Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Зовнішня політика України



Засади міжнародної діяльності України почали формуватися відразу після проголошення її незалежності. Основними документами, що визначали курс країни, стали «Декларація про державний суверенітет» (1990 р.), «Основні напрями зовнішньої політики України» (1993 р.), «Конституція» (1996 р.). У них підкреслювалося бажання України бути демократичною та миролюбною країною, сприяти забезпеченню стабільності міждержавного співробітництва, входження до міжнародного суспільства як рівноправного та надійного партнера. Найбільшими проблемами початку 90-х рр. ХХ ст., що вимагали невідкладного вирішення, були делімітація кордону, визнання України іншими країнами світу, поділ Чорноморського флоту, вирішення долі ядерної зброї, підтримка співвітчизників, що проживали за кордоном, налагодження відносин із країнами Західної Європи та колишніми республіками СРСР.

Визнання України світовою спільнотою відбулося доволі швидко. Після проведення 1 грудня 1991 р. референдуму про це відразу оголосили – 2 грудня Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва. За перші роки незалежності Україну визнало понад 170 країн. Практично з усіма ними було встановлено дипломатичні відносини, активно розвивалося двостороннє співробітництво. В Україні було засновано 102 представництва іноземних держав і міжнародних організацій. У свою чергу Україна активно виходила на міжнародну арену через створення ефективної мережі власних дипломатичних і консульських представництв (близько 119 закордонних установ).

Незважаючи на такі успіхи, перші роки незалежності України принесли ряд випробувань. Неврегульованим залишалося питання визначення нової моделі зовнішньої політики. Взявши курс на швидке відокремлення від радянського минулого та пошук нових партнерів серед країн Західної Європи, Україна продовжувала бути залежною від республік колишнього Радянського Союзу. Економічна, військова, фінансова системи республік СРСР будувалися таким чином, що не могли функціонувати окремо одна від одної. Тому швидке дистанціювання України від Російської Федерації принесло економічні проблеми. Розривалися зв’язки між підприємствами, ускладнювалися поставки сировини, робота банків, слабшав курс валют. І хоч ці негаразди вдавалося якось вирішувати, питання військової кооперації заходили в глухий кут.

Після розпаду СРСР Україна отримала у спадок третій за своїм розміром ядерний комплекс у світі. Це перетворювало її на вагомого політичного гравця. Однак економічна та політична нестабільність у державі викликали стурбованість інших країн світу щодо безпечності та надійності зберігання й нерозповсюдження ядерної зброї у світі. Варіантів вирішення цього питання було декілька: відмова від ядерної зброї; створення спільних із Російською Федерацією сил стратегічного призначення із центром керування у Москві. За умов реалізації другого варіанту Україна не могла позбутися залежності від Росії та швидко дистанціювати, проте перебувати у спільних військових організаціях не бажала. Вирішальним чинником стала позиція європейської спільноти. Вона підтримала ідею відмови від ядерного озброєння та вивезення його до Російської Федерації. За таких обставин 24 жовтня 1991 р. приймається рішення про ліквідацію ядерного озброєння та без’ядерний статус України. Як наслідок, 21 грудня 1991 р. під час зустрічі в Алма-Аті була підписана Угода «Про заходи щодо ядерної зброї». 23 травня 1992 р. ця угода була доповнена Лісабонським протоколом. Свій підпис під ним поставили керівники України, Казахстану, Білорусії, Росії, США. Він визначав правонаступництво цих держав щодо виконання угоди СНО-1 та зобов’язував Україну, Білорусь і Казахстан приєднатись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Враховуючи ці домовленості, 18 листопада 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову про ратифікацію Договору СНО та Лісабонського протоколу. Після цього розпочався процес передачі ядерної зброї, засобів її доставки та ліквідації пускових шахт. За поступки Україна отримувала від Російської Федерації ядерне пальне для своїх атомних станцій, а за передачу стратегічних ядерних бомбардувальників списувався газовий борг. У листопаді 1994 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про приєднання України до договору «Про нерозповсюдження ядерної зброї» за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.

Не менш складним виявилося питання розподілу Чорноморського флоту. Домовленість з цього питання була досягнута 19 травня 1997 р. Прем’єр-міністр України П. Лазаренко і Голова Уряду Російської Федерації В. Черномирдін підписали угоди «Про статус і перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», «Про параметри поділу Чорноморського флоту». Згідно з ними, весь флот поділявся порівну. Україна передавала зайву частину кораблів Російській Федерації за компенсацію 529,509 млн. дол., що йшли взаєморозрахунками по державному боргу України перед Російською Федерацією за газ. Сплата за оренду військової інфраструктури на території України щороку становила 97 млн. дол., термін оренди – 20 років.

Перші роки самостійності дали чітку відповідь – Україна не може повноцінно існувати без підтримання дружніх відносин із Російською Федерацією через тісні історичні, культурні, економічні зв’язки. У той самий час західне суспільство було не готове прийняти Україну через існування власних проблем. Враховуючи це, після 1994 р. в Україні приймається курс на модифікацію моделі зовнішньої політики. Базовими принципами стають проголошення виваженості, прагматизму, раціональності, професіоналізму. Україна має стати мостом між Заходом і Сходом. А для того, щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і Співдружності Незалежних Держав. Такий варіант був дуже прийнятним для України, виходячи з її внутрішніх особливостей. Різна зовнішньополітична орієнтація регіонів змушувала задовольняти інтереси усіх сторін задля збереження єдності країни. Протягом 1994-2004 рр. Україна стала членом понад 90 міжнародних організацій.

Найбільш важливими організаціями, з якими Україна співробітничала, були ООН, СНД, Парламентська асамблея чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ, Північноатлантичний союз (НАТО), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Євросоюз (ЄС). Членство в ООН Україна отримала ще після Другої світової війни. За цей час вона зарекомендувала себе як надійний партнер, особливо у миротворчій діяльності (Балканський півострів, Африка).

Співдружність незалежних держав була утворена 8 грудня 1991 р. у Мінську як організація, що мала підтримувати зв’язки між колишніми республіками задля подолання економічних, політичних та інших труднощів. До її складу входили усі республіки колишнього СРСР, окрім країн Прибалтики. З метою налагодження економічних зв’язків 24 вересня 1993 р. між країнами-членами Співдружності підписується договір «Про створення Економічного Союзу». У 1994 р. на правах асоційованого члена до нього приєднується Україна. Цього вимагала глибока інтегрованість економіки України в економіки інших країн-членів СНД. У 90 рр. ХХ ст. на країни СНД припадало 65 % імпорту та 56 % експорту зовнішньоторговельного обороту України. Асоційоване членство давало змогу непотрапляння на гачок входження до наднаціональних структур.

Паралельно активно налагоджувались відносини із Євросоюзом. Україна першою серед пострадянських республік у березні 1994 р. уклала угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, стала повноправним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). 9 липня 1997 р. підписала хартію про особливе партнерство з НАТО. Документ має не лише стратегічне значення, але й ряд економіко-технічних переваг. Протягом багатьох років Україна бере участь у програмі «Партнерство заради миру», проводить спільні військові навчання із країнами НАТО. Це дає можливість перейняти технічні нововведення та домовитись про спільні розробки. Не менш важливими були досягнення в налагодженні відносин із фінансовими світовими установами: Світовим банком, Міжнародним валютним фондом. Такі зміни позитивно відбивалися на економіці країни. Сьогодні європейські країни є одним з найбільших торговельних партнерів, на них припадає близько 20 % імпорту та експорту.

Особливо активно курс на європейську інтеграцію України був проголошений після 2004 р. Керівництвом країни ставиться завдання про швидку інтеграцію до НАТО та ЄС, проте саме керівництво цих структур відмовило Україні через її непідготовленість до вступу.

Велике значення у цьому відводилося налагодженню двосторонніх контактів, особливо із сусідніми країнами. Дуже часто вони ставали головними партнерами України та лобістами її інтересів в рамках тих чи інших міжнародних організацій. Так, найбільш плідними у цьому напрямку є українсько-російські відносини. Сьогодні Україна є головним транзитером та споживачем російського газу. Київ і Москва мають спільні інтереси в космічній, військовій, машинобудівній сферах. Росія активно інвестує в українську економіку. Значного імпульсу в цьому надало підписання у 1997 р. широкомасштабного договору, а 2004 р. – угоди про визнання кордону. Не менш активно складалися відносини України та Польщі. У 1993 р. було створено консультативний комітет президентів двох країн. На початок ХХІ ст. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Для прикладу, з Угорщиною Україна мала лише близько 200 спільних підприємств. Ця робота сприяла запровадженню в Україні нових технологій, розвитку економіки, демонстрації привабливості та надійності України як партнера.





Дата публикования: 2015-10-09; Прочитано: 318 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.007 с)...