Революції 18148 – 1849 рр

Глибоко потрясли Віденський легітимний порядок європейські революції 1848-1849 років. Вони охопили відразу кілька держав - Італію, Францію, Пруссію, Австрійську імперію і інші країни Німецького союзу.

Їх причини:

1) громадяни не були задоволені політичними режимами в їхніх країнах і прагнули до розширення своїх прав і свобод;

2) «соціальне питання» – питання про заходи, необхідні протидіяти росту безробіття, бідності, погіршення умов праці і побуту промислових робітників тощо, які провяилися у ході промислової революції;

3) Питання про легітимний порядок, встановлений Віденським конгресом. Особливо різко проти нього виступали народи, позбавлені державної єдності або самостійності і віддані під владу інших династій – італійці, німці, поляки, угорці тощо.

4) Вимагали припинити дію Віденського порядку і проводити самостійну зовнішню політику. Не вважали кордони, встановлені в Європі у 1814 – 1815 рр., справедливими і виступали за їх перегляд у відповідності з національними інтересами своїх країн.

Розпочавшись у січні 1848 народним повстанням на Сицилії, революції в лічені тижні охопили пів-Європи. 24 лютого 1848 р. спалахнуло повстання у Парижі, 14 березня 1848 р. – у Відні, 17-18 березня розпочались масові виступи жителів Мілана і Венеції тощо. Всі ці події увійшли в історію під назвою «весна народів».

У результаті народних повстань політична обстановка в Європі змінилася:

1) У Франції була повалена Липнева монархія і проголошена республіка

2) Папа римський був змушений втекти з Риму

3) Відбулася зміна урядів в Австрії, Прусії та інших державах Німеччини та Італії

4) До влади прийшли ліберали і демократи, які сповідували інші політичні цінності, ніж абсолютистські і напівабсолютистські королі;

5) уряди багатьох європейських країн різко змінили зовнішньополітичний курс. Вони відмовилися від принципів Віденської системи - «європейського концерту» і легітимізму, від цілей збереження легітимного порядку та непорушності кордонів, і заявили про прагнення відстоювати національні інтереси своїх держав, не рахуючись з умоглядними принципами і теоріями.

Ударною силою контрреволюції в Європі і одночасно оплотом легітимного порядку стала Австрійська імперія, підтримали яку Англія і Росія.

Загальний підсумок подій 1848-1849 рр. можна виразити коротко: революції зазнали поразки. Вони не вирішили жодної з проблем, що стояли перед європейськими країнами. Спроби здійснити ліберальні і демократичні перетворення закінчилися торжеством реакції. Фактично був відновлений абсолютизм, хоча і з оновленим фасадом. Революції абсолютно не виправдали надій бідноти і не вирішили «соціального питання», зазнали поразки національні рухи народів, що прагнули до звільнення від іноземного панування або до створення єдиної держави.

Наслідком всіх цих змін у зовнішній політиці європейських держав було те, що остаточно розладнався «європейський концерт». Нагадаємо, що він був заснований на визнанні легітимного порядку всіма державами, що прагнули до його збереження та зміцнення. Відкинувши легітимізм, проголосивши основою своєї зовнішньої політики конкретну вигоду або реальні інтереси, європейські держави стали набагато менш схильними до поступливості і компромісів у відносинах між собою. Вони все частіше почали вдаватися до грубої сили для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей.

На початку 50-х рр. ХІХ ст. спалахнула т.з. «східна криза», що розгорілася у результаті спору за святі місця Палестини між Францією, яка підтримала католиків країн Близького Сходу, що вимагали повернення католицькій церкві палестинських святинь, які раніше були у її віданні, і Туреччиною, під владою якої знаходилась Палестина. Росія зі свого боку теж посилила натиск на султана, домагаючись підтвердження прав і привілеїв, дарованих їм православним християнам, у противагу Франції.

Так, у лютому 1853 р. російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя О. Меншикова. Той вимагав від султана згоди над протекторат Росії над 12 млн. православних жителів його Османської імперії (як то формально було закріплено в Кючук-Кайнаджирському мироному договорі 1774 р.).

У травні 1853 р. турецький уряд відкинув російський ультиматум, попросивши англо-французький флот увійти в протоку Дарданелли. Росія розриває дипломатичні відносини і 21 червня 1853 р. 82-тисячний російський корпус під командуванням генерала М. Горчакова формує р. Прут і захоплює Молдавію та Валахію – васальні князівства Османської імперії.

У відповідь на російську окупацію представники Британії, Франції, Пруссії та Австрії зібралися у Відні і прийняли звернення до султана з вимогою дотримуватися всіх попередніх угод щодо православного населення. Султан проігнорував цей заклик і зажадав повернення російських військ за Прут. Цар відмовився, і 4 (16) жовтня Стамбул оголосив Петербургу війну. 8 (20) жовтня Микола І підписав маніфест «Про війну з Оттоманською Портою». Таким чином, розпочалася кримська війна 1853 – 1856 рр.

Головним театром воєнних дій, до якого була прикута загальна увага, був півострів Крим. Тут висадилася численна союзна армія, яка взяла в облогу Севастополь, найбільшу базу російського флоту на Чорному морі. Окрім Кримського півострова, воєнні дії проходили на Балтійському морі, Кавказі в гирлі Дніпра та в районі Дунаю.

Завершення війни. Підписанням Паризьким мирним договором 18 (30березня) 1856 р. між Росії (А. Ф. Орлов, П. І. Бруно), Францією (А. Валевської, Ф. Буркене), Великобританією (Г. Кларендон, Г. Каулі), Туреччиною (Алі-паша, Джеміль-бей), Австрією (К. Буоль, І. Гюбнер), Пруссією (О. Мантейфель, М. Гарцфельдт), Сардинією (К. Кавур, С. Вілламаріна).

1. Чорне море оголошувалося нейтральним із забороною Росії та Туреччини мати там військовий флот і арсенали.

2. Проголошувалась свобода плавання по Дунаю під контролем міжнародних комісій.

3. В той же час територіальні втрати Росії були мінімальні - вона передавала Молдавії гирло Дунаю та частину Південної Бессарабії і таким чином, вона перестала безпосередньо межувати з Туреччиною в Європі

4. Також Росія повертала Туреччині Карс (місто на північному сході Туреччини) в обмін на Севастополь та інші кримські міста, зайняті союзниками.

5. Росія відмовлялася від протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією.

6. Держави, зобов’язуючись не втручатися у справи Туреччини, гарантували автономію Сербії, Молдови та Валахії в рамках Османської імперії. Однак фактично окрім Карсу Туреччина мало що отримувала.

До договору додавалися 3 конвенції.

Перша підтверджувала Лондонську конвенцію 1841 р. про закриття чорноморських проток Босфору і Дарданеллів для іноземних військових кораблів у мирний час.

Друга конвенція встановлювала число легких військових суден Росії та Туреччини на Чорному морі для вартової служби.

Третя зобов’язувала Росію не споруджувати військових укріплень на Аландських островах у Балтійському морі.

Наслідки:

1) Паризький мирний договір 1856 р. повністю змінив міжнародну обстановку в Європі, знищивши європейську систему, що спиралася на віденські трактати 1815 р.

2) Він послабив позиції царизму в Європі та на Близькому Сході та призвів до подальшого загострення Східного питання.

3) У 1859-1862 рр. Молдавія та Валахія, за підтримки Росії та Франції, об’єдналися в румунську державу. Це було відхиленням від умов миру, яке, однак, не викликало заперечень західних держав.

4) Нова розстановка сил в Європі, що виникла в результаті військового і політичного ослаблення Росії під час Кримської війни, отримала назву кримської системи. Боротьба за відновлення свого авторитету і впливу, за вихід з міжнародної ізоляції, в якій Росія опинилася в середині 50-х років XIX ст., стала на тривалий час одним з основних напрямків її зовнішньої політики.

5) Серйозні наслідки мала Кримська війна для МВ. По суті, це була перша війна між великими державами майже за сорок років, що минули після закінчення Наполеонівських воєн. Вона свідчила, що припинив існування їх союз - знаменита «пен та рхія», - який забезпечував мир і стабільність в Європі. Разом з союзом великих держав звалився і «європейський концерт», а, отже, захиталася і розсипалася вся будівля Віденського легітимного порядку.

7. Ситуація в Європі в 1856-1871 рр.