Визначте поняття та структуру суб’єктивної сторони злочину

Суб’єктивна сторона – це ознаки, що характеризують злочин із внутрішнього боку.

До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом – і до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23).

Можна виділити основні характеристики вини, які в загальному вигляді дають змогу зрозуміти її суть: 1) кримінально-правові поняття мають бути виключно нормативними; 2) вина є умовою кримінальної відповідальності; 3) вина є самостійним елементом злочинного діяння, однопорядковим складу і протиправності; 4) вина - психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння; 5) для наявності вини суб’єкт має усвідомлювати, що його діяння заборонене правом; 6) вина є родовим поняттям умислу та необережності по відношенню до конкретного складу.

Категорії вини: зміст, сутність і ступінь.

Зміст вини – це відображення у свідомості людини об’єктивних ознак злочину.

Сутність вини – негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння та небезпечністю особи винного.

Форми вини: умисна, необережна та подвійна.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямий умисел – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).

Інтелектуальний момент утворюють усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки та передбачення її шкідливих наслідків. Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичного боку злочину, його змісту, характеру й усіх інших об’єктивних ознак, а й певне розуміння соціально-політичної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості цієї особи склалося певне уявлення про можливі чи неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа чітко уявляє, що саме її конкретні діяння спричинять або можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки.

Вольовий момент прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Зазвичай особа прагне досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).

Інтелектуальний момент. Розуміння свідомості за непрямого умислу аналогічне розумінню свідомості в прямому умислі. Передбачення за непрямого умислу має свою розпізнавальну особливість. Як і за прямого умислу, воно має конкретний характер. Особа в такому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретні дії чи бездіяльність можуть потягти суспільно небезпечні наслідки. Однак наслідки ці особа передбачає лише як можливі наслідки свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідків за непрямого умислу виключається через особливості вольової сфери психічної діяльності, що дійсно пов’язана з її інтелектуальною діяльністю.

Різниця між прямим і непрямим умислом полягає як у вольовому, так і в інтелектуальному моментах.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).

Інтелектуальний елемент злочинної самовпевненості. У законі він відображений вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. Особа, здійснюючи певний вчинок і усвідомлюючи фактичний бік власного діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну. При цьому суб’єкт передбачає, що діяння, подібні вчиненому ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак саме вчинена ним дія (бездіяльність) таких наслідків не повинна спричинити.

Вольовий елемент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями дійсно здатні відвернути настання наслідків.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25).

Інтелектуальний елемент злочинної недбалості. Непередбачення особою наслідків свідчить про зневажливе ставлення до суспільних інтересів, недостатню передбачливість у здійсненні службових обов’язків, виконанні спеціальних правил, які регулюють певну діяльність.

Вольовий момент злочинної недбалості означає обов’язок особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків за дотримання обов’язкових для цієї особи запобіжних заходів (об’єктивний критерій); при цьому особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоби здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таких наслідків (суб’єктивний критерій).

У юридичній науці значного поширення набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, що розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння та її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне ставлення до порушення тих чи тих правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує та бажає цього, а ставлення до наслідків – необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться умисно, до інших – необережно (ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 152 та ін.).

Факультативні елементи суб’єктивної сторони складу злочину

Мотив злочину – усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

Під мотивом (від лат. “moveo” – рухаю, штовхаю), як психологічною категорією, передусім розуміють те, що спонукає діяльність людини, те, чому здійснюється така діяльність. Вважається, що мотив є обов’язковим чинником при здійсненні психічно нормальною особою своєї поведінки (як правомірної, так і злочинної), діяльності, вчинку або діяння. Їх безмотивність є нонсенсом. Цікаво, що кримінально-процесуальне право відносить мотив до предмета доказування у кожному злочині (ст. 64 КПК України), що свідчить про визнання існування мотиву в будь-якому суспільно небезпечному діянні. При провадженні дізнання, досудового слідства та розгляді кримінальної справи у суді мотив підлягає обов’язковому доказуванню, а також зазначенню в обвинувальному висновку слідчого та обвинувальному вироку суду. Якщо суд (суддя), який розглядав кримінальну справу, не встановив конкретні мотиви злочину, не зазначивши їх у мотивувальній частині обвинувального вироку, то це, як видається, є підставою для скасування або зміни вироку.

Значення мотиву злочину полягає в тому, що він у повному обсязі повинен враховуватися при: а) визначенні характеру суспільної небезпечності вчиненого діяння і ступеня суспільної небезпечності особи; б) звільненні особи від кримінальної відповідальності та покарання; в) кваліфікації злочинів; г) призначенні особі виду та розміру покарання; ґ) врахуванні в якості обставини, що пом’якшує або обтяжує покарання; д) визначенні особі режиму утримання у місцях позбавлення волі; е) застосуванні заходів щодо виправлення засуджених тощо. Відтак мотив злочину має важливе та вирішальне значення для правозастосовчої практики.

Від мотиву злочину слід відрізняти мотивацію злочину та мотивування злочину. Мотивація злочину – це цілісний внутрішній процес формування, розвитку і реалізації мотиву злочину; процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації суспільно небезпечного діяння. До складу мотивації входить не тільки мотив, але й інші складові компоненти мотиваційної сфери особи (потреби, цінності, цілі, емоції, почуття, ідеали тощо). Структура мотивації злочину загалом включає такі етапи: 1) актуалізація певного психічного компонента (потреби, інтересу, потягу, ідеалу, прагнення тощо) або їх сукупності; 2) усвідомлення мотиву; 3) цілеутворення (утворення мети); 4) вибір і оцінка засобів і способів реалізації мотиву та досягнення мети; 5) прогнозування можливих результатів; 6) прийняття рішення про вчинення суспільно небезпечного діяння; 7) виконання прийнятого рішення; 8) контроль і корекція своїх дій чи бездіяльності; 9) аналіз насталих наслідків тощо.

Мотивування злочину – це раціональне пояснення особою, яка вчинила злочин, причин своїх суспільно небезпечних дій або бездіяльності шляхом висвітлення тих прийнятних для неї обставин, котрі спонукали її до вчинення суспільно небезпечного діяння. Аналіз кримінальних справ демонструє, що мотивування часто використовується особами для виправдання своєї протиправної поведінки.

Мета злочину – уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Якщо мотив злочину відповідає на питання “чому вчиняється суспільно небезпечне діяння мета злочину – на питання “заради чого воно вчиняється Хоча мотив і мета поняття взаємообумовлені (мета не виникає без мотиву і мотив отримує свій зміст завдяки меті), все ж таки вони мають різне психологічне та кримінально-правове значення. Під метою злочину слід розуміти уявлення про той ідеальний образ бажаного майбутнього результату суспільно небезпечного діяння. Її утворення передбачає формування ідеального уявлення про той предмет чи явище, якого намагається досягнути певна особа. У КК України законодавець вказує на мету злочину по-різному, використовуючи при цьому розширений (на відміну від позначення мотивів за обсягом і змістом) опис: приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115); залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121); отримати прибуток (ст. 150); прикрити незаконну діяльність або здійснити види діяльності, щодо яких є заборона (ст. 205); припинити діяльність службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, або змінити характер цієї діяльності в інтересах того, хто погрожує (ч. 1 ст. 350). Зрозуміло, що там, де мета (як і будь-яка інша факультативна ознака складу злочину) безпосередньо зазначена в диспозиції кримінально-правової норми або прямо з неї випливає, вона стає обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину.

Емоційний стан – це сукупність емоцій і переживань, які були в особи під час вчинення нею злочину. У більш конкретному розумінні це особливий психоемоційний стан у рамках осудності, який раптово виникає внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілої особи.