художній. 5 страница

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні

- в готовність до відповідної поведінкової активності.

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту переконання, так як вона спирається:

по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати.

По-друге, в самій суті раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилок на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів.

По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень.

По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності. Звичайно, в ході суперечки чи дискусії використовуються і дедуктивні ув'язнення, але в практичних міркуваннях аргументація спирається насамперед на міркування недедуктивних, висновки яких небезперечні, не остаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна оцінка, критика і корекція доводів, підстав чи аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. Хоча результат чи висновок аргументації у різних областях називають по-різному, наприклад, у праві - вердиктом, в науці - підтвердженням гіпотези, на практиці - прийняттям рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє собою підсумок міркування, доказ або підтвердження тези, засноване на встановленні певного логічного відношення між даними і ув'язненням.

Аргументація може здійснюватися різними способами.

По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам. Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Техніка і тактика аргументування. Психологічні прийоми впливу на партнера.

Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.
Підготовка оратора до публічної промови

Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.

Експромт – виступ без підготовки.

План-конспект, коли готується детальний план, у якому кожний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей виступу.

Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.

Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виголошується без опори на будь-які записи.

Підготовка до виступу має такі стадії:

бдумування теми;

опрацювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);

критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);

виголошення.

Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: доповідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.
Будь-який виступ має структуру, будується за певними правилами.
Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється структура публічної промови.

Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.

Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте матеріал послідовно.

Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей) → тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися)→ теза (вихідне положення, що вимагає доведення) → аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези) → мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).

Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення матеріалу за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.

Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.

Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

почуватися енергійним та впевненим;

поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

бути зосередженим, урівноваженим;

стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слухачів;

оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

вибір літератури;

вивчення обраних джерел;

складання плану;

володіння собою;

орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

самостійно готувати виступ;

зрозуміло й переконливо викладати матеріал;

уміти відповідати на запитання слухачів;

підтримувати контакт з аудиторією;

використовувати різні технічні засоби навчання.

Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ, який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про який піде мова далі.
Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим (мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів:

визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету – загальну і конкретну, далеку і близьку, – спонукання до дій і співпереживань; завдання явні, які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить перед собою);

виокремлення основних питань предмета мовлення;

формулювання тез.

Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом, який має дві можливі моделі розгортання:
Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень, спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю, що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача.
Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу й до початку.
Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною.

Аргумент (у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.

Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.

Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних способівналежать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.

Спіральний спосіб полягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.
Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об’єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше використовують у науковій, студентській аудиторії.
Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.
Асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.
Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння – глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об’єктивного аналізу синтезуються у висновки.
Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони служать цілком риториці.
Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.
Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці, виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота.

Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні, композиційні і комунікативні принципи презентації.

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний (вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під час якої досягнуто її мету.

Розрізняють такі види презентацій:

1.) презентація за сценарієм - традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор;

2.) інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і обирає на екрані потрібний об’єкт за допомогою миші або натисненням на клавіші;

3.) автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, ком пакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.

Як правило, презентація складається з таких чпстин:

- експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації;

- вступ; - основна частина. Існують наступні типи презентацій:

- інформаційна;

- спонукальна;

- переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

За цілями та масштабами проведення виділяють чотири типи презентацій:

– брифінг;

– ексклюзив;

– конференція;

– шоу.

За специфікою виділяють такі типии презентації:

– торгові презентації використовуються торговими агентами під час укладання угоди. Вони дають змогу за короткий час подати всю інформацію про товар, значно заощадивши час. Такі прпезентації дають змогу роз’яснити основні положення і переваги, які здобуває покупець. У торгових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;

– маркетингові презентації використовуються при підготовці умов для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця), для навчання агентів з продажу. У маркетингових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;

– навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу. Навчальні презентації поділяються на такі види:

– презентації-семінари;

– презентації для самоосвіти;

– презентації-порадники;

– презентації для клієнтів корпорацій.

У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.

Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують також глобальну мережу Internet, що дає змогу дістати доступ до гіпертекстової гіпермедійної системми World Wide Web (WWW). Корпоративні презентації поділяються на такі типи:

– для акціонерів;

– щорічні звіти;

– електронні журнали;

– для служб, зайнятих роботою з персоналом;

– з питань інвестицій і фінансування.

У маркетингових презентаціях можуть використовуватись усі види презентацій. Кожен тип презентацій має свої мовленнєві, стилістичні, композиційні й комунікативні особливості, які є похідними від специфічних рис презентації як виду публічної комунікації.

Індивідуальні та колективні форми фаховогоипи презентацій:

- інформаційна;

- спонукальна;

- переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

За цілями та масштабами проведення виділяють чотири типи презентацій:

– брифінг;

– ексклюзив;

– конференція;

– шоу.

За специфікою виділяють такі типии презентації:

– торгові презентації використовуються торговими агентами під час укладання угоди. Вони дають змогу за короткий час подати всю інформацію про товар, значно заощадивши час. Такі прпезентації дають змогу роз’яснити основні положення і переваги, які здобуває покупець. У торгових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;

– маркетингові презентації використовуються при підготовці умов для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця), для навчання агентів з продажу. У маркетингових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;

– навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу. Навчальні презентації поділяються на такі види:

– презентації-семінари;

– презентації для самоосвіти;

– презентації-порадники;

– презентації для клієнтів корпорацій.

У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.

Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують також глобальну мережу Internet, що дає змогу дістати доступ до гіпертекстової гіпермедійної системми World Wide Web (WWW). Корпоративні презентації поділяються на такі типи:

– для акціонерів;

– щорічні звіти;

– електронні журнали;

– для служб, зайнятих роботою з персоналом;

– з питань інвестицій і фінансування.

У маркетингових презентаціях можуть використовуватись усі види презентацій. Кожен тип презентацій має свої мовленнєві, стилістичні, композиційні й комунікативні особливості, які є похідними від специфічних рис презентації як виду публічної комунікації.

Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види бесід. Співбесіда з роботодавцем.

Різновидом професійної діалогічної мови є ділова бесіда – форма офіційного, спеціально підготовленого мовного спілкування з використанням невербальних засобів (міміки, жестів, манери поведінки), у процесі якого відбувається обмін думками і діловою інформацією. Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові.

Індивідуальна бесіда – це діалог двох співрозмовників, як правило, різного соціального статусу, який має на меті визначення рівня об’єктивності будь-якої інформації. У присутності аудиторії комунікант використовує різні соціальні маски, намагається видаватись цікавішим, привабливішим. Визначати позиції з різних питань і пояснення діям будь-якої людини (комуніканта) слід спілкуючись з нею віч-на-віч.

Ділова бесіда належить до міжособистісного типу спілкування і передбачає різноманітні способи мовного і немовного взаємовпливу учасників. До ділової бесіди готуються заздалегідь: продумують план, аналізують особливості співрозмовника, підшукують необхідні фактичні дані, визначають стратегію і тактику спілкування. Підготовка до ділової бесіди дає змогу передбачити несподівані моменти, які можуть знизити ефективність прийомів співрозмовника.

Існують такі види планування ділової бесіди:

– стратегічний план (програма дій, спрямованих на досягнення поставлених завдань);

– тактичний план (містить перелік способів поетапного досягнення мети, що сприяють вирішенню основних стратегічних завдань бесіди);

– оперативний план (визначає програму дій за кожним окремим пунктом бесіди);

– план інформації і збору матеріалів (передбачає пошук джерел інформації і вивчення самої інформації);

– план систематизації і відбору робочих матеріалів (визначає структуру організації зібраного матеріалу і критерії його відбору);

– план викладу в часі (встановлює часові межі робочого плану бесіди);

– робочий план (подає структуру викладу бесіди з урахуванням регламенту);

– план використання допоміжних засобів (передбачає застосування окремих технічних засобів в процесі бесіди);

– план пристосування до співрозмовників і умов спілкування (враховує потенційні вимоги і наміри партнерів, особливості умов, за яких відбуватиметься бесіда).

Правила підготовки до бесіди:

– обрати найбільш вдалий момент і місце проведення бесіди, і лише після цього домовлятися про зустріч;

– з’ясувати все про співрозмовника;

– зібрати й систематизувати інформацію, необхідну для розмови;

– створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;

– визначити мету, стратегію і тактику проведення бесіди, скласти детальний план розмови, виділити базові слова, ключові речення;

– уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.

Оскільки успіх індивідуальної бесіди значною мірою залежить від контакту, що встановлюється між співрозмовниками, можна виділити такі її етапи: початок бесіди (встановлення контакту); передавання інформації; аргументування; спростування доказів співрозмовника; підведення підсумків (вихід із контакту).

На початковому етапі бесіди встановлюється контакт із співрозмовником, передбачаються етикетні мовні формули під час вітання, подяки, запрошення тощо. Психологічний контакт – це духовний зв’язок між людьми, який забезпечує можливість взаєморозуміння. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову.

На етапі передавання інформації співрозмовники з’ясовують тривалість бесіди, детальніше ознайомлюються з можливостями і намірами партнера стосовно обговорюваної проблеми. На цьому етапі особливого значення набувають вміння слухати співрозмовника, передавати інформацію та обґрунтовувати свою позицію.

Основним елементом є формулювання питань, вислуховування, вивчення реакцій співрозмовника, передавання інформації співрозмовнику.

На етапі аргументування обидві сторони займають певну позицію з проблеми, яка обговорюється. Аргументуючи свою позицію, доцільно навівбесід використовується корпораціями, державними органами влади. Групова співбесіда. Цей вид співбесід практикують деякі компанії для вибору одного або декількох працівників з групи претендентів.

Етикет телефонної розмови.

Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення тощо.

У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа — посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.

Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує.

Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного етикету.

Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.

Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Наприклад: Доброго ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.

Не слід запитувати: з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича.

Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.

Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.

Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову. Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в поботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве.

Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу. Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.

Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами, пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає співрозмовник.

Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її. Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.

Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо. За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор.