язок (держава повинна ефективно здійснювати горне дикцію і контроль з адміністративних, технічних і спеціальних питань над суднами, що плавають під її прапором). Разом Із тим, у Конвенції немає визначення поняття реального зв'язку, переліку вимог, які забезпечують такий зв'язок. Міжнародно-правової»; норми, що конкретизують цей принцип, містяться в Конвенції ООН про умови реєстрації морських суден 1986 р., в якій уперше в міжнародному морському праві закріплюються умови, необхідні для забезпечення реального зв'язку між державою і судном, під прапором якого воно плаває.

Правам, що випливають з принципу свободи відкритого моря, відповідають певні обов'язки. Використовуючи відкрите море, всі держави повинні дбати передусім про безпеку мореплавства та збереження морського середовища.

До найважливіших діючих угод з питань гарантування безпеки мореплавства належать Міжнародна конвенція про охорону людського життя па морі 1974 р. і Протокол 1978 р. до неї. Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнень суден у морі 1972 p.. Міжнародна конвенція про пошук і спасання па морі 1979 p., Брюссельська конвенція 1910 р. про відшкодування збитків при зіткненні суден на морі та ін.

Кожна держава стосовно суден під її прапором зобов'язана вживати необхідних заходів для забезпечення безпеки судноплавства. До таких заходів відносяться, наприклад, заходи, що стосуються конструкції, обладнання та готовності до плавання суден, а також підвищені вимоги до комплектування та навчання екіпажів суден. Так. п. 4 ст. 94 Конвенції 1982 р. вимагає, щоб «капітан, офіцери і, в необхідній мірі, екіпаж були повністю ознайомлені з міжнародними правилами, що застосовуються, з питань охорони людського життя на морі, забезпечення безпеки у відкритому морі...».

Для безпеки мореплавства важливе значення має заборона піратства і боротьба з ним. В Конвенції 1982 р. регламентації діяльності держав щодо припинення піратства присвячені ст. 100 —107, які відтворюють відповідні постанови Женевської конференції 1958 р. Під піратством Конвенція 1958 р. (ст. 14) розумі будь-який неправомірний акт насильства, затримання або пограбування, який чиниться в особистих цілях екіпажем чи пасажира, чи будь-якого приватновласницького судна у відкритому морі або у місці, що знаходиться за межами Юрисдикції будь-якої держави, проти іншого судна або проти осіб чи майна, що знаходиться на його борту. Будь-яка свідома і добровільна участь у наданих вище діях, підбурювання до цих дій і сприяння їм також кваліфікуються як акти піратства (ст. 15).

Конвенція 1982 р. (ст. 217) покладає на державу прапора основну відповідальність за виконання суднами, що плавають під її прапором або зареєстровані в ній, міжнародних норм та стандартів, а також своїх законів і правил для запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення морських вод. Державами укладені також і спеціальні конвенції про запобігання забрудненню морських вод нафтою та іншими речовинами. Ще у 1973 р. укладена Конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою та іншими рідкими речовинами (згодом — у 1982 р. ця конвенція набрала чинності). Своїми постановами вона запровадила «особливі райони», в яких повністю заборонено скидання нафти та її відходів (Балтійське, Чорне і Середземне моря та деякі інші).

Таким чином, норми, які складають правовий режим судноплавства у відкритому морі, — найважливіший елемент правового режиму відкритого моря.

Свобода рибальства, що входить відповідно до ст. 87 Конвенції 1982 р. до складу свободи відкритого моря, зазнала значних змін. У даний час сфера дії цього, принципу значно скорочена й охоплює райони Світового океану лише за зовнішнім кордоном 200-мильної виключної економічної зони. Конвенція (п. 2 ст. 63, СТ. 64—67, 117—120) закріпила постанови про зобов'язання держав вживати заходів щодо збереження живих ресурсів відкритого моря. З урахуванням цього режим рибальства у відкритому морі за межами виключної економічної зони визначається взаємодією принципу свободи рибальства і принципу збереження та раціонального використання біоресурсів — нового принципу міжнародного морського права.

Багато положень конвенційного режиму рибальства за 200-миль-пою зоною стосуються безпосередньо співробітництва держав у Цій сфері (наприклад, ст. 118, п. 2 ст. 63, ст. 64—67). Згідно з Конвенцією 1982 p., співробітництво держав може здійснюватися в рамках угод або через відповідні міжнародні організації. В даний час функціонують понад 60 міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана з координацією міжнародного співробітництва з питань рибальства.

Право на прокладку підводних кабелів і трубопроводів також вважається однією з свобод відкритого моря. Як відомо, ще Конвенція 1884р. щодо охорони підводних телеграфних кабелів визнала, що всі держави мають це право. Женевська конвенція 1958 р. про відкрите море, і особливо Конвенція 1982 р. (ст. ст. 79; 112—115) підтвердили загальновизнаний міжнародно-правовий режим стосовно цього виду використання відкритого моря. Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря підводні кабелі і трубопроводи з урахуванням уже прокладених кабелів і трубопроводів. При здійсненні цієї свободи на континентальному шельфі вимагається згода прибережної держави на визначення траси для трубопроводів.

Здійснення принципу свободи польотів над відкритим морем регламентується ст. 87 і п. 1 ст. 58 Конвенції 1982 р. Відповідно до встановлених норм, усі держави мають право на те, щоб їх повітряні судна безперешкодно літали над відкритим морем.

Вище вже згадувалось, що вперше в Конвенції 1982 р. у переліку свобод відкритого моря названа свобода споруджувати штучні острови та інші устаткування. Цю свободу усі держави можуть здійснювати тільки в районах відкритого моря за зовнішньою межею 200-мильової виключної економічної зони і за межами континентального шельфу. Важливою є постанова про використання вказаних устаткувань і обладнання виключно в* мирних цілях.

Право держав на проведення наукових досліджень у відкритому морі регулюється згідно з принципом свободи наукових досліджень. У ст. 240 Конвенції 1982 р. перераховані загальні принципи проведення таких досліджень; зокрема, вони повинні проводитися винятково в мирних цілях, належними науковими методами і засобами, з дотриманням правил про захист та збереження морського середовища, та ін.

Правовий статус суден у відкритому морі. Конвенції 1958 і 1982 pp. закріплюють принцип виключної юрисдикції держави прапора. Це означає, що жодна держава не має права здійснити у відкритому морі владу щодо суден, які плавають під іноземними прапорами. Судно, яке перебуває у відкритому морі, може бути зупинене, оглянуте, затримане тільки військовими кораблями або спеціально на те уповноваженими суднами своєї держави. Однак норми міжнародного морського права із цього загального правила припускають деякі винятки. Ці винятки зафіксовані у Женевській конференції 1958 р. про відкрите море і передбачають застосування іноземними військовими кораблями або спеціально уповноваженими на те державними суднами примусових дій до суден, які:' 1) перебувають у прилеглій зоні і порушують права, для захисту яких встановлено цю зону; 2) переслідуються у відкритому морі за правопорушення, вчинене у внутрішніх водах і територіальному морі або у прилеглій зоні (так зване право «гарячого переслідування»); 3) займаються піратством; 4) займаються работоргівлею; 5) відмовляються (підняти свій; прапор або показують іноземний прапор, хоч є серйозні підстави вважати, що насправді вони мають ту ж саму національність.

Конвенція 1982 р. до цих винятків доповнила винятки, коли судно займається несанкціонованим радіомовленням, а також на прохання держави стосовно його судна, яке підозрюється у незаконній торгівлі наркотичними засобами або психотропними речовинами.

7. Прилегла зона

Під прилеглою зоною треба розуміти зону відкритого моря обмеженої ширини, що розташована безпосередньо за межами територіального моря прибережної держави, в якій ця держава здійснює контроль з метою забезпечення виконання іноземними суднами її митних, фіскальних, санітарних та імміграційних правил.

Претензії прибережних держав на розширення їхньої юрисдикції за зовнішні межі територіального моря виникли й установилися поступово. Ініціаторами встановлення прилеглих зон для охорони тих чи інших специфічних інтересів прибережної держави за межами територіального моря були Великобританія та США. Законодавство і договірна практика цих держав розвивались на основі поширення своєї юрисдикції над морським простором, що значно перевищував трьохмильний ліміт територіальних вод. Слідом за ними Росія 10 грудня 1909 р. встановила 12-мильну митну зону.

Уже в наш час деякі держави встановили прилеглі зони ширші за 12 миль, і не тільки митні, фіскальні імміграційні та санітарні, а також рибальські, зони безпеки, нейтралітету, кримінальної і цивілізованої юрисдикції, зони боротьби із забрудненням моря тощо. Так, США, Великобританія, Канада, Нова Зеландія мають 12-мильну зону рибальства.

На 1 січня 1991 р. прилеглі зони введені 38 державами, в тому числі зону в 24 милі сприйняли 32 країни (Гана, Габон, Індія, Мальта, Марокко та ін.), у 18 миль — 4 країни (Бангладеш, Гамбія, Судан, Саудівська Аравія), в 12 миль — США, в 6 миль — Фінляндія.

Зауважимо, що за Конвенцією 1982 р. ширина зони не може сягати за межі 24 миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря.

Положення про прилеглу зону містяться в ст. 24 Женевської конвенції 1958 р. про територіальне море та прилеглу зону, а також в ст. 33 Конвенції 1982 р. В них підкреслюється, що прилегла зона — це район відкритого моря. Основне положення про правовий режим цієї зони полягає в тому, що вона май цільовий характер: встановлена лише для того, щоб прибережна держава змогла здійснили контроль для запобігання порушень)митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря. Звідси випливає, що прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна, фіскальна, санітарна, імміграційна.

Щодо встановлення деякими державами так званих «зон безпеки», то вони, звичайно, не мають правової обґрунтованості в діючих нормах міжнародного морського права.

8. Виключна економічна зона

Нова правова категорія — «виключна економічна зона» — з'явилась внаслідок національних домагань держав на прибережні простори відкритого моря: а) на ресурси поверхні і надр морського дна; б) на живі ресурси морських прибережних вод. Починаючи з 1974 р., у документах прибережних держав, що розвиваються, поступово став фігурувати термін «виключна економічна зона». Останній і увійшов до Конвенції ООН з морського права 1982 р. Таким чином, Конвенція 1982 р. юридично оформила виключну економічну зону як загальновизнаний інститут міжнародного морського права, йому присвячено частину V Конвенції, яка так і зветься «Виключна економічна зона».

В Конвенції 1982 р. знайшли свого закріплення норми, які дозволяють розв'язати складну політико-правову проблему поєднання національних інтересів прибережних країн та інтернаціональних потреб подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі освоєння морських природних ресурсів, здійснення морського судноплавства та поверненні наукових досліджень в прибережних районах Світового океану. Водночас Конвенція повносила суттєві зміни в правовий режим Світового океану, в зв'язку з чим аналіз її нормативних положень стосовно економічної зони викликають безперечний інтерес і має практичне значення для забезпечення правопорядку в Світовому океані.

Конвенція 1982 р. в ст. 55 чітко вказує на те, що виключна економічна зона «представляє собою район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього». Цим самим підкреслюється, що виключна економічна зона не увіходить до складу територіального моря і, отже, не підкоряється територіальному верховенству, суверенітету прибережної держави.

Важливе юридичне значення має той факт, що Конвенція 1982 р. встановлює особливий правовий режим для виключної економічної зони, згідно з яким права та юрисдикція прибережної держави і права й свободи інших держав регулюються її положеннями.

Концептуальну основу конвенційного режиму виключної економічної зони складають положення статей 56 і 58 Конвенції 1982 p., які визначають загальний обсяг і характер «прав і юрисдикції» прибережної держави і «прав і свобод» інших держав.

Права й обов'язки прибережної держави. Прибережна держава у виключній економічній зоні має: 1) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими процесами, і стосовно інших видів діяльності, зокрема таких, як виробництво енергії шляхом використання води, течій та вітру (п. 1 СТІ 56); 2) право визначати допустимий вилов живих ресурсів (п. 1 ст. 61); 3) приймати загальнообов'язкові правила для громадян інших держав стосовно експлуатації живих ресурсів зони, їх збереження та управління ними (п. 4 ст. 62); 4) право вживати заходів щодо забезпечення виконання своїх законів і правил, включаючи огляд, інспекцію, арешт та судовий розгляд (п. 1 ст. 73); 5) юрисдикцію стосовно створення та використання штучних островів, устаткувань і споруд (п. їв і ст. 56); 6-) юрисдикція стосовно морських наукових досліджень (п. їв. і ст. 56).

Разом із тим, Конвенція ООН з морського права встановлює певні межі для здійснення суверенних прав прибережної держави у виключній економічній зоні. Цим підкреслюється міжнародно-правова основа її прав і особливості економічної зони як району, що не знаходиться під суверенітетом жодної з держав. Так, п. 2 ст. 61 зобов'язує прибережну державу забезпечувати шляхом прийняття належних заходів збереження живих ресурсів у зоні, а також співробітничати із субрегіональними, регіональними та всесвітніми організаціями з питань експлуатації цих ресурсів.

Конвенція (ст. ст. 61, 62) зобов'язує прибережну державу надавати іншим державам на підставі угод доступ до залишку допустимого вилову.

Нарешті, Конвенція (ст. 73) обмежує певними рамками застосування прибережною державою репресивних заходів у відповідь на порушення її законів і правил в економічній зоні. Зокрема, арештоване судно та його екіпаж звільняються негайно після внесення застави.

Права й обов'язки інших держав. Вони визначаються в ст. 58 Конвенції ООН з морського права 1582 р. Згідно з цим, усі інші держави користуються в економічній зоні свободою судноплавства, польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів за умовою дотримання відповідних постанов Конвенції 1982 р. При здійсненні вказаних та інших свобод відкритого моря інші держави зобов'язані додержуватись законів та правил, встановлених прибережною державою у відповідності з Конвенцією 1982і р. та Іншими нормами міжнародного морського права.

Правовий статус виключної економічної зони. Аналіз доктрини і практики міжнародного морського права показує, що проблема визначення правового статусу того чи іншого морського простору завжди зводиться до одного і того ж питання: чи підкоряється даний морський простір суверенітету держави? Такого підходу при визначенні правового статусу морських просторів дотримується чимала кількість вітчизняних і зарубіжних юристів-міжнародників.

Положення Конвенції 1982 р. стосовно правового статусу морських просторів стверджують справедливість і обґрунтованість висновку про те, що суть правового статусу всіх цих просторів полягає в їх підпорядкованості або непідпорядкованості суверенітету держав. А звідси випливає, що правовий статус зумовлює, чи належить даний простір національно-правової регламентації прибережної держави (за умов дотримання нею загальновизнаних норм міжнародного права) або безпосередньо міжнародно-правовому регулюванню.

Відповідні постанови, які характеризують правовий статус виключної економічної зони, є в ч. V Конвенції 1982 р. Зокрема, ст. 89 передбачає обов'язок держав не підпорядковувати відкрите море своєму суверенітетові. Крім того, вище вже вказувалось на міжнародно-правову основу та юридичну природу виникнення прав і юрисдикції прибережної держави, які надані їй внаслідок досягнутої міжнародної домовленості і в силу цього мають конвенційне походження. Саме ці положення є складовими елементами правового статусу виключної економічної зони. Отже, виключна економічна зона за своїм правовим статусом є особливим районом або особливою частиною, відкритого моря.

9. Міжнародні морські протоки

Морські протоки — це природні шляхи, що з'єднують простори Світового океану. На нашій планеті, як відомо, є близько 300 проток, які в тій чи іншій мірі використовуються для морської та повітряної навігації.

Особливо важливе значення для міжнародного судноплавства мають такі протоки, як Ла-Манш,; Малаккська, Гібралтарська, Магелланова, Балтійські і Чорноморські протоки. Досить згадати широко відомі цифри про те, що через Ла-Манш щорічно проходить понад 40() тис. морських суден, а через Гібралтарську — понад 150 тис.

В доктрині міжнародного права було чимало спроб класифікувати міжнародні протоки. В одному випадку до них зараховували ті протоки, які зв'язують відкриті моря або врегульовані спеціальними угодами, в іншому — міжнародними вважали протоки з інтенсивним рухом суден, що засвідчувала їх важливість для міжнародного судноплавства.

Велике значення для характеристики міжнародних проток має ухвала Міжнародного суду ООН у справі про англо-албанський інцидент у протоці Корфу 1949 р. Суд ухвалив, що вирішальним критерієм для правової кваліфікації протоки, як міжнародної є її «географічне місцеположення, в силу якої вона з'єднує дві частини відкритого моря, і той факт, що вона послуговує для міжнародного судноплавства».

Новим кроком уперед у визначенні правового режиму морських проток стала Конвенція 1982 р. У ній є спеціальний розділ «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства». Його аналіз дозволяє виділити чотири категорії міжнародних проток, для кожної з яких передбачено відповідний правовий режим.

1. Протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства між однієї частиною відкритого моря або виключної економічної зони та другою частиною відкритого моря або виключної економічної зони (ст. 37). До цієї категорії відносяться всі найважливіші міжнародні протоки: Гібралтарська, Малаккська та їй, У них «усі судна і літальні апарати користуються правом транзитного проходу, якому не повинно робитися перешкод» (ст. 38).

2. Протоки, ширина яких перевищує подвійну ширину територіального моря, і, в межах яких у відкритому морі або виключній економічній зоні є такий же зручний, з точки зору навігаційних і гідрографічних умов шлях, як і в прилеглому територіальному морі. У відкритому морі і у виключній економічній зоні відповідно до ст. ст. 58 і 87 діє принцип свободи мореплавства та польотів. У територіальному морі застосовується відповідно правовий режим територіального моря.

3. Протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства, в яких, згідно з Конвенцією, встановлюється режим мирного проходу. До цієї категорії відносяться такі міжнародні протоки, як Мессіна (між континентальною частиною Італії, та італійським островом Сіцілія), Тирана.

4. Протоки, прохід в які регулюється в цілому або частково спеціальними міжнародними угодами. До цієї категорії відносяться Магелланова протока, Чорноморські та Балтійські протоки..

У даний час режим чорноморських проток (Босфор, Мармурове море і Дарданелли) регулюється багатосторонньою Конвенцією, укладеною в Монтре у 1936 p., а також національним законодавством Туреччини. Згідно зі ст. 2 Конвенції, в мирний час «торговельні судна будуть користуватися правом повної свободи проходу та плавання в протоках, вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу, без будь-яких формальностей».

Щодо проходу через протоки військових кораблів, Конвенція надає перевагу причорноморським державам. Практично ці держави можуть проводити через протоки надводні військові кораблі всіх класів і підводні човни, надіславши турецькому урядові повідомлення про це не пізніше як за 8 діб.

Нечорноморські держави можуть проводити через протоки лише легкі надводні кораблі. Військові кораблі цих держав можуть перебувати в Чорному морі не більше ніж 21 добу. Попереднє повідомлення про прохід іноземних військових кораблів надсилається урядові Туреччини за 15 діб.

10. Міжнародні канали

Міжнародні морські канали — це штучні водні шляхи, які використовуються для міжнародного судноплавства. Як штучні споруди, вони становлять невід'ємну частину володінь держави, на території якої їх прокладено, і, як правило, перебувають під її суверенітетом. Проте, морські канали, які з'єднують відкриті моря і використовуються і їй міжнародного судноплавства, мають статус міжнародних, Згідно п. «d» cт. 1 Барселонського Статуту про режим судноплавних шляхів міжнародного значення, прийнятого на Барселонській конференції з транспорту 1921 р. канали, які слугують доповненням природник водних шляхів, прирівнюються до шляхів міжнародного значення. П. 2 ст. 1 конвенції передбачає, що барселонські норми можуть бути розповсюджені також і на штучні водні шляхи у договірному порядку або односторонньою декларацією держави, по території якої їх прокладено. Отже, правовий режим міжнародних морських каналів визнається міжнародними угодами і внутрішніми актами держави, по території якої вони проходять. До числа таких каналів належать Суецький, Панамський, Кільський та Корінфський.

Правовий режим Суецького каналу регулюється багатосторонньою Константинопольською конвенцією 1888 р. і законодавством Єгипту. Конвенція стосовно забезпечення свободи мореплавства через Суецький канал закріпила принцип свободи судноплавства через канал для «всіх торговельних і військових суден усіх прапорів» (ст. І) як у мирний, так і у воєнний час. Основними національними законодавчими актами, які регулюють управління каналом, є Декрет президента від 26.VII 1956 p., Меморандум від 18.Ш.1957 p., Декларація від 24.IV.1957 р., Закон від 10.VII.1957 р,. і Декларація від 18.VII.1957 p., які закріплюють суверенні права Єгипта на канал, з урахуванням норм міжнародного права (зокрема, Конвенції 1888 р.). Для проходження через Суецький канал всі судна зобов'язані брати лоцмана. Військові кораблі проходять через канал вільно і без попереднього повідомлення уряду Єгипту.

Правовий режим Панамського каналу регламентується договором 1903 p., за яким Панама «доручила» управління та охорону каналу США. Канал проголошувався нейтральним, вільним і відкритим для суден усіх прапорів. У 1977 р. підписані і з 1 жовтня 1979 р. набрали чинності два нових договори, укладених між Панамою і СІЛА: Договір про Панамський канал і Договір про нейтралітет та функціонування Панамського каналу. 31 грудня 1992 р. припиняється дія Договору про Панамський канал. Інший договір — про нейтралітет та; функціонування каналу проголошує цей морський шлях «постійно нейтральним морським шляхом», відкритий для судноплавства усіх держав.