Тема 1. Фінансовий ринок: сутність, функції та роль в економіці

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки виробленої продукції та ринки трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються такі, в яких у процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення їх діяльності, а також такі, у яких на­копичуються заощадження, що можуть бути використані для ін­вестицій. Саме на ринку фінансових ресурсів, або фінансовому рин­ку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки в ціло­му, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства.

Фінансовий ринок — це система економічних і правових відносин, пов'язаних з купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів.

Суб'єктами цих відносин виступа­ють держава, а також ті емітенти, інвестори та фінансові посе­редники, які на стабільній, упорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів серед учасників ринку. Осіб, які інвестують кошти, купуючи фінансові активи, нази­вають інвесторами. Тих, хто залучає вільні фінансові ресурси через випуск та продаж інвесторам фінансових активів, нази­вають емітентами.

В Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надане наступне визначення фінансових активів.

Фінансові активи – це кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Фінансові активи в системі національних рахунків класифікуються у семі основних категоріях:

1. Золото і спеціальні права позики.

2. Готівка і депозити.

3. Цінні папери, крім акцій.

4. Позики.

5. Акції та інший акціонерний капітал.

6. Страхові технічні резерви.

7. Інші рахунки до одержання або до оплати.

Кожен фінансовий актив є активом інвестора-власника та зобов'язанням того, хто емітував даний актив. Характерною ознакою фінансових активів є обов'язковість вимог до позичальників, які несуть зобов’язання перед своїми кредиторами.

У цілому фінансовий ринок — це узагальнена назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові активи. Сутність і роль фінансового ринку найбільш повно розкрива­ється в його функціях. Фінансові ринки виконують ряд важливих функцій:

1. Забезпечують взаємодію покупців та продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них.

2. Запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих активів.

3. Сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента угоди, а також суттєво зменшують ви­трати на проведення операцій та інформаційні витрати.

4. Мобілізація заощаджень потенційних інвесторів і трансформація акумульованих коштів у позиковий та інвестиційний капітал.

5. Реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та дове­дення їх до споживачів.

6. Перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів з метою їх ефективного використання.

7. Фінансове обслуговування учасників економічного круго­обігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво.

8. Розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу.

Дані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття банківських рахунків і заснування соціальних фондів (пенсійних, страхових) і надання банківських, комерційних та ін­ших позик; здійснення операцій із цінними паперами підпри­ємств і держави тощо. Функціональне призначення обумовлює структуру фінансового ринку.

Необхідними передумовами для створення фінансового ринку є:

– господарська самостійність підприємств, яка почала формуватися ще наприкінці 80-х років, коли підприємствам надали право самостійно розпоря­джатися своїми доходами і розвивати свою діяльність за принципом «трьох С»: самоокупність, самостійність і самоу­правління. Після 1991 року, коли були прийняті закони України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фон­дову біржу», підприємства стали повноправними суб'єктами фінансового ринку, так як стали самостійно формувати форму своєї власності, — перевага надавалась акціонерній;

– ліквідація державної монополії на використання зао­щаджень населення — уже більше 15 років населення з ме­тою отримання доходу має можливість вкладати свої кошти не тільки в ощадний банк, а і в різні фінансові установи та фінансові інструменти;

– перехід до нової системи організації грошових потоків в економіці — грошові потоки почали розглядатися як фінан­сове вираження підприємницької діяльності суб'єкта госпо­дарювання в умовах ринкової економіки, як основа самофі­нансування, що забезпечує покриття потреби підприємства в капіталі за рахунок внутрішніх джерел;

– рівноправність усіх учасників фінансового ринку — це основний принцип, який забезпечує однакові права для всіх учасників фінансового ринку щодо отримання інформації, створення необхідних умов для реалізації інтересів суб'єктів ринку, забезпечення захисту їх майнових прав;

– формування та вдосконалення дворівневої банківської системи;

– утворення інфраструктури фінансового ринку за раху­нок різних фінансових посередників, що представлені в основному банківськими та небанківськими фінансовими установами, контрактними інститутами, кі­лькість яких з кожним роком збільшується, а також і якість послуг, які вони надають на фінансовому ринку;

– утворення сучасної технічної бази, що обслуговує функціо­нування фінансового ринку — процес інтеграції, який зараз три­ває у світі, пов'язаний із розвитком новітніх технологій, інституціалізацією, лібералізацією фінансових ринків, досягти яких без сучасної технічної бази з новими Інтернет-технологіями неможливо;

– пільговий порядок оподаткування доходів із цінних папе­рів — одна із основних передумов, яка сприяє розвитку ринку цінних паперів; вкладання коштів у даний фінансовий актив не тільки юридичних осіб, але і населення, що сприяє розвитку вторинного (неорганізованого) фінансового ринку та ін.

Але основною передумовою функціонування фінансового рин­ку є розбіжність між потребою у фінансових ресурсах еконо­мічних суб'єктів і джерелами задоволення цієї потреби. Най­частіше вільні грошові кошти існують у вигляді заощаджень у одних власників, а потреби в інвестиціях виникають у інших.

Структура фінансового ринку — це його побудова за пев­ними ознаками: функціональною, інституціональною, сегментарною тощо.

За економічною сутністю фінансовий ринок — це сукуп­ність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінан­сових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних гро­шових коштів, цінних паперів та інших фінансових активів.

В організаційному плані фінансовій ринок — це сукуп­ність ринкових фінансових інститутів, що супроводжуютьпотік коштів від власників фінансових ресурсів до позичаль­ників і виступають як суб'єкти ринку.

При характеристиці функціональної структури фінансово­го ринку всю систему фінансових ринків можна представити ринком капіталу, який поділяють на ринок власних капіта­лів, де об'єктом купівлі-продажу є титули власності — акції, облігації і ринок позикових капіталів, який включає ринок довгострокових позичкових капіталів (боргових зобов'язань, середньо-та довгострокових кредитів) і ринок грошей (міжбанківський, обліковий, валютний).

Якщо розглядати фінансовий ринок з точки зору функціо­нуючих на ньому суб'єктів, то можна представити інституціональну структуру фінансових ринків.

З урахуванням принципових форм укладання угод на фінан­совому ринку, його суб'єктів можна поділити на три групи:

1) продавці і покупці фін. активів;

2) фінансові посередники;

3) суб'єкти, що виконують допоміжні функції.

Продавці і покупці фінансових активів — це прямі учасники фінансового ринку, які безпосередньо беруть участь у проведенні фінансових операцій.

Основними суб'єктами ринку виступають юридичні особи (інститути позафінансової сфери), держава, населення, професій­ні учасники ринку — фінансові інститути й інститути інфраструк­тури, а також іноземні учасники ринку (рис 1.1).

Інститути позафінансової сфери — це юридичні особи, рези­денти держави, які займаються виробництвом товарів та наданням послуг, включаючи фінансові, а також промислові, сільськогоспо­дарські підприємства, корпорації, установи, організації тощо. Вони виступають інвесторами або емітують і розміщують на ринку власні фінансові активи.

Населення виконує роль інвестора, купуючи на ринку цінні папери або позичаючи кошти на кредитному ринку.

До фінансових інститутів відносять комерційні банки, кре­дитні спілки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії тощо.

Фінансові інститути поділяють на дві основні категорії: де­позитні і не депозитні. До депозитних інститутів належать комер­ційні банки, кредитні спілки. Їх основною функцією на ринку є залучення коштів у вигляді депозитів та надання позик.

До недепозитних інститутів належать інвестиційні компанії, пенсійні фонди і страхові компанії. Пенсійні фонди забезпечують працівників доходом після виходу на пенсію у вигляді періодич­них виплат. Кошти залучаються до фонду через надходження пе­ріодичних внесків роботодавців і працівників. До 90% активів пенсійних фондів становлять акції та цінні папери з фіксованим доходом. Страхові компанії є фінансовими посередниками, що здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні певних подій, обумовлених у страховому полісі. Страхові внески використову­ють для придбання акцій, облігацій, заставних та інших паперів. Укладаючи договори страхування, страхові компанії беруть на се­бе ризики власників полісів, а отримуючи страхові внески, отри­мують плату за прийняті на себе ризики. Інвестиційні компанії є інститутами спільного інвестування, які залучають кошти інвесто­рів і вкладають їх у диверсифікований портфель цінних паперів.

Виконуючи на ринку різні функції та формуючи ресурси за рахунок різних джерел, недепозитні інститути вкладають кошти інвесторів у портфель цінних паперів і виступають на ринку інституційними інвесторами.

Крім фінансових інститутів, які забезпечують ефективне роз­міщення капіталів серед галузей економіки, значну роль на фінан­совому ринку відіграють інститути інфраструктури — біржі та позабіржові системи, клірингові центри, інформаційні, рейтин­гові агентства тощо. Вони забезпечують стабільне функціону­вання ринку, купівлю-продаж фінансових активів на постійній та впорядкованій основі, контроль за якістю фінансових активів, що перебувають в обігу на ринку.

Держава виступає на фінансовому ринку позичальником, ре­гулярно розміщуючи на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання, а також виконує специфічну і дуже важливу функцію — регулювання фінансового ринку. Іноді держава висту­пає як інвестор, здійснюючи фінансову підтримку тих чи інших суб'єктів господарювання.

Слід констатувати, що єдиного методу структуризації фінан­сового ринку не існує. Наявність багатьох типів фінансових рин­ків пов'язана з існуванням різних підходів до їх класифікації. Оха­рактеризуємо основні критерії, за якими визначається класифіка­ція фінансового ринку:

1. За умовами передачі фінансових ресурсів у користування: ри­нок позикового і ринок акціонерного капіталу.

На ринку позикового капіталу ресурси передаються на умовах позики на визначений термін та під відсотки за допомогою борго­вих цінних паперів або кредитних інструментів. На ринку акціо­нерного капіталу кошти вкладаються на невизначений термін. При цьому інвестор (акціонер) отримує право на частку прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи підприємства і повністю поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами.

2. За терміновістю реалізації угод, укладених на фінансовому ринку: ринок з терміновою реалізацією умов угод та ринок з реалі­зацією угод у майбутньому періоді.

Ринок з терміновою реалізацією умов угод (ринок „спот» або „кеш») характеризує ринок фінансових інструментів, укладені угоди на якому здійснюються в точно обумовлений короткий пе­ріод часу. Ринок з реалізацією умов угод у майбутньому періоді (ринок „угод на термін» — ф'ючерсний, опціонний і та ін.) — це ринок, предметом обігу на якому є, як правило, фондові, валютні, товарні деривативи (похідні цінні папери).

3. За характером руху фінансових інструментів фінансовий ринок поділяють на первинний і вторинний.

Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому здійснюються початкові розміщення фінансових активів серед інвесторів та початкове вкладання капіталу в різні галузі економіки. Обов'язковими учасниками є емітенти й інвестори. На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше фінансові активи. Основну частку операцій на вторинному ринку становлять опера­ції, пов'язані з перерозподілом сфер впливу на ринку та спекуля­тивні операції.

4. За ступенем організованості фінансовий ринок поділяють на організований (біржовий) і неорганізований (позабіржовий).

Біржовий ринок пов'язують з поняттям біржі як особливим способом організованого ринку, що сприяє збільшенню мобіль­ності капіталу та виявленню реальних ринкових цін активів. На позабіржовому ринку діють торговельно-інформаційні системи, учасники яких — фінансові посередни­ки — мають змогу ознайомитися з попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять.

5. За ознакою глобальності фінансовий ринок поділяється на міжнародний та національний. Останній, у свою чергу, поділяєть­ся на ринки резидентів і нерезидентів. Ринок резидентів є ринком фінансових активів, емітованих резидентами на національному ри­нку. Ринок нерезидентів — ринок, на якому нерезиденти емітують фінансові активи відповідно до законодавства певної країни.

6. За групами фінансових активів фінансовий ринок поділя­ють на грошовий, валютний, страховий ринок, ринок капіталів, ринок цінних паперів, ринок нерухомості.

На грошовому ринку здійснюються короткострокові депозит­но-позикові операції (на термін до одного року) і він обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій, короткостро­кових коштів банків, інших юридичних осіб, населення.

Ринок капіталів (кредитний ринок) — це частина фінансово­го ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позиковий капітал.

Валютний ринок — це система економічних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних опе­рацій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, які вима­гають обміну і використання різних іноземних валют.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) є особливою формою торгівлі фінансовими ресурсами, яка опосередковується випуском га обігом цінних паперів. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція. Фондовий ринок об'єднує частину кредитного ринку (ринок боргових інструментів позики або боргових зобов'язань) і ринок інструментів власності, тобто охоплює опера­ції з випуску і обертання інструментів позики, власності, а також їх гібридів і похідних.

Страховий ринок — це сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар — страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї.

Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку і визначає вкладення капіталу в об'єкти нерухомості з метою отри­мання прибутку або ж з метою придбання нерухомості в особисту власність. Він поділяється на ринок житла, ринок земельних діля­нок для будівництва або сільськогосподарського виробництва, ри­нок природних комплексів для експлуатації, ринок нерухомості для ведення підприємницької діяльності.

В економічній літературі фінансові активи ототожнюють з поняттям фінансові інструменти, що свідчить про необхідність певного обґрунтування цих положень.

Фінансові інструменти (за Ходаківською В.П.) — це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійсню­ються операції на фінансовому ринку. У Законі «Про цінні папери та фондовий ринок» фінансові інструменти — це цінні папери, строкові контракти (ф'ючерси), інструменти грошового обігу, відсоткові строкові контракти (форварди), відсоткові, курсові чи індексні свопи, опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів, у тому числі тих, що передбачають грошову форму оплати (курсові та відсоткові опціони).

Існує дві основні категорії фінансових інструментів, які суттєво відрізняються надійністю щодо отримання доходу — інструменти позики (облігації, векселі, казначейські зобов'язання тощо) та інструменти власності (акції, інвестиційні сертифікати) (рис. 1.2). Обидві групи фінансових інструментів відносять до основних.

ФІНАНСОВІ ІНСТРУМЕНТИ

		Похідні фінансові інструменти
Основні фінансові інструменти
Інструменти власності		Інструменти позики

		Кредитні інструменти		Інструменти боргу — казначейські зобов’язання, ощадні сертифіувти, облігації, векселі тощо
Акції

Рис.1.2. Класифікація фінансових інструментів

Інструменти власності — це безстрокові інструменти, що засвідчують пайову участь інвестора в статутному фонді емітента (акціонерного товариства), тобто характеризують від­носини співвласності між даним інвестором та іншими учас­никами акціонерного товариства; дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів, право на участь в управлінні та право на частку майна товариства при його ліквідації.

Інструментипозики відображають відносини позики між емітентом та інвестором і, як правило, пов'язані з виплатою доходу інвестору за надану емітентові позику, характеризуються визначеним терміном обігу. До інструментів пози­ки належать як кредитні інструменти, так і боргові цінні папери — облігації, векселі, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати тощо. Зобов'язання за інструментами позики виконуються емітентом у першу чергу, а після цього, якщо є можливість, виконуються зобов'язання за інструментами власності.

Залежно від механізму нарахування доходу фінансові ін­струменти поділяють на інструменти з фіксованим і плаваю­чим доходом. До інструментів з фіксованим доходом нале­жать облігації, інші боргові зобов'язання з фіксованими процентними виплатами, а також привілейовані акції, за яки­ми сплачується фіксований дивіденд. До інструментів з пла­ваючим доходом відносять боргові зобов'язання зі змінними процентними виплатами та прості акції, оскільки дивідендні виплати за ними наперед не визначені й залежать від розміру прибутку, отриманого підприємством протягом звітного періоду.

Похідні фінансові інструменти (деривативи) — це така група фінансових інструментів, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів (ф'ючерсні, форвардні, опціонні угоди, свопи та ін.). Ціни на похідні фінансові ін­струменти встановлюються залежно від цін активів, які покладені в їх основу і називаються базовими активами (цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта та ін.). Похідними фінансовими інструментами є варанти, ф’ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи.

Приймаючи рішення щодо інвестування коштів кожен учасник ринку аналізує основні характеристики (властивості) фінансового активу. Якщо ці характеристики задовольняють певним вимогам, інвестор здійснює вкладення коштів, в про­тилежному разі для інвестування коштів вибирається інший фінансовий актив.

Основні характеристики фінансового активу:

1. Термін обігу — відрізок часу до кінцевого платежу або вимоги ліквідації (погашення) фінансового активу. Залежно від терміну обігу фінансові активи поділяють на строкові і безстрокові. Серед строкових виділяють короткострокові активи — з терміном обігу до 1 року, середньострокові — від 1 до 4-5 років та довгострокові — від 4-5 до 10 і більше ро­ків.

2. Ліквідність активу — можливість швидкого перетворення його на готівку без значних втрат.

3. Дохід за активом — визначається грошовими потоками за ним, тобто процентними, дивідендними виплатами, а також сумами, отриманими від погашення чи перепродажу фінансового активу іншим учасникам ринку. Розрізняють два основних види доходу за фінансовим активом: дохід від володіння та дохід від перепродажу активу на вторинному ринку.

4. Дохідність фінансового активу розраховується, як пра­вило, у вигляді річної процентної ставки. Розрізняють номі­нальну та реальну ставки доходу. Номінальна ставка доходу відображає в грошовому вираженні дохід, отриманий з однієї грошової одиниці вкладень, тобто абсолютний дохід, отри­маний від інвестування коштів у фінансовий актив, абсолют­ну плату за використання коштів. Реальна ставка доходу до­рівнює номінальній ставці доходу за вирахуванням темпів інфляції.

5. Ризиковість фінансового активу відображає невизначе­ність, пов'язану з величиною та часом отримання доходу за даним активом у майбутньому. Ризик інвестування в конкре­тний фінансовий актив визначається сумою ризику ліквідно­сті, ризику неплатежу та ризику, пов'язаного з терміном обі­гу цього фінансового активу.

6. Подільність фінансового активу характеризується міні­мальним його обсягом, який можна купити чи продати на ри­нку. Подільність фінансового активу тісно пов'язана з понят­тям номіналу, саме за номінальною вартістю, як правило, погашаються боргові зобов'язання, емітуються акції. Велика подільність приваблива для інвесторів, хоча й не стає вирі­шальним чинником при прийнятті рішення про інвестиції.

7. Конвертованість — це можливість перетворення фінан­сового активу на інший фінансовий актив. Таку властивість мають ті фінансові активи, для яких вона зазначена в умовах випуску. Прикладами конвертованих активів є конвертовані та обмінювані облігації.

8. Механізм оподаткування фінансового активу визначає, у який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу фінансового активу. Механізм оподаткування фінансового активу суттєво впливає на склад та інтенсивність операцій, що проводяться з ним.

9. Поворотність — властивість, що відображає розмір ви­трат обігу або сукупних витрат з інвестування в певний фі­нансовий актив та по перетворенню цього активу на готівку. Активи називають високоповоротними, якщо витрати обігу близькі до нуля, наприклад у випадку депозитів.

10. Комплексність — властивість фінансового активу бути сукупністю кількох простих активів.

11. Близькість до грошей — властивість фінансового акти­ву бути перетвореним на гроші з мінімальними витратами, затримкою в часі та ризиком.

12. Валюта платежу — це валюта, в якій здійснюються виплати за тим чи іншим фінансовим активом. Іноді встанов­люється одна валюта для здійснення процентних виплат і ін­ша валюта для здійснення кінцевого платежу за фінансовим активом. У такому випадку актив називають двовалютним.

Фінансові активи проходять стадії оцінювання. Під ком­плексним оцінюванням фінансового активу розуміють визна­чення його основних характеристик — ліквідності, ризиковості, дохідності тощо. При цьому підлягають оцінюванню ринкова вартість активу та реальна ставка доходу, яку він за­безпечує інвестору, або необхідна ставка доходу, яку фінан­совий актив має забезпечити інвестору відповідно до його ризиковості та ліквідності.