Тема ІІ. Виникнення та еволюція політичної думки

ІІ. 1. Політичні вчення Стародавнього Сходу та античності

Політичні вчення Стародавнього Сходу.

Політичні уявлення в античному світі.

Ранній Схід і ранній Захід. Порівняльний політичний аналіз.

Мета лекції: ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями, які панували в античному світі та на Давньому Сході; розгляд еволюції політичних ідей; узагальнення висновків про їхній внесок у розвиток світової суспільно-політичної думки.

Формування політичної думки, так само як і філософської та правової, в сиву давнину було пов’язане з тією стадією розвитку різних суспільств, коли відбувається соціально-класова диференціація й виникають державні утворення.

Витоками політичної думки можна вважати міфи й легенди народів стародавнього світу, - єгиптяни, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід’ємну частину світових, що мають божественне походження. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків – основна ідея й тема стародавніх міфів.

Давній Схід. У ІІІ – ІІ тис. до н.е. у дельтах великих річок (Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні державні утворення – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавілон і Ассірія, давньоіндійські та давньокитайські держави. Завдяки необхідності у постійній організацій та підтримці складного іригаційного господарства розвиток цих суспільств пішов шляхом жорсткої державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу. Основними їхніми особливостями є адміністративно-командне керування суспільством за допомогою жорстокого бюрократичного апарату; поглинання державою власності й господарських функцій низових одиниць; централізований перерозподіл акумульованих державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давніх східних суспільств мають переважно релігійно-міфологічний характер, що підкреслюють божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Міфологічна традиція є ідеологічною основою існування, «теоретичним» виправданням вічної необхідності його неземного існування.

Власне політичні теорії феномена централізованої агро деспотичної держави, що мали вже принципово новий, раціоналістичний та демонологічний вигляд, були створенні скоріше за все лише в сфері китайської громадської думки. Вона одразу знаходить основний нервовий вузол існування азійського деспотизму – поділ суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує – і ставить цю проблему у центр своїх суджень. Питанням питань для китайських мислителів стає проблема ефективного керівництва та оптимального адміністрування, що стабілізувало б іманентно конфліктну конфігурацію соціальної структури агро деспотичного суспільства. Ними ж було запропоновано кілька варіантів розв’язання цієї проблеми, серед яких виділилися два базових (вони заклали фундамент політичної культури китайської цивілізації) та два побічних (які справили додатковий, неосновний вплив на китайську політичну теорію і практику). До перших треба віднести політичні концепції конфуціанства й легізму, а до інших – доктрини маоїзму та даосизму.

конфуціанське розв’язання проблеми полягає у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави. Засновник найвпливовішого напрямку китайської громадської думки Конфуцій (551-479 до н.е.) вважав, що стабільності й ефективності бюрократичного керівництва можна досягти лише в тому випадку, якщо побудувати його на засадах патріархально-кланової форми підлеглості – за старшинством у сім’ї. Держава у Конфуція виступає ніби одна велика сім’я, де влада імператора подібна до влади батька, а стосунки між правлячими й підданими – до сімейних стосунків: народ («прості люди»), як і найменші у сім’ї, повинні підкорятися старшим, а ті, у свою чергу, повинні піклуватися про молодших та опікувати над молодшими членами державної «великої сім’ї». Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася у тезі «керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки». Конфуцій пропонує будувати відносини в середині держави на засадах ненасильницьких принципів доброчесності (серед яких ключові позиції посідає людяність); ці прийоми ним формалізуються через систему «правил поведінки» - норм та ритуалів. Глибинний смисл цих правил полягає перш за все у глобально всеохопній функції соціального контролю та повсякденного строгого регулювання поведінки.

Цікаві ідеї висунуло конфуціанство щодо методів управління:

· Головне – це завжди стояти на правильному шляху (дао), тобто міцно триматись істинного принципу, бути безкомпромісним в основному, вирішальному.

· Нормою дао є піклування про людей, про їхнє благо, справедливе використання їхньої праці.

· Мудрий адміністратор, – говорив Конфуцій, повинен уміти завойовувати довіру людей до себе невпинною турботою про людей, твердим слідуванням нормам ритуалу та невпинним самоудосконаленням.

Інше розв’язання проблеми найкращого політичного адміністрування та стабілізації соціальної структури агродеспотичної держави було запропоновано доктриною легізму (так званими «законниками», прихильниками керівництва на засадах законів фа), найпослідовнішою викладеною Шан Яном (400-338 рр. до н.е.). Ставлячи під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до керівництва на засадах доброчесності й традиційних норм поведінки, Шан Ян пропонує альтернативний варіант керівництва – на основі жорстокої системи адміністративних приписів – законів (фа).

теорія Шан Яна є жорстоким варіантом крайнього деспотизму, що включає в себе абсолютну владу імператора тотальний контроль над особою, бюрократичну регламентацію господарської сфери, уніфікацію думок і вчинків підданих.

Ігнорування існуючих політико-культурних традицій м’якого етичного адміністрування то доведений до краю деспотизм зумовили крах практичної реалізації легістських ідей династією Цинь наприкінці ІІІ ст.. до н.е. Все ж таки конфуціанство, а не гегізм стало офіційною ідеологією подальшого розвитку китайської централізованої імперії. Проголошене у 120 р. до н.е. державною ідеологією, своєрідною світською релігією, конфуціанство в той же час увібрало в себе численні знахідки легістської політичної думки (перш за все пов’язанні з конкретною технікою бюрократичної регламентації та мистецтва адміністрування) і стало цьому «збагаченому» вигляді могутнішою концептуальною основою розвитку китайської державності.

Крім конфуціанства та легізму в політичній думці Китаю слід виділити ще принаймні два варіанти розв’язання проблеми стабілізації політичних структур. По-перше, егалітарні (зрівняльні) ідеї маоїзму, висунуті Мо-Цзи (489-400 рр. до н.е.) суть яких полягає у казарменій мінімізації рівновеликого споживання під патронажем державних структур, ще ніби здатна привести до сподіваної соціальної гармонії. Мо-Цзи належить цікаве припущення щодо договірного походження держави. По-друге, слід відзначити оригінальне рішення, запропоноване теорією даосизму – «назад до природи», «село - держава» як ідеал. Суть цієї концепції полягає у відмові від соціальних штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти, примітивності, природного життя за мінімуму соціальної організації.

На західному краї ареалу східний деспотій, у районі Середземномор’я виник принципово інший – античний варіант політичного розвитку.

Тут виникли самоврядуванні незалежні політичні спільноти, що одержали назву полісів. Вони розвиваються, досягають розквіту на базі товарного виробництва незалежними приватними виробниками продуктів ремесла і землеробства, що включилося в систему міжнародної середземноморської торгівлі. Саме формування досить широкого прошарку приватних власників, стимульованого торгівельно-морською орієнтацією більшості полісів, лежить в основі процесу такого структурування владних повноважень, що зосереджує їх у рамках полісної більшості.

Фундаментальним принципом організації полісного ладу стає та чи інша участь більшості вільних громадян у виробленні й реалізації політичних рішень. Давньогрецька демократія досягла свого розквіту у V ст. до н.е.

Центральним пунктом роздумів античних мислителів є також обговорення варіантів стабілізації полісних структур, пошуки найліпшої політичної організації, здатної нейтралізувати негативні наслідки розвитку ринку.

Концептуальної завершеності програми стабілізації політичної структури поліса набули в теоріях Платона й Аристотеля – вершинах політичної думки античності.

На території Стародавньої Греції з’явились реалістичні концепції влади (на відміну від її міфологічних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспільно-державного устрою, до утвердження демократичного правління.

Поява таких новацій значною мірою зумовлювалась специфікою суспільно-політичного ладу в давній Греції. Країна тоді складалася із незалежних полісів, тобто невеликих, інколи й зовсім крихітних, держав. Полісна організація спиралася на економічний та політичний суверенітет, який поширювався на всю полісну територію, передбачав для кожного громадянина можливість, а часто й обов’язок брати участь у вирішенні державних питань. Загальною рисою полісного життя, починаючи з VII – VI ст. до н. е., була боротьба між родовою аристократією і торгово-ремісничими колами, які разом із значними прошарками селян складали основу демократії. Залежно від переваги тієї чи, іншої сторони державна влада у полісах набувала форми чи то аристократичного правління (наприклад, у Спарті), чи демократії (як в Афінах). При цьому існували й перехідні форми: олігархія, правління тиранів і т. п.

В античному світі відбулася перша в історії людства безкровна і мирна революція – докорінне реформування суспільства в умовах крайнього соціального напруження, що започаткувало шлях афінського народовладдя до класичної давньогрецької демократії. А тим мудрим афінянином, до якого звернулися «низи» і «верхи» у пошуках справедливості, був знаменитий державний діяч Стародавньої Греції, прославлений Солон (близько 638–559 рр. до н. е.). Суть реформ Солона полягала у наступному:

· Поєднання закону і порядку: в цьому поєднанні Солон вбачав найбільше благо для поліса.

· Уміння йти на компроміси.

· Політична влада повинна бути, за Солоном, пропорційною особистому внеску на користь суспільству.

· Надання права голосу при виборах представників виконавчої влади найбіднішим прошаркам. Солон в такий спосіб допустив у державу елемент справжньої демократії.

· Надання найбіднішим прошаркам права вимагати звіту від обраних правителів. Таким чином, кожного, хто обіймав владу, він ставив під неослабний контроль тих, ким той правив.

Вершина розвитку античної політико-правової думки припадає на «золотий вік» афінської демократії. У класичний період грецької демократії в ученнях Сократа, Платона і Арістотеля були закладені коріння трьох найвпливовіших політико-світоглядних течій ХХ століття – концепція «відкритого суспільства», про доктрину тоталітаризму і про теорію демократичного політичного режиму.

Основні ідеї, які були покладені в основу філософії Сократа(469– 399 рр. до н.е.), полягали у наступному:

· Могутній раціоналізм. Найвірнішим орієнтиром для Сократа був людський розум – «розум-будівник», який «повинен влаштовувати все найкращим чином».

· Зверхність інтелекту в індивідуальному і суспільному (політичному) житті.

· Основу державного порядку складає закон і право.

· Необхідність вищої моральної норми – її авторитету повинні підкорятись усі: громадяни поліса, державці, політичні стратеги, Народні Збори тощо.

· Чесна і моральна опозиція тим, хто здійснює акти несправедливості.

Платон(427–347 рр. до н.е.) в книгах «Держава», «Закони» створив нормативну ідеальну модель (утопію) «абсолютно досконалої держави». Компоненти цієї моделі були такі:

· Політична влада є первинною щодо існуючих у суспільстві правових відносин.

· Розгалужена система підпорядкування всіх членів суспільства заданим законам державного правління та жорстка регламентація людського життя.

· Сувора цензура над думками людей та над особистим життям громадян.

· Знищення приватної власності з тим, щоб усуспільнити її, передати у повну і безстрокову державну власність.

Платон – теоретик до потворного перебільшував можливості держави у розвитку суспільства, зводив їх у абсолют. Спільність (усуспільненість), рівність і колективізм – основні принципи людського співжиття у платонівській утопії. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усі тоталітарні режими ХХ століття.

Арістотель(384–322 рр. до н.е.) відомий як теоретик полісного народовладдя. Йому було притаманне реалістичне трактування державної влади і державного правління. Найвизначнішими політико-правовими пам’ятками стали твори Арістотеля «Політика» і «Нікомахова етика», до яких долучається праця «Афінська політія», що містить у собі історичний начерк розвитку державного устрою Афін.

Арістотель збагатив Платонові задуми детальним і широким розглядом емпіричних та історичних свідчень. Він прийняв верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Конституційний державець, як неодноразово зазначав Арістотель, править на основі добровільної згоди громадян, чим дуже відрізняється від диктатора. Ці суто моральні моменти, на яких наголошував Арістотель, такі ж малопомітні, як і згода підданих, про яку твердять сучасні теорії про демократію, але ніхто не може сумніватися в їх реальності.

Автор «Політики» дає у своїй книзі класифікацію форм державного правління за двома критеріями: 1) за числом осіб, які правлять полісом; 2) за державною метою, якої прагнуть і вважає доцільними ті форми, де верховна влада переслідує мету загального блага громадян. Фундаментальним принципом політики Арістотель називав принцип рівноваги. Він наголошував про необхідну постійну турботу державців про збереження у суспільстві сильного «середнього класу».

Взагалі, тоталітарні і ліберальні програми Платона й Аристотеля, а також практика афінської радикальної демократії, перебуваючи у межах системи координат античного полісного життя та відповідної мислительскої традиції, є своєрідним прологом усього європейського політичного дискурсу, та відповідних векторів політичного мислення взагалі.

Ліберальна лінія розвитку античної політичної думки одержала свій дальший розвиток у теоріях «змішаного» державного устрою Цицерона.

Марк Тулій Цицерон (106-43 р.р. до н.е.) – знаменитий римський оратор, мислитель, державний діяч і юрист. Під впливом Платона він назвав свої основні праці так: «Про державу», «Про закони».

Судження Цицерона спирались на уявлення про природне походження держави. Що таке держава? Це «справа народу», а народ за Цицероном – це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою злагодою у питаннях права і спільних інтересів. Право – невід’ємний компонент держави, її визначальна ознака. За Цицероном – держава – правове суспільство. Спираючись на давньогрецькі традиції Цицерон великої уваги надає формам державного правління.

Він виділяє три форми правління:

1) Царську владу;

2) Владу оптиматів (аристократів);

3) Народну владу (демократів).

Всі ці три форми недосконалі і не найкращі, кожна з них має свої переваги і недоліки, свої плюси і мінуси. Перевага – царській владі. Повновладдя народу по Цицерону приводить до «безумства і свавілля юрби» її тиранії.

Юридична платформа Ціцерона: «Під дію закону повинні підпадати всі». Ціцерон переконував, що держава виникає природним шляхом – на основі родини; державна влада має бути вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення «світового божественного розуму».

Стоїки Зенон(336–264 рр. до н. е.), Сенека(біля 4 до н. е.–65 рр. н. е.), Епіктет(50–138 рр.) геніально передбачили багато сучасних проблем, ряд з яких вони поставили вперше. Особливо вагомим був їхній внесок в осягнення людством проблем свободи.

Висновки: на відміну від раннього Заходу, на Сході царська влада була не політичною, а деспотичною. На Заході вперше зародилась демократія, на Сході – бюрократія, яка, з одного боку, покірливо і точно виконувала царську волю, а з другого – сама багато в чому визначала характер цієї волі. Це накладало свій відбиток на зміст давньосхідних державницько-владних доктрин: дуже часто вони, обслуговуючи царську деспотію, були адресовані саме бюрократії у вигляді порад і рекомендацій чиновникам щодо якомога кращого здійснення влади правителя.

Тести для самоперевірки:

1. З ім’ям якого античного мислителя пов’язано розповсюдження поняття «політика»?

а) Солон; б) Платон;

в) Сократ; г) Арістотель.

2. Хто з давньокитайських мислителів висунув концепцію договірного походження держави?

а) Конфуцій; б) Мо Цзи;

в) Лао Цзи; г) Шан Ян.

3. Серед вказаних форм держави визначте ті, які Арістотель вважав доцільними:

а) монархія; б) політія;

в) демократія; г) аристократія.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає неперехідне значення Сократових ідей?

2. У чому полягають позитивні і в чому – негативні риси політичної філософії Платона?

3. Які основні положення вчення Арістотеля про державу?

4. В чому суть юридичної платформи Ціцерона?

5. Чому ідеї Конфуція про державний устрій китайського суспільства були офіційною ідеологією китайської держави на протязі всього Середньовіччя і Нового часу?

Основна використана та рекомендована література:

1. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / В. Г. Графский, Н. М. Золотухина, Л. С. Мамут и др.; Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – 2-е изд. – М.: Норма-Инфра, 2000. – С. 9-62.

2. Классики мировой политико-правовой мысли о государстве, обществе, праве. Уч. пособие./ Составили: Сухотерина Л. И., Мамонтова Э. В. – Одесса: Маяк, 2005. – 160 с.

ІІ. 2. Політичні доктрини Середньовіччя та Нової доби

Політичні погляди Аврелія Августина, Фоми Аквінського. Політичні ідеї Відродження: Марселій Падуанський, Ніколо Макіавеллі.

Політичні концепції Нового часу: Т. Гоббс, Дж. Локк, Ф. Бекон, Ж.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель.

Мета лекції: ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями Середньовіччя та Нової доби; розгляд еволюції політичних ідей; з’ясування цінності праць мислителів для історії політичного мислення.

Особливістю розвитку середньовічної політичної думки було те, що осмислення політико-владної проблематики відбувалося в контексті розв’язання питання: якій із двох влад має належати вищий авторитет у суспільстві – духовній, тобто церкві, чи світській, тобто державі. Тон при розв’язанні цих проблем було задано Аврелієм Августином (353–430 рр.), який стверджує примат церкви над державою, підкорення останньої першій.

Аврелій Августин (Блажений), – латинський християнський письменник і релігійний християнський діяч, у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного.

Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники вчення А. Августина, яке викладено в його головному та обширному творі «Про град божий». Передусім оригінальна і непересічна цінність ідей Августина полягає в відкритті ним теорії особистості, в центрі якої – становлення «нової людини» та її відношення до Бога й до світу. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога – наскрізна в усій його творчості. У безпосередньому зв’язку з теорією особистості перебуває й інша теорія Августина – теорія християнської держави. Не вірячи в моральність земних держав, Августин вважав, що реальна держава – це різновид необхідного зла. І виправдання її – у служінні церкві. Держава – «град земний», церква – «град божій». Зло людства виявляється, на думку А. Августина в тому, що держава (нижче) ставиться вище церкви (вищого).

Фома Аквінський (1225 або 26–1274 рр.) – самий відомий та впливовий філософ – схоластик західноєвропейського Середньовіччя, магістр теології, був причасний до ліку святих.

Первинним джерелом влади, що потім вручається одній або декільком особам, є вся людська співдружність, народ – такий порядок заповідано від бога, і в цьому полягає священна сутність владарювання. Важливим моментом концепції Фоми Аквінського є встановлення важливої кореляції між сутнісною природою влади (визначеної богом і контрольованої церквою) та її практичними аспектами набуття і використання; несправедливий прихід до влади або зловживання нею порушують заповіді божі, що дає право народу на спротив і повалення поганого правителя.

Виходячи з політичного досвіду розвитку численних італійських міст – держав Марселій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343 рр.) у трактаті «Захисник миру» розвиває ідею народного суверенітету, за якою вищим законодавцем та єдиним джерелом влади є народ – суверен.

Він перший у власно європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Важливим моментом у концепції державної влади Марселія падуанського було рішуче заперечення панування над нею католицької церкви. Навпаки, держава має контролювати діяльність церкви.

Політична наука епохи Відродження пов’язана з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Ніколо Макіавеллі (1469–1527 рр.). В його працях «роздуми про першу декаду Тита Лівія» та «Государ» дістає дальший розвиток політична наука. Заслуги Н. Макіавеллі полягають у тому, що він:

· відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

· один з перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу і певною мірою – законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада;

· увів у політичну науку загальне поняття «держава» (stato) як загальний політичний стан суспільства, його певна політична організація (відповідно до сучасного розуміння).

Спираючись на аналіз історичної практики, він дійшов висновку, що стрижнем політичної поведінки людей є не християнська мораль, а вигода й сила. «Доля, – зазначав Макіавеллі, – завжди на тому боці, де краще армія». Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили, відповідно «мета виправдовує засоби».

Засновником авторитарного напрямку новочасної політичної думки є видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588–1679 рр.). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» та книзі під назвою «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Вони полягають у наступному:

· На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока «війна всіх проти всіх».

· Влада повинна бути абсолютною, єдиною і неподільною. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданців, крім права на їхнє життя.

· Верховна влада ніякою угодою зі своїм народом не пов’язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними.

· Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства.

· Смисл концепції Гоббса полягає у теоретичній розробці сценарію авторитарної модернізації, яка передбачає жорстоке обмеження політичної свободи при збереженні й гарантуванні свободи економічної.

· У моделі авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда «платнею» за економічну та особисту безпеку, яку гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави.

Англійський філософ Джон Локк (1632–1704 рр.) розробив ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації «залізом і кров’ю». Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воїн, «модернізації без революції» теоретично обґрунтована Локком у «Двох трактатах про правління» – його основній політичній праці. Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. На відмінну від Гоббса, у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах. Дж. Локк виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Права людини переважають над будь-якими державними правами, сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи.

Дж. Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу – королю або кабінету міністрів.

Екстраординарним і крайнім заходом проти узурпації влади у Локка є право народу (більшості) на повстання та повалення зарозумілих правителя або правителів.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в теоріях Нового часу виразно прозвучала теза про те, що «соціального миру» можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

Френсіс Бекон (1561–1626 рр.) – англійський філософ і державний діяч. Написав ряд фундаментальних праць – «Досліди, або настанови моральні та політичні», «Новий Органон», «Нова Атлантида» та ін.

За Ф. Беконом, закон, а не абсолютна влада монарха, повинен регулювати відносини між королем і підданими. Вчений наголошував, що головним обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. Народ, зазначав Ф. Бекон, внаслідок злиденності свого існування є постійним джерелом смути – воєн і соціальних зворушень.

У законодавчій та судовій діяльності Ф. Бекон вбачав засіб юридичного забезпечення господарчої діяльності. Він виправдовував (морально) збагачення і пропагував шляхи його досягнення (підприємництво, колоніальну експансію, лихварство, торгівлю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного нагромадження капіталу.

Концепція розподілу влади одержала дальший розвиток у творчості французького філософа – просвітителя Шарля-Луі Монтеск’є (1689– 1755 рр.). У своїй основній праці «Про дух законів» він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Проект Монтеск’є полягав у тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат – верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Виконавча влада має бути зосереджена в руках короля.

Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск’є полягає у пошуках компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Механізм розподілу влади, запропонований Монтеск’є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію «за загальною згодою».

Видатний мислитель епохи Просвітительства Жан-Жак Руссо (1712– 1778 рр.) при розв’язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці «Про суспільний договір або принципи політичного права» Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави.

Руссо спирався на ідею народного суверенітету, що знаходила своє відображення у творчості Марселія Падуанського, Джона Лільберна та ін. Руссо не просто відтворив цю ідею, а перетворив її у цілісну політичну концепцію, парадигму радикального демократизму. Народний суверенітет для Руссо стає виразом колективної (загальної) волі. Руссо рішуче відкидає принцип розподілу влади. Альтернативу системі ліберальної державності має становити система послідовного народоправства. Прийняття законів повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля.

І. Кант(1724–1804 рр.) найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму і є, так само, як і Дж. Локк, одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. «Верховною» він називає владу, яка продукує закони і належить «колективній волі народу». Виконавча влада має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом була конституційна монархія. Благо і призначення держави, за Кантом, полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Й. Фіхте(1762–1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Г. Гегель(1771–1830 рр.) був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке розумів як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. Державу він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв’язує суперечності між його членами.

Висновки: Авторитарна, ліберальна і радикально-демократична парадигми влади стали загальною концептуальною основою процесу європейської та світової модернізації. Значну частину ключових пунктів цих вчень було безпосередньо використано (у різні часи й різною мірою) в конституційній практиці XVIII – XIX ст. Вже у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789), першій американській (1787) та французькій конституції (1791 р.) у тому чи іншому вигляді закріплюються ідеї розподілу влади та верховного суверенітету народу.

Тести для самоперевірки:

4. Кому належить авторство моделі авторитарної модернізації?

а) М. Падуанському; б) Т. Гоббсу;

в) Дж. Локку; г) Ж.-Ж. Руссо.

5. Укажіть філософа Нового часу, який назвав свій головний твір ім’ям біблейської міфічної істоти та ототожнив її з державою:

а) Т. Гоббс; б) Дж. Локк;

в) Ж.-Ж. Руссо; г) Й. Фіхте.

3. Яке з наведених стверджень є невірним:

а) Н. Макіавеллі розвинув моралізаторський підхід у політиці;

б) Дж. Локк заклав основи концепції правової держави;

в) Ж.-Ж. Руссо розвинув концепцію народного суверенітету;

г) Г. Гегельє родоначальником ідеї громадянського суспільства.

Контрольні запитання:

1. Визначте головні етапи розвитку політичної думки Середньовіччя.

2. Які принципи діяльності керівника держави сформулював Н. Макіавеллі в своєму творі «Государ»?

3. Як співвідносяться мораль і політика у Н. Макіавеллі?

4. Які політичні доктрини з’явилися за Нового часу?

5. Назвіть засновників концепції правової держави.

Основна використана та рекомендована література:

3. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / В. Г. Графский, Н. М. Золотухина, Л. С. Мамут и др.; Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – 2-е изд. – М.: Норма-Инфра, 2000. – С. 63-96, 119-159.

4. Классики мировой политико-правовой мысли о государстве, обществе, праве. Уч. пособие./ Составили: Сухотерина Л. И., Мамонтова Э. В. – Одесса: Маяк, 2005. – 160 с.

ІІ. 3. Зародження і розвиток політичної думкив Україні

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько гетьманської держави.

Суспільно-політична думка доби українського національного відродження.

Українська політична думка XX століття.

Мета лекції: дослідження основних напрямків розвитку української політичної думки, з'ясування особливостей базових концепцій політичної науки в Україні.

Політико-правова думка Київської Русі розвивалась у руслі наукової традиції Візантії. Найпоширенішою була концепція “богоугодного правителя” (ігумен Феодосій Печерський, літописець Нестор), яка відстоювала ідею божественної природи влади і об'єднання князівств навколо церкви та “державницька” концепція Іларіона, що підпорядковував церкву державному централізму, а християнству відводив роль у об'єднанні країни, допомозі правителю. Важливі загальнодержавницькі інтереси відстоюються і в “Повчанні” Володимира Мономаха, це настанови для майбутніх правителів, засновані на принципах християнської моралі та людяності. Положення про об'єднання руських земель, посилення князівської влади проходить і в “Слові о полку Ігоревім” XII ст.

В XIV – першій половині XVI ст. Україна перебувала під владою Польщі та Литви. Політичні погляди того часу зосереджуються навколо проблеми зміцнення монархічної (королівської) влади (Ю.Дрогобич, “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету”), і актуальної проблеми для того часу – відмежування світської та церковної влад. Так, погляди С. Оріховського змінились від принципу невтручання церкви в справи держави до зовсім протилежної тези – побудови піраміди влади з вершиною, що являє духовну владу.

Ідеї Реформації певним чином вплинули на появу полемічної літератури: один напрямок якої орієнтований на підтримку унії церков, абсолютизацію влади папства, ідею єдності віри (П. Скарга), представники другого напрямку захищали право світських людей на участь у духовних справах, розвивали ідею рівності всіх перед Богом (Х. Філарет) та, навіть, виступали з критикою шляхти і будь-якої абсолютизації влади (І. Вишенський).

Важливою пам’яткою козацько-гетьманської доби стала “Конституція прав і свобод Запорозького війська” Пилипа Орлика (1710 р.). Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, за своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади; висувалася ідея існування незалежного суду; визнавалися природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного типу.

ХІХ століття – час відродження української політичної думки, особливе місце посідає Кирило-Мефодіївське товариство (М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко). Основні ідеї були викладені у “Книзі буття українського народу” (М. Костомаров), де розглядалось об'єднання слов'янських народів на засадах збереження національної самобутності.

Ліберал М. Драгоманов обстоював ідею децентралізації влади, політичних свобод, відстоював національні права українського народу, при цьому був ярим захисником принципу соціальної рівності, підвищення добробуту. Революційно-демократичний напрямок представив І. Франко, який стояв на позиціях федеративно-конфедеративного устрою для слов'янських народів.

Кінець XIX – початок XX ст. став переломним для політичної історії України. Один з найяскравіших представників цього періоду, лідер українського національно-визвольного руху, політичний діяч М. Грушевський завершив теоретичне обґрунтування історико-політичної концепції розвитку Української державності, провівши її з Київської Русі, без пріоритету Московської держави. В 1917-1918 рр. у своїй політичній доктрині дотримувався соціального пріоритету, але згодом схилився до державно-національного чинника.

Цей час став періодом впровадження політичних ідей у політичні програми та гасла, як-то “Самостійна Україна” М. Міхновського, де обстоювалась ідея державницької самостійності. На думку автора, Україна має розвиватись шляхом європейського націоналізму.

В 20-30-х рр. посилився консервативний напрямок: від концепції В. Липинського, який відстоював ідею монархізму з опорою на шляхетсько-гетьманські традиції, до теорії націократії М. Сціборського щодо побудови в Україні авторитарної республіки націоналістичного напрямку.

Стисло найбільш відомих вітчизняних політичних мислителів можна представити, застосувавши таблицю (див. табл. 1).

Таблиця 1.

Загальна характеристика політичної думки України

Основні етапи	Особливості і характерні риси	Основні представники
Політична думка Київської Русі	Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях: «богоугодного володаря» і «князівського одновладдя». Домінувала ідея необхідності об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.	Володимир Мономах, Іларіон, К. Смолятич, літописець Нестор, Феодосій Печерський
Політична думка перехідного періоду (XIV – перша половина XVI ст.)	· Розробка ідей природного права та т. зв. «піраміди влади». · Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкви у державні справи.	Ю. Котермак-Дрогобич, Ст. Оріховський (Роксолан)
Політична думка періоду від Люблінсь-кої унії до козацько-гетьмансь-кої доби	Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою. Паралельно співіснували два напрямки: 1) орієнтований на унію православної та католицької церков; 2) антиуніатські ідеї, акцент на необхідності реформ православної церкви.	М. Смотрицький, І. Вишенський, П. Скарга, Х. Філарет
Політична думка періоду козацько-гетьмансь-кої доби	Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П. Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму.	П. Могила, С. Яворський, Ф. Прокопович, П. Орлик
Політична думка періоду ХІХ ст.	Початок національного відродження відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-територіальної, культурно-соціальної, слов’янської федерації і федерації з Росією.	М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський
Політична думка періоду ХХ ст.	Підвищення рівня національної політичної свідомості, боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.	М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський, М. Сціборський

Висновки: розвиток вітчизняної політичної думки відбувався паралельно з процесом формування державності і починається з Київської Русі. Формування оригінальної філософсько-політичної думки відбувалося в руслі синтезу античного спадку та витоків східнослов’янського міфологічного світогляду. Політичні теорії в Україні існували завжди, незалежно від державного оформлення. Вони набували поширення в залежності від історичного прогресу, розповсюдження релігії, розвитку освіти, культури, а також наук про суспільство, владу, власність та державу.

Тести для самоперевірки:

1. Хто з вітчизняних мислителів висловив думку, що саме король обирається для держави, а не держава для короля?

а) С. Оріховський – Роксолан; б) П. Могила;

в) І. Вишенський; г) Г. Сковорода.

2. Хто з вітчизняних мислителів значне місце в політичному і правовому житті України відводив громадам?

а) М. Грушевський; б) М. Міхновський;

в) М. Драгоманов; г) В. Липинський.

3. Кого вважають «батьком» українського націоналізму?

а) І. Вишенського; б) М. Костомарова;

в) М. Міхновського; г) В. Липинського.

Контрольні запитання:

1. Кого вважають головними представниками народницького напрямку в українській політичній думці?

2. У чому суть консервативного напрямку становлення національної держави в українській політичній думці?

3. Чия концепція отримала назву «позитивного мілітаризму»? Її суть.

4. Яких мислителів вважають головними представниками національно-державницького напрямку в українській політичній думці?

5. У чому головна відмінність теорій національно-державницького напрямку від теорій націоналістичного напрямку?

Основна використана та рекомендована література:

5. Кухта Б. З історії української політичної думки першої половини ХХ ст..: Навч. посібник. – Львів: Кальварія, 1999. – 202 с.

6. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видавничій центр “Академія”, 2002. – С. 68-88, 103-122.

7. Політологія: наука про політику / За ред. В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – Харків: Єдинорог, 2002. – С.91-124.

ІІ. 4. Основні ідеологічні напрямки сучасності

Політична ідеологія як форма інтегрованої свідомості.

Функції політичної ідеології.

Основні суспільно-політичні течії сучасності: консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, радикалізм, політичний екстремізм, анархізм, фашизм і неофашизм, комунізм, соціал-демократія.

Мета лекції: ознайомлення з традиційними політичними ідеологіями та їх трансформацією в сучасних умовах з метою подальшого самостійного вироблення світоглядних і ціннісних критеріїв оцінки політичної дійсності.

Базою для формування політичних уподобань та орієнтацій, політичних ідеалів, відношення до державних інститутів, та, нарешті, до політичної системи в цілому є така важлива складова політичної системи, як політична свідомість. Своєрідною формою інтегрованої свідомості є політична ідеологія, яка виступає в якості “надбудови” над суспільною психологією. У рамках політичної ідеології відбивається не тільки бачення політичної системи, а, насамперед, альтернативні шляхи її розвитку, методи і правила вирішення проблем.

Політична ідеологія – «система ідей, понять, виражена в різних формах суспільної свідомості (у філософії, політичних поглядах, праві, моралі, мистецтві, релігії). Ідеологія є відображенням суспільного буття у свідомості людей і, виникши, у свою чергу активно впливає на розвиток суспільства, сприяючи йому (прогресивна ідеологія) або перешкоджаючи йому (реакційна ідеологія). У класовому суспільстві ідеологія завжди є класовою. Ідеологічна боротьба є однієї з основних форм класової боротьби поряд з боротьбою політичної й економічної.)

Політологи-дослідники, говорячи словами Макіавеллі, виходять із дійсної правди речей, а не уявлюваної. Ідеологи цілком можуть поступитися істиною й віддати пріоритет керівним принципам, поступитися дійсним заради належного.

Термін «ідеологія» з'явився майже двісті років тому. Уперше його ввів у науковий оббіг на початку ХІХ століття французький філософ Дестют де Трасі у своїй праці «Елементи ідеології». У ХІХ столітті переважало негативне відношення до ідеологій. Революційні потрясіння дев'ятнадцятого сторіччя добре показали, як теорія мислителів перетворюються в цінності, а потім і в символи віри, і в політичних битвах відбувається заклання живих людей на вівтарях ідеологічних абстракцій. Трактування ідеологій у той період зв'язувалися з відірваною від дійсності грою думки, умоглядними спекулятивними конструкціями.

К.Маркс і Ф. Энгельс також використовували термін ідеологія для позначення перекрученої свідомості, тобто такої свідомості, коли знання про суспільство й соціальні конфлікти переломлюється крізь призму яких-небудь інтересів. Основоположники марксизму підкреслювали, що для ідеологій типово ілюзорне відображення буття. Створення ілюзій класу про самого себе. Більше того, ці ілюзії перетворюються в ідеологічних конструкціях у самодостатню чинність, первинну стосовно реальних інтересів. У чинність своєї соціальної обмеженості ідеології можуть приводити до глибоких перекручувань у розумінні громадського життя. Але ідеологічна омана претендує на теоретично правильне освоєння соціальності й захищає себе всіма способами, аж до силових коштів. Особливо це властиво ідеологіям тоталітарного типу, як показала практика ідеологічної боротьби двадцятого століття.

Маркс і Энгельс не вважали своє вчення ідеологією. Марксистське вчення характеризувалося ними як наука, а не ідеологія. Своє завдання вони бачили у звільненні пізнання соціального буття від ідеологічних установок. В.И.Ленін видозмінив підхід до марксизму. Він показав, що марксизм теж є ідеологією - ідеологією пролетаріату. Ленін ввів термін «наукова ідеологія», тобто марксизм. Тим самим був поставлений знак рівності між соціальною наукою, марксизмом і пролетарською ідеологією й була видана індульгенція на політичну непогрішність всім прихильникам марксизму. «Наукова ідеологія» стала зручним інструментом захисту й виправдання будь-яких політичних рішень.

В ідеологіях фіксуються ті суспільно значимі ситуації, які виникають у житті й вимагають свідомого вибору. У процесі вироблення активного рішення і його послідовного втілення, оформляються й соціальні ідеали як стратегічні устремління тої або іншої верстви.

Ідеологія – це соціально значима, теоретичні оформлена система ідей, у якій відображаються інтереси певних верств і яка служить закріпленню або зміні суспільних відносин. Ідеологія є об'єднуючий систематизований спосіб соціально-групового мислення.

Але ідеологія - це не просто теоретично оформлене усвідомлення соціальною верствою свого буття й тенденцій його розвитку. Система цінностей, які закріплюються в ідеології, створює орієнтири для соціальної дії. Ці орієнтири мобілізують людей, керують їхньою суспільною активністю й визначають її.

Відображаючи соціальні конфлікти й доводячи їх до кінця в ідеальній, теоретичній формі, будь-яка ідеологія виходить на людину як на суспільну істоту, сприяючи його соціальної, політичної, національної самоідентифікації. Ідеологічні цінності надають зміст соціальній дії й виправдують його.

Основним змістом політичної ідеології є:

а) політична влада, його трактування;

б) відношення до різних політичних інститутів;

в) уявлення про найкращий державний устрій;

г) методи соціальних перетворень інш.

У політичній ідеології фіксується відношення до партій, масових рухіх, установлюються орієнтири в сфері міжнародних відносин, визначаються принципи рішення національного питання. Політична ідеологія формує суспільні ідеали й обґрунтовує їх як значимі для всього суспільства.

Політичні ідеології конкретизуються в політичних доктринах, у програмних документах партій, у заявах різних політичних течій. У політичних програмах і заявах ідеології набувають чіткість, яскраво виражену спрямованість на конкретну ситуацію, у них уточнюються заходи, найбільш ефективні в досягненні певних цілей, робиться безпосередній вихід на владні механізми перетворень.

Особливу роль ідеології набувають бувають у період революційних потрясінь, коли в масову політичну дію включаються величезні верстви населення. Рух реформації в ХVI столітті, Англійська (1642-1649 рр.) і Французька (1789-1794 рр.), буржуазні революції розкрив роль ідеології як детермінанти політики. Саме сучасна політична історія показала, як ідеологічні уявлення мобілізують, направляють і активізують діяльність людей. Ідеологічні принципи надають значення як колективної, так і індивідуальної діяльності. Вони сприяють перетворенню соціальних верств, етнічних спільнот у самостійних суб'єктів історичної дії. Тому політичні чинники своїм найважливішим завданням вважають вироблення ідеологічних концепцій, здатних стати оріентаціоно -мотиваціонною моделлю соціальної поведінки.

Багато дослідників бачать в ідеології не тільки соціально значимі, теоретично оформлені погляди, але й вірування. Англійський історик А.Тойнбі зазначав, що лібералізм, соціалізм, націоналізм - це є особливий вид вірувань, своєрідні світські релігії. Розуміння ідеології як эрзацрелігії зв'язують із особливостями масової свідомості. У порівнянні з ідеологами-теоретиками, маси дійсно не мають у своєму розпорядженні необхідні теоретичні знання й культурні навички, і їм важко засвоювати ідеологію інакше, чим віру. Ідеологія виступає як специфічний різновид переконань, що мають чинність віри. Тому так складно відмовитися від старих ідеологічних принципів.

Найважливішими функціями політичної ідеології є:

1) Легітимація влади певних політичних сил і режимів. Контрідеології також виконують цю функцію, тому що вони легітимізують право на державну владу опозиційних сил.

2) мобілізуючі й інтеграційна функції, що поєднують людей у соціальне ціле. Вони піднімають, направляють соціальних верств і класи на певні дії, надихають на боротьбу за свої інтереси.

3) критична функція – має критичний заряд осмислення дійсності й повалення інших ідеологічних кумирів.

4) когнітивна функція політичної ідеології пов'язана з тим, що, будучи відбиттям її суспільства, що породило, ідеологія неминуче несе в собі реальні протиріччя життя, проблеми, пов'язані з характером соціальної структури, рівнем економічного розвитку, соціокультурною традицією. Ідеологія несе знання про суспільство і його конфлікти.

5)Конструктивна функція політичної ідеології проявляється найбільше чітко при прийнятті політичної програми дій, що реалізується на практиці. Конструктивна функція може проявлятися й опосередковано, коли політичні ідеали мотивують дію окремих індивідів, соціальних груп, надихають їх на активну участь у політичному процесі. Республіка, казав у свій час Дантон, жила в розумах людей за двадцять років до її проголошення.

Політична ідеологія (виконує) 6) нормативну функцію. У ній фіксується певний політико-ідеологічний імператив, з яким звіряються практичні проекти, утримуються політичні орієнтири-норми, яких варто дотримуватися. У перехідні періоди реформ, революцій нормативний компонент несе особливе навантаження. Різними ідеологічними течіями створюється цілий спектр таких нормативних орієнтирів, що несуть повинність.

Політичні ідеології не тільки наділяють дії змістом, надають їм соціальну значимість, але виконують 7) компенсаторну функцію, вселяючи надію на благополучну зміну соціального буття, як би компенсуючи соціальну незадоволеність, дискомфорт у наявному бутті.

Політичні ідеології мають великий потенціал, за допомогою якого можна маніпулювати суспільною свідомістю. Вони полегшують комунікаційний вплив, тому що певні соціальні верстви, по образний вислів американського політолога Р.Макрідіса, дивляться на світ як би в однакові біноклі.

Таким чином, поки існує глибоко соціально-стратифіковане суспільство, збережуться й ідеології як систематизований, теоретично оформлений спосіб соціально-групового мислення. І в політику ідеології залишаться елементом власті відносин, легітимізуючи владу певних соціальних чинностей і гарантуючи соціальну й державну єдність на основі ідеологічної ідентичності.

Сучасна політологія виділяє кілька рівнів функціонування політичної ідеології:

1) теоретичний або елітарний, на якому розробляються політичні теорії, принципи, догми;

2) пропагандистсько-просвітницький, де ідеологія стає політичною програмою, спрямованою на маси;

3) актуалізований, на цьому рівні відбувається вплив ідеології на свідомість, що знаходить вираз у різних формах політичної участі.

Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.

Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів. Традиційні течії мають багато різновидів. Основними суспільно-політичними течіями, або ідеологічними напрямами є:

· Консерватизм – (від лат. conservo – зберігаю) політична ідеологія та практика суспільно-політичного життя, орієнтована на збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей та морально-правових норм. Виникає як реакція на політичну і соціальну післяреволюційну кризу (Франція, 1789 р.). Засновником консерватизму вважається Е. Берк, хоча сам термін було введено Ф. Шатобріаном. Класичний консерватизм постулює такі політичні принципи: стабільність, рівновага, поступове оновлення, засноване, насамперед, на традиціях, звичаях, релігії, моральних та матеріальних цінностях, здобутках попередніх поколінь. Так, В. Липинський, представник українського консерватизму, вважав, що тільки на принципах правопорядку, авторитету, політичної культури можна побудувати українську державність, а остання ґрунтується на шляхетсько-гетьманських традиціях.

· Неоконсерватизм – реакция з боку середнього класу 70-80-х рр. XX ст., які виступили проти інфляції, неефективного втручання держави в економіку, бюрократизацію життя тощо. Для неоконсерватизму останніх десятиліть у політичній сфері характерно: переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, функцій і прерогатив держави, бюрократії у бік посилення егалітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Ставиться завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів до створення більш гнучких структур влади, зміцнення законності і порядку.

Нові консерватори – Р. Рейган, Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л. Шпет у Німеччині, Ж. Ширак у Франції та ін.

· Лібералізм – від слова вільний, політико-правове вчення, яке поєднує прихильників парламентаризму, вільного підприємництва, обмеження сфери впливу держави, демократичних прав і свобод. Прихильниками і ідеологами лібералізму вважаються Б. Констант, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтескье, І. Кант, Г. Гегель, І. Бентам, Т. Джефферсон, М. Дюверже, Ф. Рузвельт. Ідеологія лібералізму виникла в XVII ст., вона захищає свободу від будь-яких соціальних обмежень, як-то станові привілеї, провідником концепції став новий клас, що зароджувався – буржуазія. Ідеологія з моменту зародження являла собою своєрідний план-“проект” розвитку суспільства.

Центральне місце серед ідей лібералізму займає ідея індивідуальної волі. Лібералізм відстоював самоцінність людської особистості і її право на самостійне переслідування особистого інтересу. Індивідуалізм у розумінні епохи Просвітництва - це здатність затвердити себе як носія розуму, здатність перетворити реальність згідно з вимогами розуму, зробити її гідної природи людини.

Ліберальна доктрина природних прав людини на життя, волю, власність жадала від суспільства надання особистості максимальної волі для самореалізації.

В економічній області ліберали захищали принцип вільного ринкового обміну, особистої підприємницької ініціативи, конкуренції, засуджували протекціонізм, політичне втручання в економіку. Основну функцію держави ліберали того часу бачили в охороні приватної власності, установленні загальних рамок вільної конкуренції, охороні порядку й контролі за законослухняними громадян, а також у захисті зовнішньополітичного суверенітету країни. Держава - це всього лише «нічний сторож». Гасло "Анархія плюс констебль" добре відображав суть цієї точки зору.

Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії й конституціоналізму сформулював один із провідних ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн. Він вважав державу необхідним злом: чим воно менше, тим краще для суспільства. Наділені невід'ємними правами, вільні й рівні від природи індивіди передують державі, як у минулому, так і в сьогоденні й майбутньому. Держава вважається законним і цивілізованим лише в тому випадку, якщо воно утворено на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена й зафіксоване за допомогою представницьких парламентських механізмів. Таке представництво й такий уряд не мають яких-небудь особливих прав, вони мають тільки обов'язку перед своїми громадянами.

Засновником українського лібералізму був М. Драгоманов, у своїх трудах він намагався поєднати ліберально-демократичний напрям з ідеями українського націоналізму.

Лібералізм зіграв величезну роль у руйнуванні страх ідеологічних цінностей традиційного суспільства. Він затвердив новий демократичний символ віри:

1. індивідуалізм, що бачить основне завдання суспільства й держави в забезпеченні кожному індивідові можливостей для розвитку його здатностей;

2. воля, що повинна забезпечуватися в рамках закону в максимально можливих межах для кожного індивіда;

3. рівність, як затвердження того, що всі люди рівні від природи й маю рівні права й можливості;

4. братерство, що розуміється як співробітництво людей у створенні благополучного суспільства й відмова від використання своєї волі в зло іншим.

Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникли концепції «нового лібералізму» – неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф. Науманн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).

· Неолібералізм – це етатиський вид лібералізму, постулює принцип втручання держави в економіку. Так, наприклад, політика Ф.Рузвельта привела до збільшення капіталовкладень до невиробничої сфери – освіти, охорони здоров'я та ін. Класичною вважається концепція Р. Дюверже, в рамках якої політична влада є результатом вільної гри інтересів різних груп, а роль держави – вирішення спірних питань між ними, дотримання “правил гри”, нормувати доступ до влади окремих груп.

· Радикалізм (від лат. radikalis – докорінний) – політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу. Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна, можна говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув випередити історичний процес. Радикалізм не слід плутати з екстремізмом.

· Політичний екстремізм (від лат. extremus – крайній) – це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології. Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм – ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів, неофашистів. Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

· Анархізм – (від грец. anarchia – безвладдя) – це суспільно-політичний рух, його основний принцип – заперечення держави і будь-якої форми влади, програмними вимогами є звільнення особистості від всіх форм політичної, економічної та духовної залежності. В Європі анархізм пов'язується з іменами П.-Ж. Прудона, М. Штірнера. В Росії ідеї анархізму поширюються в 70-90-х рр. XIX ст. завдяки роботам М. Бакуніна та П. Кропоткіна, останній створив концепцію анархо-комунізму.

· Фашизм – (від лат. fascio – пучок, об'єднання) – ідеологічний напрямок, що поєднує поняття “нація” як найвищої точки розвитку суспільства та задогматизований принцип соціальної справедливості, спочатку виникає як політичний рух в 20-х рр. в Італії (Дж. Джентіле, Б. Муссоліні). Ідеї фашизму розвивалися в Німеччині після I світової війни, німецький фашизм отримав назву нацизму, поєднав ідеї шовінізму, расизму, елітизму, пропагував домінування арійської раси. Основними постулатами фашизму є: повне заперечення принципів лібералізму (особливо індивідуалізму) як ідеології, що руйнує націю; заміна поняття “клас”, “класова боротьба” на поняття “раса”, “нація”; всеосяжний контроль держави над усіма сферами життя (економікою, культурою та ін.), ідеальною вважається держава без “помилок лібералізму”; агресивна зовнішня політика, постійні війни, необхідні для розширення життєвого простору. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

· Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію в Німеччині, Італійський соціальний рух – Національні праві сили.

Для сучасного світу залишається характерним зв'язок політики і релігії.

· Клерикалізм (від лат. clericalis – церковний) – суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в політиці і духовному житті суспільства. Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі вони відображають взаємозв’язок політики і релігії.

· Комунізм (від лат. communis – загальний, всезагальний) – суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ «за потребами». Першими проповідниками комунізму були кабетисти – представники французьких пролетаріїв, прихильники Етьєна Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі. Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.) та розвинуто В. Леніним. У ХХ ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.

· Соціал-демократія – суспільно-політичний рух, спрямований на формування суспільства на принципах рівності, справедливості, існування соціального захисту з боку держави та суспільства. Відомими соціалістами були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, К. Маркс, Ф. Енгельс. Соціал-демократія як політичний рух піку розвитку набула в Німеччині в XIX ст., спочатку ідеологія співпадала з ідеологією комунізму, єдина загальнонаціональна власність, власність на засоби виробництва