Загальна характеристика комплексних сполук

Іони деяких елементів здатні приєднувати до себе йони чи молекули й утворювати більш складні комплексні йони. Під час зв’язування останніх іонами протилежного знаку утворюються різні комплексні сполуки. Властивості та будову комплексних сполук пояснює координаційна теорія А. Вернера (1893 р.).

Основні положення теорії А. Вернера:

· У молекулі будь-якої комплексної сполуки один з іонів (звичайно, позитивно заряджений) займає центральне місце та називається комплексоутворювачем чи центральним іоном.

· Навколо нього розташовуються протилежно заряджені іони, які називають лігандами. Комплексоутворювач і ліганди утворюють внутрішню координаційну сферу.

· Інші іони знаходяться на більшій відстані від центрального іона й утворюють зовнішню координаційну сферу.

· Число лігандів, які оточують центральний іон, називають координаційним числом.

Внутрішня сфера зберігає стабільність під час розчинення, тому її границі показують квадратними дужками. Іони, які знаходяться у внутрішній сфері, у розчинах легко відщеплюються.

Класифікація та номенклатура комплексних сполук

Класифікація комплексних сполук

1. Амоніакати - комплекси, в яких лігандами є молекули амоніаку.

2. Аквакомплекси - комплекси, в яких лігандами є молекули води.

3. Ацидокомплекси - комплекси, в яких лігандами є аніони.

4. Циклічні (хелатні) комплексні сполуки.

а) внутрикомплексні сполуки;

б) комплексони.