Розподіл функцій контролю за дотриманням бюджетного законодавства між міністерствами та відомствами України 1 страница

Рахункова палата	Міністерство фінансів України	Державне казначейство України	Органи Державної контрольно- ревізійної служби України
Здійснює контроль за: використання м коштів Державного бюджету України відповідно до зако­ну про Держав ний бюджет України; ефективністю вико­ристання та уп­равління коштами Державного бюдже­ту України; — використанням бю­джетних коштів у частині фінансуван­ня повноважень місцевих державних адміністрацій та де­легованих місцево­му самоврядуванню повноважень ор­ганів виконавчої влади по доходах і видатках	Здійснює контроль за дотриманням бюджет­ного законодавства на кожній стадії бюджет­ного процесу як сто­совно державного бю­джету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено зако­нодавством України	Здійснює бухгалтерсь­кий облік надходжень та витрат місцевих бюд­жетів. Установлює єдині правила ведення бух­галтерського обліку та складання звітності про виконан­ня бюджетів, кошто­рисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль за їх дотриманням. Здійснює контроль за відповідністю пла­тежів взятим зо­бов'язанням та бюд­жетним асигнуванням	Здійснюють контроль за: — цільовим та ефек­тивним використан­ням коштів держав­ного бюджету та місцевих бюджетів; — цільовим викорис­танням і своєчасним поверненням кре­дитів, одержаних під гарантію Кабіне­ту Міністрів Ук­раїни; — порядком ведення бухгалтерського обліку та достовір­ністю звітності про виконання Держав­ного бюджету Ук­раїни та місцевих бюджетів, кошто­рисів. Державна контроль­но-ревізійна служба України щомісячно надає місцевим фінансовим органам узагальнені резуль­тати звітів про про­ведені перевірки

Розділ 9. Управління фінансами і фінансовий контроль на регіональному рівні Засоби контролю

Відповідно до статті 26 Бюджетного кодексу, на всіх стадіях бюджетно­го процесу здійснюється внутрішній фінансовий контроль, який повинен за­безпечувати:

• постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

• оцінку діяльності на відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

• інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати кожної перевірки (оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії), проведеної підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за ор­ганізацію і стан внутрішнього контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих установах. Організація ефективної системи внутрішнього кон­тролю за фінансово-господарською діяльністю установи покладається на її керівника.

Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою - в частині контро­лю за використанням коштів Державного бюджету України, Головним кон­трольно-ревізійним управлінням України - відповідно до його повноважень, визначених законом.

Протягом фіскального року та в його кінці принаймні п'ять груп знач­них установ здійснюють моніторинг відповідності місцевих надходжень і ви­датків по затверджених призначеннях і платежах або видатках. По-перше, Бюджетний кодекс передбачає звірку на місцевому рівні бюджетів, які за­тверджуються, за якими складається розпис і які виконуються місцевими ор­ганами влади (стаття 115). По-друге, Державне казначейство через свої регіональні підрозділи обліковує всі доходи і видатки місцевих бюджетів і здійснює моніторинг виконання бюджету з метою забезпечення відповідності платежів зобов'язанням і бюджетним призначенням (стаття 112:1-3). Це казначейська функція виконання бюджету. По-третє, Рахункова палата перевіряє використання бюджетних коштів Державного бюджету (стаття 110). По-четверте, Державне контрольно-ревізійне управління пе­ревіряє відповідність процедурам обліку і ефективність використання ре­сурсів місцевими органами (стаття 113). По-п'яте, Рада Міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі комітети відповідних рад (стаття 115) виконують роль «вищих аудиторських уста­нов» і здійснюють контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошто­рисів бюджетних установ.

З інституційної точки зору, необхідно чітко визначити ролі і сфери відповідальності кожного підрозділу. Оскільки можуть бути накладки і зайві підрозділи, що послаблює здійснення такого контролю і може призвести до втручань і перешкоджання управлінню програмами. Якщо функції внутрішнього аудиту виконуються бухгалтеріями, то попередній аудит платіжних доручень не здійснюється. Це суперечить одному з принципів внутрішнього контролю, який відділяє обов'язки із збереження фондів від повноважень з затвердження платежів. Одна й та сама особа може затверд­жувати платіжні доручення і чеки, це потенційний конфлікт інтересів. Так само для зменшення можливостей для зловживань, обов'язки щодо касових надходжень слід відділити від ведення обліку. Особливістю операцій з ауди­ту є їх систематичність - на основі прозорих норм. Попередні системи, які існували в країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою, функціонували скоріше як спеціальні «контрольні центри», які реагують на персональні скарги і не проводять аудиту на систематичній основі. Отже, слід розрізняти три типи сучасних засобів контролю відповідності бюджету:

1. Внутрішній контроль. Існують правила і системи, які пред'являють дані для менеджменту. Засоби внутрішнього контролю встановлю­ються в системі обліку, але застосовуються не бухгалтерськими підрозділами. Засоби внутрішнього контролю захищають державні фонди і забезпечують точність кінцевих звітів. Вони дозволяють керівникам і внутрішнім аудиторам приймати рішення, користую­чись достовірними і точними фіскальними даними. В Україні за встановлення засобів внутрішнього контролю має відповідати Ра­хункова палата.

2. Внутрішній аудит. Це підрозділ на рівні управління, який здійснює незалежну оцінку системи внутрішнього контролю. Як правило, ці підрозділи децентралізовані па галузевому рівні і в США мають на­зву «генеральних інспекторів». У них три головні функції. По-пер­ше, вони здійснюють попередній аудит операцій або типів операцій, таких як платіжні доручення, рахунки-фактури та інші типи пла­тежів. Це передбачає тестування системи обліку і її можливостей ге­нерувати достовірні та точні дані. Загальною проблемою, пов'язаною з цією функцією, є тенденція до перетворення її на функцію з право­вого контролю, що потребує багатьох кроків до того, як операції за­тверджуються внутрішніми аудиторами. Це часто спостерігалося в Латинській Америці і призводило до тієї ж корупції, для боротьби з якою створювалися ці засоби контролю. По-друге, підрозділи внутрішнього аудиту також розслідують порушення, коли фінансові процедури ігноруються або не відповідають прийнятій практиці. По-третє, підрозділи внутрішнього аудиту також оцінюють ефек­тивність і результативність урядових програм. Останній функції, як правило, приділяється найменше уваги - винятки становлять дер­жавні аудиторські служби Великої Британії та Швеції.

3. Зовнішній постаудит. Найбільша частина аудиторської діяльності проводиться до здійснення видатків для забезпечення законності та достатності видатків за призначеннями. Органи, які перевіряють відповідність законодавству, як правило, зосереджують увагу па стані після здійснення видатків і надають звіти про бюджетні рахун­ки на кінець року. Крім того, ці «вищі аудиторські установи» здійснюють аудит співвідношення вартості і якості подібно до ауди­ту, який проводиться внутрішніми аудиторськими підрозділами; при цьому в деяких випадках може відбуватися накладка діяльності

з розслідування. Аудит відповідності законодавству сприяє: встанов­ленню системи аналітичних перевірок і рівноваг, яка підвищує рівень підзвітності громадянам.

Відповідальність за бюджетні правопорушення

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими норма­тивно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, вне­сення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Концепція правопорушення охоплює такі елементи:

• невідповідне використання фінансових та матеріальних ресурсів;

• нездатність ефективно виконувати бюджетні та інші рішення;

• обман або помилки;

• нездатність надавати своєчасну та достовірну інформацію щодо фінансових та інших ресурсів.

Мовою закону:

Статтею 117 Бюджетного кодексу визначені підстави для призупинення бюджетних асигнувань, зокрема:

• несвоєчасне і неповне подання звітності про виконання бюджету;

• невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання порядку перерахування цих коштів;

• подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

• порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийнят­тя ними бюджетних зобов'язань;

• нецільове використання бюджетних коштів.

До уповноважених органів, яким надано право припиняти бюджетні асигнування в межах своїх повноважень, статтею 117 Бюджетного кодексу віднесено такі:

• Міністерство фінансів України;

• Державне казначейство;

• Державну контрольно-ревізійна служба України;

• місцеві фінансові органи;

• міські (міст районного значення), сільські, селищні голови;

• головні розпорядники бюджетних коштів.

Ці органи можуть застосовувати до розпорядників та одержувачів бю­джетних коштів низку заходів адміністративного впливу:

• застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджет­них правопорушеннях відповідно до закону;

• припинення операцій з бюджетними коштами.

Процедура припинення операцій з бюджетними коштами полягає у при­зупиненні будь-яких платежів з рахунку правопорушника бюджетного зако­нодавства.

У разі виявлення бюджетного правопорушення складається документ, яким фіксується факт бюджетного правопорушення. Наказом Міністерства фінансів України №129 від 26 лютого 2002 р. затверджено «Порядок складання, передачі за належністю Протоколу про бюджетне правопорушення». Прото­кол складається посадовими особами Міністерства фінансів України, органів Державного казначейства України, органів Державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінан­сових органів, виконавчих органів міських (міст районного значення), селищ­них та сільських рад, які відповідно до чинного законодавства уповноважені здійснювати контроль та проводити перевірки дотримання порядку складан­ня, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Якщо бюджетні правопорушення виявлено в процесі про­ведення ревізії, протокол не складається. Форма протоколу містить відо­мості про учасника бюджетного процесу, виклад суті бюджетного правопо­рушення, пояснення керівника установи. При цьому, до протоколу додається довідка проведеної перевірки. Підписані протоколи протягом трьох днів пере­даються для прийняття рішення про накладення стягнення. У разі відмови від підписання протоколу, про це робиться відмітка. Мотиви відмови та ар­гументація подаються у письмовій формі.

За результатами розгляду керівник уповноваженого органу приймає рішення щодо припинення операцій з бюджетними коштами відповідного роз­порядника або одержувача бюджетних коштів. Рішення подається у вигляді відповідного розпорядження. Відповідно до статті 120 Бюджетного кодексу, припинення операцій з бюджетними коштами можливе на термін до тридця­ти днів. На підставі розпорядження органи Державного казначейства припи­няють операції з бюджетними коштами на зазначений у розпорядженні термін.

Підставою для відновлення операцій з бюджетними коштами є до­повідна записка про усунення бюджетних правопорушень, на підставі якої приймається рішення. Розпорядження про відновлення операцій з бюджетни­ми коштами приймається уповноваженим органом, що прийняв відповідне розпорядження про призупинення.

Мовою закону:

Витяг із Кримінального кодексу України

Стаття 210. Порушення законодавства про бюджетну систему Ук­раїни

1. Використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування ви­датків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у великих розмірах, - караються штрафом від ста до трьохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі діяння, предметом яких були бюджетні кошти в особливо ве­ликих розмірах або вчинені повторно, або за попередньою змовою гру­пою осіб, - караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до восьми років, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітки. 1. До бюджетних коштів належать кошти, що включа­ються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування.

2. Великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210/211 цього Кодексу, вважається сума, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

3. Особливо великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу, вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 211. Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку

1. Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановле­ному законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні ко­шти у великих розмірах, - карається штрафом від ста до чотирьох­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами па строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з поз­бавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах або вчинені повторно, - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

9.4. Контроль і аудит фінансової діяльності місцевого самоврядування

Єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, ак­тивів і фінансових зобов'язань держави визначаються Державним казначей­ством України за погодженням з Міністерством фінансів України. Бухгал­терський облік усіх операцій щодо виконання місцевих бюджетів України здійснюють органи Державного казначейства України. Цей облік повинен відображати всі активи та зобов'язання держави. Розпорядники бюджетних коштів ведуть бухгалтерський облік відповідно з правилами, встановленими Державним казначейством України.

Усі надходження до бюджету та витрати з бюджету обліковуються у валових показниках незалежно від того, передбачається чи не передба­чається у бюджетних призначеннях взаємозарахування цих показників. Усі надходження до бюджету та витрати з державного бюджету заносяться на рахунки в хронологічному порядку відповідно до встановленої законодавст­вом процедури. Усі бухгалтерські записи підтверджуються документально.

Фінансовий (внутрішній) аудит, який здійснюється на всіх стадіях бю­джетного процесу, повинен забезпечувати:

1) постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

2) оцінку діяльності па відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

3) інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати будь-якої перевірки, оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії, проведеної підрозділом внутрішнього аудиту.

Керівник кожної бюджетної установи відповідає за створення ефек­тивної системи внутрішнього контролю за фінансовою та господарською діяльністю цієї установи з урахуванням:

1) положень Бюджетного кодексу та інших нормативно-правових актів;

2) вимог цілеспрямованого, ефективного і економного управління функціями кожного підрозділу, правильного розмежування функціональних обов'язків;

3) відповідності вимогам обліку та процедур, необхідних для здійснен­ня бухгалтерського контролю щодо активів, пасивів, доходів та ви­датків бюджетної установи;

4) забезпечення відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю.

Головні розпорядники бюджетних коштів і розпорядники бюджетних коштів, у яких є підвідомчі бюджетні установи, несуть відповідальність за організацію і стан фінансового (внутрішнього) контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих бюджетних установах.

Зовнішній контроль та аудит за фінансовою та господарською діяльністю бюджетних установ здійснюється Рахунковою палатою та Голо­вним контрольно-ревізійним управлінням України у відповідності до їх по­вноважень, визначених законодавством України.

Питання для самоконтролю

1. Па якій стадії бюджетного процесу Міністерство фінансів здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства?

2. За рахунок чого може покриватися дефіцит бюджету АРК та міських бюджетів?

3. У яких випадках можуть вноситися зміни до рішення про місцевий бюджет?

4. Чи можуть здійснюватися запозичення до загального фонду місцево­го бюджету?

5. Вкажіть послідовність операцій, які здійснює Державне казначейст­во з обробки платежів, що надійшли до місцевого бюджету.

Розділ 10. Фінанси підприємств комунальної власності

10.1. Поняття про комунальну власність.

10.2. Об'єкти права комунальної власності.

103. Види комунальних підприємств.

10.4. Фінансові ресурси комунальних підприємств за їх видами.

10.5. Комунальний кредит.

10.6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Основні терміни та поняття: комунальна власність, комунальне підприємство, унітарне комунальне підприємство, комунальний кредит, ко­шторис комунального підприємства.

10.1. Поняття про комунальну власність

Реальність місцевого самоврядування визначається насамперед ма­теріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіаль­на громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місце­вих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності тери­торіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, са­мостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний ко­лектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності. Крім муніципальної, публічними формами власності є власність держави, суб'єктів федерації (у федеративних країнах), адміністративно-територіальних утворень. Муніципальна форма власності утворює власну економічну основу місцевого самоврядування. Подібна форма власності один із інститутів, що впливає па функціонування фінансів місцевих органів влади. Використання майна муніципальної власності є одним із джерел доходів місцевих органів вла­ди. В окремих країнах доходи від використання нерухомого майна муніципаль­ної власності становлять 10—15% загальних доходів муніципальних бюджетів.

Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної власності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Зако­ну, - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як самоспину форму власності, суб'єктами якої

є територіальні громади села (кількох сіті у разі добровільного об'єднання в сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Муніципальна форма власності у своєрідному правовому статусі була в царській Росії і в колишньому СРСР періоду НЕПу. В СРСР ця форма власності розглядалась як різновид державної форми власності. Державна власність, згідно з тодішнім законодавством, поділялася на державну (націоналізовану) і муніципалізовану власність. Цей поділ було скасовано в другій половині 20-х років. Так, згідно з постановою ВУЦВК і Ради народ­них комісарів УСРР від 29 жовтня 1926 p., все майно було оголошене дер­жавним, націоналізованим. До 1990 р. інститут муніципальної власності ні в колишньому СРСР, ні в Україні правом не визнавався. Відповідна форма власності з назвою комунальна запроваджується лише в 1990 р. разом з виз­нанням інституту місцевого самоврядування.

Поняття комунальна власність у законодавстві України виникає в грудні 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР "Про місцеві Ради на­родних депутатів і місцеве самоврядування". Законодавством визначено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування, а також те, що управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві ради народних депутатів та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було віднесено майно, що передається безоплатно ко­лишнім СРСР і Українською РСР, іншими суб'єктами, а також майно, що набувається місцевими радами народних депутатів за рахунок належних їм коштів.

Прийнятим у лютому 1991 р. Законом Української РСР "Про власність" визнано правовий режим майна комунальної власності. Згідно зі статтею 31 цього Закону комунальну власність як власність адміністративно-територіальних одиниць, поряд із загальнодержавною (республіканською) власністю, віднесено до державної власності.

Суб'єктами права комунальної власності стали адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Управління державним майном було покладено від імені народу (насе­лення адміністративно-територіальної одиниці) на Верховну Раду Ук­раїнської РСР і місцеві ради народних депутатів, а також на уповноважені ними державні органи.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснювати­ся з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 311 "Про розмежу­вання державного майна України між загальнодержавною (республікансь­кою) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною власністю)", а згодом - із прийняттям ще кількох аналогічних по­станов. Цими постановами затверджено перелік об'єктів державного майна, що передаються до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Від імені та в інтересах територіальних громад правомочності щодо во­лодіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної влас­ності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товарист­ва, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв'язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, майно, передане в комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та не­рухомі об'єкти, які на праві власності належать територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості,

По-перше, на відміну від практики більшості розвинутих країн, в Ук­раїні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної пе­редачі із загальнодержавної до комунальної власності. В зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних ко­лективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за раху­нок коштів органів місцевого самоврядування.

По-друге, в зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 p., майно комунальної (муніципальної) влас­ності не зараховується до складу державної власності і є самостійною фор­мою власності - власністю територіальних колективів.

По-третє, в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніци­пальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а тери­торіальний колектив як носій місцевого самоврядування і, відповідно, там не­має різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запро­ваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, в зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіаль­ного колективу як суб'єкта місцевого самоврядування. Економічною основою зарубіжних регіональних органів влади, котрі також мають певні самоврядні права, є кошти і майно, що перебувають у власності населення регіонів.

Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділ державної власності на дві форми - загальнодержавну та комунальну, а та­кож закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самовряду­вання означають зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.

Нова Конституція України визначила принципово нові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи. Згідно з Конституцією, комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Сама територіальна громада розгля­дається як спільність громадян України - жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселен­ня, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Отже, суб'єктом права комунальної власності, за Конституцією, є територіальна громада, а від її імені - представ­ницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл.

Комунальна власність є самостійною і рівноправною формою влас­ності поряд з такими, як державна, приватна та ін. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення їх до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна кому­нальної власності.

Економічна суть комунальної власності в Україні така сама, як і муніципальної в зарубіжних країнах. Назва комунальна власність є си­нонімом поняття муніципальна власність. Термін комунальна власність по­ходить від поняття комуна.

Термін комунальна власність використовується як загальноприйнятий поряд із терміном муніципальна власність у багатьох зарубіжних країнах з розвинутими традиціями місцевого самоврядування.

Запровадження в Україні комунальної власності як власності корпора­тивної, недержавної означає створення таких економічних і фінансових ос­нов місцевого самоврядування, які відповідають потребам ринкової економі­ки, об'єктивним законам її розвитку.

Наслідком запровадження в Україні комунальної власності буде ство­рення якісно нових економічних основ місцевого самоврядування в Україні. З цього моменту органи місцевого самоврядування мають власну юридично оформлену самостійну фінансово-економічну базу.

10.2. Об'єкти права комунальної власності

Об'єктами права комунальної власності визначалося майно, що забез­печує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів, кошти місце­вих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, майно підприємств, місцеві енерге­тичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, враховуючи націоналізоване майно, передане відповідним міністерствам, установам, ор­ганізаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.

Крім того, встановлено, що в комунальній власності також перебуває майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-тери­торіальної одиниці іншими суб'єктами права власності. Визначено: держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язання­ми одне одного в процесі реалізації права державної власності.