Поетика модерного роману «Доктора Серафікуса». Взаємообертання у модерному та любовному дискурсі

Використовуючи загальну схему любовного роману, В. Петров (Домонтович) руйнує провідну жанротворчу рису подібних творів – тему кохання. Людське почуття є для письменника досить абстрактним предметом, який не витримує випробовування життям. Воно представлене митцем у двох площинах: як формальний прояв людських взаємин, привід для знайомства героїв і початку діалогу між ними і власне як наслідок цього діалогу, той ідейно-філософський зміст, який автор намагається вивільнити в процесі зображення інтимних стосунків. Причому поступово філософський контекст підкоряє собі формальний бік оповіді, що є цілком природно не для любовного, а для інтелектуального роману. Кохання в романах В. Петрова (Домонтовича) ніколи не відтворюється само по собі, як почуття. Воно одразу несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом.Саме самотність стала центральною проблемою в романі В. Петрова (Домонтовича) “Доктор Серафікус”. Це одразу позначилося на виборі головного героя роману, способі подання матеріалу, центральних проблемних вузлах, мотивах. Провідним мотивом “Доктора Серафікуса” є мотив неодухотвореної природи, недозволеності шукати прояви духу й думку там, де насправді проявляється лише імітація життя, метвенне, механічне уподібнення їй. “Людина технізованої доби” – так називає головного героя роману Ю. Шерех.Квінтесенцією цього визначення стала назва твору – “Доктор Серафікус”, яка увібрала в себе діалектику взаємин природи і цивілізації, окремими проявами якої стали категорії науки, розуму, біологічності й абіологічності людського існування, кохання, шлюбу, народження дітей, дружби, сексу, які визначають ідейно-філософський зміст роману.Увага В. Петрова (Домонтовича) зосереджена на персоні Василя Хрисанфовича Комахи, людини ученої і дуже серйозної. Це його називають “Доктор Серафікус” за відданість своїм науковим пошукам і байдуже ставлення до оточуючих, особливо до жінок, хоча формально сюжетне підґрунтя роману становлять любовні пригоди героя. Проте говорити про сюжетну подієвість у названому творі було б некоректно, адже вона є тут суто умовним поняттям. Сам же роман представляє собою низку життєвих ситуацій, діалогів, роздумів героїв, у процесі відтворення яких письменник намагається донести до читача деякі власні думки. Головною темою роману є спроба активізації людської особистості, спроба знайти золоту середину між розумом й інстинктами, яка дозволила б героєві скоротити дистанцію між собою і оточуючим світом. Одним із потужних стимулів подолання внутрішнього відчуження Василя Комахи від реальної дійсності виступає в романі кохання.Для героя-ученого секс є неприпустимою категорією людського існування, через це Комаха багато роздумує над вирішенням проблеми трансформації шлюбних відносин як формального приводу для інтимних стосунків у цивілізаційному світі таким чином, аби уникнути фізичного контакту із жінками. При цьому в нього дивним чином зберігається інший природний інстинкт – бажання мати дітей, продовження роду, що виявилося у дивних стосунках із Ірцею. Відносини з жінками Василь Комаха не припускає, що й підтвердилося на прикладі “взаємин, яких не було” із сусідкою Таїсією Павлівною. Результатом випробування Василя Комахи любов’ю став сумнів у реальності його існування, який висловили як Ірця, так і Таїсія Павлівна. Маленька дівчинка, дізнавшись, що Комаха не може бути “комашиним татом” за дивною аналогією імені і за дитячим сприйняттям, ставить під сумнів людськість героя і називає його Пупсом. Манекеном у капелюсі, дерев’яною маріонеткою зрештою називає Василя Хрисанфовича Таїсія. Метафора ляльки, несправжньої людини або псевдолюдини поступово набуває потужнішого звучання, поглинаючи смисловий простір головного чоловічого персонажа.Нелюдськість, несправжність Василя Комахи підтверджує в романі його вигляд: масивний, важкий, м’ясоподібний, який чомусь не переконує в реальності його існування. Усе частіше при змалюванні особи Комахи автор використовує поняття гомункулюса, штучної людини, серафічного гнома. Це дало привід для реалізації гомосексуального мотиву як прояву внутрішньої чистоти героя, його вищого, ученого призначення, одного із способів відтворення особливого духовного стану. Дивна “дружба” з Володимиром Корвиним, художником і людиною богемною, в очах оточуючих сприймається як варіація інтимних взаємин між чоловіками. Самі ж герої сприймають відносини як такий собі “духовний шлюб”, “місячне кохання”, де єдність двох базується на спільних духовних інтересах. Надання цим відносинам сексуального забарвлення (взаємини Корвина з Тетяною Беренс) одразу викликає спротив з боку Комахи і спричиняє розрив між чоловіками.

Творчий доробок В.Домонтовича 1920-1930-х рр. («ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ», «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша», «Напередодні (Гракх Бабеф)». Жанр романтизованої біографії, повісті-есе, інтелектуального роману.

Оточуюча дійсність проступає на сторінках прози В. Петрова (Домонтовича) не тільки через художньо осмислені образи, а й безпосередньо, у вигляді алюзій і цитацій. Вони не лише розкривають бачення письменника певних культурних аспектів життя сучасного суспільства, а й створюють той жанровий зміст, який дозволяє включити творчість митця до світового інтелектуального дискурсу.Результатом цієї взаємодії стала поява в романі “Дівчина з ведмедиком” Стефана Хоминського, який, з одного боку, являє собою художній образ, що увиразнює характер Зини Тихменєвої, з другого – створений на ґрунті мистецької алюзії на особу відомого поета Веліміра Хлєбнікова. Ця алюзія концентрує довкола себе конотації, пов’язані з лівими, авангардними течіями в російській і українській літературі, в той же час характер подання цієї алюзії свідчить про іронічне ставлення автора до цих угруповань.Кохання в романах В. Петрова (Домонтовича) ніколи не відтворюється само по собі, як почуття. Воно одразу несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом. Так, у романі “Дівчина з ведмедиком” любовні стосунки Зини й Лесі Тихменєвих з учителем Іполітом Варецьким є ілюстрацією авторського бачення жіночої емансипації. Проблемну суть феміністичного питання письменник довіряє озвучити Зині Тихменєвій: традиційне сприйняття кохання, шлюбу, інтимних взаємин неможливе за сучасних обставин. Намагання дівчини донести власні думки до родини і коханого, нерозуміння з боку останніх визначає сутність романного конфлікту, побудованого письменником за принципом антагоністичного протистояння.В. Петров (Домонтович) зіштовхує два паралельні світи: застигле минуле–сьогодні–завтра родини Тихменєвих і активне сьогодні Зини, яка намагається влитися в потік тих змін, які відбуваються навколо. Не знаходячи підтримки серед членів родини, дівчина звертається до Іполіта Варецького, людини мислячої, ученого, apriori відкритого новим ідейним віянням. Ця відкритість новому знанню, притаманна науковцю, сприймається Зиною як підґрунтя для встановлення діалогу і взаєморозуміння.Характерною рисою індивідуального стилю митця є перевірка висловлених думок на практиці. При цьому він визначає такі умови для реалізації, які засвідчили б їх внутрішню неспроможність. Письменник широко використовує іронію, яка виявляється вже у виборі головного персонажа відтворюваних подій –шістнадцятирічної домашньої дівчини із забезпеченої родини радянського урядовця. Іронічне ставлення В. Петрова (Домонтовича) до героїні підсилюється й мотивом гри. Значущість ігрового мотиву для розуміння ідейно-філософського змісту роману підтверджується назвою твору – “Дівчина з ведмедиком”, яка сама по собі, безвідносно до тексту, викликає стійкі конотації дитячої забави. У самому ж тексті образ ведмедика стає символом-алегорією Іполіта Варецького. Видима легкість сприйняття оповіді порушується безліччю смислів і конотацій, які проступають крізь кожне висловлювання письменника. Автор ніколи не виголошує однозначних думок і ніколи не дає прямої відповіді. Аби уникнути необхідності пояснювати власні думки з приводу будь-якої проблеми і водночас якнайповніше представити її в усіх ракурсах, В. Петров (Домонтович) широко застосовує прийоми метафоризації, символізації оповіді, залучає до свого тексту тексти інших авторів, щоб, спираючись на усталений культурно-мистецький контекст, зрештою, підвести читача до розуміння власного твору.

Трагічний по суті фінал романної долі Іполіта Варецького обумовлюється автором за допомогою вставних епізодів й другорядних персонажів-супутників.