Багатство (бідність), власність у християнській (православній) етиці господарювання

Для того, щоб зрозуміти особливості православної моделі християнського господарювання, необхідно розглянути специфіку відношення до основних господарських інститутів і категорій, а саме: багатства, власності, благодійництва та милостині, споживання та розподілу.

Основні положення, на яких будується осмислення власності і багатства відповідно до православного богослов'я, представлені у працях Отців Церкви, відображені в російській релігійній філософії, а також узагальнені в двох сучасних офіційних документах (Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви [93], А також Зводі моральних принципів і правил господарювання, прийнятих на Всесвітньому Російському Народному Соборі [76]).

Перше положення: За вченням Православної Церкви люди отримують всі земні блага від Бога, Якому і належить абсолютне право володіння ними. Бог як Творець і Господь всього створеного світу є його Верховний Власник, Подавець і Розпорядник всіх благ (матеріальних і духовних), в тому числі і самого життя.

Відносність права власності для людини Спаситель багато разів показує в притчах: це або виноградник, даний у користування (Мк.12, 1-9) [8], або таланти, розподілені між людьми (Мф.25, 14-30) [8], або маєток, відданий у тимчасове управління (Лк. 16, 1-13) [8]. Висловлюючи притаманну Церкві думку про те, що абсолютним власником всього є Бог, святитель Василій Великий запитує: «Скажи же мне, что у тебя собственного? Откуда ты взял и принес в жизнь?». Гріховне ставлення до власності, що виявляється в забутті чи свідомому відкиданні цього духовного принципу, породжує розкол і відчуження між людьми [93].

Архієпископ Іоанн Сан-Франциський (Шаховський) також чітко формулює цю думку: «Вся собственность принадлежит Богу, так же как Ему принадлежит жизнь. И собственность так же раздается Богом, как жизнь» [5, С. 113].

Друге положення виходить з того, що блага світу призначені для всіх людей.

Климент Олександрійський у своєму творі "Педагог" так розвиває цю ідею: “Бог создал человечество для братского общения.., все доставляя всем, даровав в общее достояние для всех. Бог дал нам наслаждаться, но только в пределах необходимого, и по Его воле наслаждение должно быть общим". Тертуліан доводить цю ідею до формули: “И то, что кажется нашим, на самом деле чужое, поскольку все - Божье” [39].

На цих двох положеннях засновані заповіді справедливості та милосердя, в тому числі у розподілі матеріальних благ, необхідність милостині, а також негативне ставлення до лихварства. І власність, і багатство розглядаються як дар Божий, яким людина повинна справедливо розпорядитися і за використання якого, дасть відповідь перед Богом, совістю, суспільством.

В цілому необхідно відзначити, що «идеал христианского хозяйства основан на почве безусловной справедливости. Ведь Богу угодно, чтобы все люди были равны, Он всем нам определил одинаковые условия жизни, всех призвал к мудрости, всем обещал бессмертие, никто не отлучен от его милостей. Пред Богом нет раба нет и господина. Пред ним беден лишь тот, кто беден благочестием, богат тот, кто богат добродетелями» [102].

Отже, власність, в цілому матеріальні блага необхідно сприймати як дар Божий, даний для використання на благо собі і ближнім. Але господарське життя людини, так чи інакше, пов'язане з власністю. І право людини на власність необхідно поважати.

Тому третє положення полягає в тому, що потрібно поважати інститут власності, право володіти та розпоряджатися майном. Аморально заздрити благополуччю ближнього, зазіхати на його власність.

Священне Писання визнає право людини на власність і засуджує зазіхання на неї. У двох із десяти заповідей Десятислів’я прямо сказано про це: «Не кради… Не желай дома ближнего твоего, не желай жены ближнего твоего, ни поля его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни всякого скота его, ничего, что у ближнего твоего» (Исх. 20.15,17) [8]. У Новому Завіті таке ставлення до власності збереглося і набуло більш глибоке моральне обґрунтування. У Євангелії про це сказано так: «Заповеди: «не кради» … «не пожелай чужого»… и все другие заключаются в сем слове: «люби ближнего твоего, как самого себя»» (Рим.13.9) [8].

Четверте положення полягає у визнанні можливості спокуси власністю, багатством. Якщо людина зосереджується на примноженні своїх багатств, зайво дорожить своєю власністю, то вона, згідно з одностайною думкою всіх монотеїстичних релігій, впадає в ідолопоклонство.

З цього приводу в соціальній концепції Російської Православної Церкви сказано: «Помня о необходимости хлеба насущного, полагая, что каждый человек должен иметь достаточно средств для достойного существования, Церковь предостерегает от чрезмерного увлечения материальными благами. Ведь они не могут сделать человека счастливым. Погоня за богатством пагубно отражается на духовном состоянии человека и способна привести к полной деградации личности. Господь Иисус Христос предупреждает: «Берегитесь любостяжания, ибо жизнь человека не зависит от изобилия его имения» (Лк. 12.15) [93].

Правильно використовуючи матеріальні блага, людина тим самим не тільки перетворює матеріальний світ, але й набуває духовне багатство. Однак пов'язувати майновий стан людини і її духовний стан, а тим більше участь її душі у вічному житті по суті невірно.

Тому п'яте положення відповідає на питання залежності між майновим становищем людини та її праведністю.

У Старому Завіті простежуються дві тенденції: перша бачить в багатстві благословення Боже, друга попереджає про можливу небезпеку, що прихована в зайвій прихильності до земних благ.

Новий Завіт рішуче відкидає першу тенденцію, не вважаючи земне благополуччя нагородою за праведність, і розвиває другу тенденцію, наповнюючи її якісно новим змістом. Майнове становище людини не може розглядатися як свідчення праведності. Це положення православного богослов'я істотно відрізняється від протестантського, в якому благополуччя людини в земних справах, її майновий стан є ознакою праведності. Це одне з основних положень, яке стало духовною основою західної цивілізації та соціально-економічної системи.

Але в Священному Писанні не міститься і осуду багатства як такого. „Владея значительным имуществом, не согрешает тот, кто использует его согласно с волей Бога, Которому принадлежит все сущее, и с законом любви, ибо радость и полнота жизни - не в приобретении и обладании, но в дарении и жертве” [93].

Отці Церкви незмінно оцінюють господарські відносини за критерієм служіння людям і принципово підпорядковують ці відносини системі моральних обов'язків. Вони відповіли нам на питання про цінністьі тимчасових благ, про допустимі способи їх придбання та про їх гідне вживання. Поруч з багатством, у звичайному розумінні, існує багатство вищого порядку – це моральна цінність в самій людині. Отці Церкви розрізняють подвійного роду багатство – «сліпе» і «зряче»: справжнє багатство відкриває нам очі, збагачує наш розум, протилежність ж його – згубна убогість, що даремно називають багатством. Істинне багатство може бути дано як багатому, так і бідному.

Св. Іоанн Златоуст розвиває думку, що не у кожному багатстві і не у всяких злиднях слід бачити перст Божий. Адже є багатії, що зібрали собі багатство грабежем, блюзнірством і мистецтвом блазня; ці люди негідні взагалі жити на світі, а тим паче у розкоші і багатстві. Звідки у них це багатство? Не від Бога, а від гріха. Або візьмемо наступний випадок: легковажний юнак розтратив своє майно або потрапив до рук шахраїв; якщо він таким чином впадає у злидні, то ця убогість вже не від Бога, а результат його власного марнотратства [102].

Таким чином, в цілому власність і багатство визнаються морально нейтральними. Від самої людини залежить, буде багатство "добром" чи "злом".

І бідність, і багатство слід сприймати як випробування: «Бедность, так же как и богатство, может быть добродетельной, а может быть и порочной. Богатство – само по себе не благословение и не наказание. Это, прежде всего, испытание и ответственность» [76].

Мудре ставлення до багатства та власності передбачає сприймати їх як дар Божий, який людина має спожити не на зло собі, своїй душі, ближньому і суспільству, а на благо, багатство – це можливість служіння своєму народу: „Богатство – не самоцель. Оно должно служить созиданию достойной жизни человека и народа” [76]. У Зводі моральних правил і принципів господарювання ще раз наголошується на неможливості одночасного служіння Богу і мамоні, неможливості одночасної концентрації і на матеріальних успіхах, і на духовних цінностях, а також на наслідках культу багатства.

У цих положеннях, що відносяться до багатства та власності, наголос зроблений, звичайно, на особистісних, психологічних аспектах, які, в кінцевому підсумку, безумовно, породжують той чи інший тип економічної поведінки людини, ту чи іншу модель господарювання.