Тема 1. Політична економія як фундаментальна суспільна наука

Предмет політичної економії.

Методи політичної економії.

Функції політичної економії.

Етапи становлення і розвитку політичної економії.

Світ, що нас оточує, вивчається багатьма науками. Систему економічних знань, вироблену людством, формують дві відносно самостійні ланки – політична економія і економічна теорія.

У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги. Усе необхідне для їх виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво – процес дії людини на предмет і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб.

Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, виробництво на певному етапі має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили природи, вони вступають між собою у певні економічні зв’язки (відносини), зокрема з приводу кооперації, спеціалізації виробництва тощо. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюються і споживають їх. Відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відносинами. Тому можна зробити найпростіше визначення предмета цієї науки.

Політична економія – наука, яка вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, споживання різноманітних товарів і послуг.

Предмет цієї науки тісно пов'язаний із поняттям «економіка», яка походить від грецького слова «oikonomia» («оікос» - дім, господарство, «номос» - вчення), а тому економічна наука в первісному значенні – це наука про домашнє господарство або про управління ним. Так це вперше визначив давньогрецький філософ Ксенофонт (4 ст. до н.є.).Через десятиліття видатний філософ Арістотель поняттям «економіка» позначав організацію господарства в маєтку рабовласника.

Рабовласницькі і феодальні господарства були, як правило, замкнуті, тобто вироблені продукти споживалися всередині господарства. За умов подолання замкнутості феодальних господарств, формування ринку термін «господарство» охоплює економіку всієї країни. У 1615 р. французький учений А. Монкретьєн запроваджує термін «політична економія» (грец. Politicos – державний, суспільний). Це зумовлено зростаючою роллю держави в процесі нагромадження капіталу і розвитку торгівлі. Наприкінці 19 - на початку 20 ст. з’являється новий термін «економікс», що ототожнюється з економічною теорією, яка досліджує проблеми ефективного використання обмежених ресурсів.

Отже, предметом політичної економії є виробничі відносини в взаємозв’язку з розвитком продуктивних сил.

Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, суспільне виробництво. Політична економія вивчає економічні відносини через призму економічних законів та категорій. Пізнаючи економічні закони дізнаємось, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

Термін «метод» походить від грецького слова, що означає: «шлях до чогось». У філософському значенні метод означає засіб пізнання.

Метод політичної економії – шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Методами вивчення політичної економії є:

1. Загальнонаукові:

- Структурно – функціональний, що передбачає розгляд економічного явища як системи з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів(склад продуктивних сил і місце, роль кожного їх елемента);

- Математичні методи - засновані на поєднання якісного і кількісного аналізу (формули, графіки, розробки моделей оптимізації тощо.)

2. Спеціальні:

- Наукова абстракція – уявне виділення найсуттєвіших сторін явища, ігнорування несуттєвих його ознак;

- Метод єдності аналітичних і синтетичних підходів. Аналіз – предмет дослідження розкладається на частини, окремі сторони, які досліджуються. Синтез –це зворотній процес,тобто досліджується економічне явище у взаємозв’язку його складових частин.

- Поєднання історичного та логічного підходів – логіка і послідовність дослідження економічного явища в основних рисах повинна відображати логіку і послідовність історичного розвитку досліджуваного.

- Метод єдності індукції і дедукції в пізнанні. Індукція – це перехід від конкретного до загального. Дедукція – це перехід від загального до конкретного.

- Соціально – економічний експеримент – впровадження практичних рекомендацій в прикладних розробках в реальність (налагодження нових виробничих зв’язків, програмування розвитку окремої галузі тощо.)

Перед кожною наукою стоїть завдання розкрити сутність тих явищ і процесів, які вона вивчає. Політична економія досліджує дію економічних законів, розробляє рекомендації щодо формування економічної політики, яку повинна проводити держава, маючи за мету підвищення ефективності суспільного виробництва. Роль п/е в розвитку суспільства і економіки, а також людського пізнання відображається через її функції:

- пізнавальна – пояснення економічних явищ через виявлення механізму дії економічних законів, допомагає пояснити, описати певні економічні явища;

- теоретична покликана вивчати, досліджувати умови та характер функціонування сукупного виробництва та його вплив на соціальні процеси

(проникнення в суть економічних фактів, законів, узагальнення їх, формування теорій, моделей, принципів тощо);

- практична – втілення економічних знань в практику, розробка рекомендацій, концепцій, програм, практичної реалізації суспільством (фірмами) вимог економ. законів;

- ідеологічна (виховна) - формує в людей сучасне економічне мислення, яке дає можливість правильно зрозуміти і пояснити економічні процеси;

- методологічна – політекономія виступає методологією дослідження у спеціальних економічних науках

- прогностична – на основі аналізу певних фактів можна спрогнозувати економічні наслідки, поведінку економічних суб’єктів.

Етапи становлення і розвитку політичної економії.

(Антуан де Монкретьєн, Лайонел Роббінс, Ф.Кене, У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, Джон Кейнс)

1. Виникнення і еволюція політичної економії до кінця 19 ст.

2. Основні напрямки сучасної економічної науки.

Політична економія, сформувавшись як наука, постійно знаходилась в процесі розвитку і пройшла ряд етапів, що пов’язано з зміною існуючих економічних систем на нові. Цю науку започаткувала перша у світі школа п/е – меркантилізм. Вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу (15 ст.). Найбільш відомі представники меркантилізму були: Уільям Стаффорд, Томас Мен, Скаруффі, Антуан Монкретьєн. Основною формою багатства вважали золото і срібло. Багатство, на їхню думку, нагромаджувалось за рахунок зовнішньої торгівлі.

Виникнення і розвиток класичної політичної економії відбувались в кількох варіантах, насамперед французькому і англійському. Французький дістав назву фізіократії, а англійський – промислової, або англійської школи.

Основоположником фізіократії був француз Ф.Кене (1694 – 1774) Фізіократи вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві.

В працях представників англійської класичної політекономії (Уільям Петті, Адам Сміт, Давід Рікардо) головним об’єктом дослідження стало саме виробництво.

Класична школа вперше підняла проблему економічних законів, досліджувала їх механізм дії.

Подальший розвиток політекономії відбувався на основі вчення К.Маркса. Основні положення – історичність форм суспільного виробництва, суспільні суперечності, класова боротьба, економічний цикл тощо.

Історична школа виникла в Німеччині у 19 ст. Представники – В.Рошер, М.Вебер та інші. Вони вважали,що економічні явища зумовлені історичною обстановкою, політекономію називали «національною економікою».

Маржиналізм – новий напрям політекономії, який виник у середині 19 ст. і набув поширення в 70 –ті роки, ставши методологічним принципом західної економічної науки. Засновники – К.Менгер, В.Джевонс, Л.Вальрас. Основою маржиналізму є концепція граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останьої одиниці.

Сучасні напрями:

- Монетаризм, неолібералізм, інституціоналізм, кейнсіанство, неокласичний синтез.

У 30 ті роки 20 ст. Дж.Кейнс опублікував свою працю «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей», в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки. Так виникає напрям – кейнсіанство, який формує сучасну макроекономічну теорію.

Монетаризм – течія неокласичного напряму, виник в 50 –х роках 20 ст. Грошова мас в обігу відіграє визначальну роль у регулюванні економіки (М.Фрідмен).

Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах концепції загальної національної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму.

Тема. Виробництво

Виробництво як основа життєдіяльності людства.

Фактори і ресурси виробництва,їх види.

Результативність виробництва.

Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, тобто створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку людства.

Економічне благо – це річ, яка здатна задовольняти певну людську потребу і може знаходитись у розпорядженні людини для цієї цілі. Отже, кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб.

В процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Цей процес охоплює такі основні моменти:

Праця — діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ.

Предмети праці — це те, на що спрямована праця людини,що становить матеріальну основу створюваного продукту (природні, перероблені).

Засоби праці — це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина впливає на предмети праці (машини, устаткування, будівлі).

Процес праці є органічною єдністю 3- х названих моментів, і визначальна роль в ньому належить людині.

Предмети і засоби праці становлять засоби виробництва.

Засоби виробництва і люди з навиками до праці створюють продуктивні сили суспільства. Людина відіграє головну роль в процесі праці, є творцем усіх інших елементів продуктивних сил. У процесі історичного розвитку продуктивні сили постійно збагачуються, поповнюються новим змістом. В наш час до них відносять науку, інформацію, форми і методи організації виробництва.

Продуктивні сили пов’язані як з природою, так і виробничими відносинами. Існує закон відповідності продуктивних сил виробничим відносинам. Внаслідок невідповідності виникають соціальні революції і перехід до нової економічної формації.

Фази суспільного виробництва:

- власне виробництво;

- розподіл;

- обмін,

- споживання.

Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нема­теріальне виробництво.

Матеріальне виробництвоє сферою суспільного виробництва, в якій виробляються:

а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарсь­ка продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо;

б) матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля, об­слуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначен­ня тощо.

Нематеріальне виробництво— це сфера суспільного виробниц­тва, в якій виробляються:

а) нематеріальні послуги: роздрібна тор­гівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здо­ров'я тощо;

б) духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг.

Для здійснення процесу виробництва необхідні ресурси і фактори.

Ресурси виробництва – це потенційні чинники виробничого процесу, його можливості, джерела.

Фактори виробництва – це реальні чинники, які уже застосовуються у процесі виробництва.

До первинних факторів відносять: земля, праця, капітал.

Земля – це сама земля і природні ресурси.

Праця – це робоча сила людини, завдяки якій вона створює блага. Робоча сила — це сукупність фізичних та розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Капітал – це вартість, яка приносить додаткову вартість.

На сучасному етапі виділяють ще й підприємництво – це особливий вид праці по управлінню і організації виробництва.

Фактори виробництва поділяють на:

- Особистий: праця, підприємницька діяльність;

- Матеріально – речовий: земля і капітал, тобто засоби виробництва.

Серед виробничих ресурсів варто виділити відтворювані та не відтворювані. Тому важливою є проблема економії рідкісних ресурсів.

Результативність використання речових та особистих факторів виробництва може бути відображена категорією ефективності виробництва, тобто співвідношення одержаного результату використання факторів до їх витрат.

Ефективність виробництва може бути підвищена за рахунок як збільшення використання факторів, так і повнішого їх використання.

Ефективність виражається в продуктивності праці, фондовіддачі, фондомісткості, матеріалоємності та енергоємності.

Продуктивність праці – кількість виробленої продукції в одиницю часу або на одного робітника.

Фондовіддача – відношення вартості готової продукції до середньорічної вартості основних фондів.

Фондомісткість – відношення основних фондів до готової продукції.

Матеріалоємність – затрати сировини на виготовлення одиниці продукції.

Енергоємність - затрати енергії на виготовлення одиниці продукції.

Найперспективнішим шляхом удосконалення факторів виробництва є впровадження досягнень НТП.

Тема. Економічні потреби суспільства та роль виробництва в їх задоволенні. Економічні інтереси

Сутність потреб і особливості їх розвитку.

Класифікація потреб.

Закон зростання потреб.

Кінцевою метою будь – якого виробництва є створення товарів для задоволення потреб. У кожної людини є потреби, тобто бажання володіти засобами, які дозволяють припинити почуття недостачі чогось необхідного для підтримання розвитку організму і людської особистості.

Потреба – це економ. категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. Потреби суб’єктивні, тобто кожна людина сама вирішує, чи є в неї будь – яка потреба. Потреби змінюються залежно від індивіда. Існує безліч людських потреб, які постійно зростають і стають різноманітнішими, тому що людина постійно відкриває для себе нові цілі і засоби, а також знаходиться під впливом різних чинників(реклама).

Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням товарів і послуг.

Економічні потреби – це бажання споживачів придбати і використати різні товари і послуги, які приносять їм корисність. Розвиток потреб сприяє розвиткові виробництва, а виробництво сприяє розвиткові потреб. Задоволення економ. потреб здійснюється в процесі споживання. Спожитий продукт або послуга породжує нові потреби – у такий спосіб відбувається відтворення економічних потреб.

В своїй сукупності економічні є безмежні, тобто повністю задовольнити їх неможливо. Розвиток і задоволення потреб залежить від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщинного ладу людина задовольняла лише елементарні потреби. У розвинутих країнах сучасні вчені налічують майже 11 тис. потреб, більшість яких – економічні.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати.

За суб’єктами потреби поділяють на:

а) - індивідуальні(їжа, одяг);

- колективні (потреби колективу підприємства);

- суспільні (зниження інфляції, правові).

б) - домогосподарства;

- підприємства;

- держави.

За об’єктами потреби класифікують на:

А) - породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні);

- соціальні;

Б) - матеріальні і духовні;

В) - першочергові і непершочергові;

За ступенем реалізації економічні потреби бувають:

- абсолютні (максимально можливі);

- реальні (дійсні) – які задовольняються за певного розвитку економіки;

- платоспроможні – які можуть задовольнити відповідно до існуючих доходів.

Західні вчені великого значення надають градації потреб за ступенем їх нагальності. Так виділяють ієрархію потреб відповідно їх вагомості (піраміда Маслоу): 1. Фізіологічні потреби - задовольняються в середньому на 85%.

1.Потреби в безпеці та захисті – на 75%.

2. Соціальні потреби (контакт, інформація) – на 50%.

3. У повазі (визнання, статус) – на 40%.

4. У самовираженні (саморозвиток, самореалізація) – на 10 %.

Логічним завершенням залежності потреб від рівня розвитку продуктивних сил та інших факторів є закон зростання потреб, що діє в усіх суспільно - економічних формаціях.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного виробництва – закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов’язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально – економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально наблизитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці, тобто до ефективного використання економічних ресурсів. Це створює умови для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня.

Закон зростання потреб виражає сталі і суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і досягнутим рівнем задоволення потреб, а також зростання потреб суспільства. Відображає безперервне зростання маси і різноманітності спожитих вартостей в результаті розвитку продуктивних сил. Це призводить до зміни структури виробництва і витіснення існуючих потреб новими.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відображає просування людини, суспільства в цілому від біологічного до все більш різнобічного, багатого життя.

На прикладі економічного розвитку країн у 20 ст. модна виділити 3 етапи розвитку потреб:

- до 50-х років ХХ ст.. – домінували матеріальні потреби;

- з 50-х років до 80-х рр.. – розвиток соціальних потреб - побутового обслуговування, освіти, спорту;

- з 80-х рр. - розвиток гуманітарних потреб, пов’язаних з творчістю, духовним розвитком особистості.

Отже, кожний крок в розвитку суспільства – це одночасно задоволення потреб на новому, більш високому рівні

Економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб’єктів господарювання. Це реальний мотив і стимул діяльності щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є породженням і проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета(привласнення товару, користування, володіння ним.

Бувають:

- Державні (суспільні)

- Групові(колективні)

- Особисті(приватні).

Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає і як індивід, і як представник певної верстви населення і як член трудового колективу.

Отже, має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Так, у сфері виробництва підприємці і робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники, споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об’єктивно зумовлює їх співробітництво.