Визначте поняття та види обставин, які виключають злочинність діяння

За деяких обставин діяння, своїми зовнішніми рисами, особливо заподіяною шкодою, схожі зі злочинами, насправді не є суспільно небезпечними й протиправними.

Під обставинами, що виключають злочинність діяння, слід розуміти передбачені КК зовнішньо подібні зі злочинами соціально прийнятні та правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються злочинами у зв'язку з тим, що були спрямовані на захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави.

Загальні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння:

1. вольове діяння особи;

2. зовнішня подібність злочину;

3. вони передбачені в КК України чи інших нормативних актах;

4. це - соціально прийнятні вчинки;

5. вони вчинюються за певних умов;

6. вони не тягнуть кримінальної відповідальності.

До них КК України відносить такі обставини, що містяться в розділі VIII Загальної частини КК:

- необхідна оборона (ст. 36 КК України);

Право на захист є природним правом кожної людини, незалежно від її професійної, фізичної чи іншої підготовки. Кожен може скористатися правом на необхідну оборону, закон не зобов'язує це право застосовувати. Право на необхідну оборону не може бути необмеженим. Теорією кримінального права визначено, що правомірність необхідної оборони визначається умовами, що їх звичайно ділять на дві групи:

- ті, що стосуються посягання;

- ті, що стосуються захисту від нього.

До умов, яким має відповідати посягання, від котрого особи можуть захищатися, спричиняючи шкоду особі, що посягає, належать:

- суспільна небезпечність посягання;

- його наявність;

- його реальність.

Також існують умови правомірності необхідної оборони стосовно захисту:

- визначене законодавцем коло інтересів, які можна захищати;

- заподіяння шкоди тільки особі, що посягає;

- неперевищення меж необхідної оборони.

- уявна оборона (ст. 37 КК України);

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК України) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг обставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

- затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК України);

Правомірним затримання буде, якщо насильницькі дії, спрямовані на обмеження волі злочинця для доставляння його до відповідних органів влади, були вимушено викликані необхідністю затримання та відповідали небезпечності вчиненого посягання й обставинам затримання злочинця. Право на затримання злочинця має кожний громадянин, незалежно від того, чи є у нього можливість звернутись за допомогою до представників влади.

Правомірність дій щодо затримання особи, що вчинила злочин, визначається за ознаками, які можна поділити на дві групи:

- ознаки, що відносяться до підстав затримання;

- ознаки, що характеризують дії тих осіб, які затримують.

Перша група ознак визначає, що насильницькі дії щодо затримання можна вчинити тільки:

а) щодо особи, яка вчинила діяння, що містить усі ознаки складу злочину. Закон формально не обмежує коло злочинів, скоєння яких дає особі, що затримує, право на завдання шкоди. Однак, це право не поширюється на осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, за котрі не передбачено покарання через арешт або обмеження волі. Навіть суд у такому разі не може обмежити волю винного.

Також не може бути визнане правомірним заподіяння шкоди при затриманні особі, що не досягла віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності, або неосудній особі;

б) безпосередньо після вчинення злочину. Термін "безпосередньо" слід розуміти в тому значенні, що початковим моментом виникнення права на заподіяння шкоди при затриманні є початок злочинного посягання (тобто не тільки закінчений злочин, а й закінчений або незакінчений замах і навіть готування до злочину), яке зберігається під час посягання, що продовжується, а також відразу після вчинення злочину. Тож завдання шкоди злочинцю через деякий час після вчинення злочину не може розглядатися за правилами ст. 38 КК України. У випадку, коли особа, ухиляючись від затримання, вчиняє суспільно небезпечне посягання щодо особи, яка затримує, можуть діяти правила необхідної оборони (ст. 36 КК України). Затримання громадянами злочинця через деякий час після вчинення злочину потрібно розглядати за правилами крайньої необхідності (ст. 39 КК України);

в) для доставляння такої особи до відповідних органів державної влади. Інша мета затримання особи, що вчинила злочин, виключає правомірність затримання. Особа, що вчинила таке затримання, підлягає відповідальності за злочин проти волі на загальних підставах.

Друга група ознак визначає дії особи, котра затримує. Такі дії мають полягати:

а) у необхідності застосування насильницьких дій, що вимушено спричиняють шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосуванням такого способу, без якого затримання неможливе.

Заподіяння шкоди має бути вимушеним; у особи, що затримує злочинця, немає іншої можливості вчинити дії із затримання. У такому разі слід брати до уваги кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність, а також усі інші умови, що сукупно свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди;

б) заподіяння злочинцю шкоди, що відповідає характерові та ступеню тяжкості вчиненого ним діяння, його особі, обставинам затримання. Характер завданої шкоди може бути різним. Він залежить від ступеня небезпечності вчиненого особою злочину й обставин затримання. Характер і ступінь завданої шкоди визначається також поведінкою злочинця під час його затримання;

в) недопущення перевищення меж, достатніх для затримання. У ч. 1 ст. 38 КК України зазначено, що завдання шкоди злочинцю буде правомірним лише в тому разі, якщо не було допущено заходів, необхідних для затримання такої особи. Ці межі визначаються та залежать від двох груп обставин: небезпеки посягання; обставин затримання.

- крайня необхідність (ст. 39 КК України);

Крайня необхідність - це суб'єктивне право кожної людини. Однак для працівників правоохоронних органів крайня необхідність - юридичний обов'язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності, працівники правоохоронних органів не можуть.

Правомірність крайньої необхідності визначається низкою умов, які зазвичай ділять на дві групи:

а) умови, що характеризують небезпеку;

б) умови, що характеризують дії з її усунення.

До першої групи умов належать:

1) реальність - небезпека дійсно існує, а не уявляється особою, що її усуває;

2) наявність - загроза для правоохоронюваних об'єктів уже виникла, вона не викликає сумніву, безпосередньо існує, ще не минула та вимагає дій для її усунення;

3) неминучість - усунення небезпеки не може бути здійснено іншим способом, окрім завдання шкоди іншим інтересам, що охороняються державою.

До другої групи (умов правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності) умов належать:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

- фізичний або психічний примус (ст. 40 КК України);

У ч. 1 ст. 40 КК України передбачено ситуацію, коли під безпосереднім впливом фізичного примусу особа фактично діє не із власної волі, а кориться волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, які охороняються законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність певних умов:

а) діяння, що заподіяли шкоду, здійснено під впливом фізичного примусу. Фізичний примус - це фізичний уплив на організм особи, що здійснюється без її згоди й у результаті якого їй завдаються больові відчуття чи створюється загроза для її здоров'я або життя, щоб примусити особу вчинити певні злочинні діяння. Призначення фізичного примусу полягає в пригніченні волі особи та підкоренні волі суб'єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб'єктів (заподіяти шкоду), щоби припинити больові відчуття. Біль може викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін'єкцій тощо;

б) вплив фізичного примусу має бути безпосереднім. Це означає: по-перше, больові відчуття завдавались особі, що під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою для припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України та за наявності відповідних умов мають розглядатись як крайня необхідність (ст. 39 КК України); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу чи одразу ж після його припинення;

в) рівень фізичного примусу на особу має бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками та заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оцінюючи цю умову, слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може витримувати людина, - явище абсолютно суб'єктивне: біль, що його може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Випадки, коли особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під впливом фізичного примусу, рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями, або під впливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї певних негативних наслідків, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України. У цих ситуаціях питання про кримінальну відповідальність особи вирішується відповідно до положень ст. 39 КК України.

Під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різними способами (мімікою, словами, діями), щоб примусити її скоїти суспільно небезпечне діяння. За психічного примусу особа завжди зберігає свободу вибору, тому кримінальна відповідальність у таких випадках не виключається. Вона визначається із застосуванням положень закону про крайню необхідність.

- виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК України);

Наказ - це видана в належній формі відповідною особою в межах її компетенції офіційна обов'язкова вимога виконати чи не виконати підлеглому якісь дії. У деяких випадках невиконання наказу тягне кримінальну відповідальність (ст. 403 “Невиконання наказу” КК України).

Кримінальне право (ч. 2 ст. 41 КК України) визначає, що наказ або розпорядження буде законним за таких умов: вони мають бути видані відповідною особою в належному порядку в межах її компетенції; наказ чи розпорядження мають не суперечити чинному законодавству та не порушувати конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Виконання наказу, згідно з чинним законодавством, буде законним за таких умов: виконавцем наказу чи розпорядження може бути лише особа, підлегла особі, що видала наказ чи розпорядження; наказ або розпорядження, належним чином видані, є обов'язковими для виконавця; виконання наказу чи розпорядження не завдало шкоди правоохоронюваним інтересам; наказ або розпорядження не повинно бути заздалегідь незаконним для виконавця.

Явна незаконність наказу чи розпорядження означає, що виконавець знає про їх явно незаконний, злочинний характер або має знати про це на підставі покладених на нього юридичних обов'язків (наказ застосовувати зброю під час припинення несанкціонованого мітингу).

Особа, що відмовилася виконати явно злочинний наказ або розпорядження, не підлягає кримінальній відповідальності. Особа, що виконала явно злочинний наказ чи розпорядження, за діяння, вчинені на виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, як і керівник, чиє волевиявлення вона виконала. Особа, що знає про злочинність наказу чи розпорядження, однак виконує його внаслідок примусу, підлягає кримінальній відповідальності за правилами, передбаченими ст. 40 КК України.

- діяння, пов'язані з ризиком (ст. 42 КК України);

Згідно з ч. 1 ст. 42 КК України, не є злочином діяння (дія чи бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визнається виправданим тоді, коли мету, що була поставлена, не можна було досягти за певних обставин дією (бездіяльністю), не поєднаною із ризиком, і особа, що допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Закон про кримінальну відповідальність визнає ризик виправданим за тата умов:

- ризик здійснюється для досягнення суспільно корисної мети (рятування життя людей, попередження стихійного лиха тощо);

- поставлена мета не може бути досягнута не пов'язаними з ризиком діями (як і при крайній необхідності);

- особа, що пішла на ризик, повинна вжити всіх необхідних заходів для попередження можливої шкоди інтересам, які охороняються законом.

При дотриманні всіх умов виправданого ризику особа не буде нести відповідальність у разі заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам незалежно від того, досягнута чи ні суспільно корисна мета, пов'язана з ризиком.

- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.