Стан наукової розробки проблеми

Сучасне екранне (аудіовізуальне) мистецтво представляє складну систему внутрішніх видів. Воно включає кіно, телебачення, відео і так звані нові медіа, засновані на комп'ютерних технологіях. Екранне мистецтво входить складовою частиною в крупнішу систему техногенних мистецтв, яка складається з фотографії, кіно, радіо, телебачення. Їх безпосереднім передвісником став винахід середньовічним ченцем Іоганом Гутенбергом книгодрукування у XV ст. Проте лише з появою фотографії у 1839 р. процес формування нового виду мистецтва набув масштабного характеру і потужної динаміки. Винахід кінематографа (рухомої фотографії) послідував у 1895 р. А далі ще більш нестримно виникли радіо-, телемовлення, відеоарт і, нарешті, в останній чверті XX ст. дигітальне (цифрове) мистецтво – Digital Art.

Виникнення телебачення стало новим кроком і потужним поштовхом до становлення ери інформаційних технологій та новітньої ери мистецької та видовищної культури. Уже починаючи з винаходу фотографії та ствердження її позицій як особливого, нового за якісними характеристиками мистецтва, започаткувалася низка відкриттів таких мистецьких напрямків, існування яких було б неможливим без технічних і технологічних відкриттів. Телемистецтво представляе собою уже четверте техногенне мистецтво. І виникає уже після формування і ствердження мистецтв – фотомистецтва, кіномистецтва і радіо мистецтва. Закономірно, що телевізійне мистецтво поєднує у собі багато якостей своїх попередників: від фотографії бере технічний, нерукотворний характер зображення, від кіно – динаміку звукозорових образів, від радіо – трансляційність і системність мовлення.

На початку 1990-х рр. ясно з'ясувалося, що кинематограф став стартовим майданчиком для інтенсивного розвитку цілої екранної культури (телебачення, відеоарту, Інтернету), яка змінила повсякденне існування людини і характер її творчої діяльності. Крім того, неможливо ігнорувати естетичні наслідки впливу телевізійних і комп'ютерних технологій на образну фактуру і архітектоніку фільму. Все це, природно, спричинило і трансформацію наукових стратегій, коли традиційний мистецтвознавчий підхід довелося «переорієнтовувати на всю більшу різноманітність параестетичних, позахудожніх продуктів і процесів. Це, в першу чергу, має відношення до тих проявів художнього життя, яке все активніше користується каналами мас медіа, використовуючи аудіовізуальні, мультимедійні технології», як справедливо помічає Я.Іоськевіч [76, с. 48-49], і розвиває свою думку в іншій книзі: «Крутившись довкола нових феноменів художньої культури, прикидаючи до них то соціологічні, то психологічні, то семіотичні, то власне мистецтвознавчі мірки, ми, можливо і виявляємо щось нове в об'єкті» [40, с. 95].

Отже, вихід кінознавства в інтердисциплінарний простір є закономірним, оскільки відображає характер еволюції екранного мистецтва в другій половині XX ст, коли кіно почало вбудовуватися в контекст аудіовізуальних засобів масової, що швидко розвиваються.

Відомо, що готові ефірні телепрограми з’явилися у 1936 році в Англії (Лондон), однак їх масове розповсюдження почалося у післявоєнні роки, та сприймалося як диво. Тоді ж почала формуватися жанрова структура телепрограм. Тільки в 60-ї рр. XX ст. телебачення почало сприйматися як діяльність, близька мистецтву. Саме у цей час, окрім трансляції спектаклів та фільмів, почала формуватися своєрідна естетична властивість телевізійної практики, що сходила до синкретизму всіх родів мистецтва. Взаємозв’язок теледраматургії та візуального ряду, специфічні художні властивості телебачення досліджували у своїх роботах В.Саппак, Р. Ільїн, О Нечай, Р.Копилова, А.Кумор, Н.Лисова, В.Міхалкович, Т. Ельманович, Ю.Богомолов, В.Вільчек, М.Кузнецова, Н.Фрольцова, К.Разлогов, Н.Хренов, О.Вартанов, Л.Золотаревський. До кінця 60-х років ці ж автори доповнили встановлену раніше структуру телевізійних жанрів. Проте, на тому етапі телебачення лише почало формуватися і складно назвати жанрові типології досить повними і точними.

Початком пошуку специфічної «телевізійності» при тлумаченні нових засобів візуалізації можна вважати книгу В.Сапака «Телебачення і ми». Ейфорія шістдесятих років, що стимулювала романтизацію телебачення, була викликана переходом суспільства у нове, постписьменне, телевізійне буття. Нові технології обіцяли нові можливості. Телебачення сприймалося як синтетичне мистецтво, що витісняло «традиційну» фотографію та надто «художнє» кіно, чи надто «абстракте» радіо та «демократичний» театр [].

Молодий вид мистецтва запозичив у своїх передвісників сценічну динаміку та пов’язані з нею діалоги, звернення до аудиторії, постановність, експресивно-виразні засоби екрану, вже засвоєні кінорежисерами. Телебачення на той час вважалося більш всезагальним та глобальним, та у зв’язку з цим більш правильним, більш важливим, більш точним та об’єктивним в інтерпретації життя.

Інший же напрям досліджував інформаційно-комунікативну специфіку телебачення в області соціології, психології та журналістики - як засіб масової комунікації (ЗМК) та засіб масової інформації (ЗМІ): Е.Багіров, В.Єгоров, Г.Кузнецов, А.Юровський.

У вітчизняній теорії з середини 70-х до середини 80-х років розробка телевізійних жанрів залишалася в тіні інших, актуальніших питань. У розглянутих раніше працях приведені системи жанрів, що виникли, осмислених в різний час, оснащених спеціальною термінологією. Необхідно відзначити, що проблема жанрів на телебаченні залучала дослідників завжди, але постійності в її рішенні не було. Колосальні зміни і в структурі мовлення, і в жанрах, можна навіть сказати «вибух», стався в 1990-і роки на території колишнього СРСР.

Поява нових телепередач викликала постійні дискусії. Природно, що виразні засоби кіно і театру справили відчутний вплив на художню сторону формування телебачення. З'явилося збірне поняття «телевізійне видовище», з яким пов'язані найрізноманітніші типи культури, починаючи від суто інформаційних передач й закінчуючи найбільш складними — ігровими. Ці два вектори наукового осмислення ТБ до цих пір залишаються автономними, хоча ученими-мистецтвознавцями пропрацьовані локальні проблеми телекіно (І.Болгарін, А.Вартанов, Р.Копилова, О.Нечай) і телетеатру (Н.Агафонова, Т.Марченко, Е.Сабашникова).

В кінці XX століття телебачення перестали сприймати однобоко, або як мистецтво, або лише як засіб масової комунікації, засіб масової інформації, або як частину аудіовізуальної культури. Наприклад, доктор мистецтвознавства, представник мистецтвознавчої школи Р.Копилова в підсумовуючому дослідженні з масовій комунікації охарактеризувала дане явище «складною, поліфункціональною системой». Згадані вище автори А. Вартанов, С. Вільчек, Р. Ільін, О. Нечай писали про виразні засоби телебачення. При широкому розкиді думок превалюючою є позиція, що телебачення - це аудіовізуальне екранне мистецтво, виходячи з якої можна стверджувати, що в даній роботі робиться спроба прослідити процес художнього формування телевізійного мистецтва.

Становлення, як телевізійній теорії, так і історії паралельно відбувалося в Європі (Англія, Франція, Німеччина), США, Японії. В період 1960-1970-х років побачили світ роботи, присвячені світовому телебаченню. Це книги американських авторів: В. Емері, Т. Гріна, Е.Барноу; англійських фахівців телевізійного мовлення: Дж. Халорана, А. Брштса; канадського соціолога Р.М.Маклюена; французьких дослідників: Же. Казнева, Е. Мелон-Мартінеза. Проте, жодна з вказаних робіт не вивчала художньо-виразні засоби телебачення.

На нашу думку, повне заперечення художнього потенціалу телебачення навряд чи коректно. Воно значно розширило просторово-часовий континуум аудіовізуального твору і в цілому змінило естетичні параметри фільмічної природи. Досвід телебачення у створенні екранних артефактів виявився настільки ваговитим, що зажадав мистецтвознавчого осмислення. Воно було пов'язане з дослідженням як репродуктивної функції ТБ (способів тиражування творів літератури, ІЗО, музики, театру, кіно), так і продуктивної функції (стилістичні прийоми створення серіалів, телеспектаклів, документальних і ігрових телефільмів). Цим проблемам присвячені роботи російських учених Ю.Богомолова, В.Деміна, І.Кацева, Р.Копилової, Т.Марченко, Е.Сабашникової; американських B.Rose і J.Fiske; польських - A.Gwozdz, A.Kumor, S.Kushewski, E.Wilk, J.Zajdel; білоруських - О.Нечай, Н.Лисової, О.Медведевой, Н.Фрольцової.