Тема 2. Регулювання фінансового ринку

Історія сучасного фінансового ринку України почалася від дня прийняття у 1991 р. Закону України «Про цінні папери та фондову біржу». За цей період вітчизняна система регулю­вання фінансового ринку пройшла три етапи, протягом яких удосконалюється законодавча база регулювання, визнача­ються рівні, форми, принципи, напрями та інші складові ре­гулювання (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Складові регулювання фінансового ринку

Перший етап регулювання (1991-1995 pp.) характеризу­ється тим, що головним регулюючим органом із боку держа­ви було Міністерство фінансів, яке проводило роботу зі ство­рення фінансового ринку, займалося його нормативно-методичним забезпеченням, реєстрацією та обліком випусків цінних паперів підприємств, наданням дозволу на здійснення посередницької діяльності з цінними паперами тощо.

Другий етап (1995-2000 pp.) почався з прийняття Указу Президента України в 1995 році «Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України» та законів, які були прийняті Верховною Радою України після 1995 року, направ­лених на створення депозитарної діяльності та втілення на ві­тчизняному ринку міжнародних стандартів, спроможних за­безпечити розвиток всіх сегментів фінансового ринку і вийти нашим інвесторам на міжнародні фінансові ринки.

Третій етап (2000 — до наших днів) — характеризується удосконаленням законодавчої бази фінансового ринку, ство­ренням на правовому рівні нового його сегмента — ринку фінансових послуг. Приймається Закон «Про фінансові пос­луги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2001 рік), який дає визначення фінансовим активам, фінансовій та кредитній установі, надається перелік послуг, які відносять до фінансових. У 2002 році з метою подальшого вдоскона­лення державного регулювання фінансового ринку, визна­чення ефективного механізму реалізації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі ДКЦПФР) своїх повноважень Президентом України було видано Указ «Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності ДКЦПФР».

Подальший розвиток фінансових установ закріплено при­йняттям у 2003 році Положення про державну комісію з ре­гулювання ринків фінансових послуг, в якому визначені основні завдання Комісії щодо діяльності на фінан­совому ринку фінансових інститутів: ведення Державного ре­єстру фінансових установ, реєстру саморегулівних організацій, аудиторів, кредитних спілок, страхових компаній, затверджен­ня ліцензійних умов їх діяльності, проведення аналізу стану та тенденцій розвитку ринків фінансових послуг тощо. Згідно із законами України Комісія має право здійснювати державне регулювання і нагляд за діяльністю страхових компаній і стра­хових брокерів, установ накопичувального пенсійного забез­печення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових і факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, інших учасників ринків фінансових послуг.

У 2006 році прийнято закон «Про цінні папери та фондо­вий ринок», який регулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів, дає визначення таким ка­тегоріям, як лістинг і делістинг, емісія, випуск цінних папе­рів, котирування, фінансові інструменти тощо, надає класи­фікацію цінним паперам, характеризує професійну діяльність на фондовому ринку, визначає основні положення його регу­лювання та ін.

Регулювання фінансового ринку — це цілеспрямований вплив на систему взаємовідносин, що складаються на фінансовому ринку, з метою впорядкування цих взаємовідносин і забезпечення захисту інтересів осіб, які беруть у них участь.

Основною метою регулювання фінансового ринку є за­безпечення гармонізації всіх видів інтересів учасників цього ринку: індивідуальних, корпоративних, державних, а також інтересів міждержавних та інтернаціональних об'єднань. Всі інші цілі регулювання можна розглядати як похідні від зазна­ченої основної мети, і вони характерні для всіх рівнів регу­лювання. Серед них виділяють:

– підтримка порядку на ринку, створення нормальних умов для роботи всіх його учасників;

– забезпечення безпеки фінансової системи;

– створення однакових «правил гри» для всіх учасників ринку;

– забезпечення вільного і відкритого процесу ціноутворен­ня на фінансові інструменти на основі попиту і пропозиції;

– створення ефективного ринку, на якому завжди є стиму­ли для підприємницької діяльності і на якому кожний ризик адекватно винагороджується;

– створення нових ринків та підтримка необхідних суспі­льству ринків, ринкових нововведень;

– досягнення суспільних цілей, наприклад, соціальних чи розподільчих;

– захист інтересів індивідуальних інвесторів від зловжи­вань професійних учасників;

– протистояння формуванню монопольних утворень і зло­вживанню монопольним становищем;

– забезпечення прозорості і відкритості фінансового рин­ку, запобігання його саморуйнуванню у періоди кризових явищ тощо.

В економічній літератури розроблені конкретні принципи регулювання фінансового ринку, які стосуються і напрямів, і рівнів, і форм регулювання на кожному із сегментів ринку: цінних паперів, грошового, валютного, кредитного, фінансо­вих послуг та інших.

Принципи регулювання фінансового ринку — це основні правила, за якими відбувається цілеспрямований вплив на си­стему взаємовідносин між: всіма учасниками ринку для підт­римки їх рівноваги.

Основними принципами, на яких ґрунтується система ре­гулювання фінансового ринку, є:

– захист законних прав та інтересів інвесторів з боку дер­жави;

– розкриття емітентами інформації, яка необхідна інвесто­рам для прийняття рішень;

– рівний доступ учасників ринку до інформації;

– відображення співвідношення попиту і пропозиції через ціни на фінансові активи;

– підтримка добросовісної конкуренції між учасниками ринку;

– наявність державного органу регулювання із сталими, чітко окресленими повноваженнями;

– сприяння розвитку інновацій у галузі цінних паперів тощо.

Розрізняють чотири основні напрями регулювання фінан­сово ринку та його сегментів:

1. Регулювання складу інструментів ринку та обсягу їхніх прав.

2. Регулювання складу учасників ринку та окремих видів їх діяльності.

3. Регулювання інформаційних потоків на ринку.

4. Регулювання операцій та форм торгівлі фінансовими активами.

Помилково вважати, що регулювання фінансового ринку здійснюється виключно державою, в системі регулювання розрізняють рівні і форми регулювання (рис. 2.2).

Міжнародне регулювання здійснюється міжнародними організаціями або шляхом укладення міжнародних угод щодо інтеграції окремих національних фінансових ринків, упоряд­кування інтернаціоналізованих сег-

Рис. 2.2. Рівні і форми регулювання фінансового ринку

ментів ринку та проведен­ня угод з інструментами фінансового ринку суб'єктами між­народного права.

Державне регулювання полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагля­ду за ринком та запобіганні зловживанням і порушенням у цій сфері і здійснюється уповноваженими державними органами та охоплює всі напрями регулювання у межах національного фінансового ринку: процедуру випуску та обігу фінансових активів; регулювання таких видів фінансової діяльності, як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, на­дання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність то­що; регулювання діяльності конкретних фінансових інститу­тів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників), іноземних учасни­ків ринку.

Внутрішнє регулювання здійснюється недержавними інститутами-регуляторами (саморегулівними організаціями — СРО) за окремими напрямами та видами професійної діяль­ності на фінансовому ринку.

Крім рівнів, виділяють і форми регулювання фінансового ринку, якими є пряме (правове) і непряме (економічне) регу­лювання.

Пряме (правове) регулювання — це система процесів встановлення норм поведінки для учасників фінансового ри­нку, забезпечення їх застосування, розв'язання суперечок, що виникають у зв'язку з їх застосуванням, а також притягнення до відповідальності учасників, що порушують ці норми. У складі системи правового регулювання розрізняють дві підсистеми:

— нормативне (законодавче) забезпечення, що складаєть­ся з правових актів, правил, вимог та стандартів, які є обо­в'язковими для всіх учасників на фінансовому ринку або для їх окремих груп;

— інституціональне (адміністративне) забезпечення пра­вового регулювання, що складається з компетентних органів, уповноважених видавати нормативні акти, розробляти пра­вила, вимоги та стандарти щодо функціонування фінансового ринку, забезпечувати їх застосування та здійснювати інші ре­гулятивні повноваження.

Непряме (економічне) регулювання — це вплив на функ­ціонування фінансового ринку через систему економічних важелів, застосування яких сприяє формуванню окремих умов зовнішнього середовища цього ринку і позначається на цінах, обсягах попиту та пропозиції окремих сегментів фінансового ринку, а також на ступені конкурентної боротьби між учасниками ринку.

Непряме (економічне) регулювання фінансового ринку ба­зується на використанні повноваженими органами важелів (способів) непрямого економічного впливу (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1

НЕПРЯМЕ (ЕКОНОМІЧНЕ) РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Важелі економічного впливу	Органи, які здійснюють вплив
Випуск в обіг (або вилучення) готівкових грошей	Національний банк України
Випуск регулюючими органами власних цін­них паперів і проведення операцій з підтри­мання їх курсу на вторинному ринку	Державні
Вплив на рівень ставок процента на фінансо­вому ринку	Державні
Надання гарантій щодо виконання зобов'язань за цінними паперами окремих емітентів	державні, органи СРО
Стимулювання розгортання (або згортання) зовнішньополітичних зв'язків між державами, з міжнародними фінансовими організаціями	Державні
Фінансування розвитку інфраструктури фінансового ринку	державні, органи СРО
Інформування і консультування учасників ринку	органи СРО
Організація навчання фахівців	органи СРО
Проведення комплексу заходів щодо популяризації окремих видів діяльності та інструментів фінансового ринку	органи СРО

Державне регулювання фінансового ринку та його складо­вих — це об'єднання в єдину систему певних методів і при­йомів, що дозволяють упорядкувати діяльність усіх його уча­сників і операцій між ними шляхом встановлення державою певних вимог та правил задля підтримки рівноваги взаємних інтересів усіх учасників.

Основна мета державного регулювання — це здійснення державою комплексних заходів щодо:

— створення умов для ефективної мобілізації та розмі­щення на ринку вільних фінансових ресурсів;

— захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;

— контролю за прозорістю та відкритістю ринку;

— дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;

— запобігання монополізації та сприяння розвитку добро­совісної конкуренції на фінансовому ринку.

Серед сфер фінансового ринку, що обов'язково повинні регулюватися державою, слід виділити такі:

– допуск цінних паперів до публічних торгів;

– розкриття інформації емітентами;

– функціонування організаторів торгівлі (фондових бірж та торговельно інформаційних систем);

– регулювання діяльності професійних учасників ринку, насамперед брокерів і дилерів, та їх відносин з клієнтами;

– реклама на ринку цінних паперів;

– заборона маніпулювання цінами.

Таким чином, необхідно визначити, що регулювання фі­нансового ринку є обов'язком уряду.

Важелями непрямого втручання держави у регулювання фінансового ринку є:

1) податкова політика, яка впливає на ділову активність, а отже, на потребу у фінансових ресурсах і знаходить своє нормативне оформлення через податкове право;

2) регулювання грошової маси й обсягів кредитів через вплив на ставку позикового відсотка;

3) зовнішньоекономічна політика, що пов'язана з регу­люванням операцій з іноземними валютами та експортно-імпортних операцій;

4) гарантії держави щодо позик приватного сектора;

5) вихід держави на ринок позикових капіталів, що ство­рює пряму конкуренцію між державою та підприємствами-емітентами.

Формами державного регулювання фінансового ринку є:

– прийняття актів законодавства з питань діяльності його учасників;

– регулювання випуску та обігу фінансових активів, прав і обов'язків учасників ринку;

– реєстрація емісій фінансових активів та інформації про їх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку ре­єстрації випуску та продажу фінансових активів;

– видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;

– створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і осо­бами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

– контроль за достовірністю інформації, що надається кон­тролюючим органам емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

– контроль за дотриманням антимонопольного законодав­ства на ринку тощо.

Важливим елементом державного регулювання фінан­сового ринку є правове регулювання, яке за своїм характе­ром є загальнообов'язковим і ґрунтується на можливості застосування примусу. В усіх країнах, у т.ч. і в Україні, регулювання діяльності фінансового ринку здійснюється трьома гілками влади: зако­нодавчою, виконавчою і судовою. Взагалі елементами дер­жавного регулювання фінансового ринку є: законодавчі та підзаконні акти; органи державного управління, що забезпечують пряме втручання у діяльність ринку; непряме втручання держави у фінансовий ринок.

Законодавчою базою регулювання фінансового ринку в Україні є:

1. Конституція України.

2. Укази президента щодо регулювання фінансового ринку.

3. Нормативио-правові акти Кабінету Міністрів, мініс­терств та інших органів виконавчої влади, що стосуються окремих напрямів регулювання.

4. Конституційний Суд України.

5. Договори та угоди, що укладаються між учасниками ринку у зв'язку з наданням фінансових послуг, пов'язаних з емісією, обігом цінних паперів та іншими послугами.

6. Господарський суд.

7. Закони України, що регулюють фінансовий ринок, при­йняті Верховною Радою України:

— «Про господарські товариства» (1991) — визначає по­няття і види акціонерних товариств, правила їх створення та діяльності; права і обов'язки учасників і засновників.

— «Про приватизаційні папери» (1992) — визначає по­няття і види приватизаційних паперів, порядок їх випуску, розміщення, використання та погашення.

— «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Ук­раїні» (1996) — визначає напрямки державного регулювання ринку цінних паперів в Україні.

— «Про Національну депозитарну систему та особливо­сті електронного обігу цінних паперів в Україні» (1997) — визначає правові основи обігу цінних паперів у депозитарній системі та правила електронного обігу.

— «Про лізинг» (1997) — визначає сутність лізингу, його видів та послуг.

— «Про банки і банківську діяльність» (2000) — визначає види банківської діяльності, встановлює порядок випуску, продажу, зберігання та управління банком цінними паперами.

— «Про інститути спільного інвестування (пайові та ко­рпоративні інвестиційні фонди)» (2001) — визначає види ін­вестиційних компаній, порядок їх реорганізації, створення та види діяльності.

— «Про фінансові послуги та державне регулювання рин­ків фінансових послуг» (2001) — визначає мету, шляхи та ор­гани регулювання ринку фінансових послуг.

— «Про обіг векселів в Україні» (2001) — визначає особ­ливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі пере-казних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями відповідно до Женевської конвенції 1930 року.

— «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (2002) — характери­зує систему фінансового моніторингу.

— «Про цінні папери та фондовий ринок» (2006) — ре­гулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фон­довому ринку з метою забезпечення відкритості та ефектив­ності його функціонування, а також:

— Декрет КМУ «Про довірчі товариства» (1993) — ви­значає поняття довірчого товариства як інституціонального інвестора, особливості їх створення і діяльності.

— Рішення ДКЦПФР «Про затвердження Положення про функціонування фондових бірж» (2006) — визначає основні засади та вимоги до функціонування фондових бірж в Україні та інші законодавчі і нормативні акти, що регулюють діяль­ність усіх сегментів фінансового ринку як цілісної системи.

Внутрішнє регулювання — це підлеглість учасників ри­нку нормативним документам: статуту, правилам здійснення діяльності, стандартам діяльності тощо. Внутрішнє регулю­вання фінансового ринку здійснюється саморегулівними організаціями (СРО) за окремими напрямами та видами професійної дія­льності.

Саморегулівна організація (СРО) — недержавний інститут-регулятор фінансового ринку, що створюється як добровільне неприбуткове об'єднання професійних учасників ри­нку, яке має на меті захист інтересів своїх членів.

Статус СРО на фінансовому ринку в Україні можуть оде­ржати громадські організації, що складаються із фізичних або юридичних осіб, які мають статус професійних учасників фі­нансового ринку, в першу чергу ринку цінних паперів, а та­кож фондові біржі. Професійні учасники ринку об'єднуються в СРО за видами професійної діяльності.

Основні завдання СРО:

— розробка та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фінансовому ринку, які є обо­в'язковими для всіх її членів;

— контроль за діяльністю своїх членів та інших учасників ринку в межах своєї компетенції;

— забезпечення представництва своїх учасників і захист їх професійних інтересів;

— організація професійної підготовки і підвищення ква­ліфікації фахівців-учасників, здійснення їх сертифікації;

— надання дозволів особам, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

— збір, узагальнення та аналіз статистичної інформації сто­совно професійної діяльності учасників фінансового ринку;

— надання інформації учасникам про зміни в законодав­стві щодо цінних паперів, фінансових послуг та інших фінан­сових активів;

— вирішення суперечок, що виникають між учасниками тощо.

В Україні до СРО відносять: фондові біржі, асоціації диле­рів і брокерів, інвестиційні фонди, банківські установи та інші. Відповідно до Положення про Державну комісію з регулюван­ня ринків фінансових послуг України, статус СРО має право отримати одна із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок. Працюючими СРО на фондовому ринку України є: Донецька фондова біржа, Київська МФБ, Придніпровська фондова біржа, Українська фондова біржа, Південноукраїнська торговельно-інформаційна система, Асоціація учасників фондового ринку, Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв, Українська асоціація інвестиційного бізнесу та інші. Найбільшою СРО в Україні є Перша фондова торговельна система (ПФТС).

Найбільш активними суб'єктами фінансового ринку є бан­ки. Виконуючи свої функції та здійснюючи операції, банк за­безпечує функціонування фінансового ринку і його сегментів — грошового, валютного ринку, ринку позикових капіталів. То­му для розвитку фінансового ринку важливим аспектом є бан­ківський нагляд і регулювання банківської діяльності.

Банківський нагляд — це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на дотримання ба­нками у процесі їх діяльності законодавства України і вста­новлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Терміни «регулювання банківської діяльності» і «нагляд за діяльністю банків» часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємопов'язані, взаємодоповнюючі види ді­яльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

– використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

– ухвалення положень, що базується на чинному законо­давстві і які регламентують діяльність банків у вигляді нор­мативних актів, інструкцій, директив;

– застосування превентивних і протекційних заходів, що спрямовані на забезпечення стабільності функціонування бан­ківської системи і проведення центральними банками ефек­тивної монетарної політики.

Регулювання банківської діяльності в першу чергу пов'я­зане зі створенням відповідної правової бази: по-перше, із ро­зробкою та ухваленням законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, Закон «Про Національний банк України», Закон «Про банки і банківську діяльність» тощо); по-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими держа­вою, відповідних нормативів (Положення про порядок видачі банкам ліцензії, Положення про створення резервів банків для запобігання ризикам, Інструкція про порядок регулюван­ня та аналіз діяльності комерційних банків тощо).

Превентивні заходи застосовуються для уникнення мо­жливих негативних наслідків у тій чи іншій економічній си­туації і включають:

– вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

– вимоги щодо ліквідаційної позиції банків;

– вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (на­приклад, встановлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів для одного позичальни­ка, ризик «великих кредитів»);

– обмеження для банків на деякі види діяльності (напри­клад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, що може спричини­ти неплатоспромож­ність, банкрутство банку і включають:

– рефінансування комерційних банків центральним банком;

– створення і функціонування систем гарантування бан­ківських депозитів;

– вимоги щодо формування банками резервів для відш­кодування можливих втрат від проведення активних операцій банків тощо.

Держава в особі центрального банку та відповідних упов­новажених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої пове­дінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки. Без такого нагляду неможливий розвиток надійної та безпечної банківської системи, здатної обслуговувати потреби економі­ки й населення країни та гарантувати водночас безпеку дові­рених їй коштів.

Основними завданнями банківського регулювання та на­гляду є:

– забезпечення стабільності та надійності банківської си­стеми з метою економічного зростання країни;

– захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками та шахрайства;

– створення конкурентного середовища у банківському секторі, яке сприяє зниженню процентних ставок за позичка­ми, збільшенню процентних ставок за депозитами, розширен­ню спектра банківських послуг, запровадженню нових бан­ківських технологій;

– забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяль­ності банківського сектора в цілому і кожного банку зокрема;

– підтримка необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної дія­льності банків та запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

У світовій банківській практиці спостерігається тенден­ція до поступової уніфікації системи банківського регу­лювання та нагляду. Ця тенденція пов'язана з діяльністю Міжнародного комітету з банківського нагляду, який біль­ше відомий як Базельський. У 1975 році керівники Національних банків країн Захід­ної Європи, Канади, США та Японії створили Базельський комітет, який на сучасному етапі є найбільш авторитетною організацією у світі щодо визначення політики в галузі бан­ківського регулювання та нагляду.

Протягом 80-90 років Базельський комітет видає ряд ди­ректив, на підставі яких у 1997 році був створений документ «25 основних принципів банківського нагляду». Реалізація Базельських принци­пів вважається мінімальною передумовою забезпечення ефе­ктивного банківського нагляду.

Із основних принципів Базельського комітету Україна до­тримується таких, що стосуються:

— визначення правової основи банківського нагляду;

— визначення інституту «банк»;

— встановлення повноважень органів нагляду;

— відповідність банківської системи встановленим кри­теріям;

— залучення кредитних інститутів до банківської справи;

— встановлення до всіх банків мінімальних вимог до вла­сного капіталу з урахуванням лізингу;

— розробка розпоряджень, що стосуються банківських кредитів.

Фінансові ринки різних країн функціонують за різними мо­делями, мають свої власні правила роботи і систему органів управління, але організаційна будова системи регулювання в переважній більшості держав ґрунтується на концепції дво­рівневої системи органів регулювання. У світовій практиці розрізняють дві основні моделі регу­лювання фінансового ринку.

Перша модель — регулювання фінансового ринку зосере­джується переважно в державних органах і лише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення обов'язкових правил поведінки передається державою саморегулівним організаціям професійних учасників ринку. Такий підхід застосовується в США, Франції.

Друга модель — максимально можливий обсяг повнова­жень передається саморегулівним організаціям, значне місце в контролі посідають не жорсткі правила, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професійними учасника­ми ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні ко­нтрольні функції, можливості втручання в будь-який момент у процес саморегулювання (Великобританія).

У більшості країн з розвинутими фінансовими ринками (та­ких налічується близько 30) понад 50% мають самостійні ві­домства (Комісія з цінних паперів та бірж — модель США, Бюро з цінних паперів — Японія, Федеральне управління з банківського нагляду — Німеччина, Рада з цінних паперів та інвестицій — Великобританія, Комісія з біржових операцій — Франція, Комісія з цінних паперів та біржі, а також Спостере­жна рада з цінних папеоів — у Кореї), приблизно у 15 % країн за фондовий ринок відповідає Міністерство фінансів.

Даний етап розвитку світового фінансового ринку харак­теризується створенням наднаціональних органів регулювання фінансових ринків світу.

На даному етапі розвитку світового фінансового ринку міжнародними регулюючими організаціями є:

1) Міжнародний валютний фонд (МВФ);

2) Міжнародна організація комісій з цінних паперів (IOSCO);

3) Форум Європейських Комісій з цінних паперів (FESCO);

4) Група 30.

Міжнародний валютний фонд є міжурядовою організа­цією, що призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та для фінансової допомо­ги їм через надання коротко-і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Практичну діяльність Міжнародний ва­лютний фонд розпочав у 1947 р. Він підтримує стабільність у міжнародних валютних відносинах, сприяє економічному зростанню, розвитку міжнародної торгівлі, забезпеченню ви­сокого рівня зайнятості та доходу. Україна стала членом МВФ у 1992 р. з квотою менше як 1 % у загальному капіталі Фонду.

Міжнародна організація комісій з цінних паперів (IOSCO) з штаб-квартирою в Монреалі була створена в 1974 році як Міжамериканська асоціація Комісій з цінних паперів. На по­чатку 90-х років ця організація виконувала функції інформа­ційно-координуючого центру, сьогодні — це впливова та авторитетна міжнародна організація, яка координує діяль­ність світового ринку капіталів та об'єднує комісії з цін­них паперів понад 120 країн світу. Україна є членом ІOSCO з 18 вересня 1996 року.

Форум Європейських Комісій з цінних паперів (FESCO) — міжнародна регулююча організація, яку заснували у грудні 1997 року 17 Європейських наглядових органів з метою пок­ращення захисту інвестора, підвищення цілісності і прозоро­сті ринків капіталу. Головним досягненням у роботі FESCO з координації тісної співпраці між Європейськими наглядо­вими органами є підписання Меморандуму Взаєморозуміння між членами FESCO, який є основою для співробітництва та обміну інформацією з питань ринкового нагляду і включає можливість спільних перевірок, а також зобов'язання посадо­вих осіб забезпечувати інших керівників різного рівня інфор­мацією, яка може бути корисною.

Група 30 — незалежна недержавна некомерційна органі­зація, що була створена у 1978 році експертами 30 фінансо­вих ринків з метою усунення бар'єрів у міжнародній торгівлі цінними паперами. На початку свого створення експерти Гру­пи 30 провели аналіз провідних фінансових ринків країн За­хідної Європи, Північної Америки та Японії з метою з'ясу­вання можливості їх стандартизації. У результаті експертами був зроблений висновок, що рух цінних паперів на цих рин­ках, організований відповідно до національних законів і по­ложень країн, в яких ці нормативні акти приймались. У ре­зультаті закони і положення дуже відрізнялися між собою, особливо клірингова система, укладення договорів та їх ви­конання. Висновки показали, що для збільшення ефективності національних фінансових ринків, особливо для організації торгівлі, створення національних клірингових систем і депо­зитаріїв, необхідні єдині правила, стандарти, процедури.

У березні 1989 р. «Група Тридцяти» вперше опублікувала звіт, в якому оприлюднила дев'ять рекомендацій щодо під­вищення ефективності розрахункових і клірингових систем та зменшення ризиків при операціях з цінними паперами.

Україна вступила в міжнародну організацію «Група 30» у 1996 році, після прийняття Концепції. ДКЦПФР приє­дналася до 6 резолюцій:

1) про співробітництво — дає можливість полегшити дос­туп до інформації з операцій міжнародного спрямування;

2) про взаємодопомогу — визначає необхідність підви­щення безпеки інвестора і захист національних ринків від протизаконних операцій з цінними паперами;

3) про нагляд за елементами системи торгівлі похідною інформацією фінансового ринку — дана резолюція в першу чергу стосується бірж, які повинні відповідати діючим офі­ційним стандартам і політиці регулювання ринку;

4) про міжнародні принципи ведення підприємництва — в документі визначені принципи ведення бізнесу: чесність і справедливість стосовно бізнесу; компетентність; можли­вість ефективно використовувати свої ресурси; інформація про споживачів; конфіденційність і відповідальність;

5) про відмивання грошей — дає можливість виявити су­б'єктів, які займаються відмиванням грошей, і переслідувати їх у судовому порядку;

6) про запобігання шахрайству — дана резолюція допома­гає виявити ознаки шахрайства, розширити процедури, що дозволяють вчасно в міжнародному масштабі «заморозити» активи шахраїв.