Скептицизм – це світоглядна концепція, що піддає сумніву можливість творення адекватного образу об'єк­тивно існуючого світу

Визначені принципи як структурні елементи світогляду можуть відігравати як прогресивну, так і гальмівну роль у формуванні й розвитку світогляду.

Дійсно, догматичний підхід у світоглядному освоєнні дій­сності зумовлює жорстко, принципово і виважено визначати явища у світовому порядку, творити закони, відкриваючи об'єктивну природу їхнього існування, бачити значущість аксіом і необхідність теоретичного розкриття змісту тих чи інших змін у світі. Водночас, окрім названих позитивних сторін догматизму, ми бачимо і його гальмівну роль. Створена догма­тизмом визначеність окремих явищ переноситься на бачення світу в цілому. Догматизм не бачить світових явищ як процесу. Особливо шкідливий догматизм у політиці, коли ті чи інші тео­ретичні положення застосовуються без урахування змін со­ціальних реалій, які суттєво впливають на владні відношення у політичній системі зокрема і суспільній у цілому. Найперша догма, якою почала користуватися людина в процесі свого світоглядного становлення, – це сприйняття положення про свою унікальність і неповторність як аксіоми, як вічної істини. Однак ми, люди, не можемо стверджувати, що подібних нам у світі немає. Не можемо хоча б тому, що повністю, "до кінця" ми не знаємо себе. Найбільша загадка для людини – вона сама. Догматизм насильницьки примушує вірити, не враховуючи, що віра – це внутрішньо притаманний людині потяг до вибрано­го нею ідеалу, потяг, який завжди був супротивником примусу.

Щодо скептицизму потрібно підкреслити, що доміную­чий у ньому сумнів дає змогу людині вести напружений по­шук різноманітних підходів у поясненні того чи іншого яви­ща. Скептицизм підводить людину до бачення світових явищ як процесу. Скептицизм заперечує "сліпу" віру, говорить про необхідність і безперервність пошуку істини.

Проте скептицизм у крайньому своєму прояві може відбу­тись, і часто це робить, як засіб невпевненості, песимізму і зневіри. Він витісняє оптимістичні настрої, розвиває у лю­дини вразливість і хворобливість відчуття.

Говорячи про монізм як один із принципів формування і розвитку світогляду, потрібно підкреслити, що монізм – це принцип, виходячи з якого світ пояснюється як прояв єдиного начала. Саме завдяки моністичному підходу до по­яснення відношення "людина – світ" людина починає бачи­ти дійсність як цілісне явище, як організований процес, у якому із суворо визначеною послідовністю відбуваються за­кономірні зміни. Саме монізм дає змогу віднайти, з одного боку, взаємозалежність явищ, а з іншого – чітко визначену відмінність між цими явищами.

Однак монізм не залишає місця альтернативній думці і дії щодо певних явищ. Монізм часто "губить" творчість, аб­солютизує "запрограмованість" людини. Монізм є абсолют­но незаперечним, однобоким і категоричним.

Протилежністю монізмові у сфері формування і розвит­ку світогляду є плюралізм. Плюралізм – це світоглядна концепція, за якою все існуюче складається з кількох або багатьох, насамперед духовних, сутностей, які не зво­дяться до єдиного начала. Справляючи суттєвий вплив на світоглядне освоєння дійсності, плюралізм дає змогу людині творити багатопланове ставлення до світу. Низка альтерна­тивних думок щодо того чи іншого явища дає змогу бачити багатоманітність і різнобічність існування світу. Плюра­лізм – основа суверенності й незалежності думки; він нама­гається утвердити рівноправність і толерантність в оцінці різноманітних проявів світового порядку. Плюралізм роз­кріпачує духовний характер світогляду, він утверджує пра­во на вибір найдієвішого світоглядного орієнтира в багато­манітному відношенні "людина — світ".

Водночас плюралізм є своєрідним розпорошенням думки. Він часто заважає знайти основне, головне у світоглядній орієнтації людини і суспільства. Плюралізм може навіть від­вести далеко від істини, а не наблизити людину до неї.

Говорячи про плюралізм і монізм, слід пам'ятати, що ці принципи у світоглядному аспекті взаємопроникають, взає­модоповнюють один одного. А це веде до того, що множин­ність плюралізму може породжувати оригінальну, цікаву, найбільш оптимальну моністичну дію. Може відбутися й зво­ротний процес. Зокрема, моністична цілісна окресленість породжує альтернативність думки, світоглядну розмаїтість у плюралістичному вимірі.

З-поміж основних принципів формування і розвитку світогляду чільне місце посідають досвід і мудрість.

Саме завдяки їм людина виходить на завершальні етапи у своїй діяльності.

Досвід – це сукупність знань і навичок їхнього набут­тя, що виникає на основі й у процесі безпосередньої прак­тичної взаємодії людей із зовнішнім світом. Це накопи­чення знань і навичок, які можуть бути використані й реалі­зуються в процесі пізнання та перетворення світу. Це також форма чуттєво-раціонального засвоєння людиною здобутків попередньої діяльності як її самої, так і людства в цілому.

Отже, бачимо, що досвід є своєрідним результатом орга­нічної єдності людини і світу. З одного боку, це суб'єктивне явище, стан свідомості, з іншого – це збагачена діяльністю об'єктивна природа суспільного життя. Залежно від того, хто є його суб'єктом, говорять про інди­відуальний, особистий, колективний, сімейний, національ­ний, суспільний досвід тощо. Звичайно, цей поділ має абст­рактний характер. Конкретно-історично досвід реалізуєть­ся відповідно до специфічних видів діяльності людини, по­роджуючи, відповідно, економічний, політичний, мораль­ний, естетичний, природничо-пізнавальний, мистецький, ре­лігійний, філософський досвід тощо.

Усе це показує, що від засвоєння і накопичення здобутків багато в чому залежить життя кожної людини зокрема і су­спільства в цілому, бо досвід із необхідністю приводить до формування того чи іншого світогляду, який є основою пе­ретворюючої життєдіяльності людей.

Органічним поєднанням досвіду, мислення і практично-духовної діяльності є мудрість. Мудрість – це таке відно­шення людини (чи іншого суб'єкта) до дійсності, коли вона вміє дати найбільш, досконалу оцінку самому світу і знайти оптимальний варіант його перетворення згідно з її потребами й інтересами.

Попередній розгляд досвіду, а також розуміння мислен­ня як органічної єдності інтелекту і волі дає підстави гово­рити про те, що мудрими не народжуються, ними стають, набуваючи досвіду, зрілого бачення дійсності та його вміло­го використання.

Мудрою вважають людину, яка майже не припускається помилок. Вона не береться за справу, не організувавши своєї діяльності: спочатку сумнівається в очевидному, обирає мету, цілі, продумує ймовірні наслідки своїх майбутніх вчинків, переглядає можливі варіанти дії і лише після цього чинить. У такому разі перед нами мудрець – людина, яка знайшла єдино правильний (на даний момент) шлях до мети. Отже, мудрість – вироблена роками здатність людини бачити правду, яка максимально близька до істини. Мудрість – це вміння служити цій правді і діяти відповідно до неї.

Мудрість, таким чином, є одним із головних принципів формування світогляду. Адже через мудрість людина усві­домлює світ у всій його цілісності, бачить у ньому не лише його глибинність, а й межі своїх можливостей і міру власної значущості. У мудрості людина усвідомлює себе і світ як проблему, ставить радикальні питання, шукає розуміння і спасіння, вказує і обирає найбільш оптимальний шлях своєї діяльності. Через мудрість і любов до неї людина тво­рить свою свободу.