позовах про присудження, про 2 страница

2) об' єкта, який перебуває на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном. Порядок провадження в цивільних справах з іноземним елементом та вирішення питань, пов'язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), має назву міжнародного цивільного процесу.

Регулювання порядку розгляду цивільних справ за участю іноземного елементу, визначення правил підсудності, питань правової допомоги нормами ЩІК не вирішує всіх проблем, що виникають у правозастосовній діяльності. У правовідносинах з іноземним елементом взаємодіють різні національні правопорядки, врегульовані внутрішньодержавними нормами різних держав. В сучасних умовах одним із найефективніших засобів правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елементу є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів. Це, своєю чергою, зумовило виникнення в юридичній науці дискусії з приводу місця правових норм, які регулюють порядок відправлення правосуддя у цивільних справах з іноземним елементом, у системі права. Наприклад, одні дослідники відносять міжнародне цивільне процесуальне право до міжнародного приватного права, інші — виходять з концепції його внутрішньодержавної природи.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:

• компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та підвідомчості (юрисдикції);

• процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства — іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;

• допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;

• правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах, в тому числі судові доручення, виконання іноземних доручень;

• визнання та виконання рішень іноземних судів;

• порядку визначення змісту іноземного (матеріального та процесуального) права та його застосування та ін.

До міжнародного цивільного процесуального права не належать правові норми, які визначають порядок розгляду справ у різноманітних міжнародних юрисдикційних органах, наприклад Європейському суді з прав людини. Ці норми належать до міжнародного публічного права, оскільки одним з суб' єктів відносин є не національний суд, а міжнародна організація, в тому числі суди, які діють за спеціальною процедурою.

Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукупність норм різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.

Джерелами міжнародного цивільного процесуального права є:

• норми національного законодавства:

1) Конституція України, яка поширила національний правовий режим на іноземців та осіб без громадянства (ст. 6);

2) Цивільний процесуальний кодекс України (розд. III), який визначає порядок здійснення правосудця в цивільних справах;

3) закони України: «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців», «Про правовий статус закордонних українців», «Про дипломатичні ранги України», «Про дипломатичну службу», «Про правонаступництво України», «Про виконавче провадження», «Про міжнародні договори України», «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та ін.;

4) підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента
України (наприклад, «Про заходи щодо вдосконалення координації
діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин», «Про
Перелік посад, приписаних до дипломатичних рангів України»),
постанови Кабінету Міністрів України («Положення про порядок
укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру») тощо;

• міжнародні договори, згода на обов' язковість яких дана Верховною Радою України, що відповідно до Конституції України складають частину національного законодавства. До міжнародних норм належать:

1) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах: з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.), з Естонською Республікою (відповідно 15 лютого 1995 р., 22 листопада 1995 р.); з Республікою Молдова (13 грудня 1993 р., 10 листопада 1994 р.); з Республікою Польща (24 травня 1993 р., 4 лютого 1994 р.); з Китайською Народною Республікою (31 жовтня 1992 р., 5 лютого 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (7 липня 1993 р., 17 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із

Латвійською Республікою (23 травня 1995 р., 22 листопада 1995 р.); про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (27 червня 1995 р., 1 листопада 1996 р.); про правову допомогу та правові відносини в цивільних і сімейних справах із Республікою Узбекистан (19 лютого 1998 р., 5 листопада 1998 р.) та ін.;

2) багатосторонні угоди: Угода про порядок вирішення спорів,
пов' язаних зі здійсненням господарської діяльності підписана
урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (м.
Київ, 20 березня 1992 р.) та ін.;

3) конвенції: Конвенція, що скасовує вимогу легалізації
іноземних офіційних документів (5 жовтня 1961 р., набула чинності
для України з 22 грудня 2003 р.); Конвенція про отримання за
кордоном доказів по цивільних та торгових справах (18 березня 1970
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.) — Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах (15 листопада 1965
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.); Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена державами-
членами Співдружності Незалежних Держав (м. Мінськ, 22 січня

1993 р., ратифікована 10 листопада 1994 р.).

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» на реалізацію положень Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (23 серпня 1978 Україна приєдналась 17 вересня 1992 р.) Україна відповідними нотами у січні

1994 року визнала для себе обов' язковими ряд двосторонніх
договорів, які були укладені СРСР (наприклад, з Народною
Республікою Албанія (30 червня 1958 р.) Алжирською Народною
Демократичною Республікою (23 лютого 1982 р.), Народною
Республікою Болгарія (19 лютого 1975 р. Угорською Народною
Республікою (15 липня 1958 р. і Соціалістичною Республікою
В' єтнам (10 грудня 1981 р.) Республікою (21 травня 1981 р.),
Фінляндською Р 11 серпня 1978 р.), Італійською Республікою 1979
р.) та ін.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу (м. Гаага 1 березня 1954 р., набула чинності для СРСР 26 липня 1967 р.). Крім того, 14 липня 1993 р. Україна приєдналась до

Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства (7 червня 1968 р.).

27.2. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

Юридична сила рішення суду певної держави обмежена територією цієї держави. Проте за умов, передбачених ЦПК, Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та міжнародними договорами України, рішення іноземних судів можуть визнаватися та виконуватися на території нашої держави.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред' явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (ст. 391 ЦПК).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, або останнє невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майне боржника. Таке клопотання, як правило, подається безпосередньо заінтересованою особою (стягувачем), проте, якщо міжнародними договорами, згода на обов' язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання такого клопотання через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України (ст. 393 ЦПК).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду має відповідати вимогам ЦПК щодо форми та змісту (ст. 394). Крім того, окремо законодавче визначено перелік документів, що мають додаватися до такого клопотання. Як правило, цей перелік визначається міжнародним договором з відповідною іноземною державою, проте, якщо такого договору немає або в ньому немає вказівок з цього приводу, то застосовується положення ч. 2 ст. 394 ЦПК. У разі подання клопотання, яке не відповідає вищевказаним вимогам, суд залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з доданими до нього документами стягувачеві або його представникові.

Порядок розгляду та вирішення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а також порядок оскарження відповідного судового рішення визначено ЦПК. У разі задоволення клопотання, на підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, розглядається та вирішується в тому самому порядку, що і рішення, яке підлягає примусовому виконанню, з окремими особливостями, визначеними ЦПК: особливий суб' єктний склад учасників процесу (немає стягувача та боржника, є лише заінтересовані особи); специфічне правове регулювання вимог до оформлення клопотання; своєрідний перелік документів.

Контрольні питання:

1. Якими законодавчими актами врегульовані відносини, пов' язані із визнанням (невизнанням) і виконанням рішень іноземних судів в Україні?

2. Поняття рішення іноземного суду.

3. Що таке «визнання рішення іноземного суду»?

4. Що означає «виконання рішення іноземного суду»?

5. Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання або визнання рішення іноземного суду.

6. Порядок розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання або визнання рішення іноземного суду.

Тема 28. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

28.1. Право на судовий захист та правовий статус іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та держав у цивільному процесі

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних під ставах, користуються тими самими правами та свободами несуть такі ж обов' язки як і громадяни України за винятками, встановленими законодавством. Зокрема, відповідно до ст. 410 ЦПК іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до судів України та можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Національне законодавство України встановлює національний правовий режим в галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб. Це означає, що на іноземців, осіб без громадянства, іноземні організації поширюється такий самий режим, як і на фізичних та юридичних осіб України, однакові процесуальні права (ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців»). Причому поширення національних засад на вищевказаних осіб ґрунтується на принципі безумовності, тобто не пов'язане з якими-небудь вимогами щодо обов' язковості проживання останніх на території України тощо.

Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність іноземця визначається правом держави, громадянином якої він є. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність особи без громадянства —. правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає. Проте, навіть якщо особа відповідно до права своєї держави не є процесуальне дієздатною, вона може бути визнана такою на території України, якщо вона має цивільну процесуальну дієздатність відповідно до цивільного процесуального законодавства України.

Процесуальна правоздатність іноземної юридичної особи визначається правом держави, в якій її засновано. Тому правосуб' єктність цієї категорії учасників цивільних процесуальних правовідносин має бути підтверджена документами відповідної держави, які повинні бути легалізовані з особливостями, визначеними Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (5 жовтня 1961 р.).

Отже, норми національного права, якими визначаються правила процесуальної правосуб' єктності, підвідомчості та підсудності справ з іноземним елементом, процесуального становища учасників справи, поширюються на фізичних та юридичних осіб іноземних держав незалежно від того, чи передбачено законодавством їхніх держав рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Проте законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин можуть бути не тільки вищевказані особи, а й іноземні держави. На відміну від всіх інших суб'єктів, іноземні держави користуються судовим імунітетом (від лат. недоторканість, звільнення від чого-небудь): до іноземної держави не може бути пред' явлений позов, застосовано забезпечення позову, звернене стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет базується на суверенній рівності держав і полягає у непідсудності іноземних держав суду інших держав. В деяких країнах судовий імунітет держави надається лише у разі, якщо йдеться про дії держави публічно-правового характеру. В Україні зберігається дія принципу абсолютного імунітету, тобто іноземці, як і громадяни України, можуть пред' явити позов до іноземної держави, просити суд про забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території України, лише за згодою компетентних органів відповідної іноземної держави.

Судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, їх службових осіб. На відміну від іноземних держав, вони підлягають юрисдикції судів України, проте лише в межах, визначених принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами з відповідною державою.

Процесуальна правоздатність міжнародної організації визначається на основі міжнародного договору, відповідно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.

Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов' язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

28.2. Підсудність цивільних справ з іноземним елементом. Підготовка та розгляд справи

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом — це компетенція національних судів (зокрема судів України) щодо розгляду та вирішення цивільних справ та вчинення окремих процесуальних дій за участю іноземного елемента.

Підсудність у справах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України. Тобто при вирішенні питання про розгляд цивільних справ з іноземним елементом в Україні діє так званий «закон суду», за яким застосовуються правила загальної територіальної, альтернативної, виключної та договірної підсудності.

Проте, вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, а й колізійні, які містяться в конвенціях і двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу. Наприклад, за загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності позов подається за місцем постійного проживання (місцезнаходження) боржника. Якщо така особа не має в Україні місця проживання, позов може бути пред'явлено за місцем знаходження його майна тощо.

Проте, за угодою сторін, одна з яких є іноземним елементом, конкретна цивільна справа, підсудна національному суду, може бути віднесена до юрисдикції іноземної держави чи, навпаки, справа, підсудна іноземному суду, може бути в силу угоди сторін віднесена до юрисдикції місцевого суду. Угоди сторін, якими визначається підсудність, називають пророгацій-ними угодами.

На стадії підготовки такої справи до судового розгляду суддя має вирішити питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування і, якщо необхідно, вирішити клопотання сторін про витребування доказів, у тому числі на території іншої держави.

Оскільки суди України можуть діяти тільки в межах території нашої держави, виконання такої та ряду інших процесуальних дій за межами України можливе лише шляхом звернення за сприянням до судових органів інших держав (судове доручення), яке охоплюється поняттям «міжнародної правової допомоги».

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок таких зносин регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Вітчизняні суди виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи, огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли виконання доручення: порушує суверенітет України або загрожує національній безпеці України; не належить до юрисдикції цього суду. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством та міжнародними договорами, в яких вона бере участь (зокрема Конвенцією від 18 березня 1970 р.).

На стадії підготовки при визначенні судом складу осіб, які беруть участь у справі, та забезпеченні їх своєчасної явки в судове засідання, у міжнародному цивільному процесі можуть використовуватися судові виклики та повідомлення. Особливість вчинення цієї процесуальної дії полягає в тому, що повістки національного суду на території України мають обов' язків характер для одержувача, а за межами нашої держави вони втрачають обов' язковість.

Для того, щоб забезпечити вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, Україна приєдналась до відповідної Конвенції (15 листопада 1965 р.), якого передбачено вимоги до оформлення документів, що передаються для вручення в іншій державі, порядок та способи вручення документів.

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду», тобто, якщо справа розглядатиметься судом України, то розгляд відбувається в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

При вирішенні цивільної справи з іноземним елементом суд, як правило, застосовує норми національного права. Однак відповідно до ч. 6 ст. 8 ЦПК норми права інших держав застосовуються судом лише у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов' язковість якого надана Верховною Радою України. Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межах, у яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. Причому, норми права інших держав мають застосовуватися відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування. Тому для застосування норми іноземного права суд перш за все повинен з'ясувати її зміст. З цією метою суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів.

Зміст права може встановлюватись не тільки судом, а й сторонами, які в цьому заінтересовані. Наприклад, відповідно до ст. 9 ЦПК особи, які беруть участь у справі, можуть подавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, на які вони посилаються в підтвердження своїх вимог або заперечень, а також іншими засобами сприяти суду у з' ясуванні їх змісту.

Якщо зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті з цією метою заходи, в розумні строки не з' ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України.

Провадження в цивільних справах з іноземним елементом здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, чинних на час вчинення конкретних процесуальних дій, розгляду та вирішення справи. Тому для застосування норми іноземного права суд повинен не лише з' ясувати її зміст, а й переконатися, що норма є чинною на момент застосування.

Контрольні питання:

1. Чи можуть іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуватися тими самими правами і свободами, нести такі самі обов' язки, як і громадяни України?

2. Чи поширюється цивільна юрисдикція судів України на акредитованих в Україні дипломатичних представників іноземних держав?

3. Правила підсудності судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін проживає за кордоном.

4. Чи може суд України звернутися з дорученням до суду іншої держави, на території якої потрібно вчинити певну дію? В якому порядку?

Тема 29. Відновлення втраченого судового провадження.

29.1. Порядок відновлення втраченого судового провадження, значення, зміст наказного провадження

Цивільна справа в суді фіксується за допомогою письмових матеріалів, які зібрані в одному або декілька томах. Тимчасовою

інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 17 лютого 2005 р. № 20, регламентовано правила ведення діловодства стосовно цивільних справ, в тому числі оформлення справи.

Втрата судового провадження може мати місце з декількох підстав: знищення пожежею, знищення особою, яка брала участь у справі, не повернення цивільної справи тощо. Крім того, цивільні справи зберігаються в архіві лише протягом встановленого законодавством часу і після закінчення відповідного терміну підлягають ліквідації.

Судове провадження може бути втрачене внаслідок об'єктивних причин (наприклад, пожежа, стихійне лихо), недбалості або навмисних дій працівників суду чи інших осіб (крадіжки, підпалу, пошкодження тощо).

Втрата судового провадження може бути повною або частковою.

Відповідно до ст. 402 ЦПК України відновленню підлягає втрачене повністю або частково судове провадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито.

Звернутись до суду про відновлення втраченого судового провадження мають право особи, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

Підсудність. Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.

Відповідно до ст. 405 ЦПК у заяві повинно бути зазначено:

1) назва суду, до якого вона подається;

2) ім'я (найменування) заявника, його місце проживання або місцезнаходження, номер засобів зв'язку;

3) про відновлення якого саме провадження просить заявник;

4) чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження;

5) якою саме особою з числа осіб, які брали участь у справі, був заявник;

6) хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб;

7) що відомо заявнику про обставини втрати провадження;

8) про місцезнаходження копій документів провадження або
відомостей щодо них;

9) поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним;

10) для якої мети необхідне їх поновлення.

До даної заяви додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у заявника чи у справі.

Судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не сплачується.

У разі, коли подана заява не відповідає вимогам ст. 405 ЦПК України, суд залишає її без руху і встановлює заявнику строк, необхідний для усунення недоліків. При невиконанні такої вимоги заява вважається неподаною і повертається заявнику. Разом з тим, не може бути підставою для цього неподання необхідних документів, що знаходяться в інших осіб.

Судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню. Заявник у цьому разі може пред' явити новий позов. В ухвалі суду про відкриття провадження у новій справі у зв' язку з втратою незакінченого провадження про цю обставину повинно бути обов' язково зазначено.

29.2. Розгляд справи та постановлення рішення про відновлення втраченого судового провадження

При розгляді справи суд використовує:

- частину провадження, що збереглася;

- документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів;

- інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження:

- показання свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі;

- показання осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження;

- показання осіб, які виконували судове рішення.

На підставі зібраних і перевірених матеріалів суд може ухвалити такі рішення:

- про відновлення втраченого провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити. В цьому разі у рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження;

- ухвалу про закриття розгляду заяви про відновлення провадження і роз' яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. Така ухвала постановляється за недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження.

Строк зберігання судового провадження не має значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред' явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.

Контрольні питання:

1. Що розуміють під поняттям «втрачене судове провадження»?

2. В яких випадках втрачене судове провадження відновлюється?

3. Хто має право ініціювати відновлення втраченого судового провадження?

4. Які вимоги закон пред'являє до заяви про відновлення втраченого провадження?

5. Особливості підготовки справи про відновлення втраченого провадження до судового розгляду.

6. Порядок розгляду справи про відновлення втраченого провадження.

7. Яке рішення може прийняти суд за результатами розгляду справи про відновлення втраченого провадження?

Тема 30. Третейське судочинство.

Третейський розгляд являється однією із форм захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу громадян чи підприємств, прав і свобод людини та громадянина і захищаються судом, як проголошено ст. 55 Конституції України. Третейські суди здійснюють захист цивільних прав у встановлених законом порядку на рівні з судами загальної юрисдикції та господарськими судами.

Слід зазначити, що 16 червня 2004 р. набрав законної сили Закон України «Про третейські суди». До цього часу порядок розгляду спору про право між громадянами регулювався Положенням про третейський суд, що був додатком № 2 до ЦПК України. З 20 коротких статей у Положенні Новий кодекс становить 59 статей.

Цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

30.1. Поняття про правовий статус третейського суду.

Згідно ст. 5 юридичні та/або фізичні особи мають право передати до третейського суду за угодою сторін будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.