ЛЕКЦІЯ № 7 (Тема № 9): Державно-правова думка України та Росії

Другої половина XIХ – початку ХХ століть

П л а н

1. Політико-правова ідеологія ліберальних та демократичних рухів в Україні.

2. Інтегральний націоналізм як політична та державницька ідеологія.

3. Державно-правові вчення українських вчених-юристів.

4. Теорії правової держави у ліберальних вченнях Росії кінця ХІХ – початку ХХ століть.

МЕТА:

Освітня (навчальна):

ознайомити курсантів (студентів) з особливостями державно-правових думок періоду перших спроб становлення та руйнації державності в Україні та можливостями їхньої актуалізованої реставрації.

розвиваюча:

формувати у курсантів (студентів) навички критичного аналізу відповідно державно-політичних процесів в історії України з точки зору їхньої відповідності задекларованому напрямку поступу нашої держави.

виховна:

виховувати загально світоглядну позицію, що спирається на розуміння реальної складності втілення ідеї прав людини у нашій країні з точки зору її (складності) історичної обумовленості.

Основні поняття: православ'я, католіцизм, автономія, козацтво, міждержавний союз, незалежна держава, конституція; просвітництво, романтизм, національна ідея; культурна вторинність правосвідомості, монархія, республіка, федерація.

Політико-правова ідеологія ліберальних та демократичних рухів в Україні. Зв’язок із національно-визвольним рухом: значення національної ідеї та відношення до неї (в контексті загальноєвропейських тенденцій становлення та розвитку національної самосвідомості). М.Драгоманов (1841-1895) як засновник вітчизняного лібералізму; основні твори: “Історична Польща та великоруська демократія”, “Досвід української політико-соціальної програми”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, конституційний проект “Вольний Союз – Вільна Спілка” (високо цінував Макс Вебер); “українське” та “слав’янське” питання; значення західного політико-правового досвіду; захопленість соціалістичними ідеями на ранньому етапі діяльності; Драгоманов про відставання українських культурно-політичних діячів від європейської думки, про їхню амбіціозність; збірка “Громада”, газета “Вільне слово”, проект федеративної парламентської держави з засадами самоврядування на принципах лібералізму (територіальні громади); розподіл влади на три гілки, силові структури – на двох рівнях; підкреслення значення просвітництва; питання про національну свободу ставив у залежність від політичної свободи та рівня освіти людей; принцип рішення національного питання: “Космополітизм – в цілях, націоналізм – у формах та засобах”. Значення творчості М.П.Драгоманова: розробив конкретну програму державного та політичного реформування Російської імперії з гарантією свободи для України; з перспективою незалежності, порція рівноваги національного та загальнолюдського на правових засадах; великий вплив на українську політико-правову думку.

І.Я.Франко (1856-1916), основні праці: “Формальний та реальний націоналізм”, “Про соціалізм”, “Мислі об еволюції в історії людства”; вплив М.Драгоманова, вплив соціалістичних ідей та марксизму; народна революція як низка культурних, наукових та політичних перетворень; критика деспотизму; еволюція поглядів у бік ліберальних принципів; національне питання як найважливіше у державному будівництві.

М.С.Грушевський (1866-1934), основні праці: “Вільна Україна”, “Українська самостійність та її історична необхідність”; дослідження з історії України, документи УНР (Української Народної Республіки); видатний український історик, державний діяч, мислитель; Грушевський про значення селянства (“селянин” та “українець” для нього майже синоніми); про значення освіти; доктрина національно-територіальної автономії України (національні органи самоврядування); про необхідність перетворення Російської імперії у спілку вільних народів (федерацію); про обмеження впливу бюрократії, про заміну армії міліцією (озброєний народ); модель територіально-адміністративного устрою: округ (1 мільйон населення) на основі природних чинників, самоврядування (освіта, в тому числі вища, економічне та культурне життя), 10 депутатів – у Всенародні збори України.

В.К.Винниченко (1880-1951), основні праці: “Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення”; проблема людської особистості та людської гідності як основна проблема творчості Винниченка; обстоювання національної незалежності України, вирішення національного питання пов’язував із демократичним розвитком, національне мислив у вимірі загальнолюдського; загроза демократичного на національного розвитку України – у відсутності та згуртованості українського народу; майбутня Україна – федерація на засадах самостійної державності; збереження української мови, активізація національної самосвідомості, розвиток культури. Художня творчість В.Винниченка: соціально-утопічний роман “Сонячна машина”, “Листи до Юнака”, “Конкордизм”: ідеї політичного взаємопорозуміння, екологічного співробітництва, проти воєн; засіб подолання конфліктів – “колектократія”; концепція “конкордизму”; концепція “конкордизму” – аналог конвергенції.

Інтегральний націоналізм як політична та державницька ідеологія. М.Міхновський (1873-1924), політичний діяч, публіцист; основні праці: “Самостійна Україна”, “Справа української інтелігенції у програмі Української Народної партії”, “Націоналізм та космополітизм”; українська національна ідея та європейський націоналізм (спільне та відмінне); вперше заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії; відношення Росії й України – з позицій української державності; завдання національного визволення в контексті: а) всесвітньої історії (боротьба вірменів, кубінців, ін.), справедливо, що кожна нація втілилася у форму самостійної держави; б) історія України (Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, який розглядав як союз рівних держав), невиконання умов однієї стороною дозволяє іншій також не виконувати його положення; рушійна сила національної революції – інтелігенція, вона повинна вести боротьбу за свій народ; проти єдиної російської (московської) конституції, оскільки не в інтересах українського народу. М.Міхновський не врахував: відсутність класової стратифікації українського народу, відсутність достатнього рівня національної самосвідомості; космополітизм трактував як розширення ідеї батьківщини на весь світ; але викидав гасло “Україна – для українців”; шлях до незалежності – приклад західноєвропейських країн.

Д.Донцов (1883-1973), публіцист, політичний діяч, обгрунтовував ідеологію «інтегрального» та “чинного” націоналізму, важливіші праці: “Історія розвитку української державної ідеї”, “Українська державна думка і Європа”, “Націоналізм”. Вважав, що початок свідомого націоналізму у Т.Шевченка, М.Гоголя, П.Куліша, М.Міхновського; сам будує новий націоналізм як світогляд українського народу, який визнає ідею нації й бажає бути організованою політичною одиницею за принципом волі (воля – те, що діє само з себе, це визначення А.Шопенгавра); “воля жити й панувати” – це іманентні якості душі (стремління до діяльності, володінню, любові, національному та соціальному), ця воля – найважливіша основа національної ідеології; поняттю нації іманентна й експансія; основи націоналізму: 1) укріплення волі нації до життя, до влади, до експансії (проти М.Драгоманова); 2) стремління до боротьби, яке бажає змінити обличчя світу; інтелекту, знанням (“драгоманівщина”) протиставляє романтизм, ірраціоналізм (базується на ідеях А.Шопенгавра, Н.Гартмана, особливо Ф.Ніцше); експансія – не тільки своя воля до життя, але й відсутність такої у інших; українській національній ідеї потрібен “новий дух”; одна з головних вимог “чинного” націоналізму – “фанатизм” та “аморальність” (не керується загальнолюдськими цінностями); здійснювати аморальну політику повинен фанатик, для якого своя “правда” єдино вірна; право “вищих” націй – панувати над “нижчими”, для цього треба насильство творчої меншості. Націоналізм Д.Донцова як основа ідеології ОУН.

Державно-правові вчення українських вчених-юристів. О.Ф.Кістяківський (1833-1885), професор Київського університету, праці “Елементарний підручних кримінального права”, “Щоденник”; представник ліберального напрямку, розробив юридичний документ XVIII ст. „Права, за якими судиться малоросійський народ“; теорія прогресивного конституціоналізму: конституційна монархія як перший крок до політичної свободи в Росії; ліберально-демократичні засади організації державного життя: загальні вибори, законність, право самоврядування, буржуазні свободи; національне визволення українського народу як юридична рівність усіх національностей, що мешкають у Росії; ідею національності пов’язував із соціальними проблемами та з ідеєю розвитку особистості; справедливість як моральна і як правова категорія; історичність: зміна змісту категорій та законів, в тому числі покарань (у середні віки справедливими вважались страта відьм); актуальність ідей О.Ф.Кістяківського.

В.Ф. Володимирський-Буданов (1838-1916), професор Київського університету, спеціаліст у галузі історії держави та права, основні праці „Огляд історії російського права“ (навчальний посібник для студентів юрфаку), „Маєтністне право у давню добу Літовсько-Руської держави“ („Поместное право в древнюю эпоху Литовско-Русского государства“); вчення про національні форми права (не існує держави і права взагалі); вплив ідей слов’янофілів; подолання відсталості Росії від Західної Європи як у загальнокультурному відношенні, так і державно-правовому не у наслідуванні („подражании“) правових ідей і політико-державних зразків, а в оновлені давньої російської системи представницьких органів: дума, собор, рада, сенат; принципова позиція вченого: державно-правові та політичні теорії, доктрини та концепції, які розроблені в інших національно-історичних умовах, не можуть використовуватись у слов’янських народів, оскільки не мають культурно-історичних засад; це фактично протистояння ліберальній позиції, а також марксизму; право – продукт надії народної свідомості і волі, а не держави; держава – це національна спілка особ, які займають визначну територію і які управляються однією владою, це політична форма, що втілює єдність верховної влади та нації; концепція історії національного (слов’янського) право, загальнолюдське можна тільки мислити в ідеалі; основні джерела права – закон та звичай, договір – тільки один з “пам’яток права”; ідея існування слов’янського права, його риси: “народоправство”, громадська землевласність, договірні засади у сімейному праві, двоїстий характер батьківської влади, оцінка злочину за кількістю злої волі злочинця, ін. Відмітити: ідеологізацію слов’янського права, по деяким пунктам – неадекватність (ненауковість).

Б.О.Кістяківський (1868-1920), видатний вчений-юрист, син О.Ф.Кістяківського; основні праці: “На захист права” (стаття у відомій збірці “Віхи”), “Права людини та громадянина”, “Сутність державної влади”, “Соціальні науки і право: Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права”, “Держава правова і соціалістична”; багатогранність пошуків: і засновник марксизму в Україні, і діяч національного руху, але головне – видатний теоретик лібералізму; розробив концепцію правової держави, невід’ємною частиною якої є теорія прав людини; держава – це правова організація народу, у якого вся влада, що не залежить не від кого; держава і людина – два взаємопоновлюючих поняття, культурна людина не мислиться без держави; головне завдання держави – здійснення солідарних інтересів людей: таким чином держава звеличує людину, надає йому можливості розвинути найкращі якості й здійснити ідеальні цілі. В цьому – істинна природа держави. Правова держава – найвища форма державного побуту, головні принципи її – обмеження та підзвітність влади й недоторканість особистості. Права людини (свобода совісті, слова, спілкування, пересування, інші громадянські свободи) не створюються державою, а належать особистості, вони абсолютні. Своєрідність теорії правової держави Б.Кістяківського: це держава не тільки буржуазна, але (і перш за все) – соціалістична, оскільки саме там буде втілюватися в життя право людини на достойне існування; лібералізм і демократичний соціалізм – дві стадії сучасної правової держави. Необхідна семе юридична розробка соціалістичних прав особистості. Суть позиції Б.О.Кістяківскього: установи соціалістичної держави мають бути створеними аналогічно установам правової держави, а організованість та подолання анархії буде досягнуто засобами, якими досягаються організованість та побудова правового політичного та державного життя у правових державах. Це такі засоби: розширення суб’єктивного публічного права (сюди додається категорія прав на достойне існування); участь народу у законотворчому процесі та управлінні державою; демократизація державних установ із паралельним створенням нових закладів, які організують життя соціалістичної держави. Кістяківський про рівень правосвідомості (стаття “На захист права”): низький рівень правосвідомості у Російській імперії, відсутність мислителів-правознавців, як у Західній Європі, відсутність творів, присвячених праву; загальнолюдські, особливо правознавчі ідеї неможна просто перенести на інший грунт, треба їх пережити; головне завдання інтелігенції: перетворити владу сили у владу права, правова регламентація держави.

Теорії правової держави у ліберальних вченнях Росії кінця ХІХ – початку ХХ століть. Б.М.Чичерін (1828-1904), юрист, був професором Московського університету (1861-1867), потім в опалі, ліберальний мислитель, неогегельянського напрямку, основні праці: “Історія політичних учень” (5 томів), “Курс державної науки” (3 частини), “Філософія права”; держава – союз народу, який зв’язаний в одне ціле, яке керується верховною владою для загального блага – це ціль держави; приватне благо – ціль громадянського суспільства; держава забезпечує безопасність і моральний порядок, захищає права і свободи; сфера природного права –сфера вимог правди, справедливості, це система юридичних норм, що витікають із людського розуму і які повинні бути зразком для позитивного законодавства; міра розмеження свободи індивіда та вимог закону – справедливість; ціль соціально-політичного розвитку – запобігання крайнощів індивідуалістичного анархізму та механічного етатизму, гармонізація індивідуальної свободи та загального закону; право – не користь чи інтерес, це зовнішня свобода людини, яка визначається зовнішніми законами; закон та свобода: закон визначає права та обов’язки, тобто свободу з її кордонами, межами і відношенням, що витікають з цього, тому ці кордони (межі) – саме той початок права як ідеї, як норми свободи. Сутність лібералізму, за Б.Чичеріним, в уявленні про людину як істоту вільну, яка у такій якості вступає у суспільство; вона вільна і тоді, коли обмежує свою волю загальною волею інших, коли підкоряється владі і виконує громадянські обов­’язки; напрямки лібералізму: “вуличний”, “опозиційний”, “охоронний”. В історії політичних вчень знаходить повторення однакових ідей та переконань, новіші вчення про державу – у розвиткові вихідних принципів, методах досліджень. Оцінка реального стану у сучасній йому Російській імперії – деспотизм, засилля бюрократії, незважаючи на реформи; вихід – виборна система самоврядування.

Муромцев С.А. (1850-1910), професор Московського університету, лідер конституційно-демократичної партії Росії, голова І Державної думи, основні праці: «Визначення та основний розподіл права“, “Суд і закон у громадянському праві”; право – відношення на основі інтересу (вплив Р.Ієринга), правові відношення – це система, визначав право як порядок відношень, які захищені організованим (юридичним) засобом; правовий порядок – елемент суспільного порядку; Муромцев обгрунтував соціалістичний підхід до вивчення права (нове те, що право, за Муромцевим, не сукупність юридичних норм, а сукупність юридичних відношень – правовий порядок); юриспруденція має вивчати не тільки догми права (техніко-прикладної дисципліни, що займається описом, систематизацією, класифікацією та коментуванням діючого права), теорія права повинна прагнути відкривати соціологічні закони розвитку та наслідування права як частини соціальних явищ; завдання юриста не тільки в узагальненні діючого права, а й у реформі існуючого та створенні нового права, тому, крім догми права, він виділяє (як частину юриспруденції) об’єктивно-наукове дослідження права (право “як воно є”), а також політику права (право “як воно повинно бути”).

Новгородцев П.І. (1866-1924), професор Московського університету, теоретик правової держави, голова школи відродженого природного права, основні праці: “Вступ до філософії права. Криза сучасної правосвідомості”, “Про суспільний ідеал”, “Лекції з історії філософії права”, “Кант і Гегель в їхньому вченні про право та державу”. “Історична школа юристі”; критика історизму (позитивізму); природне право не як просте продовження теорій XVII- XVIII століть, а як вічне невід’ємне право особистості, яке має моральну природу, це сукупність моральних уявлень про право (не в позитивному, а як повинно бути), як ідеальна побудова майбутнього та моральний критерій для оцінки, який існує незалежно від фактичних умов правостворення; але право та моральність неможна зводити одне до одного; з цих позицій – критика позитивного права; правові норми мають бути над державою; головне – моральна автономія особистості; право на достойне існування; в ім’я охорони свободи право повинно взяти на себе заботу про матеріальні умови її здійснення (це – початок неолібералізму). Проблема кризису сучасної правосвідомості як загибель ідеї земного раю, це утопія, як і ідеальне поєднання свободи та рівності в межах держави (це – конфлікт лібералізму та демократії, неможлива досконала державна організація); вихід із кризи правосвідомості – неминуча заміна кінцевої досконалості принципом безкінечного удосконалювання; але це подолання віри у побудову раю на землі не відміняє реальної цінності права і держави, скоріше навпаки; релігійність П.Новгородцева в останній період життя, соборна єдність на принципах християнської любові як ідеал суспільного життя; тема історії становлення правової держави у “Лекціях з історії філософії права”.