Розділі

свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не забо­ронена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; спра­ведливості, добросовісності і розумності (ст. З ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 р. перестали відпо­відати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свід­чить хоча й те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка поло­жень ЦК 1963 р. фактично не діяла і, навіть, втратила чинність. ЦК 1963 р. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Укра­їні нового ЦК безумовно, подія загальнодержавного значення, знач­ний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивіль­ного законодавства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання осо­бистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізич­них та юридичних осіб, а також і за участю суб'єктів публічного пра­ва (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нор­мального правопорядку поділу права на публічне та приватне. З його прийняттям утвердились приватно-правові засади в усіх сферах со­ціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право складає основу, стрижень правопорядку, який грунтується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивілізації свідчить про те, що навіть при найжорст-кіших обмеженнях приватного права його сфера не зникала пов­ністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична система не може повністю обійтись без това­рообміну і товарного господарства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому сказав: безперечним історичним фактом до цього часу є та обставина, що по мірі того, як суспільство прогре­сує, по мірі того, як у ньому проявляється необхідність переходу до вищих форм господарської діяльності, відповідні відносини все біль­ше пронизуються приватно-правовими засадами¹.

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпо­середньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі Украї­ни законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного зако­нодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, у від­повідності з якими повинна здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьо­му полягає стрижневе значення ЦК у загальній системі актів ци­вільного законодавства України. У зв'язку з цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть виз-

1 Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М, 1998. - С. 44.

наватись й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб'єкт законодавчої іні­ціативи подав до Верховної Ради України (далі - ВР України) проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'я­заний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законоположення полягає у тому, що тим са­мим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непо­рушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спря­мована на запобігання ситуаціям, коли законами цивільні відносини врегульовуються по-іншому в порівнянні з ЦК. Це дозволяє уникну­ти виникнення суперечностей і невідповідності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам ци­вільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона вбачається у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціону­вання і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалеж­ної від держави системи відносин за участю суб'єктів приватного і публічного права. Причому суб'єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечуєть­ся нормами ЦК, щодо інших суб'єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли у відповідності зі ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють на­мір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковують­ся загальному режиму правового регулювання, характерному для приватно-правової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб'єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж сто­сується юридичних осіб публічного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК є також і те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Кон­ституції про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи) за ЦК мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв'язку з цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визначен­ня людини як фізичної особи, чим підкреслено її статус як захищено­го законом пріоритетного суб'єкта врегульованих його нормами від­носин. Поява у ЦК Книги другої «Особисті немайнові права фізичної особи» підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціаль­ною цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйо­ваний за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні положення»; Книга друга, як вже вказувалося - «Особисті немайнові

права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» сто­сується особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створен­ням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - «Зобов'язальне право» охоплює широ­кий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так і не договір­ної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому від­ображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можли­вості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи, Глави, так само як і статті, мають наскрізну нуме­рацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді і на підпараг-рафи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, і стосується особливо тих з них, якими охоп­люється найширша сфера відносин, зокрема, зобов'язань з купівлі-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності скла­дався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не передба­чався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багато­манітність останніх об'єктивно зумовлює необхідність більш деталь­ної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регу­люватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів - ч. 2 ст. 195 то­що). Для цього існують об'єктивні підстави. ЦК не переслідує мету деталізації своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини знаходяться у постій­ному розвитку і враховувати ці тенденції у законодавчому забезпе­ченні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК не­можливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабіль­ність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодав­ства України. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексно­му законодавчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно-правового акта, який він приймає. Зокрема, закони Укра-

їни щодо приватизації державного майна мають комплексний харак­тер і поширюються не тільки на відносини приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також і можливості встановлення за­коном правил, у відповідності з якими цивільне законодавство може застосовуватися до майнових відносин, заснованих на адміністратив­ному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані інши­ми актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особ­ливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Але принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а за­ймають у ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер.

Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного за­конодавства має значення і з точки зору правозастосування. По-пер­ше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими норма­тивно-правовими актами, які носять підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати суборди­націю законів як щодо Конституції, так і ЦК. Більше того, якщо у від­повідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні нормативно-правові акти. Існує об'єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й у оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зу­мовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів под­законного рівня. Як зазначалося вище, ними є акти Президента, по­станови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов'язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи й ЦК. Характеризуючи акти Президен­та як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи до­повнювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента за­безпечується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конститу­цією (ст. 17 ЦК). Між тим у випадках, передбачених Конституцією,

правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки (ст. 27 ЦК).

Що стосується постанов Кабінету Міністрів України, то КМУ за­безпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, ви­конання Конституції і законів України, включаючи й ЦК (ст. 116 Конституції)! За таких обставин КМУ має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, пе­ревага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади Автономної Республіки Крим. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийматися лише у випадках і у межах, встанов­лених Конституцією та законом. По-друге, у відповідності з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконав­чої влади»¹ нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, по­винні пройти обов'язкову державну реєстрацію в Міністерстві юсти­ції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Динаміка товарно-грошового обороту, багатоманітність правових зв'язків між учасни­ками цивільних відносин виключають можливість їх упорядковано­сті лише тими чи іншими нормативними приписами (зовнішнє регу­лювання). Юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність учасників цивільних відносин створюють об'єктивну перед- умову для вчинення ними дій, що мають юридичне значення, з метою забезпечення саморегулювання (внутрішнього регулювання) їх взаємних відносин. Саморегулювання відносин у праватно-право-вій сфері здійснюється за допомогою таких локальних актів як стату­ти і положення юридичних осіб, договори та односторонні правочи-ни. Важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір. Слід погодитися з тим, що в сучасних умо­вах приватно-правовий договір потрібно розглядати як універ­сальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулю­вання суспільних відносин (саморегулювання)².

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору, вті­лене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу остан-

1 Урядовий кур'єр. - 1992. - 9 жовтая.

² Сібільов М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Вісник
Академії правових наук України. -2000.-№3 (26).-С. 145; Його ж: Акти цивільного за­
конодавства і договір / Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат.
наук.-теорет. конф., м. Київ, ЗО травня 2003 р.); Редкол.: О. Д Крупная (голова) та ін. -
К., 2003.-С. 162-163.

37

нього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошо­вого обороту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понаименованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понаименовани­ми, відповідно, визнаються договори, можливість укладення яких нормативно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні ма­ють право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, за загальним прави­лом, конкуренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповіда­тиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст.ЗЦК.

У співвідношенні з актами цивільного законодавства договір не менше, ніж вони, характеризується усталеністю як одна з форм проя­ву активності учасників цивільних відносин. Так само як і норми ак­тів цивільного законодавства, положення договору підлягають обо­в'язковому врахуванню при розгляді судових справ. За призначенням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. За правовими наслідками договір, як акт саморегулювання індивідуальної дії, може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори Украї­ни. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахува­тися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і міжнародними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України (ст. 10). Це повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори Украї­ни»¹. На необхідність врахування міжнародних договорів, які не су­перечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інак­ше ніж міжнародний договір.

Таким чином, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, становлять невід'ємну частину національ-

1 ВВР України. -1994. -№ 10. - Ст. 45.

ного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаче­ному для актів національного законодавства. Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться ін­ші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного за­конодавства, застосовуються правила міжнародного договору Украї­ни. Практичне значення передбаченого ЦК ставлення законодавця до міжнародних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК «адаптує» їх положення до цивільних відносин.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою по­ложень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звича­єм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай - це правило по­ведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути за­фіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай -теж різ­новид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включа­ючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для пев­ної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває устале­ного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен супере­чити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.

Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних відно­син відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі поси­лання містяться у ст. 526 ЦК, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК, інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов'язання, останнє має виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може вста­новлюватися місце виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зустрічного виконання зобов'язання (п. 1 ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов'язання (ст. 539 ЦК), сторони можуть при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору виходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.