Загальна нозологія 35 страница

Розрізняють гострий і хронічний гломерулонефрит.

Для гострого гломерулонефриту характерні бурхливий початок, олігурія, протеїнурія, азотемія, артеріальна гіпертензія, набряки, гематурія, порушення з боку центральної нервової системи.

Гострий гломерулонефрит виникає під час (або після) якої-небудь інфекції, частіше стрептококової природи. Вважають, що гемолітичний стрептокок групи А (типи 4,12) є специфічним "нефритогенним" штамом. Певну роль відіграють й інші інфекції, у тому числі вірусні, паразитарні. Встановлено етіологічну роль охолодження, дифузних уражень сполучної тканини (системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, вузликовий періартеріїт), опікової хвороби, попередньої вакцинації або використання з лікувальною метою гетерологічних сироваток.

Виділяють два основних патогенетичних варіанти гострого гломерулонефриту.

1. Ураження базальної мембрани клубочків нефронів антитілами проти її антигенів - нефротоксичний гломерулонефрит (має стрімкий перебіг, швидко прогресує). Носієм антигенних властивостей базальної мембрани є глікопротеїд.

2. Розвиток запального процесу в клубочках унаслідок фіксації на базальній мембрані та всередині її імунних комплексів - імунокомплексний гломерулонефрит.

У розвитку такого типу хвороби можуть брати участь антигени як екзогенного (інфекційної чи неінфекційної природи), так і ендогенного (білок тканин, ДНК) походження. Антитіла (Ig G, Ig М) прямо в крові вступають у взаємодію із зазначени-

ми антигенами, потім у вигляді імунних комплексів (антиген-антитіло-комплемент) надходять у клубочки, відкладаючись на їхній базальній мембрані. Реалізація ушкоджувальної дії імунних комплексів, як і нефротоксичних антитіл, відбувається через розвиток імунного запалення (див. розд. 10).

До імунокомплексних відносять гломерулонефрити, що розвиваються після стрептококової інфекції, при системному червоному вовчаку, сироватковій хворобі та ін. Більшість випадків гломерулонефриту (не менше ніж 80 %) є імунокомплексними.

32.30. Які існують експериментальні моделі гострого гломерулонефриту?

1. Введення тваринам нефротоксичної сироватки, тобто сироватки, що містить антитіла проти антигенів ниркової тканини.

Серед моделей цієї групи найчастіше використовують модель Ліндемана і модель Масугі.

Модель Ліндемана. Кролям внутрішньовенно вводять нефротоксичну сироватку, отриману від морської свинки, попередньо імунізованої суспензією нирки кроля. При цьому відбувається фіксація протиниркових антитіл на базальних мембранах клубочків з наступним зв'язуванням комплементу і розвитком ушкодження. Модель Масугі. Кролям внутрішньовенно вводять нефротоксичну сироватку качок, імунізованих тканиною нирок кролів. Особливість цієї моделі полягає в тому, що антитіла птахів фіксуються на базальній мембрані клубочків, але не можуть зв'язувати комплемент ссавців. Це призводить до утворення власних кролячих антитіл проти фіксованих качиних (для цього треба 6—8 діб). Останні в цьому випадку виступають антигенами. Кролячі антитіла, з одного боку, взаємодіють з фіксованими на базальній мембрані качиними, з другого - зв'язують комплемент, активація якого і призводить до ушкодження клубочків.

2. Охолодження нирки — заморожування хлороформом (Герцен). При цьому в крові дослідних тварин (кролів) з'являються специфічні протиниркові антитіла і зазнає уражень друга інтактна нирка. Зазначена модель доводить роль аутоімунних механізмів у розвитку так званого "окопного" нефриту (нефриту воєнного часу).

3. Введення в черевну порожнину кролів клітинної суспензії ниркової тканини і культури стрептококів (подружжя Ковелті).

4. Імунізація овець базальними мембранами клубочків нефронів нирки людини в повному ад'юванті Фрейнда (Стеблей).

5. Імунізація щурів суспензією гомологічної або аутологічної нирки з повним ад'ю-вантом Фрейнда (Хеймен).

6. Виведення чистих ліній тварин (наприклад, новозеландські миші лінії NZB/BL), у яких спонтанно виникають аутоімунні хвороби, у тому числі і гломерулонефрит.

32.31. Чим може виявлятися хронічний гломерулонефрит? Які його етіологія й патогенез?

Хронічний гломерулонефрит являє собою тривале прогресуюче дифузне двостороннє ураження нирок запальної природи, неоднорідне за походженням, клінічними проявами і патогенезом.

Залежно від клінічних проявів виділяють такі його форми.

1. Латентна форма виявляє себе ізольованим сечовим синдромом — помірною про-теїнурією, гематурією. У частини хворих спостерігають набряки і транзиторну артеріальну гіпертензію.

2. Гіпертонічна форма характеризується стійким підвищенням артеріального тиску, набряками, гематурією, протеїнурією, циліндрурією і лейкоцитурією.

3. Нефротична форма, яку супроводжують набряковий синдром, виражена протеї-нурія і циліндрурія, зміни крові (гіпопротеїнемія, гіперліпідемія).

4. Змішана, або нефротично-гіпертонічна форма, для якої характерні набряк і гіпертензія, але на відміну від нефротичної форми нема характерних змін крові.

Хронічний гломерулонефрит може бути наслідок гострого, але частіше розвивається первинно. Залежно від причин виділяють такі його форми:

1) інфекційного походження (постстрептококовий, при затяжному септичному ендокардиті, малярії, сифілісі, туберкульозі та інших інфекціях);

2) неінфекційні (сироватковий, вакцинний, медикаментозний, травматичний, при отруєннях, охолодженні, тромбозі ниркових вен);

3) зумовлені дифузними захворюваннями сполучної тканини (ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, геморагічний васкуліт та ін.);

4) особливі (після еклампсії, радіаційний, спадковий та ін.).

Загальновизнаною є імунологічна концепція розвитку хронічного гломерулонефриту. Поряд з нефротоксичними та імунокомплексними механізмами (див. запит. 32.29) певне значення в його патогенезі має гіперчутливість уповільненого типу.

32.32. Що таке пієлонефрит? Що може бути його причиною?

Пієлонефрит — це інфекційно-запальне захворювання слизової оболонки сечових шляхів і паренхіми нирок з переважним ураженням інтерстиціальної тканини.

Хвороба виникає у зв'язку із занесенням інфекції в нирки гематогенним шляхом або поширенням її у висхідному напрямку по сечових шляхах. Збудниками найчастіше є кишкова паличка, коки.

Виникненню захворювання сприяють умови, що викликають застій сечі (звуження, закупорка сечоводів, аденома простати), порушують трофіку сечових шляхів, знижують реактивність організму (цукровий діабет, хронічна інтоксикація та ін.).

Починається пієлонефрит як гостре захворювання, що у більшості випадків через латентну, бідну на симптоми фазу переходить у хронічну форму, яка завершується зморщенням і недостатністю нирок.

Для клініки пієлонефриту характерними є:

а) ознаки важкого інфекційного і запального процесу (інтоксикація, гарячка, зміни крові - лейкоцитоз, збільшення ШОЕ та ін.);

б) прояви, пов'язані з.розладами функції нирок- артеріальна гіпертензія, набряки, анемія; сечовий синдром. Останній, залежно від стадії хвороби, може виявлятися поліурією або олігурією, полакіурією (частим сечовипусканням), лейкоцитурією, гематурією, помірною протеїнурією, циліндрурією, гіпо- та ізостенурією).

Важливим є те, що при пієлонефриті, особливо на початкових стадіях хвороби, порушення функцій канальців є провідними, якщо порівнювати з розладами функцій клубочків (своєрідна функціональна дисоціація). Про це свідчать зменшення здат?⁵ ності нирок до концентрування сечі внаслідок порушення процесу реабсорбції, ранній і важкий канальцевий ацидоз, пов'язаний з порушенням ацидо- і амоніогенезу, синдром втрати солей, в основі якого — різке зниження канальцевої реабсорбції іонів натрію, калію, кальцію. Як наслідок зазначених розладів можуть розвиватися небезпечні для життя порушення водно-електролітного обміну і кислотно-основного стану організму.

Прогресування хвороби супроводжується наростанням описаних порушень і розвитком хронічної недостатності нирок.

32.33. Що таке сечокам 'яна хвороба? Які її етіологія і патогенез?

Сечокам 'яною називають хворобу, обумовлену утворенням каменів у паренхімі нирок і в мисково-сечовідному сегменті сечових шляхів. У вираженій формі сечокам'яна хвороба характеризується нападами ниркової кольки, причиною яких є гостра затримка сечі, викликана механічною закупоркою і спазмом миски і сечоводу; гематурією, що виникає внаслідок ушкодження сечових шляхів; гарячкою, лейкоцитозом. Ускладненням хвороби є приєднання інфекції і розвиток унаслідок цього калькульозного пієлонефриту, абсцесу нирки, інфікованого гідронефрозу і т. д. У цих випадках обов'язковим симптомом є піурія (наявність гною в сечі).

До складу каменів входять солі щавлевої і фосфорної кислот, сечова кислота, урати натрію і амонію, іноді цистин, ксантин. Частіше склад каменів має змішаний характер.

В етіології сечокам'яної хвороби мають значення такі фактори.

1. Якісний склад води і їжі, режим пиття і харчування. Від зазначених чинників залежать рН сечі, величина діурезу, концентрація в сечі солей, з яких утворюються камені, а також речовин, що забезпечують їхню розчинність і стабільний стан. Вважають, що споживання сильно мінералізованої, жорсткої питної води з великим вмістом солей кальцію, вживання їжі з надмірним вмістом солей, з яких утворюються камені, нестачею білків, вітамінів групи В, особливо піридоксину, сприяють утворенню каменів у нирках.

2. Інфекції сечових шляхів. Вони сприяють зміщенню реакції сечі в лужний бік унаслідок уролітичної дії деяких бактерій і осадження кристалів фосфатів; зниженню поверхневого натягу між сечею і ушкодженою слизовою оболонкою сечових органів; утворенню в ушкоджених місцях фібрину, клітинного детриту, згустків крові, які можуть служити кристалізаційними центрами; зниженню колоїдної стабільності сечі внаслідок обумовленого пієлонефритом порушення ниркової екскреції ряду речовин - сечовини, лимонної кислоти, кальцію, фосфатів та ін.

3. Жаркий і сухий клімат, робота в гарячих цехах. Такі умови викликають значну втрату організмом рідини при потінні і підвищення внаслідок цього густини сечі. Це сприяє частішому виникненню сечокам'яної хвороби в певних географічних районах і в осіб відповідних професій.

4. Ендокринні хвороби (наприклад, первинний гіперпаратиреоз).

5. Хвороби обміну речовин (цистиноз, оксалоз, гіперкальціурія, гіпергліцинемія та ін.).

6. Спадково обумовлені канальцеві синдроми, що характеризуються порушенням реабсорбції амінокислот (цистину, гліцину та ін.).

Наявність двох складових частин у структурі каменів — неорганічної й органічної — було покладено в основу відповідно кристалізаційної і колоїдної теорій їх утворення.

Відповідно до першої, утворення каменів цілком підпорядковане принципам кристалізації, а утворення органічної матриці (на її частку припадає 2—3 % сухої маси) є додатковим вторинним процесом.

На противагу цьому прихильники колоїдної теорії первинним при утворенні каменів вважають формування органічної матриці, а кристалізацію на ній сечових солей розглядають як процес вторинний.

Так чи інакше, для настання кристалізації потрібне зниження стабільності в сечі солей, з яких утворюються камені. Підвищення їхньої концентрації необхідне тільки на початкових етапах кристалізації. Подальше здійснення цього процесу може відбуватися і при нормальній концентрації солей. У цьому випадку провідну роль у патогенезі сечокам'яної хвороби відіграють фактори, що знижують розчинність солей. До їх числа відносять:

1) зниження в сечі вмісту солюбілізаторів — сечовини, креатиніну, гіпурової кислоти, ксантину, хлориду натрію, цитратів, магнію, які у нормі підтримують розчинений стан солей, з яких утворюються камені, і перешкоджають їхньому осадженню;

2) зниження в сечі вмісту речовин, що пригнічують кристалізацію,— інгібіторів кристалізації (неорганічний пірофосфат, іони цинку, марганцю, кобальту та ін.);

3) зниження в сечі рівня комплексоутворювачів, зокрема іонів магнію і цитратів, які у нормі зв'язують відповідно близько 30—40 % оксалатів і більш як 50 % іонізованого кальцію з утворенням розчинних комплексних сполук;

4) поява у сечі мукопротеїдів, піровиноградної кислоти, сульфаніламідів, продуктів колагену, еластину, що створюють умови для швидкої кристалізації солей у насиченому розчині.

33. Патологічна фізіологія ендокринної системи

33.1. Що таке істинні гормони? Які у них властивості?

Істинними гормонами називають продукти діяльності ендокринних залоз.

Ендокринні залози - це спеціалізовані популяції секреторних клітин, які утворюють і виділяють у кров (або інші циркулюючі рідини) свої специфічні сигнальні продукти — гормони або їхні найближчі біосинтетичні попередники.

Гормони можуть синтезуватися:

а) епітеліальними клітинами (власне залозистий епітелій);

б) нейроендокринними клітинами (клітини гіпоталамуса);

в) міоендокринними клітинами (м'язові волокна передсердь серця).

Секреція гормонів може здійснюватися:

а) ендокринними органами, що складаються із залозистих клітин одного типу (щитоподібна залоза);

б) ендокринними органами, що складаються із залозистих клітин різних типів (аде-ногіпофіз, кора надниркових залоз);

в) групами ендокринних клітин у неендокринних органах (підшлункова залоза).

Основні властивості гормонів:

1) утворюються спеціалізованими клітинами ендокринних залоз;

2) мають високу і специфічну біологічну активність. Гормони виявляють свій вплив у дуже низьких концентраціях - порядку 10"⁶ -10^-11 моль/л. Специфічність дії гормонів пов'язана з існуванням "клітин-мішеней", які мають особливі рецептори до конкретного гормону;

3) секретуються в кров (або інші циркулюючі рідини);

4) мають дистантну дію, тобто чинять вплив на клітини, що знаходяться на великій відстані від місця утворення гормону.

33.2. Як класифікують гормони?

І. За анатомічним принципом розрізняють гормони гіпоталамуса, аденогіпофіза, нейрогіпофіза, кори і мозкової речовини надниркових залоз, щитоподібної і при-щитоподібних залоз і т. п.

II. За хімічною структурою виділяють:

а) стероїдні гормони (мінерало- і глюкокортикоїди, жіночі і чоловічі статеві гормони);

б) похідні амінокислот (тиреоїдні гормони, катехоламіни, мелатонін);

в) білково-пептидні гормони (рилізинг-гормони, вазопресин, окситоцин, гормони аденогіпофіза, інсулін, глюкагон, паратирин, кальцитонін).

III. За функціональними ефектами гормони можуть бути:

а) ефекторними (діють безпосередньо на органи-мішені);

б) тропними (регулюють синтез ефекторних гормонів);

в) рилізинг-гормонами (регулюють синтез і секрецію тропних гормонів).

IV. За значенням для організму виділяють:

а) гормони, що забезпечують фізичний, статевий і розумовий розвиток організму (соматотропний, гонадотропні, статеві гормони, нейропептиди);

б) адаптивні гормони, що забезпечують довгострокову адаптацію організму до змін зовнішнього середовища (тиреоїдні гормони, АКТГ, глюкокортикоїди);

в) гомеостатичні гормони, які беруть участь у підтриманні сталості внутрішнього середовища організму (альдостерон, вазопресин, паратирин, інсулін).

33.3. Що таке ендокринна функція? Назвіть її складові частини.

Ендокринною функцією називають участь ендокринних залоз у здійсненні гуморальної регуляції фізіологічних і біохімічних процесів в організмі. Ендокринна функція має такі складові частини:

1. Регуляція діяльності ендокринних залоз.

2. Власне функція ендокринних залоз —утворення і секреція гормонів.

3. Транспорт гормонів.

4. Взаємодія гормонів з периферичними клітинами — циторецепція.

5. Метаболізм гормонів і екскреція продуктів їх інактивації.

33.4. Які існують типи порушень ендокринних функцій?

I. Гіперфункція ендокринних залоз (ендокринна гіперфункція).

II. Гіпофункція ендокринних залоз (ендокринна гіпофункція).

III. Дисфункція ендокринних залоз (ендокринна дисфункція) — різноспрямовані зміни функції ендокринних залоз.

33.5. Які виділяють патогенетичні варіанти порушень ендокринних функцій?

Рис. 149. Патогенетичні варіанти порушень ендокринних функцій

I. Дисрегуляторні порушення - розлади регуляції ендокринних залоз.

II. Залозисті порушення — розлади біосинтезу гормонів та їх секреції.

III. Периферичні порушення — розлади транспорту, рецепції і метаболізму гормонів (рис. 149).

33.6. Як здійснюється регуляція ендокринних функцій? Чим можуть бути обумовлені їх дисрегуляторні порушення?

Регуляція діяльності ендокринних залоз може здійснюватися за допомогою чотирьох механізмів (рис. 150).

Рис. 150. Механізми регуляції ендокринних залоз

1. Нервова (імпульсно-медіаторна) регуляція. За допомогою прямих нервових впливів регулюється діяльність:

а) мозкового шару надниркових залоз;

б) нейроендокринних структур гіпоталамуса;

в) епіфіза.

2. Нейроендокринна (гіпоталамічна) регуляція. Здійснюється нейроендокринними клітинами гіпоталамуса, що трансформують нервові імпульси у специфічний ендокринний процес. Сутність цього процесу полягає в утворенні і секреції в систему портальних судин гіпофіза рилізинг-гормонів, що регулюють діяльність аде-ногіпофіза.

3. Ендокринна регуляція. Сутність її полягає в безпосередньому впливі одних гормонів на синтез і секрецію інших. Прикладом цього механізму регуляції є вплив тропних гормонів аденогіпофіза на діяльність кори надниркових залоз, щитоподібної залози, статевих залоз.

4. Неендокринна гуморальна регуляція. Здійснюється неспецифічними гуморальними факторами, зокрема метаболітами, іонами. Так, концентрація глюкози в крові прямо впливає на синтез і секрецію інсуліну і глюкагону; склад і рівень амінокислот — на утворення соматотропного гормону; вміст іонів калію — на виділення в кров альдостерону; концентрація кальцію - на секрецію паратирину і кальцитоніну. Розвиток дисрегуляторних порушень ендокринних функцій може бути пов'язаний з розладами всіх чотирьох механізмів регуляції. В одних випадках, при активацій зазначених механізмів розвивається ендокринна гіперфункція, в інших, при пригнд чені регуляторних впливів, - ендокринна гіпофункція.

33.7. Які принципи лежать в основі регуляції ендокринних функцій? Як вони можуть порушуватися?

І. Принцип прямих зв'язків. Лежить в основі діяльності таких ендокринних функціональних систем:

а) гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової;

б) гіпоталамо-гіпофізарно-тиреоїдної;

в) гіпоталамо-гіпофізарно-гонадальної.

Цей принцип реалізується через здійснення трьох послідовних етапів:

1) сприйняття гіпоталамусом вищих нервових регуляторних сигналів і секреція відповідних рилізинг-гормонів;

2) у відповідь на дію рилізинг-гормонів секреція аденогіпофізом відповідних троп-них гормонів;

3) у відповідь на дію тропних гормонів утворення і виділення периферичними залозами (корою надниркових залоз, щитоподібною залозою, статевими залозами) ефекторних гормонів (рис. 151).

Рис. 151. Прямі і зворотні

зв 'язки в системі гіпоталамус-

аденогіпофіз-периферичні залози

Порушення прямих зв'язків у регуляції ендокринних функцій можуть бути обумовлені розладами синтезу і секреції:

а) рилізинг-гормонів;

б) тропних гормонів;

в) ефекторних гормонів.

II. Принцип зворотних зв'язків. Розрізняють зворотні негативні зв'язки в системах гіпоталамус-аденогіпофіз-периферичні залози й короткі парагі-пофізарні зворотні зв'язки.

Сутність негативних зворотних зв'язків у системах гіпоталамус-аденогіпофіз-периферич-ні залози полягає в тому, що утворювані гормони пригнічують діяльність структур, які здійснюють попередні етапи регуляції. Внаслідок цього посилення секреції ефекторного гормону через певні ланки призводить до зменшення його утворення і надходження в кров, і навпаки, зменшення вмісту гормону в крові викликає підвищення інтенсивності його утворення і секреції.

Порушення негативних зворотних зв'язків у системах гіпоталамус-аденогіпофіз-периферичні залози мають велике значення в розвитку ендокринної патології. Це положення можна проілюструвати схематично такими прикладами.

1. Система гіпоталамус-аденогіпофіз-щитоподібна залоза. Дефіцит йоду в продуктах харчування і питній воді → зменшення утворення тиреоїдних гормонів → стимуляція гіпоталамуса і аденогіпофіза → збільшення утворення тиреолі-берину і тиреотропного гормону → гіпертрофія щитоподібної залози → ендемічний зоб.

2. Система гіпоталамус—аденогіпофіз—кора надниркових залоз. Тривале застосування з лікувальною метою глюкокортикоїдних препаратів → пригнічення діяльності відповідних структур гіпоталамуса і аденогіпофіза →зменшення утворення кор-тиколіберину і АКТГ → атрофія пучкової зони кори надниркових залоз →зменшення утворення власних глюкокортикоїдів → при різкій відміні глюкокортикоїдних препаратів розвивається синдром гострої недостатності кори надниркових залоз (синдром відміни).

3. Система гіпоталамус-аденогіпофіз-статеві залози. Тривале застосування (наприклад, спортсменами-важкоатлетами) анаболічних стероїдів — похідних чоловічих статевих гормонів → пригнічення діяльності відповідних структур гіпоталамуса і аденогіпофіза → зменшення утворення гонадотропних гормонів → атрофія клітин сім'яників, що продукують чоловічі статеві гормони → розвиток імпотенції і безплідності.

Короткі парагіпофізарні зворотні зв'язки (рис. 152) здійснюються поза системою гіпоталамус-аденогіпофіз-периферичні залози. Вони відіграють провідну роль у регуляції діяльності прищитоподібних залоз, β-клітин острівців підшлункової залози. Ці зв'язки можна описати такими схемами.

Прищитоподібні залози', зменшення концентрації іонів кальцію в плазмі крові → збільшення продукції паратирину →збільшення вмісту іонів кальцію → пригнічення секреції паратирину.

β-клітини острівців підшлункової залози: збільшення концентрації глюкози в крові →активація утворення і секреції інсуліну →зменшення вмісту глюкози в крові →пригнічення секреції інсуліну.

Рис. 152. Короткі парагіпофізарні зворотні зв'язки

33.8. Чим можуть бути обумовлені власне залозисті порушення ендокринних функцій?

I. Змінами кількості функціонально активних ендокринних клітин:

а) зменшенням їх кількості (видалення залози або її частин, ушкодження, некрози), що призводить до розвитку ендокринної гіпофункції;

б) збільшенням їх кількості (доброякісні і злоякісні пухлини залозистого епітелію), що супроводжується ознаками відповідної ендокринної гіперфункції.

II. Якісними змінами в ендокринних клітинах:

а) розладами біосинтезу гормонів;

б) порушеннями процесів їх секреції.

33.9. Назвіть основні причини порушень біосинтезу гормонів.

Причини порушення синтезу білково-пептидних гормонів:

1) порушення транскрипції;

2) порушення трансляції;

3) дефіцит необхідних амінокислот;

4) дефіцит АТФ;

5) порушення посттрансляційної модифікації і активації.

Причини розладів синтезу стероїдних гормонів:

1) порушення надходження в клітини, синтезу і депонування холестеролу - вихідної речовини для синтезу стероїдів;

2) набуті або спадково обумовлені дефекти ферментів, які беруть участь у реакціях біосинтезу стероїдних гормонів;

3) дефіцит кисню (гіпоксія), необхідного для реакцій гідроксилювання стероїдів;

4) дефіцит відновленого НАДФ (НАДФН) - основного джерела електронів і протонів у реакціях гідроксилювання стероїдів.

Причини порушення синтезу гормонів — похідних амінокислот:

1) дефіцит вихідних амінокислот (тирозину, триптофану);

2) дефіцит мікроелементів (йоду для утворення тиреоїдних гормонів);

3) набуті або спадково обумовлені дефекти ферментів синтезу цих гормонів;

4) дефіцит АТФ.

33.10. Як здійснюється секреція гормонів? Що може обумовлювати її порушення?

Існує три механізми секреції гормонів ендокринними клітинами:

1) вивільнення гормону із клітинних секреторних гранул (секреція білково-пептидних гормонів і катехоламінів);

2) вивільнення гормону з білковозв 'язаної форми (секреція тиреоїдних гормонів);

3) відносно вільна дифузія гормонів через клітинні мембрани (секреція стероїдних гормонів).

В основі розладів секреції гормонів можуть лежати такі механізми: а) порушення депонування гормонів. При цьому страждає утворення комплексів гормонів з речовинами — факторами депонування (білками-нейрофізинами для вазопреси-

ну і окситоцину, АТФ - для катехоламінів, цинком - для інсуліну). Як наслідок, гормони не здатні накопичуватися в необхідних кількостях у секреторних гранулах;

б) порушення передачі сигналів, що стимулюють секрецію. Вони часто пов'язані зі зменшенням утворення в клітинах або надходження вторинних посередників (цАМФ, іонів Са²⁺);

в) ураження контрактильних елементів (мікрофіламентів, мікротрубочок), що беруть участь у процесах екзо- і ендоцитозу. Ці процеси становлять основу секреції білково-пептидних гормонів (екзоцитоз) і тиреоїдних гормонів (ендоцитоз);

г) дефіцит АТФ, унаслідок чого порушується забезпечення енергозалежних процесів транспорту гормонів.

33.11. Які порушення можуть лежати в основі розвитку периферичних розладів ендокринних функцій?

1. Порушення транспорту гормонів в організмі.

2. Розлади метаболічної інактивації гормонів.

3. Порушення взаємодії гормонів з периферичними клітинами-мішенями - патологія циторецепції гормонів.

33.12. Як здійснюється транспорт гормонів в організмі? Які порушення ендокринних функцій можуть бути пов 'язані з його розладами?

Існує чотири форми транспорту гормонів в організмі.

1. Транспорт вільного гормону (розчиненого у воді). Саме в такій формі гормон виявляє свою біологічну активність, отже, від концентрації вільної форми гормону залежать його функціональні, структурні й біохімічні ефекти. У нормі вміст вільних гормонів у крові не перевищує 10 % від загальної їх кількості.

2. Комплекси гормонів зі специфічними транспортними білками плазми крові. Вміст цієї транспортної форми в крові становить 80 % і більше від сумарної концентрації даного гормону.

3. Неспецифічні комплекси гормонів з білками плазми крові (альбумінами, а-глобу-лінами).

4. Адсорбція гормонів на поверхні формених елементів крові (еритроцитів, лімфоцитів, моноцитів).

Порушення транспорту гормонів в організмі можуть виявлятися двома типами розладів ендокринної функції.

З одного боку, при збільшенні зв'язування гормону зменшується вміст його вільної форми, а отже, з'являються ознаки відповідної ендокринної гіпофункції. З другого боку, зменшення зв'язування гормону викликає збільшення в крові концентрації його вільної форми, що виявляється ознаками відповідної ендокринної гіперфункції.

33.13. Як здійснюється метаболічна інактивація гормонів? Які порушення ендокринної функції можуть бути пов'язані з розладами метаболізму гормонів?

Руйнування білково-пептидних гормонів швидко відбувається в печінці під дією ферментів пептидаз.

Інактивація стероїдних гормонів здійснюється в печінці, кишках, нирках - практично у всіх органах і тканинах, за винятком тиміко-лімфоцитарної системи. У реакціях перетворення стероїдів беруть участь НАДФН-залежні ферменти. Інактивовані форми стероїдних гормонів, що утворилися в різних органах, надходять у печінку, де відбувається їх кон'югація із сірчаною і глюкуроновою кислотами з подальшим виведенням з організму у складі сечі і калу.

Інактивація катехоламінів може відбуватися трьома шляхами:

1) перетворення, обумовлені моноамінооксидазою (МАО-шлях);

2) вплив катехолоксиметилтрансферази (КОМТ-шлях);

3) хіноїдне окиснення з утворенням адренохрому.

Метаболічні перетворення тиреоїдних гормонів, що відбуваються переважно в печінці, охоплюють: