Телефільм як твір мистецтва

Вивчаючи художню сутність телебачення, вважаємо за доцільне проаналізувати телетвір як художню структурну одиницю, оскільки його образний лад є «засобом змістової комунікації». За думкою А.Щербакової, «художній твір функціонує у трьох іпостасях: як суб’єкт, засіб та простір спілкування. [27, с.125]. Ми звертаємося до феномену екранного твору – фільму, кваліфікуючи його як універсальну форму аудіовізуального наративу і як авторське послання. Цілісність фільму виражена драматургією, композицією, образно-стилістичною єдністю. При цьому його розгортання у часі вагається між десятками годин (серіал) до хвилин (кліп). За аналогією з літературою та музикою екранне мистецтво опанувало великі та малі форми. Зокрема, кліп та рекламний ролік можна віднести до екранної мініатюри.

Поняття «телефільм» містить у собі загальну інформацію про спосіб виробництва, про технологію виготовлення продукту. Всі твори цього роду – твори для екрану и мають однакову форму: плівка – целулоїдна чи феромагнітна, цифрова техніка тощо. І це вже є підставою для суто технічної класифікації: фільми, зроблені на кіноплівці, фільми. Зроблені на відеоплівці тощо.

За своєю структурою, за своїм родовим походженням телефільми можуть бути творами кіно, зробленими по законам телебачення, чи творами телебачення, зробленими за технологіями кінематографу, чи творами театру, побудованими за законами кіно і телебачення. Це також є підставою для класифікації. Вона більш ґрунтовне та істотне для розуміння жанрової та стильової своєрідності творів: телефільми, що є фактами телевізійного кіно, несуть у собі багатство кіножанрів, твори кіно телебачення – сліди жанрів та стилю прямого телебачення.

Проте цього також недостатньо. Вивчення технології для розуміння поетики дуже важливе: адже будь-яке мистецтво є виробництвом, і тому поетика – є технологією. Але знання технології ще не дає розуміння поетики, як володіння технологією не робить людину поетом – тому не будь-яке виробництво є мистецтвом, і, звідси, не будь-яка технологія – поетика. Відповідно – не будь-яка теорія – естетика. Мистецтво – це особливе виробництво, поетика – це особлива технологія, естетика – це загальна теорія цього особливого виробництва, яке називається мистецтвом. Де проходить ця межа в спільному виробництві кіно і телебачення – телевізійному кінематографі? За якою ознакою, за яким принципом відбувається подібний поділ у телевізійному кіно?

У даному дослідженні треба розрізняти фактичний стан речей, те, що про це думають та говорять, і те, як це повинно бути. На I Всесоюзному фестивалі телефільмів (Київ, 1996) офіційно були визнані два класи творів – художні та документальні. «На II Всесоюзному фестивалі (Москва, 1967) працювало вже три журі відповідно з трьох групів фільмів – художні, кольорові та документальні. На III фестивалі (Ленінград, 1969) конкурс було організовано за чотирма видами – для художніх фільмів, документальних та науково-популярних, телефільмів для дітей та музичних фільмів, концертних програм» [].

«Документальні фільми названі художніми, якщо знято предмет мистецтва: художник за роботою, танцююча балерина, співачка. Фільми ж, де знято завод, називають документальними», - писав Н.Н.Кладо після I Всесоюзного фестивалю. Відзначимо, що Н.Н.Кладо не проти класифікації документальних та художніх фільмів, але висміює практику нелогічної класифікації. Фільм названо художнім тільки тому, що там співає Тамара Ханум. А знято його ні художньо, ні документально, а просто протокольно – запросили Тамару Ханум у студію, посадили на стілець перед апаратом і зняли, як вона співає» []. З іншого боку, як бачимо звідси, документальні та художні відкрито протиставляються ще одному, який, на думку Н.Н.Кладо, походить від протоколу, тобто точного копіювання того, що відбувається. Отже, документальні фільми і відрізняються від художніх, і складають з ними одну групу.

Як ми вже зазначали, телефільми – це телевізійні твори кіно, чи кінотвори телебачення, тому питання зводиться до того, чи є кіно та телебачення мистецтвом. Першу частину питання можна залишити без уваги. Вважаємо за необхідне відповісти на другу.

Можливість створення творів мистецтва засобами телебачення заперечується, бо воно є документальним, прив’язано до події, факту, строго фотографічное. Дійсно, телебачення є строго «документальним» засобом виробництва зображень, різновидом фотографії. Але це не може заперечувати художнього потенціалу телебачення. «Фотографія. – відзначає М.Каган, - є особливим засобом відтворення видимого світу. Цим засобом, як і будь-яким іншим, наприклад кінозйомкою, словесним описом, графічним, багатобарвним чи об’ємно-пластичним зображення, можна вирішувати художньо-творчі задачі та створювати художні цінності, а можна вирішувати інші задачі, що не мають жодного відношення до мистецтва».

Художній потенціал ТБ заперечується на тій підставі, що телебачення є засобом комунікації на зразок радіо та газет. Але «будь-який, достатньо розвинутий комунікативний засіб містить у собі елементи, свідомо та цілеспрямовано управляючи якими ми можемо отримати і документ, і твір мистецтва» []. Дійсно, і театр, і кіно, ф мова є засобами комунікації.

Не визнають телебачення мистецтвом, бо це – промисловість, індустрія. Але кіно також є індустрією, архітектура межує з промисловістю.

Деякі вважають, що телебачення – розвага, а не серйозне мистецтво. Але «недолік цього зручного формулювання у тому, що воно не відповідає дійсності. По-перше, не існує такої речі, як просто розвага. Навіть в епізодах комедії речей є тематичний підтекст. Якщо телебачення часто є пасивним у відношенні змісту, воно ніколи не позбавлено позиції і значення» [].

Ось, на нашу думку, більш чи менш аргументовані міркування, що заважають їх авторам визнати за телебаченням здатність створювати твори мистецтва.

Інші міркування заперечують не право телебачення бути мистецтвом, а бути самостійним мистецтвом – їх автори вважають телевізійне мистецтво різновидом театру чи кіно. «Однією з традицій, що заважають деяким гуманітаріям прийняти можливість того, що телевізійні програми можуть, принаймні, теоретично, бути творами мистецтва, - пише Патрік Хазард. – є пост романтична відраза рафінованих естетів до всього, що вони звуть фальшивим світом масової культури. Вони визначають особисту гідність та естетичну цінність своєї непричетності до пануючої убогості та всього, що створене на швидку руку засобами індустріалізації. Для них телебачення є зразком внутрішньої порожнечі виробів масового виробництва». Висновок Патріка Хазарда: «Немає жодних нез’ясованих причин, чому люди, що працюють сумісно на телебаченні, не можуть створювати твори мистецтва. Що вони роблять це рідко – інше питання. Бо люди рідко досягають досконалості в будь-якому засобі комунікації. І надання широких прав «неосвідченим» масам в області культури, за загальним визнанням, призвело до збільшення відсотка випуску естетичної продукції середньої та нижче середньої якості. Це справедливо як для літератури, музики, кіно, так і для телебачення» [].

Найрозповсюдженішою є точка зору, що телебачення є технічним різновидом кіно. Як ми вже зазначали, точка зору не безпідставна. Її прихильники міркують наступним чином: оскільки телебачення є мистецтвом, воно збігається з кіно (матеріали, відзняті на плівку та вибудувані за законами кіно), оскільки телебачення відрізняється від кіно (прямий ефір), воно не є мистецтвом. Відзначимо, що цього, якщо ця точка зору вірна, вже достатньо для нашої мети – телефільм як раз і належить до області, де, перехрещуючись різноманітно, збігаються кіно і телебачення, - все ж необхідно додати: ця точка зору обмежена особистими преференціями. Багато визнавали кіно мистецтвом лише через те, що воно було «сфільмованим театром», і деякі і театр визнають, оскільки він є сценічною копією того, що відбувається у реальності. До того ж, не вся область кіно, з якою збігається визнане мистецтвом телебачення, у свою чергу, є мистецтвом.

Деякі вбачають у телебаченні мистецтво показу людини. Але, по-перше, це є суто технічною особливістю телебачення. «Людина та подія» - це формула стосується і передач, що завідомо не є творами мистецтва (міжнародний коментар). По-друге, людина проходить «крупним планом» майже через усі зображальні мистецтва.

Деякі вважають, що «телебачення може бути названо мистецтвом лише у визначеному сенсі цього слова. Як мистецтво факту, а не образу. Мистецтво фабули, а не сюжету» []. Однак при детальному розгляді ця точка зору зводиться до того, що телебачення є документальним за своєю природою. Але документалізм у цій же мірі не робить із телебачення мистецтва, як і не заважає йому бути мистецтвом. Будь-яке мистецтво, як і будь-яке виробництво, може бути і документальним, тобто в той чи іншій мірі слідувати вже існуючим у житті зразкам, та «вигаданим», тобто створювати власні твори тільки за неіснуючими зразками та новими закономірностями. Прикладом «вигаданого» виробництва може слугувати архітектура, а також техніка.

Своєрідну точку зору відстоює Вс.Вільчек. Телебачення, на його думку, «є мистецтвом безпосереднього (спільного з автором) естетичного сприйняття та осмислення безумовної реальності» []. Під цим мається на увазі наступне. «Процес художнього пізнання, пише Вс.Вільчек, - при всій його специфічності аналогічний будь-якому гносеологічному процесу. Його послідовність: об’єкт пізнання (факт, реальність – теза), суб’єкт (авторська тенденція, задум – антитеза) – перша фраза: конфлікт між автором та об’єктом. Друга: висновок, поняття – слово (синтез, розв’язання конфлікту – центральна фаза). І нарешті, модель, в якій об’єкт відтворюється в формі його самого, але вже за «матрицями» висновку, у синтезі з думкою автора, став з «речі у собі» «річчю для нас» [].

Приблизно таку ж думку стверджує і Л.Петров, який наполягає на тому, що «відносно кінематографа та телебачення сьогодні є серйозні підстави для того, щоб стверджувати, що художній твір – це модель (у певному виді – копія) процесу організації структури зв’язку свідомості художника з явищами дійсності. Ця модель слугує для глядача дороговказною ниткою, слідкуючи вдовж якої він, глядач, створює, вибудовує у свідомості другу модель, у тій чи іншій мірі рівну першій».

Сама по собі ця думка, якщо відволіктися від термінологічної строкатості у її оформленні, цікава. Обидва автори, один в філософській, інший в модернізованій теоретико-інформаційній термінології, описують те, що на мові виробничій називається технологією виготовлення речі (твору). Дійсно, будь-який художній твір – не тільки кіно і телебачення – задовольняє цим формулам. Але в однаковому степені їм задовольняє і будь-який інший твір людської творчості.

Відмінність формули Вс.Вільчека у тому, що, по-перше, він розкриває деякі поняття (модель-фаза) і, по-друге, вважає, що для телебачення характерна «модель» саме першої фази. «на відміну від традиційних мистецтв телебачення показує не перетворену реальність, а її перетворення творчістю» [].

Варто зауважити: телебаченню, у силу наочності, одночасності події, його показу та сприйняття властиво показувати сам процес перетворення реальності творчістю. Але й це визначення не представляю повної картини. Адже будь-які твори, навіть такі, які заздалегідь не можна віднести до мистецтва, можуть бути на телебаченні втілені у цій формі. Більш того, будь-який фізичний експеримент, показаний чи не показаний по телебаченню, протікає саме у цій «фазі» - перетворенням творчістю реальності. У цій формі – розповіді про те, як писалася розповідь, - написано багато літературних творів.

Таким чином, і це визначення телебачення як мистецтва виявляється недостатнім. Бо воно, як й інші, відображає форму, спосіб здійснення, а не зміст, не суть того, що здійснюється. За цих визначень залишається не досягнутою мета, призначення роботи, твору. Мета ж твору мистецтва полягає у тому, щоб викликати певний емоційний стан, який прийнято називати естетичним переживанням. Адже всі автори сходяться на тому, що там, де творчий твір лишає глядача, слухача, читача («споживача») байдужим, немає мистецтва. Зрозуміло, що наукові та інші твори викликають у людини живий емоційний відгук, але ще Аристотель зазначив, що творчі твори мають викликати дію (приносити задоволення) не яке доведеться, а таке, що збігається з їх призначенням» [].

К.Маркс. досліжуючи двояку природу товару, цитує у «Капіталі» інше виказане Аристотелем положення, що «кожне благо має двояке використання: перше властиве речи як таке, інше – ні; так, сандаля може слугувати для обування ноги і для обміну; те та інше є суттю способу використання сандалі, бо навіть той, хто обмінює сандалю на щось, чого він потребує, наприклад на грощі чи їжу, користується сандалею як сандалею; але не є природним способом її використання, бо вона існує не для обміну» []. Не важко помітити, що в «нижній» частині шкали мистецтв предметам властиві тільки ці два види вартості. Мінова визначається кількістю суспільно необхідного труда, витраченого на виробництво предметів мистецтва, споживна – в їх здатності задовольняти певну естетичну потребу, тобто приводити людину у певний емоційний стан. Але у «верхній» частині шкали мистецтв, оскільки вони стають ідеологічними (у Аристотеля – наслідувальними), з їх предметами відбувається метаморфоза. Благо, вироблене певним засобом, набуває третє використання – їм користуються і як засобом відображення.

Вся трудність визначення умов, за яких виробництво, в тому числі й кінотелевізійне, стає мистецтвом, пов’язана з тією обставиною, що твори набувають нового використання завдяки їх здатності відображати світ. Іноді те, що відображається (тема), сильніше діє на людину, ніж те, завдяки чого відбувається це відображення (зміст), і це заважає помітити власне призначення твору. Але це не значить, що воно змінилося. Відмінність творів мистецтва від інших видів подібного чи навіть заснованого на одній технології виробництва в тому, що вони призначені задовольняти естетичні потреби людини, які кратко можна охарактеризувати як потреби переживати певні емоційні стани. Зрозуміло, останнє було б невірно тлумачити тільки в сенсі найпростіших емоцій чи навіть пристрастей, потреба випробувати які вабила древніх греків на театральні вистави, римлян – на бої гладіаторів, наших сучасників – на футбольний матч. Діапазон цих станів має обмеження тільки «внизу». І він є соціально детермінованим. «зверху» таких обмежень немає – межі там збігаються з індивідуальним «ступенем чутливості», висота якого від природних завдатків та натренованості здатностей переживання.

Виходячи з цього, можна з визначеністю стверджувати, що засобами кіно і телебачення можуть бути створені та створюються твори, які є творами мистецтва. Є такі твори і серед телевізійних фільмів, причому найрізноманітніші за структурою (телекіно і кінотелебачення), за способом виробництва (ігрові та документальні), за змістом та формою, нарешті, стилем. Аналіз цих особливостей телефільмів, які є творами мистецтва, надає уяву про їх поетику (правила, закони, технології творчості). Осмислення їх поетики і буде теорією телефільму, його естетикою.