Методика розрахунку виробничої потужності

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств.

1. Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою пробільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі ви роби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва. За розрахунків потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов'язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

2. Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування. До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції.

Наприклад, для підприємств чорної металургії провідними виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки — механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промисловості — печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії — прядильне і ткацьке виробництво.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

3. У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:

а) усе чинне і не чинне внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів;

б) устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду;

в) понаднормативне резервне устаткування;

г) понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.

4. Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не перевершеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20-25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

5. Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування.

Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

6. У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (переробки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул:

Ni = ai Tp m (10.5)

Ni = Tp m|ti (10.6)

Ni — потужність i-го виробничого підрозділу підприємства;

аi — продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру i-ої продукції за годину;

Тp — річний фонд часу роботи устаткування;

m— середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

ti — трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в годинах).

7. Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями). Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання по слуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв'язаними виробничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розрахунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти виробничих ланок.

8. Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність №вих). Для цього використовується формула:

Nвих = Nвх + Nотз + Nр ± Nна – (10.7),

де Nвх — вхідна потужність підприємства;

Nотз — збільшення потужності протягом розрахункового періоду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

Nр — нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

Nна — збільшення (+) або зменшення (-) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

Nв — зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

9. Визначення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхідної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обґрунтування розмірів експериментально-дослідних виробництв. Зазвичай величина резервних потужностей для покриття пікових навантажень не перевищує 10—15%, а для підготовки та освоєння виробництва нових виробів — 3—5% загальної потужності. При цьому треба враховувати, що резерв виробничої потужності передбачається, головне, для підприємств, що вже досягай рівня використання поточної потужності не нижче за 95% і випускають понад 25% нової продукції. Використання виробничої потужності.

У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

– коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності);

– коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки, і передовсім у промисловості, становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються. Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства.

Варто лише наголосити, що для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

Планування потреби у персоналі.

Планування персоналу як система комплексних рішень дозволяє: забезпечити організацію необхідним персоналом;

підібрати людей, здатних вирішувати поставлені цілі, формувати нові підходи до їх рішення;

забезпечити необхідний рівень кваліфікації робітників;

забезпечити активну участь робітників в діяльності організації.

Існує декілька етапів в процесі планування потреби в персоналі:

визначення типів потреби в персоналі;

визначення цілі планування;

визначення виду планування потреби в персоналі;

визначення методу планування потреби в персоналі.

Типи потреб в персоналі:

1. Нормативна — загальна кількість робочих місць (з вказівкою ступеня і міри їх завантаження — на повний робочий день, на неповний робочий день, по мірі необхідності) в умовах роботи організації на повну потужність.

2. Чиста (на період). — кількість заповнюваних місць, необхідних при планованому завантаженні на протязі періоду (місяця, кварталу, року).

3. Валова (на період) — кількість робітників (штатних і нештатних), необхідних організації для забезпечення її роботи на протязі періоду при запланованому навантаженні.

Цілі планування:

1. Забезпечення виробничого (в широкому смислі) процесу організації персоналом з врахуванням необхідної чисельності і якості.

2. Ефективна організація роботи з персоналом як в короткостроковому (комплектування персоналу), так і в довгостроковому (розвиток персоналу) аспектах.

Види планування потреби в персоналі

Проектне: Визначення нормативної потреби в персоналі (при створенні підприємства) чи її зміни при здійсненні організаційних змін (скорочення, розширення, повне чи часткове перепрофілювання, впровадження нової техніки).

Поточне:

* визначення чистої потреби в персоналі на період (місяць, квартал, рік — не більше) як відхилення від нормативної потреби за рахунок дії таких факторів, як зміна завантаження підприємства, фактична кваліфікація персоналу;

• визначення валової потреби в персоналі на той же період як відхилення від чистої потреби за рахунок дії таких факторів, як дисципліна, хвороби, плинність тощо.

Перспективне: Визначення валової потреби в найбільш важливих чи "дефіцитних" категоріях персоналу на перспективу (два роки і більше) і можливостей її задоволення за рахунок внутрішніх джерел.

Планування людських ресурсів включає вивчення особливостей роботи як систематичного аналізу роботи всередині організації. Після того, як менеджери цілком вивчать специфіку професій і роботу, яку треба виконувати в цій організації, вони можуть починати процес планування з метою забезпечити майбутні потреби організації у людських ресурсах. Менеджер передусім визначає тенденції використання людських ресурсів у попередніх періодах, майбутні організаційні плани та загальні економічні тенденції. Прогнозування пропозиції праці передбачає два завдання:

1) прогнозування внутрішньої пропозиції;

2) прогнозування зовнішньої пропозиції.

Найпростіший метод полягає у пристосуванні теперішнього рівня укомплектування персоналом до очікуваного розміру шшнності кадрів та посадових переміщень.

Планування потреби в персоналі — начальна ступінь процесу кадрового планування, що базується на даних про заплановані робочі місця, штатний розклад, план заміщення вакантних посад і іншої інформації про персонал і організацію. При визначенні потреби в персоналі в кожному конкретному випадку рекомендується участь керівників відповідних підрозділів. Планування персоналу — процес роботи з кадрами, що включає в себе декілька етапів:

1) підготовчий — інформаційно-довідковий;

2) про ведення відбору чи атестації;

3) проведення системної після атестаційної роботи з кадрами керівників і спеціалістів, що включає навчання, стажування, тренінги, контроль і перевірку виконання, аналіз прийняття управлінських рішень і їх ефективність. Планування використання персоналу — це заходи по створенню умов для

ефективної реалізації психофізіологічних можливостей, розумово-кваліфікаційних здібностей, створення творчої, здорової психофізіологічної атмосфери в організації. Слід забезпечити умови праці, які є гідними людини. Особливу увагу при цьому слід приділяти питанням зайнятості молоді, жінок, працівників похилого віку, осіб з обмеженими здібностями.

Планування кадрового резерву — планування персонального просування; їх послідовності і відповідних заходів. Плани кадрового резерву можуть складатися у вигляді схем заміщення посад, які мають різні форми в залежності від особливостей і традиції різних організацій.

Схеми заміщення посад являють собою варіант схеми розвитку організаційної структури організації, орієнтованої на конкретні особистості з різноманітними пріоритетами.

Планування залучення персоналу — цілеспрямовані заходи щодо прийому персоналу з метою задоволення в перспективі потреби організації в кадрах за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. Внутрішні джерела залучення персоналу дозволяють краще використати персонал; перерозподілу завдань і переміщенню, просування по службі працівників. Зовнішні джерела залучення персоналу — це найом нових працівників чи залучення лізингу персоналу.

Планування розходів на персонал — це основа розроблення виробничих і соціальних показників організації. Введення нових технологій пред'являє більш високі вимоги до кваліфікації персоналу, який стає більш дорогим. Зміни законів в сфері трудового права, поява нових тарифів, підвищення цін на товари першої необхідності також збільшує розходи на персонал.

23. Планування продуктивності праці.

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Ппл) за формулою:

,

де Q – обсяг випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях;

Чср.спис. – середньоспискова планова чисельність промислово-виробничого персоналу (ПВП),чол.

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.

Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

1.Розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Ч_вих), тобто умовна чи­сельність, що була б необхідною для забезпечення планового (роз­рахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника; Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді здійснюється за формулою

, чол.

де Чб – чисельність працюючих у базовому періоді, чол.

Ко – темпи росту обсягу виробництва у плановому періоді, %.

2. Визначається зміна (зменшення «-», зростання «+») вихідної чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктив­ності праці, а також сумарна зміна чисельності (Езаг).

Ці факори згруповані так:

2.1.Підвищення технічного рівня виробництва

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Етех.) обчислюється за формулою

., чол.

де t1, t2 – трудомісткість виготовленняодиниці виробу відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Qпл. – плановий обсяг випуску продукції, натур.один.;

Фкор. – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн – коефіцієнт виконання норм;

Кч. – коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

2.2. Структурні зрушення у виробництві

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Естр) обчислюється за формулою

, чол.

де Т1, Т2 – трудомісткість виготовлення продукції вартістю в 1 грн. у базовому та плановому періодах відповідно, н-год.;

Qпл. – плановий обсяг випуску продукції у вартісному виразі, грн.;

Фкор. – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн – коефіцієнт виконання норм;

2.3. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Ероб.) обчислюється за формулою

, чол.

де Дб, Дпл – число робочих днів, відпрацьованих у середньому одним робітником, відповідно, в базовому і плановому періодах;

Чвих – вихідна чисельність ПВП, скоректована з врахуванням структурних зрушень у виробництві, чол.;

Проб – питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

2.4. Зміна обсягу виробництва

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Евир.) обчислюється за формулою

, чол.

де Чб ум.-пост – базова чисельність умовно-постійного персоналу (ПВП мінус основні робітники), чол.;

∆Q – приріст обсягу виробництва, %;

∆Чум.-пост – приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %

За неможливості зробити розрахунки за конкретними формула­ми (особливо це стосується виявлення впливу економічних та соці­альних факторів), економія чисельності та відповідне зростання продуктивності праці визначаються на підставі експертних оцінок, ситуаційного аналізу, зіставлення з аналогами тощо.

7. Визначається планової чисельності працюючих за формулою

, чол.

де Езаг – загальна величина зменшення чисельності ПВП, чол.

5. Розраховується загальний приріст продуктивності праці у роз­рахунковому періоді відносно базового періоду (∆ Впл) за формулою

, %

Розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивності праці (Qпл) здійснюється за формулою

, %

де ∆Ч – приріст чисельності ПВП, %;

Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється на основі врахування норм праці (норм виробітку, норм часу, норм чисельності, норм обслуговування).

Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу (Тшт) і визначається за формулою

, н-год.,

де Топер – оперативний час, н-год.;

Тобсл – час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Твідп – час на відпочинок і особисті потреби, н-год.

, н-год.,

де Тосн – основний час на один виріб, н-год.;

Тдоп – допоміжний час на один виріб, н-год.

, н-год.,

де Ттех.об. – час на технічне обслуговування робочого місця, н-год.;

Торг.об – час на організаційне обслуговування робочого місця, н-год.

Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу (Тшт-к) і визначається за формулою:

, н-год.,

де Тпз – підготовчо-заключний час на партію деталей, н-год.;

п – кількість деталей в партії, шт.

Норма виробітку (Нвир) – це кількість продукції, яка має бути вироблена

за одиницю часу:

, шт,

Змінна норма виробітку (Н вир.зм) обчислюється за формулою

, шт / зм,

де Тзм – тривалість робочої зміни, год.

24. Методика планування фонду оплати праці.

Планування заробітної плати включає планування фонду заробітної плати і середньої заробітної плати.

Фонд заробітної плати — цe загальна сума грошових коштів, спрямована на оплату праці робітників і управлінського персоналу підприємства за певний обсяг виконаної роботи або виробленої продукції, а також на оплату невідпрацьованого часу, який підлягає оплаті відповідно до чинного законодавства.

З метою планування та аналізу ефективності використання фонду заробітної плати його диференціюють за певними ознаками. За змістом та джерелами формування виділяють фонд основної заробітної плати і фонд додаткової заробітної плати.

До фонду основної заробітної плати входять:

— заробітна плата, нарахована за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування та ін.) за відрядними розцінками, тарифними ставками та посадовими окладами працівників незалежно від форм систем оплати праці, прийнятих на підприємстві;

— суми відсоткових або комісійних нарахувань залежно від обсягу доходів (прибутку), отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг) у випадках, коли вони є основною заробітною платою;

— суми авторського гонорару працівникам мистецтва, редакцій газет та журналів та інших підприємств і оплата їхньої праці, що здійснюється за ставками авторської винагороди, нарахованої на підприємстві. До фонду додаткової оплати праці включаються:

— надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством;

— премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за виробничі результати, включаючи премії за економію конкретних матеріальних ресурсів;

— винагороди (відсоткові надбавки) за стаж роботи за спеціальністю на підприємстві, передбачені чинним законодавством;

— оплата праці у вихідні та святкові (робочі) дні, у понаднормовий час за розцінками, установленими законодавчими актами;

— оплата за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;

— оплата щорічних та додаткових відпусток відповідно до законодавства, грошових компенсацій за невикористану відпустку;

— суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати;

— оплата робочого часу працівників, які залучаються до виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час, та інші виплати, передбачені чинним законодавством.

Залежно від одиниці виміру, за якою обчислюється фонд заробітної плати (людино-година, людино-день, людино-місяць тощо), розрізняють годинний, денний, місячний (квартальний, річний) фонд заробітної плати.

Прямий (тарифний) фонд розраховується окремо для робітників-відрядників і робітників-погодинників.

Прямий фонд заробітної плати робітників-відрядників складається з оплати за відрядними розцінками:

де Рij —розцінка при виконанні j-ій операції на i-му виробі;

Овi — обсяг випуску виробів i-го виду;

m — число видів виробів;

n — число нормованих операцій при виготовленні одного виробу i-го виду.

Прямий фонд заробітної плати робітників-погодинників являє собою оплату фактично відпрацьованого часу:

де Сrt — годинна тарифна ставка першого розряду, грн;

КTсeр — середній тарифний коефіцієнт погодинних робіт по одному виробничому підрозділу;

tф— фактичний фонд часу роботи одного погодинника при i-тих умовах праці, н-год/рік;

Чсер — середньооблікова чисельність робітників-погодинників, що працюють в і-тих умовах праці (нормальних, шкідливих, особливо шкідливих), чол.

Годинний фонд охоплює всі види оплат за фактично відпрацьований час і складається із заробітної плати за відрядними розцінками, тарифними ставками, з премій відрядникам і погодинникам, доплат за умови та інтенсивність праці, за роботу в нічний час, не звільненим від основної роботи бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів надбавки за професійну майстерність.

Його розраховують за формулою

де ФОПпр — прямий фонд заробітної плати;

Дг — доплати до годинного фонду.

У денний фонд, окрім годинного фонду заробітної плати, входить доплата підліткам за скорочений робочий день і оплата перерв для годування немовлят.

Розраховується з виразу

де Дд — доплати до денного фонду.

Місячний (річний) фонд — це весь фонд заробітної плати, який складається з денного фонду заробітної плати, оплати чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадських обов'язків, доплати за вислугу років і вихідної допомоги, заробітної плати працівників, відряджених на інші підприємства або на навчання. Для визначення цього фонду можна скористатися формулою

де Дм — доплати до денного фонду.

За часом формування також розрізняють плановий та фактичний фонди заробітної плати.

Плановий фонд заробітної плати на підприємствах являє собою суму грошових засобів, передбачену в кошторисі для розподілу між працівниками підприємства, необхідну для забезпечення виконання виробничого завдання на плановий період.

До планового фонду заробітної плати підприємства входять такі витрати на оплату праці:

— усі форми відрядної та погодинної оплати праці за відрядними розцінками і тарифними ставками, посадовими окладами;

— премії з фонду заробітної плати (крім премій, що виплачуються зі спеціальних фондів, які формуються за рахунок прибутку);

— витрати грошових засобів на оплату часу простою не з вини працівника, якщо працівник попередив власника або орган, який його уповноважив;

— витрати на оплату праці у святкові і передсвяткові дні;

— доплати за роботу в нічний час;

— оплата часу виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством ці обов'язки здійснюються в робочий час;

— оплата часу чергових відпусток та відпусток на навчання та ін. Традиційні методи планування фонду оплати праці:

— за середньообліковою чисельністю працюючих і середньорічною ставкою заробітної плати;

— нормативний метод;

— розрахунковий метод за плановим обсягом виробництва продукції або виконання роботи з використанням норм виробітку (норм часу, норм обслуговування), розцінок із оплати праці і тарифних ставок.

Нормативний метод планування фонду заробітної плати забезпечує розрахунки абсолютної величини цього фонду, виходячи зі стабільних за роками нормативів витрат заробітної плати з розрахунку на одиницю виробленої продукції або виконаної роботи.

Рекомендується приріст фонду оплати праці ув'язувати не тільки з показниками, які характеризують обсяги виробництва, а й з основними якісними показниками, зростанням продуктивності праці, зниженням витрат на одну гривню продукції.

Фонд оплати праці на основі нормативів його приросту обчислюються

де ФОПбаз — фонд оплати праці у базовому періоді;

Но, Нпп, Нв — нормативи приросту фонду оплати праці відповідно за приріст обсягів виробництва, продуктивності праці та зниження витрат на одну гривню продукції;

Опр, ППпр, Впр — відповідно приріст обсягів виробництва, продуктивності праці, зниження витрат на одну гривню продукції.

Величина фонду заробітної плати може визначитися абсолютними темпами зростання продуктивності пращ, часткою приросту продукції внаслідок зростання продуктивності праці, співвідношенням темпів зростання продуктивності праці і заробітної плати. Розрахунки можна робити за такими формулами:

Або

де ФОПпл — річний плановій фонд заробітної плати в плановому періоді, грн;

З — величина заробітної плати (питома заробітна плата) з розрахунку на 1 грн валової продукції у звітному періоді, грн;

ΔП — приріст продуктивності праці в плановому періоді порівняно з рівнем звітного періоду, %;

Зп — приріст заробітної плати в розрахунку на 1,0 % зростання продуктивності праці в плановому періоді;

Опл — обсяг виробництва продукції в плановому періоді, грн;

ΔОпл — приріст обсягу виробництва продукції в плановому періоді, порівняно з рівнем звітного періоду, %;

ФОПф. — річний фактичний фонд заробітної плати у звітному році, грн.

Для ув'язки обсягу виробництва й оплати прані користуються нормативним методом:

де Опл — плановий обсяг виробництва продукції у вартісному виразі;

Н— норматив затрат заробітної плати промислово-виробничого персоналу на одну гривню вартості продукції.

Укрупнено плановий фонд оплати праці розраховують так:

Або

де Іо — темп зростання обсягу виробництва (обсяг виробництва в плановому періоді по відношенню до базового), %;

∑Чі — зміна чисельності працівників під дією основних техніко-економічних чинників, чол.;

З — середня заробітна плата одного працівника у плановому періоді, грн;

Чпл — планова чисельність працівників, чол.

Різного роду виплати й доплати, зумовлені недоліками в організації виробництва і праці, враховуються лише в звітному фактичному фонді заробітної плати.

Вони не входять до планового фонду заробітної плати.

25. Особливості функціонування та склад підрозділів виробничої інфраструктури.

На економіку суб'єкта господарювання суттєво впливають допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси, які утворюють інфраструктуру підприємства.

Під інфраструктурою підприємства розуміють комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому.

Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

Виробнича інфраструктура підприємства - це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні профільної (основної) продукції, але своєю діяльністю створюють необхідні умови для успішного функціонування основних виробничих цехів.

Виробнича інфраструктура включає:

допоміжні та обслуговуючі цехи (дільниці) та господарства;

комунікаційні мережі, магістральні об'єкти;

засоби збору та обробки інформації;

природоохоронні споруди.

Функціонування виробничої інфраструктури суттєво відрізняється від діяльності основних підрозділів підприємства. Його особливості полягають у тому, що результат діяльності інфраструктури являє собою послугу виробничого характеру, її продукція не існує самостійно, поза виробничим процесом. Особливістю елементів виробничої інфраструктури є також їх територіальна незалежність. Так як процес споживання послуг безпосередньо пов'язаний із процесом виробництва, то концентрація об'єктів інфраструктури в одному місці не може компенсувати їх нестачу в іншому.

При сучасній системі організації промисловості, коли відсутні спеціалізовані підприємства технічного обслуговування, підприємства змушені розвивати власний комплекс цехів, господарств та служб для технічного обслуговування основних виробництв.

Тепер на підприємствах функціонують як самостійні структурні підрозділи: інструментальні, енергетичні, ремонтно-механічні та транспортні цехи.

У розвитку виробничої інфраструктури існують певні недоліки:

роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб;

низький рівень їх спеціалізації та концентрації, відставання у технології та організації праці;

низький рівень механізації та автоматизації;

низький рівень продуктивності праці та високий рівень витрат на виробництво продукції, виконання робіт та надання послуг.

Прогрес розвитку техніки і технологій основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої інфраструктури.

У цілому, успішне господарювання в ринкових умовах неможливе без збалансованого розвитку, як основного виробництва, так і виробничої інфраструктури підприємства.

26. Мета, завдання та методи планування витрат.

Підприємство при здійснення своєї виробничо-господарської діяльності витрачає певні види та обсяг ресурсів. В залежності від періодичності цього процесу витрати при плануванні поділяють на разові та поточні.

Разові витрати здійснюються підприємством одноразово, наприклад, при інвестуванні на різні інноваційні заходи, при розширенні виробництва, при модернізації та капітальному ремонті основних фондів, при реконструкції та капітальному будівництві, при освоєнні нових видів діяльності.

Поточні витрати пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції (робіт, послуг) та здійснюються підприємством протягом періоду діяльності.

При плануванні особливо при планування витрат, важливим є їх розподіл на постійні та змінні витрати.

Постійними вважають ті витрати, величина яких не змінюється при збільшенні або зменшенні обсягу виробництва (обсягу товарообороту). Наприклад, амортизаційні витрати, витрати на утримання обладнання, оплата праці управлінського персоналу.

Змінні витрати - це витрати, величина яких залежить від обсягу виробництва продукції (обсягу товарообороту). Наприклад, витрати на матеріали, паливо, витрати на оплату праці виробничого персоналу, транспортні витрати.

Сума постійних та змінних витрат - це валові (загальні) витрати підприємства. У випадку, коли обсяг виробництва дорівнює нульовому значенню, загальні витрати дорівнюють постійним витратам. При розробці плану слід пам'ятати, що змінними витратами можна керувати як на стадії планування, так і в подальшому, в процесі виробництва. Постійні витрати є здебільшого обов'язковими та мають оплачуватися в плановому пе­ріоді незалежно від обсягів діяльності.

Для успішного здійснення планування доцільно розглянути таку категорію, як граничні витрати, які є витратами, пов'язаними з виробництвом кожної додаткової одиниці продукції. Граничні витрати можна визначити як відношення приросту валових витрат до відповідного приросту кількості виготовленої продукції.

Даний показник має важливе значення при плануванні, тому що фактично встановлює ті витрати, величину яких підприємство має змогу контролювати, та які воно понесе при виготовленні останньої одиниці продукції. Це дає змогу підприємству визначати суму витрат, що воно може зекономити при скороченні обсягу виробництва на кожну останню одиницю продукції.

Складовою частиною витрат підприємства є собівартість продукції. Види витрат, що її складають регламентуються нормативним документом, Положенням (Стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

Мета планування витрат (собівартості) - їх оптимізація для забезпечення раціонального використання ресурсів підприємства, необхідних величин прибутку та рентабельності.

Для розробки плану витрат використовують показники всього комплексу тактичних планів підприємства, а саме:

– обсяг виробництва та реалізації продукції, його структуру (виробнича програма або план випуску);

– обсяг товарообороту;

– показники плану матеріально-технічного забезпечення виробництва (потреба в матеріалах, обладнанні, паливі);

– показники плану з праці та персоналу (потреба в чисельності, оплата праці);

– показники плану інвестицій (витрати на інноваційні заходи, обсяг необхідних інвестицій); прогресивні норми і нормативи.

Планування витрат підприємства передбачає розробку наступних документів:

1) розрахунок зниження собівартості продукції за техніко- економічними чинниками;

2) планові калькуляції на окремі види продукції (робіт і послуг);

3) кошториси витрат;

4) зведений план витрат підприємства.

При плануванні собівартості продукції застосовуються наступні методи:

– метод планування витрат за техніко-економічними чинниками;

– кошторисний метод;

– метод калькуляцій;

– нормативний метод.

1. Метод планування витрат за техніко-економічними чинниками. За цим методом собівартість продукції визначається з урахуванням впливу техніко-економічних чинників на витрати підприємства в планованому році порівняно з попереднім. Такими чинниками можуть бути:

- підвищення технічного рівня виробництва;

- поліпшення організації виробництва і праці;

- зміна структури й обсягу виготовленої продукції;

- підвищення ефективності використання ресурсів підприємства;

- використання матеріальних ресурсів з кращими властивостями;

- галузеві та інші чинники.

2. Кошторисний метод передбачає визначення собівартості за допомогою кошторису витрат, який може складатися як на окремі комплексні статті витрат, так і на весь обсяг продукції. Кошторисний метод дозволяє
пов 'язати окремі розділи тактичного плану між собою та узгодити їх з планами окремих підроз­ділів. На основі кошторисів витрат визначається загальна сума витрат на виробництво продукції та її реалізацію.

3. Метод калькуляцій. За його допомогою визначається величина витрат на виробництво одиниці продукції, робіт, послуг. Планові калькуляції використовуються для планування собівартості всього обсягу продукції, розробки планових кошторисів витрат, визначення загальної суми витрат підприємства.

4. Нормативний метод. За даним методом витрати на виробництво та реалізацію продукції (робіт, послуг) розраховується на основі норм і нормативів. Цей метод застосовується на тих виробництвах, де виробничі операції постійно повторюються., інакше норми визначити буде неможливо. Нормативи витрат встановлюються або за фактичними даними минулих років, або на основі технічного аналізу. Останній метод більш ефективний, так як знижує небезпеку перенесення в планові нормативи помилок та прорахунків минулих років.

При плануванні собівартості продукції зазначені методи застосовуються, як правило, у комплексі, доповнюють один одного і роблять процес планування витрат наскрізним.

Процес планування діяльності підприємства відбувається за наступними етапами:

1. Аналіз витрат підприємства за минулий період.

2. Планування зниження витрат за чинниками.

3. Розрахунок планових калькуляцій.

4. Розрахунок планових кошторисів.

5. Розрахунок загального обсягу витрат підприємства.

1.Аналіз витрат підприємства за минулий період.

Головна мета проведення такого аналізу - оцінка фактичної величини витрат в порівняні з плановою за звітний період, виявлення резервів економії витрат та зниження собівартості, визначення заходів для використання цих резервів.

Об'єктами аналізу виступають:

– повна собівартість продукції та окремі елементи витрат;

– витрати на 1 грн. виготовленої продукції;

– собівартість окремих виробів;

– окремі статті витрат.

Аналіз витрат підприємства за звітний період передбачає:

– оцінку величини сукупних витрат за звітний період, визначення темпів її зміни порівняно з плановими показниками та попереднім роком;

– оцінку структури витрат, питомої ваги кожної із статей, а також темп змін цих показників відносно планових даних та попереднього року;

– порівняння фактичної та планової величини собівартості основних видів продукції, темп змін та причини таких змін;

– дослідження величини постійних та змінних витрат, їх структури; оцінка витрат окремих підрозділів;

– визначення частки невиробничих витрат у загальному обсягу витрат підприємства;

– дослідження обґрунтованості вибору методу розподілу загальновиробничих та загальногосподарських витрат.

Планування зниження собівартості продукції.

Зниження витрат виробництва та собівартості продукції є однією з основних умов зростання прибутку підприємства, підвищення рентабельності та ефективності його роботи та просто необхідністю в умовах ринкової економіки.

Для виявлення резервів зниження собівартості продукції необхідно визначити фактори, що обумовлюють це зниження. Під факторами зниження досліджуваного показника розуміють всю сукупність рушійних сил та причин, які визначають її рівень та динаміку. У господарській практиці розрізняють такі чинники зниження собівартості продукції: технічний прогрес.

Впровадження нової техніки, комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів, удосконалення технології, упровадження прогресивних видів матеріалів дозволяє значно знизити собівартість продукції, а разом з тим і поліпшити показники діяльності підприємства; поліпшення організації виробництва та праці, тобто вдосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього, впровадження наукової організації праці, поліпшення використання основних виробничих фондів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення, скорочення транспортно-складських витрат тощо; зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат, та зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції; удосконалення конструкції виробів. Резерви зниження собівартості продукції на підприємствах виявляються при економічному аналізі. Виявлені резерви реалізуються шляхом проведення конкретних заходів при проектуванні, підготовці виробництва і самому процесі виробництва.

Підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат внаслідок дії таких двох факторів:

1) зниження норм витрат матеріалів. У цьому разі економія обчислюється за формулою:

Е_м = (Н_мо – Н_м1⁾ * Ц_м *О₁, (1.1.)

де Е_м – економія за рахунок зниження норм витрат матеріалів, грн.;

Ц_м – ціна ресурсу, грн;

О₁ – обсяг випуску продукції;

Н _мо і Н_м1 - норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу відповідно, нат. од.;

2) зростання продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості продукції:

Е_пр = ((Т_о*С_го – Т₁ * С_го) * (1 + ) * (1 + )) * О₁ (1.2.)

де Е_пр – економія витрат за рахунок зниження трудомісткості продукції, грн.

Т_о та Т₁ – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу відповідно, норм-годин;

С_го та С_г1 – середньогодинна ставка робітників до і після здійснення заходу відповідно, грн./год;

%ДЗП – середній відсоток додаткової заробітної плати

%ВСП – встановлений законодавством відсоток відрахувань на соціальні заходи, %.

Вдосконалення організації виробництва і праці на підприємстві зумовлює економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування, яка визначається так:

Е_сп = (С – ())* (1.3.)

де Е_сп – економія витрат внаслідок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування, грн;

С - собівартість одиниці виробів, виробництво яких планується розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн,/од.

- оптова ціна виробу, виготовленому на спеціалізованому підприємстві, грн.

В_{т.з.в .} – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн./од.;

О^сп – кількість виробів, отриманих по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, нат, один. Зміна структури й обсягу продукції зумовлює відносне зниження умовно-постійних витрат підприємства, яке можна обчислити так:

Е_уп = (1.4)

де Е_уп – економія витрат у результаті зниження умовно-постійних витрат підприємства, грн.;

∆О% – приріст обсягу виробництва продукції в плановому році,

%С_уп – сума умовно-постійних витрат у базовому році, грн. Загальний вплив зазначених факторів на собівартість продукції визначається так:

Е_заг = Е_м + Е_сп + Е_уп (1.5)

Зниження собівартості продукції за наведеними вище факторами обчислюють у такій послідовності.

1. Визначають витрати на 1 грн. товарної продукції у базовому році

(1.6)

де - собівартість товарної продукції у базовому році, грн.;

– обсяг товарної продукції у базовому році, грн.

2. Обчислюють собівартість товарної продукції у плановому році на рівні витрат базового року:

(1.7.)

- обсяг товарної продукції і плановому році, грн

3. Визначають економію витрат спричинену техніко-економічними факторами, методом прямого розрахунку.

4. Обчислюють планову собівартість продукції:

± Е_заг (1.8)

5. Визначають рівень витрат на 1 гри товарної продукції в плановому році:

(1.9.)

6. Обчислюють відсоток зниження витрат на 1 грн товарної продукції в плановому році порівняно з базовим:

∆ = (1.10)

Визначити зниження собівартості продукції за факторами можна не тільки методом прямого розрахунку, а й індексним методом.

Зменшення собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів та цін на них обчислюється так:

∆С_пл = (1 – I_нм * I_ц)* ά_мв, (1.11.)

де I_нм та I_ц – індекси зміни норм витрат матеріалів на один виріб та зміни ціни ресурсу матеріалу відповідно;

ά_мв частка матеріальних витрат у собівартості, %

Зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці:

∆С_пр = ά_зп (1.12)

де I_зп та I_пр - індекси зростання середньої заробітної плати та продуктивності праці відповідно, %

ά_зп – частка заробітної плати і собівартості продукції, %.

Зниження собівартості продукції (%) за рахунок зміни умовно-постійних витрат:

∆С_уп = ά_уп (1.13)

де I_уп та I_О – Індекси зростання умовно-постійних витрат та обсягу виробництва відповідно;

ά_уп - частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %

Отже, економічний ефект від зниження собівартості промислової продукції в залежності від обраних чинників, що впливають на даний процес, кількісно можна визначити методом прямого розрахунку та індексним методом. За допомогою вище наведених формул.

28. Зміст і завдання фінансового плану.

При функціонуванні підприємства відбувається безперервний кругообіг коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства, в основу якої покладено належне забезпечення фінансування суб’єкта підприємницької діяльності.

Фінансування – це залучення необхідних коштів для покриття потреби підприємства в основному і оборотному капіталі.

Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов’язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов’язання боржників, державні субсидії тощо.

Розрізняють також фінансування за рахунок власних і залучених коштів. До залучених коштів належать ті, які треба повертати, тобто:

банківські кредити;

позики інших підприємств;

кошти від випуску векселів та інших боргових зобов’язань;

кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству;

іноземні інвестиції.

Решта коштів виступає як власний капітал. При цьому кожне підприємство повинне забезпечувати оптимальне співвідношення власного й залученого капіталу.

Однією із форм фінансування є кредит, тобто платне надання підприємству грошових коштів або інших цінностей у борг на певний час. Залучення кредитів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно створює ризик, пов’язаний із необхідністю повернення боргів у майбутньому і сплати відсотків за користування позиченими коштами.

Для об’єктивної оцінки поточних і майбутніх фінансових потреб на підприємстві складається фінансовий план, тобто план формування, розподілу і використання фінансових ресурсів.

Основна мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів і витрат у плановому періоді. При перевищенні доходів над витратами сума перевищення направляється до резервного фонду. Якщо витрати перевищують доходи, визначається сума дефіциту фінансових ресурсів, яку можна одержати за рахунок кредитів, позик, випуску цінних паперів тощо.

Фінансові плани за тривалістю дії поділяються на:

довгострокові ((перспективні) на період 3-5 років із розбивкою по роках);

поточні (на рік із розбивкою по кварталах);

оперативні (на квартал із розбивкою по місяцях)

На даному етапі підприємства самостійно визначають, які розділи і показники фінансового плану їм необхідно розробити та в якій формі його скласти. Однак наказом Фонду державного майна України від 21 лютого 2002 р. № 343 (додаток Ж) затверджено форму річного фінансового плану господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій належать державі та Методичні рекомендації щодо порядку його складання і погодження (затвердження).

Затверджено також Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством (крім казенного) (додаток Є), згідно якого фінансовий план складається з таких розділів:

джерела формування та надходження коштів;

приріст активів підприємства;

повернення залучених коштів;

витрати, пов'язані з внесенням обов'язкових платежів до бюджету та державних цільових фондів;

покриття збитків минулих періодів.

Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної частини.

Фінансовий план служить необхідною умовою для раціональної організації роботи на всіх ділянках фінансово-господарської діяльностІ підприємства.

29. Методика фінансового планування і контролю на підприємстві.

На стадії фінансового планування визначається загальна потреба в коштах для забезпечення загального виробничо-господарської діяльності і можливості одержання таких засобів. В умовах ринку підприємство самостійно визначає напрям і розмір використання прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків.

Фінансове планування - процес розробки системи фінансових і плановихпоказників по забезпеченню підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в майбутньому.

Фінансове планування є необхідним елементом управління економікою. Фінансове планування охоплюють усі аспекти діяльності підприємств і виражає їх у відповідних фінансових показниках, що використовуються в управлінні економікою. Без фінансового планування неможливо досягти рівня управління економікою, що забезпечить підприємству підвищення ефективності, успіх на ринку, розширення матеріальної бази, успішне вирішення соціальних питань і матеріального стимулювання працівників.

Об'єктом фінансового планування є фінансові результати діяльності господарюючого суб'єкта, його майно та капітал, інвестиції, грошові потоки, фінансові ризики, заходи щодо запобігання банкрутства.

Фінансове планування базується на виробничих показниках плану, плану продажу продукції та послуг, плану капітальних вкладень та розвитку соціальної сфери.

До основних завдань фінансового планування належать:

- визначення джерел та обсягів фінансових ресурсів відповідно до потреб підприємства;

- виявлення резервів збільшення фінансових ресурсів;

- раціональний розподіл отримуваних прибутків і накопичень за каналами їх використання;

- фінансовий контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів і коштів;

- посилення ролі фінансового планування в управлінні виробництвом і підвищенні його ефективності.

Основними етапами фінансового планування є:

- аналіз надходження і витрат фінансових ресурсів за їх видами і за попередній звітний період;

- складання проекту фінансового плану на запланований рік;

- розгляд і затвердження фінансових планів;

- виконання фінансових планів.

етоди фінансового планування - це конкретні способи планових розрахунків.

Основними методами фінансового планування є:

- метод коефіцієнтів;

- нормативний метод;

- балансовий метод;

- розрахунково-аналітичний метод;

- метод економіко-математичного моделювання.

Метод коефіцієнтів передбачає зміну планованих фінансових показників на визначену частку (коефіцієнт) виходячи з рівня їх виконання в попередньому звітному періоді.

Нормативний метод полягає в тому, що на основі встановлених норм та техніко-економічних нормативів розраховуються потреби підприємства у фінансових ресурсах та визначення джерел цих ресурсів.

Балансовий метод планування фінансових показників передбачає не тільки балансування підсумкових показників доходів і витрат фінансового плану, а й визначення конкретних джерел покриття для кожної статті витрат.

Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом коригування фінансових показників базового періоду на зміни, які передбачаються в плановому періоді, та визначення впливу різних факторів (інфляції, обсягів виробництва, зміни умов кредитування та ін.) на ці показники.

Метод економіко-математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у майбутньому. Побудова моделей базується на використанні методів екстраполяції, регресивного аналізу, експертних оцінок.

30. Формування планів оновлення продукції, їх склад і завдання.

Нова продукція (новий вид продукції) – виріб, що виготовляється вперше, також модернізований виріб, що отримав нову якісну характеристику.

Саме нові товари дозволяють вчасно змінювати структуру асортименту і підтримувати обсяг продажу на рівні, що забезпечує стабільний фінансовий стан підприємства.

Проблема планування освоєння нового продукту включає не тільки технічну розробку виробу, але і комплекс організаційно-економічних заходів, що направлені на задоволення запитів споживачів і збільшення рентабельності підприємства. В основі планування оновлення продукції лежить концепція життєвого циклу продукції.

Протягом свого життя продукція на ринку переживає декілька етапів. Перший етап – впровадження, коли товар є новинкою і потрібен певний час та значні грошові витрати (особливо на рекламу), щоб довести споживачеві його комерційні переваги. На другому етапі, зазвичай, виникають досить великі витрати виробництва і прибуток при цьому малий чи, навіть, від’ємний. Другий етап – етап росту, коли становлення товару на ринку супроводжується стрімким зростанням попиту на нього. На даному етапі здійснюється модифікація базової моделі продукту, формується плановий діапазон цін. Третій етап – етап зрілості, коли обсяг продажу товару, досягнувши його максимального значення, починає поступово скорочуватися. Подальше просування товару на ринку ускладнюється і набуває надзвичайно жорсткого конкурентного характеру. І, нарешті, четвертий етап – етап старіння, коли попит на товар на ринку неухильно падає. Скорочується обсяг виробництва даного товару, а потім зовсім припиняється випуск цієї продукції

Ймовірність невдачі нової продукції — це фактор, що супроводжує процес освоєння нових виробів на будь-якому підприємстві.

Високий відсоток невдач нової продукції виявляється, як у великих, так і в дрібних компаніях, як у тих, котрі мають великий досвід у своїй галузі, так і малодосвідчених. Серед причин невдач, що спіткають нові продукти, називають наступні:

- недостатній аналіз ринку;

- дефекти самого продукту;

= більш високі, як передбачалося, витрати;

- нечітке визначення термінів;

- конкуренція;

- недостатні зусилля в маркетингових дослідженнях;

- слабкість збутового підрозділу та інші.

Тому при плануванні підприємством розробки нових товарів необхідно з’ясувати, на якому етапі життєвого циклу знаходяться їх аналоги, взаємозамінні товари, що вже представлені на ринку.

При плануванні асортименту звичайно вважають, що розробка нової моделі продукту є заходом, пов'язаним з малим ризиком, особливо якщо вона розробляється на основі вже добре відомого продукту, на готовій виробничій лінії, і зовсім ясно, що дана зміна необхідна та прийнятна для покупців. Ризик буде збільшуватися в прямій залежності від ступеня новизни продукту і від того, наскільки технологія його виробництва та розподілу відрізняється від досвіду підприємства в цій сфері.

Основним фактором успіху нового продукту є наявність на підприємстві ефективної системи планування, що охоплює всі етапи розробки продукту.

За складом і завданнями планових робіт, які виконуються у процесі створення, підготовки виробництва та освоєння нової продукції виділяються такі їх види: науково-дослідні, конструкторські та технологічні, організаційно-планові, роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характеру.

План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану. У розширеному варіанті план оновлення продукції може містити такі розділи:

- якісні та структурні зміни “портфеля” продукції підприємства;

- економічна ефективність виробництва нової (оновленої) продукції;

- норми і нормативи;

- виробництво та реалізація продукції;

- матеріально-технічне забезпечення виробництва нової продукції;

- персонал і оплата праці;

- витрати виробництва нової продукції, прибуток, рентабельність.

В процесі розробки та впровадження продукції у виробництво вирішуються наступні основні завдання:

- забезпечення потреб у новій продукції внутрішніх споживачів та експорт даної продукції;

- створення і виробництво продукції високого технічного рівня та якості, конкурентноспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках;

- скорочення термінів розробки та освоєння виробництва нової продукції;

- забезпечення стабільності та покращення (відповідно до умов ринку) показників якості продукції та ефективної її експлуатації;

- забезпечення та підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства;

- завоювання прихильності споживачів до продукції підприємства та створення її позитивного іміджу.

Вихідними даними для планування технічної підготовки виробництва є: планові завдання розробки й освоєння виробництва нової продукції; планові нормативи для визначення обсягу і трудомісткості робіт кожного етапу технічної підготовки.

Планові нормативи технічної підготовки виробництва поділяються на об’ємні і трудові. За допомогою об’ємних нормативів встановлюється обсяг робіт в натуральному вимірі, а за допомогою трудових – в нормо-годинах. До об’ємних нормативів відносяться: кількість оригінальних деталей, які припадають на виріб відповідної групи складності; кількість технологічних карт на одну деталь за видом обробки; коефіцієнт технологічної оснащеності за видами процесів і оснащення за групами складності.

До трудових нормативів відносять: трудомісткість конструкторських, креслярських, копіювальних та інших робіт із проектування оригінальної деталі, трудомісткість проектування технологічного процесу й оснащення на одну оригінальну деталь тощо.