Процес утворення та класифікація норм міжнародного публічного права

Міжнародно-правове регулювання здійснюється особливим, юридичним засобом — шляхом утворення юридичне обов'язкових правил поведінки, встановлення прав та обов'язків для суб'єктів права. Правило поведінки, що визнається державами та іншими суб'єктами міжнародного права як юридичне обов'язкове, зветься нормою (від лат norma — правило, зразок, керівне начало) міжнародного публічного права.

Норми міжнародного публічного права треба відрізняти від норм міжнародної моралі (міжнародної ввічливості), яких суб'єкти міжнародного права дотримуються у взаєминах. Бо якщо між-народно-правові норми — це юридичне обов'язкові правила поведінки, то норми міжнародної моралі позбавлені якості юридичне обов'язкових. У зв'язку з цим порушення норм міжнародного права є підставою для притягнення до міжнародно-правової відповідальності, у той час, як порушення норм моралі не тягне за собою такою відповідальності. До норм міжнародної ввічливості відносяться, наприклад, більшість правил дипломатичного етикету, тобто дипломатичного церемоніалу і а протоколу.

Норми міжнародного публічного права формуються головним чином у процесі міждержавних відносин. У міжнародних відносинах немає органу, подібно законодавчому органу держави, який би видавав обов'язкові для держав та інших суб'єктів міжнародного права, правові норми.

Однією з найважливіших особливостей міжнародного права є те, що його норми утворюються самими суб'єктами цієї системи права. Звичайно, така особливість робить процес нормоутворення в міжнародному праві більш складним у порівнянні з процесом нормоутворення в національному праві окремих держав.

У світовій науці міжнародного публічного права склалися певні уявлення щодо утворення норм міжнародного права, які можна об'єднати в теорію узгодження воль держав'. Згідно з цією теорією юридичні правила міжнародного спілкування виробляються шляхом вільного волевиявлення держав (у певних випадках — інших суб'єктів) і взаємоприйнятних компромісів. Інакше кажучи, єдиним засобом утворення міжнародно-правових норм є взаємна згода держав, узгодження їхніх воль. Без згоди немає і норми. Тільки взаємна згода держав (інколи й інших суб'єктів) здатна сьогодні породжувати норми міжнародного права. І з цього погляду взаємна згода є єдиним джерелом норм міжнародного права.

Процес утворення норм міжнародного права складається з двох елементів: узгодження змісту правила поведінки та узгодження його призначення, тобто визнання юридичної сили правила. В узгоджених нормах втілено той зміст, який прийнятий для учасників згоди й став досяжним завдяки їх спільної зацікавленості у врегулюванні проблеми. Відповідно в міжнародних договорах використовується формула: «держави-учасниці («Сторони») погодились про таке...».

Таким чином, центральною ланкою у створенні норм міжнародного права є взаємна згода суб'єктів. Ця згода на сучасному етапі знаходить свій прояв у двох основних формах: договору і звичаю. У договорі втілено конкретно висловлену згоду сторін, у звичай — мовчазну.

Необхідно підкреслити, що" створення міжнародно-правових норм — це. безперервний процес. Оскільки сучасні міжнародні відносини характеризуються високою інтенсивністю, суб'єкти міжнародного права дедалі частіше вступають у взаємини між собою у надзвичайно різноманітних сферах суспільного життя. Звичайно, їм доводиться діяти не тільки відповідно до існуючих норм міжнародного права, але й вносити необхідні уточнення, доповнення та зміни в їх зміст, а також створювати нові норми.

Усі норми міжнародного публічного права являють собою правила поведінки (взаємовідносин) держав та інших суб'єктів міжнародного права, які встановлюються і забезпечуються ними самими. Норми мають певний предмет регулювання та об'єднуються за цією ознакою у правові інститути та галузі.

Класифікація норм міжнародного публічного права можлива і за іншими ознаками.

Одна з них - сфера дії (суб'єктно-територіальна ознака). За цією ознакою міжнародно-правові норми поділяються на універсальні та локальні (партикулярні).

Універсальні норми - це ті, що регулюють міжнародні відносини за участю всіх або переважної більшості держав (іноді й інших суб'єктів права), відбивають загальнолюдські інтереси та потреби, а також сприймаються всіма або переважною більшістю держав (іноді інших суб'єктів міжнародного права). Такі норми ще називають загальновизнаними. До цієї категорії відносять у: першу чергу норми Статуту ООН, Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Женевської конвенції про захист жертв війни 1949 р. та ін. Особливе місце в категорії універсальних, загальновизнаних норм посідають основні принципи міжнародного права (див. розділ V).

Локальні норми — це такі, які покликані регулювати відносини двох або декількох держав, пов'язані з їх взаємними інтересами і які не повинні суперечити загальновизнаним нормам міжнародного права. В залежності від кількості держав, що висловили свою волю при їх створенні, локальні норми поділяються на дво- та багатосторонні.

За юридичною силою міжнародно-правові норми поділяються па імперативні та диспозитивні. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначає імперативну норму як гаку, що приймається й визначається міжнародним співтовариством у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо, і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права і носить такий же характер1. Як бачимо, суб'єкти міжнародного публічного права не можуть на свій розсуд змінити обсяг і зміст прав й обов'язків, передбачених імперативними нормами.

Однак і серед цієї категорії міжнародно-правових норм останнім часом цілком справедливо виділяють норми jus cogens (юс когенс). Відмінність норм jus cogens від інших імперативних норм полягає в тому, що найменше відхилення від норм jus cogens робить дії держав марними. Норми jus cogens повинні дотримуватися та бути застосованими в будь-якій сфері міжнародних відносин. До них належать: основні принципи міжнародного публічного права, спеціальні (галузеві) принципи (наприклад, принцип свободи відкритого моря), а також, деякі інші норми (про дипломатичні імунітети, про міжнародні польоти тощо). Норми jus cogens мають найвищу юридичну силу і решта норм повинна їм відповідати.

Від імперативних норм істотно відрізняються диспозитивні.

Диспозитивною є така норма, в межах якої суб'єкти міжнародного права самі визначають свою поведінку, взаємні права й обов'язки в залежності від обставин та інтересів.