Структура політичної системи

Підсистема ПС	Сфера реалізації підсистеми ПС	Структурні компоненти підсистеми
Інституціональна підсистема	політична організація суспільства	· держава; · партії; · суспільні організації та рухи; · лобістські групи; · виборча система; · трудові колективи; · ЗМІ
Світоглядна підсистема	політична свідомість	· політична ідеологія; · політична психологія
Нормативна підсистема	політичні принципи та норми	· Конституція; · закони; · традиції; · звичаї; · мораль
Культурна підсистема	політична культура	· міфи; · цінності; · стереотипи
Комунікативна підсистема	політичні відносини	Відносини між: · соціальними групами; · націями; · політичними інститутами

Кожна з підсистем виконує низку функцій. Серед головних функцій ПС виділяють наступні. Телеологічна функція полягає у виробленні політичного курсу держави. Мобілізаційна функція полягає у мобілізації духовних та матеріальних ресурсів для досягнення стратегічних цілей. Функція розподілу ресурсів полягає у сукупності взаємодій, завдяки яким відбувається владний розподіл цінностей у суспільстві. Функція інтегрування та об’єднання полягає у створення політичної нації та розробці національної ідеї. Функція законотворчості та контролю полягає у розробці правових засад політичних відносин та здійсненні контролю за виконанням рушень у сфері державних стосунків.

Політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства.

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнуто лише у ХХ ст.. після застосування американським теоретиком Д.Істоном методу системного аналізу у працях «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя». Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбувається порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д.Істон, вважав, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система жива.

Особливості політичної системи полягають у тому, що:

по-перше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

по-друге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;

по-третє, визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;

по-четверте, забезпечує політичне та адміністративно-державне управління процесами;

по-п’яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;

по-шосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

Основними ознаками політичної системи є:

- взаємозв’язок групи елементів;

- утворення цими елементами певної цілісності;

- внутрішня взаємодія всіх елементів;

- прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

- здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи, ті інші об’єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Сьогодні у світі 192 держави є членами ООН і у кожній з них сформувалася власна унікальна ПС. Звідси ускладнюється завдання класифікації політичних систем. Однак в основі будь-якої класифікації покладено принцип взаємозв’язку елементів ПС.

Політичні системи, засновані на принципі моноцентризму, передбачають зосередження влади у єдиному центрі. Моноцентрична ПС (СРСР, КНР, Іран) функціонує у режимі односторонньої комунікації та передбачає авторитарний стиль управління. Її характеризують відсутність політичної конкуренції, закритість політичної еліти, залежність населення країни від компетенції, моральних та психологічних якостей лідерів держави.

На відміну від моноцентричної, плюралістична ПС (США, Німеччина, Франція) побудована на принципі розподілу влад. Специфікою такого типу систем є наявність у кожної соціальної групи власного представника у політиці, функціонування альтернативних політичних інститутів, постійна взаємодія між владою та суспільством.

Типологія політичних систем. Традиція класифікація різноманітних політичних систем почала складатися ще у стародавні часи. Розв’язання проблеми типології політичної системи почалося за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотеля, запропонувавши шестичлену систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія.

Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.

За характером розподілу влади політичної системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу.

Німецький політолог та соціолог М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.

Наприкінці 50-х рр. ХХ ст.. американський політолог Г.Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, до індустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний. Характерними рисами англо-американської політичної системи є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. У континентально-європейських політичних системах (ФРН, Австрія, Швейцарія та ін.) домінують елементи, притаманні англо-американській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з до індустріальної епохи. До індустріальний і тоталітарний типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури.

У сучасній західній науці вирізняють такі типи політичної системи (див. табл. 2).

Таблиця 2.

Типологія політичних систем

Типологія ПС	Формоутворюючі фактори	Типи політичних систем
Теорія історичних формацій (К. Маркс)	принцип розподілу власності та засобів виробництва	рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; соціалістичні; перехідні; комуністичні
Культурологічна класифікація (С. Хантінгтон)	цивілізаційний підхід	західні; східно-православні; конфуціанські; японська; ісламські; буддійські; латиноамериканські; африканські
Класифікація згідно характеру політичного режиму (М. Дюверже)	тип політичного режиму	авторитарні; демократичні; тоталітарні
Класифікація згідно теорії трьох стадій розвитку суспільства (Д. Белл)	теорія модернізації	аграрні; індустріальні; постіндустріальні (інформаційні)
Класифікація Г. Алмонда	тип політичної культури	англо-американські; континентально-європейські; доіндустріальні; тоталітарні

Виділяють такі функції політичної системи:

1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3) координація окремих елементів суспільства;

4) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

5) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6) артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7) агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

9) політична комунікація складових політичної системи і цінностей.

Звертаючись до зазначених вище класифікацій, можна визначити, що сучасна політична система України є пострадянською, посткомуністичною, посттоталітарною; демократично орієнтованою; з ознаками авторитарного, анархістського та охлократичного режимів; поєднує риси індустріального та інформаційного типів суспільства; синтезує східно-православну та західноєвропейську політичні культури.

Висновки: полична система є інтегрованою сукупністю політичної влади, суб’єктів, відносин, політичної організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Прагнення політичної системи до стійкого стабільного стану зумовлює необхідність безперешкодної та безперебійної роботи як офіційних, так і неформальних каналів комунікації. За реалізацію функцій політичної системи відповідають її структурні компоненти – так звані підсистеми, а саме: інституційна, світоглядна, нормативна, культурна та комунікаційна. В основу будь-якої типології політичних систем покладено принцип організації влади, бо саме влада є стрижнем політичної системи.

Тести для самоперевірки:

1. Які з названих елементів відносяться до політичної системи?

а) політична влада; б) екологія;

в) держава; г) міжнародне співтовариство.

2. Які з вказаних структур формулюють норми та правила політичної системи?

а) уряд; б) групи інтересів; в) суд;

г) політичні партії; д) парламент; е) виборчі системи;

3. Назвіть ім’я дослідника, який в основу класифікації політичних систем поклав тип політичної культури:

а) Д. Істон; б) Р. Даль;

в) Г. Алмонд; г) М. Дюверже.

Контрольні запитання:

1. Що нового для розуміння природи політики дало використання системного підходу для аналізу політики?

2. Які підсистеми входять в політичну систему і яку роль вони відіграють у її функціонуванні?

3. Розкрийте суть головних функцій політичної системи суспільства.

4. Які критерії використовуються для класифікації політичних систем?

5. Дайте характеристику політичної системи України.

Основна використана та рекомендована література:

8. Політологія: наука про політику / За ред. В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – Харків: Єдинорог, 2002. – С. 181-189.

9. Політологія. Підручник для вузів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка – К.: Академія, 2002. – С. 220-240.

10. Піча В. М., Левківський К. М., Хома Н. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. Навчальний посібник для студентів. – К.: Каравела, Л.: Новий Світ-2000, 2002. – С. 54-57.

ІІІ. 2. Політичні режими

Сутність поняття «політичний режим».

Тоталітарний режим.

Авторитарний режим.

Демократичний режим.

Трансформації політичних режимів

Мета лекції: з'ясування сутності політичних режимів та специфіки функціонування їх різних моделей; визначення впливу того чи іншого режиму на формування суспільної свідомості; вивчення проблем трансформації політичних режимів; ознайомлення з основними концепціями демократії.

Поняття «політичний режим» розкриває засоби і механізм формування та розподілу політичної влади в політичній системі, форми взаємозв’язку суб’єктів політичного процесу між собою, а також з іншими соціальними інститутами. Зміст політичного режиму визначають відносини між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме об’єм владних повноважень, засоби та методи реалізації влади, ступінь свободи особистості дозволяють належним чином оцінити характер існуючого в суспільстві політичного режиму.

Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанція ми – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступені свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму.

Значну увагу характеристиці політичних режимів приділяв у своїх працях Аристотель. Він поділив режими на правильні (монархія, аристократія, політея) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія): при правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи. Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли: монархія – аристократія – олігархія – тиранія – демократія – республіка (політея).

У ХVІ ст. французький мислитель Ж.Боден, опираючись на ідеї Аристотеля: у праці «Республіка» класифікує політичні режими на: 1. монархію (верховна влада належить одній особі); 2. аристократію (при владі знаходиться менша частка населення); 3)народну державу, чи республіку (весь народ бере участь у здійсненні влади).

Ознаками виділення політичного режиму у окремий тип є:

- спосіб формування органів влади;

- співвідношення між гілками влади;

- становище і роль політичних партій та громадянських організацій;

- правовий статус особи;

- рівень економіко-господарського розвитку;

- рівень політичної стабільності суспільства;

- порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

- встановлення правової системи, її особливості та характер;

- історичні, культурні традиції, звичаї народу тощо.

З виділених ознак можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

Політичний режим розкриває характер відносин між:

1. державою і громадянами;

2. вищими органами державної влади (главою, урядом, парламентом, вищими судовими органами);

3. державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративній державі – між державою і суб’єктами федерації;

4. державою і партіями;

5. правлячими елітними групами і опозицією;

6. виборчою системою і формою державного правління;

7. партією і групами тиску;

8. ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним – права держави чи права особистості, в якій мірі держава визначає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні і антидемократичні. В свою чергу антидемократичні режими діляться на тоталітарні і авторитарні.

Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова «totalis», що означає «весь, цілий, повний», у політичний лексикон його ввів Б. Муссоліні. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства.

Тоталітарні режими існували в Італії (1922-1943), у Німеччині (1933-1945), у СРСР (1929-1956) та деяких інших країнах світу. Частіше за все виділяють наступні ознаки тоталітаризму:

1) надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму;

2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на позаконтрольне панування;

3) масова, монопольно володарююча партія;

4) розгалужена каральна система;

5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства;

6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють правий та лівий тоталітарні режими. Головним критерієм поділу тоталітарних режимів виступає характер ідеології. Всі вони мають особисті відзнаки.

Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив, наказ) ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

Риси авторитаризму властиві політичним системам країн, що розвиваються. Це явище зумовлене рядом чинників: необхідністю зламу попередніх соціально – політичних структур, старої ідеології, успадкованої від колоніалізму.

При переході до демократії надзвичайно зростає роль загальнонаціональних лідерів. Стабілізуючу функцію може виконувати монархічний інститут (як наприклад у Японії, Таїланді, Іспанії, Марокко). В такій ситуації він уособлює спадкоємність і виступає гарантом національної згоди, своїм авторитетом освячуючи демократичні зміни. Там де немає монархії, великого значення набувають харизматичні лідери типу Мустафи Кемаля Ататюрка, Дж. Неру та ін. Своє продовження зазначений суб’єктивний чинник знаходить у персоналізації влади - особливі ролі політичного лідера (президента або прем’єр-міністра й одночасно керівника правлячої партії). Персоналізація влади органічно передбачає самоідентифікацію мас не с політичними програмами, а з особистістю лідера, а лояльність до нього - це і лояльність до політичного який він уособлює. Дослідники вважають що в основі такого феномена лежить традиційний культ предків, який часто трансформується у культ політичного вождя, керівника держави який навіть стає об’єктом поклоніння, релігійного шанування та сакралізації.

В політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) та інші.

Третім типом політичних режимів є демократичний. Ідея демократії (від грецьк. demos – народ і kratos – влада) народилася в античних полісах як уява про народовладдя, про участь кожного громадянина в політичному, суспільному житті і діяльності, про принципову можливість (і надання цій можливості правового характеру) участі всіх громадян держави в управлінні нею. Серед основних концепцій демократії виділяють ідентитарну, традиційно-ліберальну, плюралістичну, елітарну, соціалістичну, конкурентну демократію. Вони відбивають багатоаспектність, складність, безпосередньо обумовлену історичною практикою, різноманітність підходів до вивчення демократії в сучасній політичній науці.

Можна стверджувати, що ідеальних демократичних режимів не існує. Вони досить різноманітні. Однак, є такі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

· вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови:

а) свободу висування кандидатур;

б) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина – один голос»;

в) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

· наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

· виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

· побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову;

· легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність);

· визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності.

Головними принципами демократії є принцип суверенітету народу, який реалізується через принципи «більшості» і «представництва» та принцип політичного плюралізму.

Політичні режими складаються під впливом цілого ряду факторів. Визначальну роль відіграє суб’єктність влади. Схильність до недемократичних режимів можуть посилювати історичні фактори, особливості національного менталітету (духовний монізм, ворожість до іншого тощо), демографічна ситуація, природно-кліматичні умови (природна скудність, екстремальність погодних умов). Високий ступінь урбанізації запобігає тоталітарним режимам. Розвинутий та багаточисельний середній клас складає потенційну основу демократичного режиму. Значна поляризація населення за майновою та іншими ознаками провокує тоталітаризм.

На завершення підсумуємо особливості політичних режимів і умістимо їх в таблицю для порівняльної характеристики (див. табл. 1).

Таблиця 1.