Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

Якщо для XIX ст. критерієм оцінювання знань був принцип "знаєш - не знаєш", для XX ст. - "розумієш - не розумієш", то для XXI ст. визначальним буде не тільки вміння засвоювати вже набуті знання, а й уміння використовувати їх на практиці та продукувати нові.

Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема на такі ознаки цієї кризи:

• зростання неосвіченості у світі, яка охоплює 1 млрд. осіб;

• розрив між освітою та культурою;

• відставання освіти від науки;

• збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;

• послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;

• зростаюча диспропозиція між потенціалом людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;

• низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформа­ційних систем;

• постійно зростаючий розрив між: вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін.

Слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання.

Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами:

• крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи;

• одержавленням та бюрократизацією освітянської системи;

• викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи;

• залишковим принципом фінансування освіти і культури;

• відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;

• соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями;

• зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10-15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000 року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (СІЇІА); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для XXI ст." (Японія) та ін.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти із кризи, спеціалісти називають такі:

1. Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсна реалізація прав особистості.

2.Структурне оновлення: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти; формування альтернативного (позабюджетного) сектора та передумов "вільного освітянського середовища"; диверсифікація (вертикальна та горизонтальна) освітніх систем.

3. Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4.Використання провідних, найновітніших технологій навчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, саморефлексію та мотивують подальше і поглиблене кавчання.

5.Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мобільність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчання, що гарантує, з одного боку, його спадкоємність, а з другого - найефективніші комплексні рішення інформаційно-методичного забезпечення.

6.Нарешті, провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ, який забезпечить організаційну єдність одержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських потреб.

Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів:

• катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

• втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією розбійницьких законів ринку епохи "початкового нагромадження капіталу";

• нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

• слабкість альтернативного сектора освіти як в організаційних формах та стабільності, так і (у більшості випадків) в якості набуття державних освітніх стандартів;

• відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

Для формування зрілого суспільства, до якого ми прагнемо, потрібний високий економічний і освітній потенціал. Хоча ми й говоримо про наш освітній потенціал, він нижчий, ніж у високорозвинених країнах. Наприклад, у них середні терміті навчання становлять 18-20 років, а в нас - 14, а можливо і 13 років. А головне, у нас немає системи цінностей, відповідної суспільству зрілого капіталізму.

Отже. вітчизняна соціологія разом із освітянськими спеціалістами покликана шукати і розробляти оптимальні моделі структури освіти в масштабах не лише країни, а й регіонів, міст тощо. Відсутність на місцях науково розроблених освітянських структур призводить до того, що в одних сферах через надмірність високоосвічених працівників відбувається девальвація освіти (наприклад, інженерної) як соціальної якості людини, а в інших, навпаки, через дефіцит спеціалістів спостерігається незадоволеність функціонуванням освітньої системи.

Безпосереднє завдання вітчизняної освіти - не докорінне її реформування, а адаптація до нових соціально-економічних умов.

Розв'язання проблем, що постали у вітчизняній освіті, вимагатиме від соціології ще більших зусиль щодо всебічного аналізу її реального стану, визначених тенденцій і проблем розвитку і участі в забезпеченні інтеграції України з Європейською спільнотою.