Тема 1. Становлення української культурологічної думки

Розгляд даної теми доречно розпочати із пояснення сутності терміну «культурологія», який пов’язаний із працями американського антрополога Л.Уайта (1900–1975 рр.). Він виділив культурологію як самостійну науку в комплексі соціальних наук, яка відмежувалася з антропології. Дослівно «культурологія» – це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо. Культурологія – комплексна наука про зародження та розвиток культури. Головні складові компоненти культурології – філософія культури та історія культури. Разом вони складають засади культурології. Філософія культури – розділ культурології, який вивчає концепції походження та функціонування культури.

Далі доречно зазначити, що історія української культури – предмет дослідження наукової дисципліни охоплює всю сукупність духовних і матеріальних цінностей, створених українським народом протягом його існування на теренах України так і за її межами. Культурологія в Україні – досить молода галузь знання. Вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Нині вітчизняна культурологія долає відсутність оригінальних концепцій і прагне інтегрувати знання різних наук у цілісну систему. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації й складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Особливої уваги заслуговує гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.

Українська культурологічна думка тісно пов’язана із загальним розвитком знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була самоцінність національної культури та її взаємозв’язок з культурами інших народів.

Потрібно зауважити, що вагомим внеском у розвиток української науки й культури відзначився професор Київського університету Микола Костомаров (1817–1885 рр.). Упродовж свого життя він написав близько 200 наукових праць з історії України. Він вважав, що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а діяльність людини у певній спільноті. Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної єдності здійснив на початку 1870-х рр. Федір Вовк (1847–1918 рр.). Він був редактором журналу «Антропологія» та «Матеріалів до українсько-російської етнології», що виходив у Львові за ініціативою Івана Франка. Підсумкову працю вченого «Студії з української етнографії та антропології» вперше видано у Парижі у 1928 р. Значний внесок у розвиток культурологічної думки зробив Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, що базується на загальнолюдських цінностях.

Цілісну концепцію історії української культури висунув Михайло Грушевський (1866–1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності й самостійності української культури. Активно розвивались історія запорізького козацтва (Д. Яворницький) та історія міст України (М. Петров). Важливою віхою на шляху розвитку культурологічної думки стало видання у Львові за редакцією І. Крип’якевича (1937 р.) «Історії української культури» та праці «Українська культура: Лекції» за редакцією Д. Антоновича (1940 р.).

Завершуючи індивідуальне завдання, доречно вказати, що у боротьбі за зростання національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України важливе місце належить українському письменнику та політичному діячу В. Винниченку. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми «Українська духовність у її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», М. Семчишина «Тисяча років української культури» та ін.

Прискорення розвитку української культурології пов’язано з відродженням України як самостійної та незалежної держави у 1991 р. У нових умовах з’явилося чимало ґрунтовних праць, у яких дослідники прагнули зламати усталені підходи до інтерпретації відомих і маловідомих широкому загалу культурних явищ та вийти на більш широкий рівень узагальнень розвитку української культури. Значною подією для України стало видання п’ятитомної академічної праці «Історія української культури». Кращі наукові традиції продовжують знані культурологи, серед яких В. Андрущенко, В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, М. Михальченко, В. Овсійчук, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші.

Література:

1. Культурологія в системі соціальних наук / Кредитно-модульний курс культурології: навч. посіб. / Є.А. Подольська, В.Д. Лихвар, Д.Є. Погорілий. – К.: Знання, 2006. – 323 с.

2. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук, Л.М. Новоханько. – К.: Знання, 2007. – 680 с.

3. Шейко В.М. Історія світової культури: навч. посібник / Шейко В.М., Гаврющенко О.А., Кравченко О.В. – К.: Кондор. – 2006. – 408 с.

4. Шокало О. Нація – це передусім культура / О. Шокало // Схід. – 2005. – №3 – c. 92–97.

5. Попович М.В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

6. Українська культурологічна думка як самобутня складова історії культурології і навчальна дисципліна.[Електронний ресур]. Код доступу: http://uadocs.exdat.com/