Розвиток державно-правових концепційу Стародавньому Римі

Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму. Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Особливо системними і ґрунтовними було вчення видатного римського філософа Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) та римських юристів.
У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.
Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу, основою якого є угода між народом і “могутніми людьми”.
Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.
Розмірковуючи про природу, походження законів мислитель писав, що вони не є витвором людини, це дещо вічне, яке править світом завдяки мудрості своїх настанов і заборон. Істинний і перший закон, здатний наказувати і забороняти, є прямий розум всевишнього, він виник одночасно з Божою думкою і дарований людському роду.
Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.
Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.
Окрім з’ясування проблеми співвідношення природного і позитивного права Цицерон зробив спробу визначити принципи міжнародного права та обгрунтування його місця як частини волевстановленого (позитивного) права різних народів і одночасно як частини природного права міжнародного спілкування.
Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла, Папініана, Коліана та інших.
Зусиллями римських юристів було створено нову науку — юриспруденцію. Спочатку знання права в Стародавньому Римі були привілеєм. Але в 254 р. до н.е. Тіберій Корунканій оголосив, що буде пояснювати право кожному бажаючому. Римський юрист Помпоній зазначав, що Тіберій Корунканій першим почав викладати право публічно. Тіберій Корунканій (лат. Tiberius Coruncanius) – римський юрист, який відомий в історії римського права тим, що перший почав давати публічно поради громадянам відносно їх юридичних спорів, і, таким чином, сприяв, руйнуванню таємниці, за якою були приховані знання про право від усього загалу.
В 533 р. імператор Юстиніан видав спеціальну конституцію про введення п’ятирічного курсу навчання з обов’язковим вивченням його Інституцій, Дигест та Кодексу Юстиніана.
В полі зору римських юристів знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.
Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право.
Справедливість розглядалася римськими юристами як незмінна й повсякденна готовність відплатити кожному за його заслугами. Приписи цього права є такими: достойно жити, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне.
Правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми jus сіvіlе (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.
Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.
Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість), право – це мистецтво доброго і справедливого. Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.
Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".
Таким чином, римські юристи розрізняли категорії “право” і “закон”.
В творчості римських юристів ми знаходимо ідеї щодо необхідності запровадження процедури тлумачення законів та застосування в правозастосовній діяльності принципу аналогії закону у разі прогалин в праві.
В 15-й книзі Дігест Юлініан з цього приводу писав, що не можуть всі окремі випадки бути передбачені законом.
У разі відсутності закону, який передбачає певні обставини, той, хто здійснює юрисдикцію може застосувати до цих обставин подібний закон і відповідно з цим прийняти рішення. При цьому тлумачення закону повинно бути таким, щоб зберігалась воля закону, оскільки не можна приймати рішення на підставі частини закону, без розгляду закону в цілому.
Серед джерел права римські юристи виділяли звичаї (правило поведінки, результат мовчазної згоди громадян, якого дотримувались протягом тривалого часу так само як вимог закону), закони (закони царів, курій, інтерпретовані грецькі закони), законні позови (legis actiones – записані позови (правила), за допомогою яких люди вирішували спір в судах), плебісцити (правила, встановлені плебсом в результаті його розбрату з патріціями), а також незаписане право – тлумачення мудреців загальнообов’язкових правил поведінки.
Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов’язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.
У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).
Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з’ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей