Тема 12. Мета:Розкрити зміст, фактори та структуру міжнародного руху капіталу

Глобальний рух капіталу

Мета: Розкрити зміст, фактори та структуру міжнародного руху капіталу. Назвати основні теорії прямих іноземних інвестицій, охарактеризувати специфіку діяльності транснаціональних альянсів, відобразити тенденції руху міжнародного ринку позикових капіталів.

Час: 160 хв. Метод: Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

1.Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу…..30 хв.

2.Теорії прямих іноземних інвестицій………………………………25хв.

3.Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації…..30 хв.

4.Транснаціональні альянси…………………………………………30 хв.

5.Міжнародний рух позичкового капіталу………………………..25 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Зміст, фактори та структура міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу є однією з основних форм міжнародних еко­номічних відносин (МЕВ). В загальному вигляді міжнародний рух капіталу означає переміщення капіталу між суб'єктами міжнародної економіки з ме­тою його оптимального використання.

За ознакою цільового призначення міжнародний рух капіталу

(МРК) — це переміщення капіталу між країнами світу в пошуку більш ви­гідної сфери застосування.

Основні причини виникнення МРК такі.

1. Інтернаціоналізація господарського життя — встановлення та розви­ток господарських зв'язків між країнами світового співтовариства. Торгівля, науково-технічні зв'язки, виробництво дали поштовх розвиткові відносин з використання капіталу у міжнародній сфері.

2. Поява можливості більш вигідного застосування капіталу за кордоном.

3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

• Прагнення власників капіталу застосувати його в країнах, де існують низькі ціни:на сировину, матеріали, енергію, транспорт, напівфабрикати та ін.

5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів та пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщується капітал.

6. Можливість стабільного постачання національних підприємств іноземною сировиною. Приклад: вкладається капітал у розвиток добувних галузей промисловості країн — експортерів сировини.

7. Прагнення забезпечити збереження та чистоту навколишнього середовища y країнах — експортерах капіталу.

8. Існування різних шляхів та форм МРК і його більш ефективне застосування за кордоном.

Основною формою МРК є вивіз капіталу.

Вивіз капіталу — це одностороннє переміщення вартості у товарній або майновій формі за кордон з метою одержання підприємницького прибутку, на капітал або з іншою метою.

Вивіз капіталу у товарній формі означає експорт машин, обладнання, напівфабрикатів матеріалів, технологій тощо.

Вивіз капіталу у грошовій формі — це вивіз валюти та валютних цінностей валюти іноземних держав, грошових документів у іноземній валюті (чеків, видів, депозитних сертифікатів), цінних паперів (акцій, облігацій), дорогоцінних металів (золота, срібла, платини).

Цілі вивозу капіталу:

· одержання підприємницького прибутку;

· одержання відсотків за надання капіталу у грошовій формі;

· забезпечення довгострокових економічних інтересів власників капіталу;

· встановлення контролю за господарською діяльністю компаній — імпортерів капіталу.

Вивіз капіталу здійснюється у певних формах. Розглянемо схему форм вивозу капіталу.

За ознакою власності на капітал вивіз капіталу поділяється на такі

Вивіз приватного капіталу, тобто переміщення за кордон матеріальних цінностей, грошових засобів, які належать приватним особам. Вивіз державного капіталу, тобто капіталу, який належить державі.

За ознакою одержання прибутку на капітал (підприємницький прибуток:: дохід на капітал) форми вивозу приватного та державного капіталу поділяються відповідно на вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу являє собою довгострокові зарубіжні цінності, які ведуть до створення за кордоном філій, дочірніх компаній та підприємств.

В свою чергу вивіз підприємницького капіталу поділяється на 2 форми:прямі інвестиції— це капіталовкладення у підприємства за кордоном, забезпечують контроль над ними з боку інвестора. До прямих інвестицій відносять такі, що дозволяють зосередити у інвесторів не менше 25 % акціонерного капіталу;

Портфельні інвестиції — це капіталовкладення в іноземні цінні папери з метою одержання доходу на капітал.

II. Вивіз позичкового капіталу — це така форма вивозу капіталу, коли капітал віддається в позику під відсотки та у формі придбання інструментів боргу (облігації).

Основні форми вивозу позичкового капіталу:

1) міжнародний кредит — це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків;

2) пільговий кредит — це міжнародний кредит, який надається:

а) на пільгових умовах;

б) на довгостроковій основі;

в) за заниженими відсотковими ставками;

г) безвідсотковий кредит, тобто кредит, який надається без умови оплати за використання кредиту.

3) міжнародні облігації — це цінні папери (інструменти боргу), які емітент продає за посередництва міжнародних фінансових інститутів міжнародним інвесторам, а останні мають право періодично отримувати відсотки від номінальної вартості облігацій та пред'явити їх емітенту у визначений час для відшкодування вартості, а також продавати за ринковою вартістю на вторинних ринках.

В сучасних умовах вивіз капіталу характеризується такими особливо­стями:

1) посилення міграції приватного капіталу між промислово розвиненими країнами. В сучасних умовах на ці країни припадає 75 % усього експорту приватного капіталу;

2) збільшення частки прямих іноземних інвестицій. Так, до початку 90-х років XX ст. вони становили приблизно 33 % усіх приватних іноземних інвестицій;

3) зниження обсягів прямих іноземних інвестицій у 2001—2002 pp.;

4) стабільне зростання обсягів інвестицій до країн Центральної та Східної Європи.

В умовах глобалізації невпинно збільшується міжнародний рух факторів виробництва та капіталу. Тенденції останніх років показують, що випереджаль­не значення щодо темпів економічного зростання та міжнародної торгівлі мають темпи зростання міжнародного руху капіталу, який виступає найбільш мобільним фактором глобалізації.

Інвестиція — це спосіб розміщення (використання) фінансових ресурсів та інших економічних активів продуктивним шляхом, який забезпечує збере­ження або примноження вартості активів і додатковий чистий дохід (прибу­ток). Міжнародні, або іноземні інвестиції, — це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій країні.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій:

• посилення диференціації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи і структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

• поширення інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фак­тором інвестування та змін структури глобальної економіки;

• розвиток економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшен­ня взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угруповань;

• багатосторонні угоди, які сприяють іноземним інвестиціям;

• стимулювання інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Глобальне середовище іноземного інвестування охоплює: динаміку глобальної макроекономіки (фактори та темпи світового економічного зростання), фінансові ринки, валютні ринки, світову торгівлю, конкуренцію, а також мови іноземного інвестування, зумовлені глобальними, регіональним та на­ціональними регуляторами.

Глобальну інфраструктуру іноземного інвестування складає взаємодія таких основних сегментів, як глобальні ринки капіталів, міжнародний валют­ний ринок, міжнародні ринки акцій, фінанси транснаціональних корпорацій, міжнародні біржі, міжнародні фінансові інститути (банки, інвестиційні та фінансові компанії).

Глобальні макроекономічні та регулятивні умови стимулювання міжнародної інвестиційної діяльності здійснюють міжнародні економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який входить до групи Світового банку. До цієї групи з ходить також Багатостороння агенція гарантій інвестицій, що надає гарантії тля фінансування міжнародних інвестиційних проектів, та Міжнародна фінансова корпорація, яка безпосередньо фінансує міжнародні та національні інвестиційні проекти. Спеціалізоване агентство ООН, Організація з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), здійснює глобальний моніторинг міжнародної інвестиційної діяльності та розробку підходів до його регулювання.

Міждержавні регіональні банки розвитку: Європейський банк реконструкції та розвитку, Латиноамериканський банк розвитку, Азійський банк розвитку, Арабський банк розвитку, Чорноморський банк розвитку та співробітництва — здійснюють стимулювання інвестиційної діяльності шляхом надання пільгових інвестиційних кредитів, здійснення портфельних інвестицій, підтримки приватизації.

На рівні регіональних інтеграційних угруповань (Євросоюз, НАФТА та ін.) регулювання міжнародних інвестицій здійснюється шляхом лібералізації руху капіталу, застосування спеціального режиму інвестування для пріори­тетних цілей (наприклад, інвестування у відсталі регіони та ін.).

На міждержавному та національному рівнях стимулювання іноземних інвестицій здійснюється шляхом укладання двосторонніх угод про підтримку та взаємний захист інвестицій, запровадження національного (дискримі­наційного) або преференційного режиму іноземних інвестицій, регулювання руху капіталу, оподаткування та репатріації прибутків іноземних інвесторів.

Структура міжнародного руху капіталу є такою:

Форми інвестицій: Види інвестицій:

• державні; • прямі:

• приватні; • міжнародні альянси;

• міжнародних організацій; • портфельні.

• змішані.

Види інвестиційних активів: Організаційні форми:

• іноземна валюта; • компанія зі 100 % власністю інвестора;

• національна валюта; • участь у акціонерному капіталі

• рухоме та нерухоме майно; компанії;

• акції; • майнові та немайнові права;

• фінансові інструменти; • концесії;

• права інтелектуальної власності; • консорціуми;

• права на господарську діяльність; • альянси;

• послуги; • міжнародний лізинг.

• реінвестиція прибутку.

Мотиви інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику. Під ризиком у цьому випад­ку розуміється ступінь ймовірності того, що досягнута абсолютна або відносна величина прибутку в результаті інвестиції виявиться менше очікуваної. Інши­ми словами, ризик — це ймовірність відхилення досягнутого результату інве­стицій від запланованого. Чим вищий очікуваний прибуток, тим більший ступінь ризику його досягнення, і навпаки — за високого ризику здійснення інвестицій очікуваний дохід має бути адекватно високим.

Інвестиції з низьким ступенем ризику — це прямі інвестиції в країни зі стабільною законодавчою та економічною системами або в державні цінні папе­ри розвинутих країн, такі, як, наприклад, казначейські облігації США, які вважа­ються так званим "безризиковим" засобом отримання певного прибутку.

Інвестиції з високим ступенем ризику — це вкладення у країни з нестабіль­ною економікою та правовою системою. Такими вважаються ризиковані цінні папери, що є спекулятивними стосовно можливостей отримання прибутку, тому його рівень має бути набагато вищим, ніж забезпечують "безризикові" інвестиції.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери — інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відпо­відний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестування.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) — вкладення капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство — резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

Довготривалий інтерес — це тривале володіння інвестором активами (акці­ями) компанії, а також участь інвестора у прийнятті стратегічних рішень в управлінні об'єктом інвестування — компанією. Згідно з законодавством бага­тьох країн 10 % акцій дають інвесторові право участі в управлінні компанією (участь у правлінні, раді директорів компанії). Проте у більшості розвинених країн до прямих інвестицій відносять володіння акціонерами-нерезидентами більш ніж 25 % голосуючих акцій, що дає змогу не просто брати участь в управлінні, а суттєво впливати на процес прийняття стратегічних рішень.

Згідно з визначенням МВФ і системи національних рахунків ООН до пря­мих іноземних інвестицій належать як первісне придбання власності за кордоном, так і всі наступні інвестиційні угоди між інвестором та компанією, в яку вкладено капітал.

До складу прямих інвестицій входять:

• вкладання компаніями власного капіталу за кордон — формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові), дочірніх підприємств, частка акцій головної компанії в яких більше 50 %, асоційованих компаніях (в яких інвесторові-нерезиденту належить 25 % капіталу і більше);

• реінвестування прибутку — частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

• внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

2. Теорії прямих іноземних інвестицій

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій:эжуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні:зтиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окре­мої компанії).

Різні рівні дослідження прямих іноземних інвестицій визначають і різні підходи до аналізу процесу.

Можна виділити різні теоретичні підходи до пояснення мотивів та рушій­них сил прямих іноземних інвестицій.

Одна група теоретичних підходів базується на розумінні ринку як доско­налого, з досконалою конкуренцією та ліберальним (вільним) режимом руху капіталів між країнами.

Диференціація рівнів прибутку як основний мотив руху капіталу — такий підхід базується на тому, що прямі іноземні інвестиції є результатом руху капіталу з країн з відносно низьким рівнем доходу на вкладений капітал до країн з більш високим доходом на капітал. Цей підхід використовувався. у 50—60-х роках XX ст., коли домінував рух американського капіталу до Європи, а прибутки американських компаній за кордоном були значно вищими, ніж удома. Зрозуміло, що структурні зміни в економіці та валютні і фінансові кризи значно ускладнили реальність власне фінансового трактування іноземних інвестицій.

Другим підходом є міжнародна диверсифікація інвестиційного портфеля шляхом інвестування у різні країни. Він виходить з того, що компанія може знизити ризик отримання очікуваних доходів шляхом здійснення вкладень у різні країни. При цьому загальний дохід компанії буде більш стабільним, оскільки систематичні ризики різних країн не є корельованими, тобто вони змінюються по-різному.

Досягнення певною компанією значної частки внутрішнього ринку чи знач­них обсягів виробництва спричинює її зарубіжну експансію, — такий нео­класичний підхід намагається пояснити прямі іноземні інвестиції компанії як природні на певній стадії її зростання.

Значний обсяг валового внутрішнього продукту країни, що відображає по­тенційний обсяг внутрішнього ринку, є стимулом для іноземних інвестицій на такий ринок, — цей підхід пояснює мотиви прямих іноземних інвестицій як засобу створення суттєвої ринкової частки на внутрішньому ринку для компанії-інвестора.

Інші теоретичні підходи виходять з ринкової недосконалості і так званих "відмов ринку", тобто недостатності або неефективності класичних ринкових механізмів. С. Хаймер в 1976 р. вперше визначив, що структура ринків та специфічні характеристики компаній відіграють головну роль у визначенні мотивів прямих іноземних інвестицій.

Структурна недосконалість ринку пояснює прямі іноземні інвестиції та діяльність транснаціональних компаній, виходячи з економії від зростання масштабів виробництва, переваг нововведень, збутових систем, диверсифікації продуктів та переваг доступу до кредитних ресурсів.

Теорія індустріальної організації виходить з того, що створення філії транснаціональної компанії має певні конкурентні недоліки порівняно з місцевими компаніями, а саме: труднощі управління на значній відстані від материнської компанії, соціокультурні відмінності, відмінності в правових і технічних умовах діяльності, різні уподобання споживачів та ін. Але такі недоліки є значно меншими порівняно з конкурентними перевагами компанії, такими як наявність відомої торговельної марки, переваги технології, марке­тинг, доступ до ринків, більш дешеве фінансування. За рахунок цих переваг транснаціональна компанія як структура отримує переваги діяльності на ринку певної зарубіжної країни.

Суть теорії інтерналізації полягає в тому, що транснаціональна компанія замінює ринкові трансакції своїми внутрішньокорпоративними трансакціями, за рахунок чого отримується як економія на трансакційних витратах, так і використовуються переваги індустріальної організації.

У кінці 80-х років XX ст. англійським професором Джоном Даннінгом був розроблений загальний концептуальний підхід, що отримав назву "еклектич­на парадигма" ("еклектична теорія", "парадигма Даннінга" і т. д.).

Концепція Дж. Даннінга об'єднує окремі елементи різних теоретичних підходів до дослідження прямих іноземних інвестицій, дає загальний підхід до дослідження причин їхнього зростання.

Необхідність утвердження такого загального підходу пов'язана з рядом моментів. Насамперед це пов'язано з різноманітністю типів міжнародного вироб­ництва, таких як природно-ресурсний, індустріально-інноваційний, імпортуючий, експортоорієнтований. Кожний з типів міжнародного виробництва має свої особливості, по-різному впливає на інвестуючі та приймаючі країни.

Концепції іноземного інвестування торкаються різних розділів економіч­ної теорії (теорії міжнародного руху капіталу, міжнародної торгівлі, розмі­щення виробництва, промислової організації, зростання фірми, інновації і т. д.).

Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндустріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.

Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іно­земних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монопо­лістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкуренто­спроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.

Теорія монополістичної конкуренції (монополістичної переваги чи ринко-зої влади) С. Хаймера та різні її модифікації стали однією з теоретичних основ "парадигми Даннінга".

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринко­ва влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшен­ня концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концент­рацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інве­стування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтен­сифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія монополістичної конкуренції розрізняє горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. Горизонтальні інвестиції — це інвестування у виробництво основної продукції, яка виробляється компанією. Вертикальні інвестиції здійснюються у послідовні стадії виробництва спеціалізованих продуктів (комплектуючих), які використовуються для виробництва кінцевої готової продукції транснаціональної кооперації. Вертикальні закордонні інвестиції — це домінуючий спосіб експансії олігополій у базових галузях обробної промисловості та гірничодобувній галузі, які залежать від доступу до джерел сировини.

Інновації та знання включають нематеріальні активи, якими володіє фірма і які забезпечують їй перевагу в таких видах діяльності: технологічні, управ­лінські та організаційні знання й інновації, досвід та технології маркетингу. Ці активи трансформуються в додаткові можливості інвестицій та ефектив­ності з відносно низькими витратами.

Використання переваг внутрішньокорпоративного обміну (інтерналізації) для набуття конкурентних переваг визначає зміст теорії інтерналізації, роз­робленої в працях Агарвала, Ругмана та Баклі.

Внутрішній обмін у структурі транснаціональної компанії дає змогу їй трансформувати особливі активи (інформацію, інновації, досвід менеджменту та маркетингу та ін.) у специфічні власні активи. Транснаціональна компанія використовує такі активи та переваги на глобальних ринках.

Теорія інтерналізації стверджує, що фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та вико­ристовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шля­хами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продук­том. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.

Дж. Даннінг запропонував так звану еклектичну парадигму для аналізу прямих іноземних інвестицій, яка об'єднує теорію організації виробництва, теорію міжнародної торгівлі, теорію фірми та теорію міжнародних конкурентних переваг. Еклектична модель намагається пояснити транснаціоналізацію діяльності компаній та визначити основні фактори такого процесу. Можна виділити такі основні фактори:

1) фактори, які визначають конкурентні переваги компанії, — масштаби діяльності, диференціація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології;

2) специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких як природні ресурси та робоча сила;

3) переваги інтерналізації, які визначають прямі іноземні інвестиції ефек­тивними порівняно з експортом товарів та послуг.

Переваги власності — це загальні економічні можливості компанії, управ­лінський потенціал її менеджерів, репутація фірми та довіра до неї, її довго­строкові ділові зв'язки у країні та за кордоном. До переваг власності належить здатність фірми задовольняти сучасні та перспективні вимоги попиту, вироб­ляти та застосовувати інформацію. Переваги власності визначають, таким чином, галузі та фірми, які найбільш ефективно здійснюють міжнародну інве­стиційну діяльність.

Спроможність компанії до транснаціоналізації пов'язана з перевагами інтерналізації, тобто внутрішньокорпоративного використання нематеріальних активів. Переваги інтерналізації визначають здатність інтегрованих структур транснаціональних корпорацій реалізувати додаткові вигоди шляхом використання особливих активів.

Переваги розміщення є наслідком використання таких факторів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва і регіональні відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій визначається також з урахуванням таких міркувань, як макроекономічна стабільність, рівень конкуренції, торгова політика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи та кількісні обмеження на імпорт, введені приймаючою країною, можуть робити його невигідним. В цих умовах місцеве виробництво за допомогою філій ТНК є єдиним способом утримати контроль над ринком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні ем­піричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни.

Забезпеченість факторами виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає ряд моментів: наявність природних ресурсів, вартість некваліфікованої робочої сили, можливість наймання квалі­фікованих спеціалістів при відносно низьких витратах, ефективність діяль­ності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймаючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику іноземних інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність трьох видів переваг — власності, інтерналізації і розміщення — суттєво впливають на тенденції прямого іноземного інвестування.

3. Прямі іноземні інвестиції та транснаціональні корпорації

В сучасних умовах прямі іноземні інвестиції є основною та порівняно ста­більною формою міжнародного руху капіталу. Темпи зростання прямих іно­земних інвестицій (ШІ) напряму залежать від особливостей економічного розвитку в глобальному та регіональному аспектах, зростання ролі високих технологій та економічної інтеграції.

Зростання темпів приросту іноземних інвестицій в 90-ті роки було обу- ковлено двома основними регіональними факторами: 1) лібералізацією руху капіталу як у розвинутих, так, певною мірою, і в деяких країнах, що розвива­ються; 2) інтенсифікацією іноземного інвестування в ринки Азії, що розвива­ються, та трансформаційні економіки Центральної та Східної Європи, в тому числі з метою приватизації. Значне падіння обсягів прямих іноземних інвес­тицій, починаючи з 2001 р. мало кон'юнктурний характер — в основному за рахунок різкого падіння обсягів трансграничних злиттів та поглинань в роз­винутих країнах та зниження корпоративної інвестиційної активності на фінан­сових ринках, що розвиваються. При цьому збереглися порівняно стабільні прямі іноземні інвестиції у трансформаційні економіки.

60 % ППІ надходить у розвинуті країни, що обумовлено такими причинами:

• більш стабільний інвестиційний клімат у розвинутих країнах порівняно з іншими;

• розвинута інфраструктура забезпечення інвестицій;

• використання ШІ для доступу на розвинуті ринки, особливо щодо регіо­нальних інтеграційних об'єднань;

• використання переваг високих технологій та продуктивності праці;

• переваги інвестування ТНК у розвиток інтегрованих виробничо-збутово-сервісних систем у розвинутих країнах.

Трансформаційним економікам, в тому числі й Україні, властиве стабільне зростання надходження прямих іноземних інвестицій, що обумовлено такими основними причинами:

• високі темпи економічного зростання порівняно з іншими країнами, що збільшує інвестиційну привабливість;

• значний та зростаючий внутрішній ринок;

• наявність факторів виробництва, в першу чергу висококваліфікованих працівників

За характером та мотивами транснаціоналізації діяльності розрізняють такі основні типи ТНК:

• орієнтовані на ринкову експансію, тобто освоєння певних закордонних ринків та утримання конкурентних позицій на них;

• орієнтовані на освоєння природних ресурсів та придбання активів у за­рубіжних країнах;

• орієнтовані на отримання переваг ефективності — більш дешевих фак­торів виробництва, менших витрат на виробництво та більш високої продук­тивність праці.

Рівень транснаціоналізації діяльності ТНК визначається як середньо­арифметичне з трьох основних показників:

1) частка закордонних активів у загальній вартості активів ТНК;

2) частка продажу закордонних філій у загальній вартості продажу ТНК;

3) частка зайнятих у зарубіжних філіях у загальній зайнятості у ТНК.

Економічний механізм діяльності ТНК визначається економічним та регу­лятивним середовищем у країнах базування та країнах здійснення діяльності ТНК, режимом торговельних, митних та фінансових взаємовідносин між краї­нами діяльності ТНК, можливостями використання переваг транснаціоналізації діяльності для підвищення кінцевої ефективності функціонування ТНК.

Ключове значення у цьому контексті мають такі взаємопов'язані умови:

1) податкові умови діяльності ТНК, які визначають стимули трансгранич­ного розширення виробництва та збуту;

2) міжнародне позиціювання активів ТНК з метою зниження фінансових ризиків та податкових зобов'язань;

3) можливості використання трансфертних цін, за якими здійснюються трансакції між філіями ТНК в різних країнах.

Податкові умови діяльності ТНК є виключно складною проблемою, оскільки вони передбачають можливості використання диференціації умов оподаткування в різних країнах, де здійснює операції ТНК, та їх впливу на глобальні операції ТНК.

Ефект оподаткування справляє вирішальний вплив на ключові аспекти діяльності ТНК — іноземне інвестування, фінансову структуру, структуру та вартість залучення капіталу, управління валютними ризиками, фінансовий контроль.

Вирішальне значення для цього має порівняльний аналіз таких аспектів оподаткування:

• порівняльний рівень оподаткування основних операцій та результатів діяльності;

• застосування національних чи глобальних підходів до оподаткування прибутків у різних країнах;

• різниця в режимах та умовах уникнення подвійного оподаткування між різними країнами при проведенні трансграничних операцій;

• наявність чи відсутність податкових пільг, кредитів та заліків стосовно операцій ТНК.

Важливе значення має застосовуваний в тій чи іншій країні підхід до опо­даткування прибутків корпорацій. Розрізняються два основних підходи:

а) національний, резидентський або світовий підхід базується на тому, що оподатковуються всі прибутки корпорації, зареєстрованої в певній країні, тобто прибутки, отримані в країні реєстрації, а також прибутки, отримані від діяльності філій корпорації у всіх інших країнах світу;

б) територіальний підхід передбачає оподаткування прибутків, отриманих місцевими та іноземними компаніями на території даної країни.

Так, якщо ТНК зареєстрована в країні зі світовим підходом до оподатку­вання, то прибуток від діяльності філій корпорації в інших країнах може оподатковуватися двічі — в іноземній країні, де розташована філія, а також у країні реєстрації ТНК.

Така ситуація означає можливість виникнення подвійного оподаткування одного й того самого прибутку.

Для зменшення таких негативних наслідків між країнами укладаються тзосторонні угоди про уникнення подвійного оподаткування. Такі угоди пе­редбачають декларування прибутків, отриманих філіями зарубіжних корпо­рацій у іншій країні, а також прибутку, сплаченого інвестором у цій країні.

Основними економічними методами оптимізації оподаткування іноземних інвестицій є:

• застосування трансфертних цін у розрахунках між філіями та дочірніми:-:омпаніями ТНК у різних країнах;

• концентрація дивідендів та інших доходів у країнах з пільговим оподат­куванням фінансових операцій, пільговим режимом уникнення подвійного:податкування або офшорних зонах;

• використання різних форм внутрішньокорпоративного кредитування або кредитування філій під гарантії ТНК;

• здійснення інвестицій за рахунок власних нагромаджених доходів або залучених ресурсів через власну інвестиційну компанію у структурі ТНК.

Певні країни застосовують обмеження на трансфер дивідендів або примусове їх реінвестування в країні, додаткове оподаткування переказу дивідендів від іноземних інвестицій.

Такі обмеження стимулюють перетік прибутку в інших формах, як, на­приклад, формі роялті, різних агентських та комісійних, плати за послуги, надані штаб-квартирою ТНК тощо.

Таким чином досягається подвійний ефект — зниження оподаткованих міжнародних трансферів фінансових засобів між філіями ТНК та заміщення економічно "чутливих" трансферів, таких як виплата дивідендів, трансфером фінансових ресурсів у вигляді "м'яких" витрат, таких як роялті, оплата послуг та інших.

Подібні "квазівитрати" дають змогу ТНК також використовувати внутрішньо-корпоративні активи у випадку так званих блокованих фондів, а також для оптимізації економічної структури, фінансових та інвестиційних програм ТНК.

"Блоковані фонди" — це корпоративні активи ТНК, які інвестовані або застосовуються в країнах з неконвертованою чи обмежено конвертованою валютою, іншими значними валютними обмеженнями, що не дає змоги перераховувати дивіденди з філій до штаб-квартири ТНК, або значними обмеженнями на трансфер дивідендів, контролем та обмеженням сплати роялті та послуг до штаб-квартири ТНК.

Для зменшення фінансових та валютних ризиків при здійсненні іноземних інвестицій застосовуються різні методи, основним з яких є пов'язане фінан­сування, що є формою кредитування материнською ТНК своєї філії не прямо, а через великий міжнародний банк. "Фронтовані" кредити — це кредити, які великі міжнародні банки надають філіям ТНК чи спільним підприємствам під фінансове забезпечення компанії-інвестора, розміщене на банківському ра­хунку в одному із основних фінансових центрів світу. Така структура фінан­сування збільшує гарантії повернення кредитів, оскільки у випадку політич­них змін у країні розміщення інвестицій самі іноземні інвестори є менш за­хищені політично, ніж великий міжнародний банк. Останній за рахунок своєї фінансової та політичної ваги може забезпечити повернення кредитів у разі політичних змін.

Взаємопов'язаний експорт — це застосування філіями ТНК чи спільними підприємствами своїх надходжень у місцевій валюті для придбання місцевої продукції та її подальшого експорту. Таким чином, непов'язаний експорт є методом подолання неконвертованості або обмеженої конвертованості місце­вої валюти з метою забезпечення валютної окупності інвестицій.

В деяких приймаючих країнах законодавчо передбачено примусове реін-вестування прибутків, отриманих іноземними інвесторами у цій же країні. Це призводить до збільшення ризику та розриву окупності інвестицій. У такому випадку ТНК проводять стратегію реінвестування у власне виробництво або придбання певних місцевих активів (акції, цінні папери, нерухомість тощо), які можуть у майбутньому збільшити свою вартість та стати більш ліквідни­ми. Фактично, відстрочка повернення інвестицій стає додатковою платою за вхід на ринок з огляду на очікувані вигоди від його можливої лібералізації в майбутньому та зростання вартості місцевих активів.

Трансфертні ціни відіграють важливу роль в економічному механізмі ТНК та глобальній економіці в цілому. Це зумовлено перш за все тим фактом, що значну (до половини) частку глобального експорту становить внутрішній оборот ТНК між філіями в різних країнах. Тому ціни на експорт товарів, що є внутрішнім оборотом ТНК, та ціни, які називаються трансфертними, мають різні функції.

Механізм трансфертних цін базується на можливості їх відхилення від ринкових. Відносне зниження трансфертних цін на імпортовані філією комп­лектуючі та сировину від інших філій ТНК фактично означає її додаткове фінансування та збільшення прибутку. Відносне збільшення трансфертних цін на імпортовані від корпоративної структури ТНК товари приводить до фактичного трансферу фінансових ресурсів до материнської компанії.

Таким чином, основними рисами трансфертних цін є такі:

а) вони є не вільно ринковими, а внутрішніми регульованими цінами ТНК;

б) вони враховують рівень витрат на виробництво або індикатори ринкових цін, але водночас встановлюються на такому рівні, який відповідає певним потребам ТНК — мінімізації податків та митних витрат, трансферу фінансових ресурсів від однієї філії ТНК до іншої, акумуляції активів ТНК у певній країні та ін. Відхилення трансфертних цін від ринкових визначає обсяг перерозподілу фінансів всередині ТНК;

в) трансфертні ціни слугують формуванню внутрішньої норми прибутку ТНК за рахунок перерозподілу фінансових ресурсів та мінімізації податкових і інших зобов'язань у глобальній корпоративній структурі;

г) трансфертні ціни впливають на основні макроекономічні показники — рівень експорту, валового внутрішнього продукту, національного доходу, державного бюджету приймаючих країн.

Податкові органи розвинених країн контролюють рівень трансфертних цін ТНК з огляду на їхню важливу роль, в інших країнах такого контролю фактично немає. Податковий контроль трансфертних цін спрямований на встановлення заниження податкових зобов'язань ТНК шляхом встановлення "несправедливих" цін. Всі інші наслідки застосування трансфертних цін при цьому не враховуються.

Управління внутрішніми фінансовими потоками ТНК по суті є міжнародним фінансовим менеджментом компанії, або управлінням її фінансовими потоками у глобальному масштабі. Для цього використовуються певні специфічні моделі та структури, які обираються з огляду на досягнення оптимального розміщення та управління фінансовими ресурсами у глобальному масштабі.

Найменш поширеним є децентралізований міжнародний фінансовий менеджмент. У цьому випадку кожна філія ТНК самостійно приймає рішення проуправління всіма фінансовими трансакціями. Система централізованого управління відрізняється тим, що кожна філія підтримує мінімальний фінансовий баланс тільки на невідкладні виробничі потреби. Всі інші грошові засоби централізуються та управляються на рівні ТНК (або регіональної управляючої компанії). Це дає змогу мінімізувати валютні ризики та зменшити витрати на інші залучення, отримати додатковий прибуток шляхом розміщення надлишкової ліквідності на депозитних рахунках чи шляхом коротко- та середньорокового інвестування на міжнародних фінансових ринках.

Значна кількість ТНК, які здійснюють трансграничне виробництво з великим обсягом постачання спеціалізованої продукції, використовують корпораций багатосторонній кліринг. При цьому розрахунки за постачання продукції між філіями ведуться централізовано, шляхом багатостороннього взаємногообліку платіжних зобов'язань.

Логічним розвитком такої системи є застосування так званого внутрішньо-корпоративного банку. В його ролі виступає або корпоративна фінансова компанія, або фінансовий департамент ТНК, який веде спеціальні корпоративні клірингові та фінансові рахунки в банку, або корпоративний банк, в якому ТНК є контролюючим акціонером

4. Транснаціональні альянси

У сучасних умовах процес транснаціоналізації відбувається у різних на­прямках та формах. Це зумовлено рядом факторів, включаючи такі:

• у глобальній економіці відбувається зміна структури і джерел економіч­ного зростання: високі технології, інновації, послуги та інформація стають його визначальними чинниками;

• відповідно до цього змінюються пріоритети інвестування — зі сфер природних ресурсів та промисловості до сфер технології, послуг, інформації та телекомунікацій;

• у глобальній економіці, особливо за умов інтенсивного технологічного та інформаційного прогресу, відбувається наростаюча диверсифікація та комбіну­вання форм і способів транснаціоналізації різних видів діяльності та бізнесу;

• паралельно до традиційних прямих та портфельних інвестицій, зростає різноманітність активів (цінностей) та способів діяльності, які виступають економічними передумовами та джерелами транснаціоналізації;

• глобальна конкуренція ставить все більш жорсткі вимоги щодо вибору найбільш ефективних, найменш затратних форм транснаціоналізації.

Відповідно до вимог активного використання конкурентних переваг мож­на визначити основні напрямки транснаціоналізації, якими є:

а) інвестиційні, засновані на використанні прямих та портфельних інвестицій;

б) неінвестиційні, засновані на трансграничній спільній діяльності, делегуванні функцій та партнерстві, розподілі та комбінації діяльності, трансграничному спільному використанні нематеріальних та матеріальних активів і отриманні спільних трансграничних результатів та їх розподілу між членами альянсу;

в) комбіновані, що є поєднанням інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації.

Таким чином, в сучасних умовах глобальний рух капіталу здійснюється шляхом раціонального вибору (комбінації) інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації. Це зумовлює бурхливий розвиток транснаціональ­них альянсів у глобальній економіці.

Транснаціональні альянси — це міжнародні міжкорпоративні форми здійснення спільної або пайової діяльності на основі багатосторонніх кон­трактів (угод) компаній різних країн шляхом проведення спільної маркетин­гової, фінансової, інноваційної, інвестиційної та операційної діяльності.

Транснаціональні, або глобальні, альянси — це відносно нове утворення у глобальній економіці. Одним із перших транснаціональних альянсів є альянс Форд Мотор Компані (США) та Мазда Моторе (Японія), який було сформовано в кінці 80-х років XX ст. Пізніше цей альянс відіграв вирішальну роль у створенні та розвитку автомобільної компанії Кіа Моторе (Корея). Далі транс­національні альянси розвивалися практично у всіх основних сферах глобаль­ної конкуренції — телекомунікаціях, інформатиці, авіаперевезеннях, сфері послуг та інших.

Транснаціональні альянси стали інтенсивно розвиватися з початку 90-х роках XX ст. Спочатку альянси були спрямовані на досягнення відносно простих цілей, таких як координація збуту у регіональному чи глобальному масштабі або поширення інновацій та нових патентованих технологій у спорід­нених галузях ТНК. Економічна мотивація полягала у зниженні витрат на здійснення глобального маркетингу чи поширення технологій, а також збільшенні продажу за рахунок стабільних партнерських чи коопераційних зв'язків. З середини 90-х років транснаціональні альянси набувають більш довготривалого та комплексного характеру, вони формуються для реалізації стратегічних цілей — створення та розповсюдження нових технологій і продуктів, кооперації виробництва, спільного надання послуг тощо. Альянси виникли в результаті посилення глобальної конкуренції, водночас вони створюють можливості для трансграничного використання та взаємовпливу конкурентних переваг, а також формування нових конкурентних переваг. Крім конкурентних переваг, альянси базуються на спільних довгострокових стратегічних планах партнерів та спільних основних цілях їхньої діяльності. Такими цілями є, наприклад, приріст вартості (ефективності), збільшення інновацій, зростання гнучкості та масштабу діяльності, збереження та поширення конкурентних переваг.

Таким чином, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їх членами зараз стають прямі або непрямі глобальні конкуренти або партнери у споріднених сферах діяльності.

Альянси за ступенем регіоналізації можна поділити на:

а) національні, створені компаніями однієї країни;

б) транснаціональні, які створені компаніями двох або більше країн і діють на трансграничній основі;

в) глобальні, що створені компаніями декількох країн і діють у глобальному масштабі.

З економічного погляду створення альянсів виходить з відокремлення права власності на активи (матеріальні і, особливо, нематеріальні) до ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпорядження, використання та управління вільною діяльністю.

Іншим важливим аспектом є здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Це включає також проведення по­годженої цінової і тарифної політики, урахування диференціації податкових та митних умов діяльності різних учасників альянсу.

Основними функціональними формами транснаціональних альянсів є:

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракт під ключ;

• контракт на управління;

• транснаціональні консорціуми.

Основною функціональною формою транснаціональних альянсів є міжна­родне ліцензування.

Ліцензування в глобальній економіці — це трансгранична угода, в межах якої власник ліцензії, який називається ліцензіар, передає користувачеві в іншій країні, ліцензіату, права на використання певних нематеріальних ак­тивів на певних умовах, включаючи сплату фіксованого платежу за кори­стування ліцензією, який називається роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахунку ціни ліцензії.

Основними компонентами ліцензування та укладання ліцензійної угоди є:

• визначення нематеріальних активів, які перебувають у виключній влас­ності ліцензіара;

• погодження основних умов ліцензійної угоди;

• визначення ціни ліцензії, або вартості ліцензійної угоди.

Об'єктами ліцензування є різні види нематеріальних активів та прав інте­лектуальної власності.

Розрізняють такі основні види нематеріальних активів:

• авторські права на інтелектуальні продукти — літературні, музичні та інші, що регулюються правом інтелектуальної власності, а також концепції творів та сюжети;

• патенти, винаходи, конструкції, схеми;

• торговельні марки, фірмові назви та фірмова ідентифікація;

• франчайзинг, контракти та власне ліцензії;

• програми, системи, процедури, проекти.

Ліцензійна угода, як правило, є трансграничною, тому розрахунки за нею регулюються відповідним законодавством країн приналежності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, треба врахувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинених країн, а також мають пільговий режим згідно з більшістю двосторонніх угод країн про уник­нення подвійного оподаткування.

Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів як:

• ексклюзивність або неексклюзивність ліцензії;

• наявність ринкових обмежень використання ліцензії, включаючи експорт:

• обмеження з обсягу виробництва;

• термін дії;

• новизна технології;

• рівень конкуренції;

• політичний та діловий ризик у країні, якій надається ліцензія;

• рівень технології в країні, якій надається ліцензія.

Франчайзинг — це угода компаній, за якою відбувається передача прав на використання торговельної марки та способів ведення торгівлі або надання послуг, що мають суттєве значення для ведення бізнесу. Він має дві складові. Перша з них — це компанія, яка має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям, — франчайзер, а друга — інші компанії як сторони угоди, які набувають прав на франчайзинг, — це франчайзі.

Франчайзингова угода — це угода, за якою франчайзер надає права на гристування фірмовими марками або в системі послуг, або інше і надає яінтримку франчайзі з використання цих прав.

Близько половини послуг в роздрібній торгівлі, системі харчування та го­динному бізнесі розвинутих країн надається з франчайзингу.

Контракт "під ключ" — це контракт на здійснення певних робіт зі спо-нження нового виробництва або об'єкта інфраструктури, за яким генераль-:: контактор несе повну відповідальність за здійснення будівництва, ефек­тне використання інвестиційних коштів та початок роботи підприємства, - заплановано. Це формує взаємовідносини компаній таким чином, що вони:: ідюють на досягнення кінцевого результату — вихід нового виробництва проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в: беруть участь субпідрядники та постачальники окремих видів сучасного "яткування та технологій з різних країн.

Контракт на управління укладається між власником певного підприємства- або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом.

Різновидом є концесія — отримання прав на будівництво та експлуатацію об᾿ктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо),

Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують зараз на ринку:

1) North Star — KLM, NorthWest, Alitalia;

2) One World — British Airways, US Air;

3) Star Allianes — Lufthansa, Austrian Airlines, United Airlines, Air Canada, Air New Zealand, ANA, LOT, SAS, Singapore Airlines, Swiss International та ще близько 20 партнерських авіакомпаній.

Перевагою авіаліній є підвищення рівня сервісу, який звичайно надається іншими компаніями. Стратегічні авіаальянси здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, бо ці літаки експлуатуються більше, що знижує вартість літака.

Основними економічними вигодами авіакомпаній є:

• формування мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на по­слуги;

• зниження фіксованих та операційних витрат;

• досягнення економії масштабу — розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації;

• створення нових видів доходів;

• доступ до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат за устаткування, придбання ліцензії на польоти.

• створення конкурентних переваг щодо інших компаній.

Розвиток стратегічних альянсів веде до того, що вони починають здійсню­вати розподіл витрат і прибутків, здійснюють взаємне володіння акціями.

Існує сукупність ефектів, які є результатом ППІ і проявляються на різних рівнях економіки приймаючої країни.

Розглянемо макроетсономічні ефекти ПІІ.

1. Статична ефективність. Визначає внесок ПІІ в досягнення збалансуван­ня економіки, попиту та пропозиції.

2. Динамічний ефект. Охоплює вплив ПІІ на економічне зростання та кон­курентоспроможність.

3. Дистрибутивна, або розподільча, ефективність. Визначає вплив на роз­поділ національного багатства та соціального доходу.

Національний економічний ефект прямих іноземних інвестицій визна­чається сукупністю показників, серед яких слід виділити такі:

1) оцінка фінансових результатів ПІІ (зростання прибутку, обсягів реалі­зації, сплати податків тощо);

2) відносна оцінка ресурсів та результатів ПІІ у зіставних цінах. Ними вважаються ціни на внутрішні ресурси, перераховані за реальним курсом в іноземній валюті для зіставлення на світовому ринку, або ціни на світовому ринку, приведені до таких показників, як паритет цін, паритет купівельної спроможності;

3) прямі чи опосередковані результати впливу ПІІ на основні макроеко-номічні показники.

Вплив на платіжний баланс

де В — вплив на платіжний баланс; т — ефект заміщення імпорту на ППІ ^гп₁ — оцінка стимулювання імпорту в результаті ППІ; х — оцінка результа­тивності експорту в результаті ППІ; х_у — можливе скорочення експорту ППІ; с — приплив капіталу у формі ППІ та реінвестування прибутку, а також при­плив капіталу у спорідненій галузі; с_х — відплив капіталу у вигляді дивіден­дів, а також відплив надлишкового капіталу, який утворився внаслідок ППІ.

Іноземні інвестиції мають вплив на торговельний баланс, структуру та показники зовнішньої торгівлі приймаючої країни. Основними формами та­кого ефекту виступають імпортозаміщення та збільшення обсягу експорту, а також частки нових експортних видів продукції.

Вплив ШІ на ринкову рівновагу, на ціни на ресурси на внутрішньому рин­ку має три основні прояви:

• стимуляція зростання цін на інвестиційні товари на національному ринку;

• відсутність впливу на ціни на природні ресурси;

• вплив на зростання вартості робочої сили відбувається меншою мірою, ніж на зростання її продуктивності.

Вплив ППІ на зайнятість в національній економіці є двовекторним:

• ППІ стимулюють абсолютне зростання зайнятості;

• ППІ призводять до відносного зменшення попиту на робочу силу в ре­зультаті вищої ефективності праці;

• ППІ стимулюють і забезпечують трансфер сучасних технологій, що є ефективним у всіх випадках за виключенням трансферу працеінтенсивних технологій.

Для того, щоб портфельні інвестиції приносили очікуваний прибуток, необхідно правильно їх розмістити. З цією метою інвестор повинен провести детальний аналіз, який підрозділяється на декілька етапів.

Економічний аналіз — це вивчення загальноекономічних умов, які впливають на вартість звичайних акцій. Звичайні акції є найбільш поширеним инструментом портфельних іноземних інвестицій.

Акція — це цінний папір, який свідчить про придбання частки статутного капіталу компанії, визначає можливість участі в управлінні нею, дає право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також участь в розподілі майна при ліквідації.

Загальноекономічними факторами економічного аналізу міжнародного ринку акцій є:

1) державна податкова політика (податки, державні витрати, управління державним боргом);

2) монетарна політика держави (пропозиція грошей, процентні ставки);

3) інші макроекономічні фактори (інфляція, споживчі витрати, інвестиції і розвиток бізнесу, вартість і наявність енергетичних ресурсів, зовнішня торівля та валютні курси, ВВП, обсяг промислового виробництва, особисті прибутки населення, індекс споживчих цін, рівень безробіття).

Наступним етапом буде галузевий аналіз, який потребує розгляду сучас­них умов функціонування галузі та перспектив розвитку.

Останній етап включає в себе фундаментальний економічний аналіз — глибоке дослідження фінансового стану та результатів господарської діяль­ності безпосередньо компанії, акції якої планує придбати чи вже має у влас­ності портфельний інвестор. Аналізові піддаються:

1) конкурентоспроможність компанії;

2) структура асортименту і тенденції збуту;

3) коефіцієнти прибутковості та рентабельності;

4) склад і ліквідність ресурсів (структура активів);

5) структура капіталу.

Розглянемо детальніше основні коефіцієнти і показники, які використо­вуються при фундаментальному аналізі.

І. Коефіцієнти прибутковості або рентабельності характеризують взаємозв'язок прибутку, собівартості та ціни виробу.

1. Операційний коефіцієнт = (Собівартість реалізованої продукції + Торговельні, управлінські та інші витрати): Річна виручка.

Цей показник відображає ефективність поточних операцій компанії.

2. Норма чистої рентабельності = Чистий прибуток (після сплати по­датків): Сукупна виручка.

3. Норма прибутковості активів (або всього інвестованого капіталу) вра­ховує кількість ресурсів, які необхідні для забезпечення діяльності компанії.

ROA = Чистий прибуток (після сплати податків): Сукупні активи.

4. Норма прибутковості власного капіталу — загальна прибутковість
компанії — відображає величину успіху компанії в управлінні своїми акти­
вами, операціями і структурою капіталу.

ROE = Чистий прибуток (після сплати податків): Акціонерний капі­тал.

5. Прибуток на одну акцію (EPS) = (Чистий прибуток (після сплати податків) - Дивіденди на привілейовані акції): Кількість акцій в обігу.

6. Дивіденди на 1 акцію = Річні дивіденди за простими акціями: Кількість акцій в обігу.

7. Коефіцієнт виплати дивідендів на частку Чистого прибутку, який виплачений акціонерам у формі дивідендів = Дивіденди в розрахунку на 1 акцію: Прибуток на 1 акцію.

8. Балансова вартість акції = Акціонерний капітал: Кількість акцій в обігу. Акції повинні продаватися за вартістю, вищою від їх балансової вартості.

II. Показники ліквідності визначаються з метою контролю за зобов'я­заннями підприємства і надходженнями коштів на розрахунковий рахунок з тим, щоб уникнути неплатоспроможності і банкрутства.

1. Коефіцієнт покриття = Оборотні активи: Поточні зобов

2. Коефіцієнт обертання товарно-матеріальних запасів (ТМЗ) = Річна виручка від реалізації продукції: ТМЗ. Чим більший цей показник, тим кра­ще обертання.

3. Коефіцієнт "квоти власника" = Довгостроковий борг: Акціонерний капітал. Показник визначає використання запозичених коштів.

4. В умовах глобалізації економіки, диверсифікації та інтеграції міжнарод­них фінансових та валютних ринків посилюється вплив різних форм міжнародного руху капіталу як на перспективи і темпи глобального економічного розвитку, так і на конкурентоспроможність компаній та країн, рівень їхнього соціально-економічного розвитку.

5. Міжнародний рух позичкового капіталу

Міжнародний кредит — це форма переміщення позичкового капіталу з однієї країни в іншу на засадах повернення у домовлені строки за винагороду.

Як економічна категорія кредит виражає відносини, які склалися між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.

Акумуляція коштів міжнародного кредиту здійснюється на міжнародному ринку позичкових капіталів, де формується система міжнародних кредитних відносин, яка забезпечує мобілізацію і перерозподіл фінансових ресурсів у глобальному масштабі.

Суб'єктами міжнародного кредиту є фірми, банки, держави, міжнародні валютно-кредитні організації.

Об'єктами кредитування є передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника валютні та товарні ресурси.

Міжнародний кредит, якого б вигляду він не мав, у міжнародній економіці розглядають як специфічну форму торгівлі. Ця торгівля — не обмін товару на товар, а обмін сьогоднішнього товару на товар у майбутньому. В теорії це явище називається міжчасовою торгівлею. В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням.

Боржник, отримуючи кредит, має можливість збільшити поточне споживання за рахунок скорочення споживання в майбут­ньому, коли йому доведеться повертати одержаний кредит з про­центами.

Кредитор, надаючи позику, втрачає можливість терміново використати ці гроші на поточне споживання. Тим самим креди­тор віддає перевагу споживанню в майбутньому.

Які країни беруть позики, а які їх надають — визначається ви­робничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвес­тиційні можливості, беруть позики в інших країнах, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи. Країни, які мають відносно великі фінан­сові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосуван­ня всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд).

Відповідно країна — імпортер капіталу має можливість збільшити свій національний доход за рахунок зарубіжних інвес­тицій, одержаних на вигідних умовах, порівняно з внутрішніми умовами кредитування. Система міжнародних позичок і кредиту­вання дає змогу збільшити виробництво національного і світово­го продукту за нормальних умов функціонування міжнародного кредиту, а саме:

за умови стабільності і передбачуваності розвитку міжнарод­ної економіки;

1) за умов виконання позичальниками своїх зобов'язань та пов­ної оплати ними своїх боргів.

Але на практиці все далеко від ідеалу. Про це свідчать кризи світової заборгованості, що періодично виникають. Окремі країни при цьому оголошують про неможливість виплатити борги і ану­люють їх. Причиною цього є брак коштів для обслуговування зов­нішнього боргу, яка виникає внаслідок:

а) спаду виробництва;

б) втрати довіри закордонних кредиторів;

в) погіршення умов торгівлі;

г) відпливу капіталу з країни внаслідок несприятливої економічної та політичної ситуації.

Для міжнародного кредиту характерні наступні ознаки: міжнародні кредити у більшості випадків є незабезпеченими. Вони надаються зазвичай під загальні фінансові зобов'язання позичальників або третьої особи, які користуються бездоганною репутацією і мають високий кредитний рейтинг;

• за користування міжнародними позиками переважно застосовують «плаваючі» процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є базова ставка ЛІБОР (LIBOR) — (London inter bank offered rate) — лондонська міжбанківська кредитна ставка. За ставкою ЛІБОР надаються кредити першокласним банкам через розміщення в них депозитів на короткий термін — від одного року до двадцяти місяців. Можуть бути використані й інші облікові ставки, аналогічні до ЛІБОР: П1БОР — паризька міжбанківська кредитна ставка, СІБОР — сінгапурська міжбанківська кредитна ставка; пройм - рейт (prime rate) США — базова ставка по кредитах небанківського сектору та інші;

• міжнародні кредити можуть надаватися у національній валюті (зазвичай країни-кредитора), в міжнародних розрахункових одиницях (СДР), а також у міжнародних колективних валютах (евро), але переважна більшість кредитів надається у доларax США;

• висока ризиковість міжнародних кредитів, яким притаманні кредитні і валютні ризики та ризики можливої неплатоспроможності (дефолт) позичальника.

Міжнародний кредит виконує низку важливих функцій, які розкривають його сутність у сфері міжнародних економічних від­носин, і відображає специфіку руху міжнародного позичкового капіталу. По-перше, він забезпечує перерозподіл та переміщення фінансових і матеріальних ресурсів між країнами з метою:

• більш прибуткового використання;

• прискорення процесу реалізації у світовому масштабі;

• розширення відтворення;

• тобто слугує додатковим джерелом поповнення ресурсів внутрішнього ринку.

По-друге, кредит забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює обіг коштів у зовнішній торгівлі. По-третє, міжнародн