Правонаступництво держав 11 страница

Зауважимо, що окремі елементи відносин, передбачених відповідними актами, і які покладені в основу системи ООН, сприйняті деякими іншими міжнародними організаціями (універсальними і регіональними). Прикладом цього можуть слугувати зв'язки організації системи ООН э деякими регіональними організаціями (Організація Африканської Єдності, Ліга Арабських Держав), які базуються на спеціальних угодах.

іншим компонентом зовнішнього права міжнародних організацій є угоди, які передбачають режим перебування та діяльності штаб-квартири в тій чи іншій державі, привілеї та імунітети як самої організації, так і певних категорій її посадових осіб. Кожна міжнародна організація укладає з країною перебування своєї штаб-квартири або своїх органів двосторонні угоди, які встановлюють їхній, правовий статус, конкретний обсяг привілеїв та імунітетів тощо. Для прикладу можна вказати на угоду між ООН і США від 26 червня 1947 р. про штаб-квартиру ООН; угоди між ЮНЕСКО та Францією; МОП і ВОЗ та Швейцарією; між Урядом Російської Федерації та ООН від 15 червня 1993 р. про заснування в Російській Федерації Об'єднаного представництва ООН та її органів.

Відомо, що міжнародні організації, їх посадові особи користуються привілеями, імунітетами, які передбачені Конвенцією про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 p., Конвенцією про правовий статус, привілеї та імунітети міжурядових організацій, які діють у певних галузях співробітництва 1980 р. Останні стали нібито моделлю для укладання угод між міжнародними організаціями з державами перебування, в яких більш докладно регламентуються їхній правовий статус і права службовців, необхідні для виконання покладених па них повноважень.

Поряд з міжнародно-правовими договорами міжнародні організації укладають цивільно-правові угоди, зокрема з питань придбання нерухомості,, землі, а також рухомого майна, укладають контракти на проведення робіт, орендують судна і укладають контракти на перевезення, мають рахунки в банках, одержують позики. В цьому й полягає цивільна правоздатність міжнародних організацій.

Варто також вказати на деякі особливі, притаманні тільки ООН функції. З-посеред них — право Ради Безпеки укладати угоди на підставі розділу VII Статуту ООН із державами-членами для виконання завдань ООН, підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки (ст. 43 Статуту ООН).

Специфічну функцію виконує ООН на підставі ст. 102 свого Статуту. Ця стаття передбачає реєстрацію в Секретаріаті ООН усіх договорів і міжнародних угод, укладених будь-яким членом організації, при першій можливості. Оскільки в Статуті відсутні будь-які вказівки щодо конкретного порядку реєстрації, Генеральна Асамблея затвердила Положення про реєстрацію.

3. Правотворча діяльність міжнародних організацій

Особливу групу складають юридичні норми, які відносяться до участі міжнародних організацій у міжнародній правотворчості. Форми правотворчої діяльності досить різноманітні. І якщо в деяких випадках така діяльність має тільки допоміжний характер, то в спеціальних галузях організації можуть безпосередньо утворити норми міжнародного права. Про значну роль міжнародних організаціях у правотворчості говорить хоча б такий момент: практично вся кодифікація міжнародного права проводиться в рамках міжнародних організацій.

У багаточисельних наукових працях відомих юристів-міжнародників, зокрема Я. Броунлі, Віраллі, Гросса, Деттера, Мерле, Г. І. Морозова, Сандорського, Скубішевського та ін. визначаються такі форми правотворчої діяльності міжнародних організацій:

а) Ініціатива укладання міжнародних договорів. Тут особлива роль належить Організації Об'єднаних Націй. ООН скликає дипломатичні конференції з метою розробки і підготовки до підписання важливих багатосторонніх договорів, таких, наприклад, як чотири Конвенції 1958 р. з морського права. Іноді в установчому документі Організації можуть міститися постанови, які наділяють її правом виявляти ініціативу в справі внесення поправок в цей документ.

б) Форми практики держав. Будь-які заяви з правових питань, які уряди роблять через своїх представників в органах і комітетах при органах організацій, послуговують доказом норм звичаєвого права. Подібне можна сказати і про голосування по резолюціях з правових питань.

в) Декларативні резолюції. Необхідно насамперед відзначити правове значення і роль резолюцій, які приймає Генеральна Асамблея ООН. Резолюція сама по собі не має "обов'язкової сили. Проте, як слушно зауважує Я. Броунлі, навіть просте формулювання принципів здатне висвітлювати й розвивати звичаєве право. Наочним прикладом цього послуговує Загальна декларація прав людини.

г) Канали для висловлювання думок спеціалістів-правознавців. Міжнародні організації часто засновують допоміжні органи, до складу яких входять юристи вищої кваліфікації з метою здійснення кодифікації або прогресивного розвитку права. Наприклад, одним з найважливіших з цих органів є утворена ГА ООН Комісія міжнародного права. Окрім цього, у міжнародних організаціях, як і в уряді, є штат радників з юридичних питань, які надають кваліфіковані і високоавторитетні висновки.

д) Ухвали органів, які наділені судовими функціями. Ухвали судових органів, таких, як Суд європейських товариств, також можуть сприяти розвитку договірного права, принципів тлумачення і загального міжнародного права. Хоча, звісна річ, внесок таких органів може обмежуватися лише цієї останньої сфери через спеціалізований характер їхньої діяльності.

є) Практика політичних органів. Політичні органи, зокрема, Генеральна Асамблея і Рада Безпеки ООН, приймають багаточисельні рекомендації і постанови з конкретних спірних питань, що пов'язані з застосуванням норм загального міжнародного права або із застосуванням постанов Статуту ООН чи будь-якого іншого установчого документу. Тут важливо враховувати як мінімум дві умови: зміст резолюції повинен відповідати життєвим потребам розв'язання актуальних проблем; за її прийняттям повинна стояти максимально важлива ступінь узгодження воль держав-учасниць. Особливе значення мають ухвали, прийняті шляхом консенсусу.

є) Законодавчі повноваження, делеговані організаціям. У деяких випадках держави передають міжнародним організаціям важливі законодавчі повноваження. Деякі органи, наприклад, Всесвітня асамблея охорони здоров'я ВОЗ або Рада ІКАО, можуть приймати приписи, які мають юридичну силу для держав-членів цих організацій.

ж) Зовнішня практика організацій. Міжнародні організації можуть укладати угоди з державами-членами і країнами, які не є їх членами, а також з іншими організаціями. Вони можуть заявити міжнародно-правові претензії і робити офіційні заяви з питань, які порушуються. Таку практику також можна вважати доказом норм права.

з) Внутрішня нормоустановча діяльність. Вінце вже йшла мова про те, що міжнародні організації володіють значною автономією в справі встановлення правових норм з таких питань внутрішнього характеру, як вироблення процедури та відносин організації з її персоналом. Тут варто лише підкреслити, то кожна організація створює внутрішнє право для її членів.

Таким чином, безпосередня діяльність міжнародних організацій у сфері правотворчості не обмежується тільки розвитком права міжнародних організацій, а позитивно впливає і на розвиток інших галузей міжнародного публічного права. Саме в цьому полягає специфіка міжнародних організацій, їхня особлива роль у міжнародному праві і міжнародних відносинах.

4. Організація Об'єднаних Націй (ООН)

Питання про необхідність створення міжнародної організації для забезпечення загального миру ставилось уже починаючи з XV—XVIII ст. в численних проектах і трактатах про «вічний мир» філософів, мислителів, політичних, та державних діячів, зокрема в проектах І. Подебрада, Є. Крюсе, Генріха IV, Яна Амоса Йєменського, Сен-П'єра, Пенна та Інших. Однак, па відміну від попередніх віків, у наш час ідея «вічного» миру пов'язується не з проектами єдиної світової монархії, а із захистом незалежності та суверенітету окремих національних держав.

Першою постійною організацією, основними цілями якої проголошувалось підтримання миру і безпеки, була Ліга Націй, створена в 1919 р. З початком другої світової війни, восени 1939 p., вона фактично припинила свою діяльність, але формально була розпущена тільки в 1946 р.

4.1. Історія створення Організації Об'єднаних Націй (ООН) (United Nations Organization — UNO, UN)

Ініціаторами створення нової міжнародної організації миру І безпеки виступили провідні держави антигітлерівської коаліції — Великобританія, СРСР та США. В Атлантичній хартії, підписаній президентом США Ф. Д. Рузвельтом і прем'єр-міністром Великобританії У. Черчілем 14 серпня 1941 p., Декларації уряду СРСР на міжсоюзницькій конференції у вересні 1941 р. в Лондоні вказувалось на необхідність визначити шляхи та засоби післявоєнного устрою світу. Сама ідея створення нової міжнародної організації вперше була висунута в Декларації уряду Радянського Союзу і уряду Польської Республіки про дружбу і взаємодопомогу від 4 грудня 1941 р. У ній, зокрема, підкреслювалось, що забезпечення міцного і справедливого миру «може бути досягнуто тільки новою організацією міжнародних відносин, побудованою на об'єднанні демократичних країн у міцний союз. При утворенні такої організації вирішальним моментом повинна бути повага до міжнародного права, підтримана колективною збройною силою всіх Союзних Держав».

Першим практичним кроком на шляху створення всесвітньої організації безпеки стала прийнята ЗО жовтня 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав — СРСР, США, Великобританії та Китаю з питань загальної безпеки. В ній відзначалась «необхідність заснування в можливо короткий строк всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки». На цій конференції була утворена комісія в складі представників СРСР, США і Великобританії для попередньої розробки питань, пов'язаних із заснуванням Загальної міжнародної організації. Ухвали Московської конференції були підтверджені на Тегеранській конференції у листопаді-грудні 1943 р.

За пропозицією уряду США. в серпні-жовтні 1944 р. у Думбартон-Оксі, на околиці Вашингтону, відбулась конференція чотирьох держав — СРСР, США, Англії, а також Китаю (з другій стадії переговорів), — де було визначено основні риси майбутньої міжнародної організації, заснованої на демократичних принципах міжнародного права, розроблено рекомендації з широкого кола питань щодо її структури та діяльності. Однак на конференції не було розв'язане питання про процедуру голосування в Раді Безпеки. Воно розв'язалося в ході Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) на основі запропонованого Ф. Д. Рузвельтом принципу єдності дій великих держав при розгляді всіх питань у Раді Безпеки. В Ялті також було ухвалено про скликання 25 квітня 1945 р. конференції Об'єднаних Націй для остаточного вироблення Статуту ООН.

Разом з делегаціями інших країн активну участь в роботі конференції в Сан-Франціско взяла Українська РСР. Делегація України переконливо обґрунтувала пропозицію відносно назви «Об'єднані Нації», взяла активну участь у формуванні преамбули Статуту, внесла ряд пропозицій, у тому числі про включення до Статуту положення про право на працю.

26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франціско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його п'ятьма великими державами та більшістю інших держав, Статут ООН набрав чинності. Цей день - 24 жовтня 1945 р. — за ухвалою Генеральної Асамблеї, прийнятою в 1947 p., проголошений «Днем Об'єднаних Націй».

Первісними членами ООН є 51 держава, в тому числі 50 учасників Сан-Франціської конференції 1945 p., які підписали і ратифікували її Статут. Серед первинних членів ООП є й Україна. Польща, яка не була представлена на конференції, одержала також право підписати Статут на правах первинного члена ООН. Станом на 1 травня 1995 р. до складу ООН входять 185 держав. 185-м членом ООН став Палау — держава-архіпелаг, що складається із 200 островів і яка, одержала незалежність 1 жовтня 1994 р.

Наприкінці 1995 р. світова спільнота відзначатиме 50-ту річницю з дня заснування ООН. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 46/472 (квітень 1992 р.) було створено Підготовчий комітет на чолі з представником Австралії при ООН Річардом Батлером, до якого увійшли представники усіх країн-членів Організації. Завдання комітету — підготовка та координація планів з відзначення ювілею, а також розгляд пропозицій щодо підвищення ефективності Організації. Головний лозунг ювілею: «Ми, народи Об'єднаних Націй... об'єдналися для покращення світу».

Провідним напрямом програми святкування є науково-теоретична діяльність, що охоплює наукові конференції, засідання, симпозіуми, випуск літератури з актуальних проблем діяльності ООН. Готуються святковий випуск Статуту ООН, монет, поштових марок, календарів. В Україні розпорядженням Президента України створено Національний оргкомітет па чолі з Міністром закордонних справ.

4.2. Цілі й принципи ООН

Основні цілі та принципи ООН викладено в преамбулі та першому розділі Статуту, Зокрема, в ст. 1 Статуту визначено, що основними цілями ООН є: підтримання, миру і безпеки з допомогою колективних заходів до відвернення й усунення загрози мирові і придушення актів агресії або інших порушень миру; розвиток дружніх відносин між націями; здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру; бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Ст. 2 Статуту визначає принципи, відповідно до яких повинна діяти ООН та її члени для здійснення поставлених перед Організацією цілей та завдань. Такими принципами є: 1) суверенна рівність членів у ООН; 2) сумлінне виконання взятих на себе за Статутом зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами; 4) утримування в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування; 5) надання всебічної допомоги ООН кожним її членом в усіх діях, які відповідають Статуту ООН, і утримання від падання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй вживає заходів превентивного або примусового характеру; 6) забезпечення Організацією такого становища, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно з принципами Статуту ООН.

4.3. Членство в ООН

Відповідно до своїх цілей та завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які візьмуть на себе зобов'язання, визначені Статутом, та які можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Так, п. 2 ст. 4 Статуту фіксує таку норму: прийом держави в Члени Організації провадиться постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. В Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття до Організації нового Члена. Як правило, в таких випадках виходять з того, що для прийняття ухвали Генеральної Асамблеї з важливих питань необхідна більшість з 2/3 присутніх при голосуванні членів ООН. Однак, мають місце факти, коли це питання взагалі вирішується без голосування. Наприклад, ухвалу про прийняття держави Палау в ООН (1994 p.) Генеральна Асамблея прийняла без голосування, оскільки піхто з членів Організації не заперечував проти цього.

Важливе значення для Організації мають постанови, що містяться в ст. 5 Статуту (припинення здійснення прав і привілеїв члена ООН стосовно держав, проти яких Радою Безпеки було вжито заходів превентивного або примусового характеру) і в ст. 6, яка передбачає можливість виключення з Організації того її Члена, що систематично порушує принципи Статуту. Але постанови цих статей поки що не застосовувались.

V зв'язку з цим можна навести приклад дещо іншого характеру. У січні 1965 р. Індонезія на знак протесту протії обрання у 1964 р. Малайзії непостійним членом Ради Безпеки, заявила про вихід з ООН. Та вже 28 вересня 1966 р. Індонезія відновила свою діяльність в ООН.

4.4. Органи ООН

Система Організації Об'єднаних Націй складається з більш як 40 окремих органів, у систему ООН входять 19 міжурядових організацій (їх називають ще «спеціалізованими установами»), і приблизно 20 автономних спеціальних програм, фондів, бюро та дослідних інститутів ООН.

Відповідно до Статуту головними органами є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада в справах Опіки, Міжнародний Суд та Секретаріат. І хоч ці органи відносяться до однієї категорії — головних — усі вони різні за своїм призначенням і правовим статусом. Коротко розглянемо функції та повноваження кожного з них.

Генеральна Асамблея — один з головних органів Організації — складається із представників усіх держав-членів ООН, і являє собою за суттю їх загальними зборами. Кожна держава має один голос і може бути представлена делегацією не більше як з п'яти представників, незалежно від її величини, могутності та значення.

З погляду на ту важливу роль, яка належить ГА у виконанні різноманітних завдань і функцій ООН, Статут Організації наділяє її широкою компетенцією. Згідно зі ст. 10 Статуту ООН Генеральна Асамблея «уповноважується обговорювати будь-які питання або справи в межах... Статуту або такі, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів, передбачених Статутом, і За винятками, передбаченими ст. 12, робити рекомендації Членам Організації Об'єднаних Націй чи Раді Безпеки або і Членам Організації і Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ».

В числі різноманітних повноважень Генеральної Асамблеї основними є викладені в п. 1 ст. 11 Статуту: «...розглядати загальні принципи співробітництва в справі підтримання міжнародного миру і безпеки, в тому числі принципи, які визначають роззброєння і регулювання озброєнь, і робити щодо цих принципів рекомендації Членам Організації чи Раді Безпеки або і Членам Організації і Раді Безпеки».

Нарешті ст. 14 Статуту уповноважує Генеральну Асамблею рекомендувати заходи мирного уладнаний будь-якої ситуації, яка, на думку Асамблеї, могла б порушити загальне благополуччя або дружні відносини між націями.

Як бачимо, Статут ООН наділяє Генеральну Асамблею широкою загальною компетенцією, головним чином політичного характеру. Тому, як це передбачено статутними вимогами. Генеральна Асамблея здійснює свої функції з урахуванням трьох основних факторів. По-перше, ГА є демократичним органом співробітництва держав, без будь-якого нав'язування постанов, що приймає будь-яка держава або група держав. Відповідно до цього вона наділена правом приймати тільки рекомендації. По-друге, ГА не є «світовим парламентом». Вона уповноважена тільки обговорювати питання і справи, що зачіпають міжнародне співробітництво. По-третє, ГА не повинна приймати ухвали, які передбачають застосування сили від імені ООН, оскільки це складає виключну компетенцію Ради Безпеки.

Особливість правового статусу Генеральної Асамблеї полягає в тому, що вона являє собою регулярно діючий форум для обговорення найважливіших світових проблем. В першу чергу вона надає широкі можливості для обміну думками і вироблення узгоджених ухвал з широкого кола основних міжнародних проблем. Цей орган ООН створює унікальні умови для багатосторонніх дипломатичних переговорів і консультацій між державами-членами, падає її представникам можливість на різних рівнях, включаючи зустрічі глав держав і урядів, обговорювати проблеми взаємовідносин і світової політики.

Окремі юристи-міжнародники, зокрема Д. Годвін, Г. І. Морозов, на наш погляд, не без підстав приписують Генеральній Асамблеї деякі квазізаконодавчі повноваження». І хоча таке ствердження є перебільшенням, все ж мусимо визнати, що вона зробила значний внесок у розробку та укладання ряду важливих багатосторонніх міжнародних угод (Конвенція про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього від 16.12.1949 p., Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7.3.1966 p., Міжнародні пакти з прав людини та ін.), які стали складовою частиною діючого міжнародного публічного права. В рамках ООН нею проведена важлива робота щодо прогресивного розвитку та кодифікації основних принципів міжнародного права, які зафіксовані в Статуті ООН. Відповідно до Статуту (ст. 13) ця сфера діяльності ООН є однією з основних завдань Генеральної Асамблеї.

Крім зазначених повноважень, Генеральна Асамблея здійснює прийом нових членів, вибори до всіх основних органів ООН — непостійних членів Ради Безпеки, до Економічної і Соціальної Ради, здійснює призначення Генерального Секретаря та ін.

Основна форма роботи ГА — сесійна діяльність. Згідно зі ст. 20 Статуту ООН, Генеральна Асамблея збирається на чергові щорічні сесії (вони відкриваються у третій вівторок вересня) і на спеціальні сесії. На вимогу Ради Безпеки або більшості членів Організації Генеральний Секретар скликає також спеціальні надзвичайні сесії. З 1946 по 1994 рік було проведено 49 щорічних, 18 спеціальних і 9 надзвичайних спеціальних сесій.

На кожній сесії ГА обирається голова (ст. 21 Статуту ООН) та 17 його заступників. На час роботи кожної сесії утворюються 7 головних комітетів, з допомогою яких Асамблея виконує свої функції. Крім того, на кожній сесії створюється Генеральний комітет, який керує її роботою. До його складу входять голова Асамблеї, його заступники та голови всіх 7-ми комітетів. Створюється також Комітет для перевірки повноважень.

Попередній порядок денний чергової сесії складається Генеральним Секретарем і повідомляється членам ООН не пізніше, ніж за 60 днів до відкриття сесії.

Як правило, питання, введені до порядку денного сесії Асамблеї, розглядаються в комітетах, де розробляються проекти ухвал, які виносяться на пленарні засідання. Якщо на першій сесії Генеральної Асамблеї до порядку денного було введено 33 питання, то, починаючи з 20-ї сесії, — більше 100 питань. На 49-й сесії ГА (1994 р.) було прийнято 295 резолюцій, з них 229 пройшли консенсусом, тобто без голосування. Серед них було ухвалено дві дуже важливі декларації. Перша — про посилення співробітництва між ООН і регіональними організаціями, друга — про заходи, спрямовані на ліквідацію міжнародного тероризму.

З усіх питань, що їх вона розглядає, Генеральна Асамблея може ухвалювати рішення, що мають характер рекомендацій і не є юридично обов'язковими для членів ООН. Рішення Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю в 2/3 голосів, з інших питань — простою більшістю голосів членів ООН, що присутні й беруть участь у голосуванні.

Отже, Генеральна Асамблея відіграє важливу роль у всій діяльності ООН. Але вона не завжди використовує своїх можливостей.

Рада Безпеки — найважливіший постійний орган ООН — складається з 15,членів, з яких п'ять — постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція), 10 — непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки (в 1947 р. непостійним членом у Раді Безпеки було обрано УРСР). Резолюцією XVIII Сесії Генеральної Асамблеї (17.ХІІ.1963 р.) було встановлено порядок розподілу місць непостійних членів Ради Безпеки: 5 — від держав Азії та Африки; одне від держав Східної Європи; два — від держав Латинської Америки; два — від держав Західної Європи та інших країн.

За Статутом ООН (ст. ст. 24-26) Рада Безпеки володіє виключно великими повноваженнями. Насамперед на Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. Вона визнає існування загрози мирові, констатує факти порушення миру або акти агресії і робить рекомендації або виносить ухвали про те, яких заходів необхідно вжити для підтримання миру і безпеки. Тільки за перші 40 років своєї діяльності (1946—1985 pp.) Рада Безпеки прийняла 580 резолюцій і ухвал з різних політичних питань. А за останні роки на розгляді Ради Безпеки знаходилось більше 200 спорів, конфліктів між державами, при цьому у переважній більшості випадків на них були прийняті позитивні ухвали.

За Статутом ООН Рада Безпеки — єдиний орган, правомочний приймати ухвали, пов'язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Рада може розглядати питання щодо заходів, до яких необхідно вдаватися для здійснення її ухвал і вимагати від членів ООН проведення їх у життя. Тільки Рада Безпеки може приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил. Так, за її ухвалою, в період з 1948 до першої половини 1993 р. було проведено 28 операцій по підтриманню миру. Нині в 14 операціях задіяно понад 80 тисяч членів персоналу ООН —військові, цивільні і підрозділи поліції.

Рада Безпеки — єдиний головний орган ООН, ухвали якого, прийняті згідно зі Статутом, обов'язкові для всіх членів Організації. При цьому виключена можливість оскарження або перегляду їх у будь-якому іншому органі.

Багаторічна діяльність Ради Безпеки виробила певні методи і процедури її реагування і впливу на події у світі. Один з таких методів — осудження тієї чи іншої держави за протиправні дії, спрямовані на порушення цілей і принципів Статуту ООН. Наприклад, Рада Безпеки неодноразово засуджувала в своїх ухвалах ОАР за проведення політики апартеїду, Ізраїль — за агресивні акції проти арабських країн, нарешті, в своїй резолюції № 660 від 2 серпня 1990 р. засудила Ірак за вторгнення в Кувейт.

Нерідко Рада Безпеки застосовує такий метод, як констатація політичного факту, якогось становища, що, склалось. Однак найчастіше Рада Безпеки використовує звернення до держав-сторін у конфлікті. Так, у резолюції № 662 від 9 серпня 1990 р. Рада Безпеки закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати анексію Кувейту Іраком і утримуватися від будь-яких дій або непрямого визнання анексії.

Час від часу Рада Безпеки виконувала й функції примирення сторін у спорах (при розгляді палестинського, кіпрського та інших питань).

З 1948 р. Рада Безпеки стала застосовувати такий метод, як направлення військових спостерігачів і місій спостереження за виконанням вимог про припинення вогню, умов угод про перемир'я тощо.

Вважається, що сьогодні у світі існує біля 70 регіональних чи потенційних конфліктів. Рада Безпеки чимало робить для мирного врегулювання напружених ситуацій. В основному використовує такі засоби і місії по встановленню фактів, як місія доброї волі, спеціальні посередники або посланники, розміщення спостерігачів і контроль за дотриманням прав людини.

З 1988 р. склалась така оригінальна форма діяльності Ради Безпеки, як проведення зустрічей міністрів закордонних справ п'яти постійних членів Ради з Генеральним Секретарем ООН, на яких відбувається обмін думками з широкого кола ключових міжнародних проблем і узгоджуються позиції по багатьох з них.

Отже, за роки своєї діяльності Рада Безпеки зробила й робить чимало для врегулювання міждержавних спорів, підтримання і встановлення міжнародного миру і безпеки.

Окрім основних функцій і повноважень, пов'язаних з підтриманням і забезпеченням міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки виконує ряд інших функцій. Вона, зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийомі держав до членів ООН (п. 2 ст. 4), призначенні Генерального Секретаря ООН (ст. 97), в обранні членів Міжнародного суду (ст. 4 Статуту Міжнародного суду) тощо.

Як уже зазначалось вище, Рада Безпеки приймає рекомендації й обов'язкові ухвали, яких уже більше 700 за період її діяльності. Поряд з цим у практиці Ради Безпеки усе помітнішу роль стали відігравати заяви голови Ради, кількість яких уже перевищує 100.

За ст. 27 Статуту ООН ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, коли за них подані голоси семи членів-Ради. Усі інші ухвали вважаються прийнятими, коли за них подані голоси семи членів Ради, включаючи голоси всіх постійних-членів Ради. Тому, якщо хоч один з п'яти постійних членів голосує проти тієї чи іншої пропозиції з питань непроцедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Згідно зі ст. 28 Статуту ООН, діяльність Ради Безпеки організується таким чином, щоб вона могла функціонувати безперервно і забезпечувати «швидкі й ефективні дії» (ст. 24) від імені членів Організації Об'єднаних Націй. За правилами процедури, проміжок між засіданнями Ради Безпеки не повинен перевищувати 14 днів, хоч на практиці цього правила ніхто не дотримується.

Так, за 1946—1986 pp. Рада Безпеки провела 2730 засідань, тобто засідала не менш одного разу на тиждень. Статут ООН (п. 2 ст. 28) передбачає і скликання періодичних засідань Ради Безпеки. На таких засіданнях кожний з її членів може бути представлений або членом уряду, або якимось іншим спеціально призначеним представником.

Рада Безпеки (п. З ст. 28) може збиратися на свої засідання не лише в місці перебування Організації, а і в усякому іншому місці, яке, на думку Ради, більш сприяє її роботі. Таку можливість Рада Безпеки використала тільки 5 разів.

Засідання Ради Безпеки є, як правило, відкритими. Вони скликаються на вимогу будь-якого члена Ради.

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням 1/3 складу Ради через кожний рік. За традицією постійні члени Ради Безпеки обираються до Економічної та Соціальної Ради на кожний черговий строк. Вибори до цього органу ООН провадяться за принципом справедливого географічного представництва: від Африки — 14 держав, від Азії — 11, від Латинської Америки — 10, від Західної Європи та інших держав — 13, від Східної Європи — 6.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в ст. ст. 62—66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до:

— проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань у галузі економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я, а також підготовка з цих питань рекомендацій Генеральній Асамблеї;