Колоніальне суперництво

Національні війни в Європі, що спалахнули в результаті краху Віденського легітимного порядку, також призвели до посилення колоніального суперництва найбільших держав. Однак це суперництво знайшло вираження не стільки в прямих зіткненнях між самими колоніальними державами, скільки в їх боротьбі за колоніальний поділ тих країн Азії та Африки, куди ще, образно кажучи, «не ступала нога» європейських колонізаторів, особливо Південно-Східної Азії, Китаю та Японії.

Помітно активізувала свою колоніальну політику Франція. Спільно з Великобританією і США вона в 1854 р. зажадала від Китаю надати іноземним державам необмежене право торгівлі на всій його території, офіційно дозволити торгівлю опіумом, а також допустити до Пекіна їх дипломатичні місії. Цинський уряд відкинув ці вимоги. Так, розпочалася «друга опіумна війна» - 1856 – 1860 рр., що закінчилася підписанням у липні 1858 р. були укладені англо-китайський і франко-китайський договори:

1) Великобританія і Франція отримали право прислати до Пекіна свої постійні дипломатичні місії, а піддані обох держав - вільно пересуватися по території Китаю і торгувати в басейні річки Янцзи

2) Була повністю легалізована торгівля опіумом

3) ще більше знижено митні тарифи на імпорт,

4) надана повна свобода діяльності місіонерам.

У 1860 р. війна знову поновилася. Британські та французькі війська знову захопили і розграбували спочатку Тяньцзінь, а потім літній палац китайських імператорів поблизу Пекіна і саму китайську столицю. Після цього представники цінського уряду, Великобританії та Франції підписали так звані Пекінські конвенції:

1) вони підтверджували умови тяньцзіньських договорів,

2) зобов'язували Китай виплатити велику контрибуцію, відкрити для іноземної торгівлі ще одне місто - Тяньцзінь, передати у володіння Великобританії південну частину Коулунського півострова (навпроти острова Гонконг) і не перешкоджати вивезенню дешевої робочої сили – кулі.

У листопаді 1860 Росія уклала з Китаєм Пекінський договір, за яким Уссурійський край визнавався російським володінням.

У 1862 р. Франція встановлює протекторат над провінціями Індокитаю (Сайгон, Дананг, Хює), 1863 р. – над Камбоджею, 1867 р. – південною частиною В’єтнаму.

У середині XIX в. європейці і американці почали активно освоювати Японію. У 1854 р. США і Японія підписали договір про відкриття 2 японських портів для торгівлі. Потім такий же договір підписала Великобританія. У 1858 р. Японія уклала торгові договори з США, Нідерландами, Росією, Великобританією і Францією, які надавали цим країнам широкі права і привілеї.

Активна колоніальна експансія Франції з часом привела до погіршення відносин з іншими країнами: Англією через Суецький канал (1859-1867 рр.); США – через спільну інтервенцію Великобританії, Франції і Іспанії (1861 р., Лондонська конвенція) в Мексику.

У 60-ті роки XIX ст. на перший план виступає конфлікт через поділ територій та сфер впливу між Великобританією, США і Росією. За договором 18 (30) березня 1867 Росія поступилася уряду США Аляскою і Алеутськими островами за 7,2 млн. долл. (менше ніж за 11 млн рублів).