ІММ *Р С. 7

^: -..• С. 8.

й того ж семантичного поля, напр.: Якого есте пресл^дованя, якої" оплеваня, якого замешаня і потрясеня, якого на остатокчь кроно проліиства, мужобойства, забійства, тиранства, мордьірьства, нахо женья, кгвалтовь на домьі, на школьї, на церквьі, обелженья шкарил ного нев^сть, паненекь чистьіхь, душь невинньїхь, паній зацньїхь и велможньїхь, при самой ничистьшой и страшной и непостижимоіі таемници и оф'йре при пріймованю свягйишихь таинь гкпа и чесі ньія крови Христовьі наполнили и наброили!! (405). Нерідко подібні нагромадження виступають у складі питальних речень, які змінююп одне одного: Якожь туть побожного й святобливего душа челов'Ьм умьіслу, на тое смотрячи, не мает в'здьіхати, не маеть стогнати, Н{ мает плакати?! Яко побожное и чистое сердце не маеть ся пукатип Яко земля не вострепещеть, небо не ужаснется, солнце не помсрі неть, луна не изменится, громьі не в'дарят, сильї небесньїе не і ті вигнутся?! (405); того ж походження і метафори, напр.: Тьі, отче шім дьїко, присмотрися в'стое зерцало згодьі святьіхь апостоль (4,"'і подь тоть плащикь згодьі тиснучися, л'ЬзетЬ! (429).

Висловлювалася думка, що під псевдонімом Клирик Острі зький виступав Мелетій Смотрицький¹.

У написаному П. Скаргою «Берестейському соборі і обороні йорі польською й староукраїнською мовами, староукраїнська — це написі на кириличними літерами і з деякою зміною фонетичних особлин стей та ж польська мова. Пор.: Іезгсге тіеіі пасігіе^ ісіі т. раію\ ро8Іо\¥Іе, іх $і$ тіаїо (Зо <ЗоЬге§о рггу\¥Іе$с, £(іу іт Іег ват і.т. р \¥оіежх!а 8іо\уп^ Іакд оШсЬ^ сгупії (193) ~ Ешче мели надею ихі. мі лость панове послове, иж се мело до доброго прьівести, кгдьї имь тої самь его милость пань воєвода славьную такую отуху чиниль (I^е)!)

При збереженні спільної для всіх східних слов'ян лексики на І] значення основних понять, стосовних людини, її побуту, суспільні го життя і навколишнього світу (чолов^гккь_у мужь, жона, діти, пащ ки, синь, дочка, зять, д*кдь, баба, сирота, сускдь, дідизна, отчи материзна, село, селище, городь, воль, корова, гуси, свини, річка, НІ садь і т. д.), українські джерела відтворюють специфічно наро| лексику, що частково доповнює, а частково й заміняє спільносхії слов'янську {шати, податки, роучница, оугода, перезимокь, роля, І\

¹ Возняк М.С. Названа праця. - С. 479.

тіще і под.). Галицькі, закарпатські, волинські, полтавські та інші Ділові документи засвідчують діалектні побутові слова: ни[ч] (1608; м> 122); сестринець 1700, Паньк, 38), млинарь (1666, 47), чва[р]такь (1695, 57); вшиткои сумьі (1672, 63), кбол жита (1639, 74), сага (XVII 9Гн АІІГУ, II, 33), оденокь (І, 131), увьзмен (II, 47) та ін.

У XVII ст. у лексиці давньої української літератури відбуваються

І пінні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністра-

но-правової лексики. З'являються назви нових суспільних станів

іщ ттщтво ся пописали — 1684, АЗР, V, 181; многіє змежи посполь-

іНіті ніоде - 1686, 189); городовую старшину - 1674, 135); за згодною

нміичщісю всНіх станов — 1658, 103; всей старшині и черні — 1655,

її тиемксгк кондиции людем — 1653, 90; шляхетнимь и посполитьт

ншАшь 1648, 78; войсковьіхь людей - 1653, 89), утверджуються давні

і •мішкшоть нові назви військових і цивільних посад (гетмань... вой-

и* ітгтрового Запорожского — 1648, АЗР, V, 78; полковникови Пере-

< нм кому, любь наказному его — 1651, 86; асауломь, сотникомь, ата~

мжиіл 1652, 88; канцеляристу — 1674, 134; пань буннужньш войско-

* 1677, 147; атамань кошовий ~ 1679, 155; обозному, хорунжому,

Ьчіаіулови, трубачамь, цьіруликови, добошеви — 1679, 159, войт —

Ці ІОН; бурмистри, райци и лавники ~ 1670, 125; судія полковий, пол-

§ші нисарь, асауль полковий — 1655, 93), одиниць територіального

ЦІЛУ 1 органів самоврядування (до майстрату — 1653, 90; ради ене-

Р

Ш - 1656, 101; на той урядь гетманства — 1658, 103; з войскомь Шь ~ 1679, 155; повіть - 1677, 141) і под. Виробляються нові Іі шерпення до урядових осіб (ясновельможному его милости до-р#и 1686, 192), поряд з давніми назвами видів маєтності (и сь І тЬню/о, и сь деревомь бортнимь и зо вс^ми кгрунтами и по-ттіми 1655, 95) з'являються нові: на добрахь наших (1648, 84); чкшюго (1678, 149). Поповнюються новими словами лексичні ми Ми позначення професій, мір довжини, ваги, податків, видів до-іИНпііі!, грошових одиниць, військових підрозділів та ін. ін(і-іришшю-правова й суспільно-політична лексика твориться ні допомогою відновлених на українському ґрунті східно- суфіксів (игуменства того спокойно заживал - 1655, |4; на гетьманство принять — 1658, 101), шляхом переосмис-ІІНІХ лексем (громаді — 1656, 97; рицерствомь у значенні «ко-1677, 14 і под.), зростає за рахунок запозичень.

У XVII ст. значно розширюється коло ділових документів. Крім колишніх дарчих, договірних, купчих і подібних грамот, з'являють ся цілі томи юридичної літератури, в яких широко представлена у і раїнська народна лексика. Великим культурно-освітнім осередком п Україні було, зокрема, Львівське Ставропігійне братство, з якош вийшли такі відомі діячі української науки й культури, як Іван (Іоні Борецький, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Роїп тинець, Памво Беринда та ін. Тут же була зосереджена друкарські діяльність Івана Федорова¹. У мові цих документів уживаються сло ва на позначення предметів і явищ природи, назви людей різної" віку і відмінних статей, фізичних і психічних станів людини м співвідносних з ними процесів і дій, пов'язаних з функціонуванням окремих частин людського організму та ін. При цьому варто відчім чити, що слова певних семантичних груп і на сьогодні зберегли и значення, яке вони мали в документах Ставропігійного брате і ми Зокрема, це стосується дієслів мовлення («уегЬа сіісепсіі»)², слів ні позначення житла та його частин, серед яких нерідко трапляюи.и й діалектизми {стрихь, пець, прибудинки і под.)³, а особливо прЦ метів домашнього вжитку (фляшка, конва, коновичка, цебрик, сл/ч ^ня, олмария «шафа», «скриня», «шкатулка», «вмурована в стіні \\и фа для зберігання дрібних речей», солом'ямка «солом'яна посудні для зберігання зерна», замокь, клю[ч], ретязь, свгкча/свгкчка, лямн кгноть та ін.⁴ Дуже широко представлені тут назви понять, поімщ них з давньою формою організації ремесла: будовничий, мущ* якпярь/липарь, шклярь/склярь, столярь, тесля, слюсарь, коваль, вець, швець_у кушн^рь, поворозникь, сафнянник «той, що виробл саф'ян», екдларь, фарб^рь, горчарь, интреликгатор «палітуріпіц різникь, рурмистрь та ін.⁵ З'являються слова, пов'язані з випині ленням книжок. Це такі, як друк (з нім. Опік), друкарня, /гкщ (з лат. 1іі[і]ега) та ін.⁶

¹ Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI
XVII ст. - К., 1961. - С. 7.

² Там же. - С. 38.

³ Там же. - С. 43.

⁴ Там же. - С. 44—45.

⁵ Там же. - С. 59—61.

⁶ Там же. - С. 71.

Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, Юкрсма художніх, веде за собою поповнення лексики старої ук-іїнської мови суто народними словами. Поряд з побутовими назва­ми ічовоть, панчохь — 1653, АЗР, V, 96; комори — 1670, 124; напоев — |в72, 120; горілку - 1684, 181; оброку для коней - 1680, 161 і под.) у НйМ'нтках широко представлені народні назви місцевості, шляхів ІМшіучення, рельєфу (байраковь — 1677, 147); на шляху ~ 1680, 161; Шірць ~ 1688, 173; понадь яромь — 1682, 173; рудні, пасіки, луки — 173; запесони около Дніпра — 1658, 103), назви осіб за певною ШМйКоіо (брехуна, 1648, 80; виродокь ~ 81, утккачов - 1678, 149), Минім будівель і транспортних засобів (килько хать - 1681, 126; мммг. мучной и ступний млинь — 1670, 124; байдаками и шугалеями — Мі), 124; дубовик со збожьемь — 1674, 133; подводь — 1655, 96) та ін. і ♦• активно поповнюються прислівники й службові слова (серед інших особливо виділяються складні прийменники): завжди (1648, НІ¹, V, 30), неоткладні (81); щоденниі (1655, 96), сквапливо (1675, ■ щкомога (1677, 146), завчасу (1679, 157), упорожні (1680, 165), Ш/ШЬ (1684, 180), поблизу (1685, 182); по надь Десною (1676, 137), ■М (1677, 146) і под.

Агнчрактна лексика твориться за допомогою давніх іменникових

і <' • и» -ость, -ство та -ье. Разом із словами, успадкованими з дав-

и иїисіїкої мови, з'являються специфічно українські новотвори

чин - 1682, АЗР, V, 166, издирствами ~ 1648, 79), широко

Н милена народнорозмовна абстрактна лексика {за порадою -

і 161; повагою - 1676, 138; помсту ~ 1682, 168) і запозичення з

ми [«киї ти латинської мов.

Гїири українська літературна мова наповнюється народною

МШіогігю, усталеними метафорами типу вь неволническое под-

чрмо запрягли (1648, АЗР, V, 79) і под. Мова юридичних до-

ІМїІИ і приватного листування урядових осіб набуває розкова-

I, у мій виявляються риси індивідуальних стилів. Так, можна

і*м 111 про власний стиль гетьмана І. Мазепи, гетьмана їв. Са-

інипчп, Останній широко використовує народну фразеологію,

І іНТіі виразні слова для відтворення психологічного стану лю-

і ііііир: Уже єсте, прав'Ь, голову намь проіли, просячи о по-

■• цкормс (1677, 144); также о Яненченку, если оньїй в Кор-

-піі и)ить собі мішканье (1678, 152); Хочай холодно и голодно,

и до дому далеко, а однакь потерпи в. м. [ваша милость. — В.Р.] єни (153); а немаль зь планемь просили нась, абьісмо им тое проступи во вибачили (1694, 180).

Серед фонетичних рис народної мови, які пробивалися в тек стах крізь традиційну орфографію, як і в попередні періоди розви і ку старої української літературної мови, треба відзначити звучання *Ь як і (всихь; произді); перехід /о/ та /є/ в /у/ й /і/ (Бугаювку, кили ко, у манкувскіе ліісьі, завюл, кролюм, на нюм_у в нюй_у о всюм, отчо-влюн, приоздоблюн, синум, квітув, з друкув, свуй, жаднуй, слув, і в-ккув та ін.), поплутання на письмі и з ьі (в сьіл-к, непостьіжимо го), чергування /у/ з /у/ (Юрася вчиль, вмирають, вгожати, ввесь, вкгрунтованьш і навпаки — ускакують), м'яке /ц'/ {ловець, отець, місяць, з праць, таємниць, шаленень, глупець). На відміну від попе­реднього періоду, всі ці фонетичні риси виявляються не спорадич но, а масово. Серед них особливо важливі перехід /*к/ в /і/, /о/ ні /є/ в /і/, що різко відділяють українські тексти від білоруських

Найвиразнішими морфологічними й морфонологічними рисами української мови у всіх стильових різновидах, є вживання флексії -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого ролу (святителеви, неприятелеви, сьінови, духови, помощникови, Іосифп ви, цареви, господови, збавителеви, народови, монастиреви, сотники ви, атаманови), чергування к, г, х із з, ц, с у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду (услуз^, у дорозі;, іі| Р'Ьц^Ь, на стр^сНі), послідовне вживання кличного відмінка (суіч#, брате, тщателю, царю, пане, откупителю, боже, Михайле, архістрліИі же, зрителю, Гавріиле, архаггеле, служителю, друже, госпоже), формі неозначених займенників, творені за допомогою частки -сь (зь побудки - 1677, АЗР, V, 146), використання частки як-(яко) у формя найвищого ступеня прикметників (яко найпрудшей, яко найраігІіІЬ яко найскор'йй), поширеність форм давньоминулого часу (прие\;і|і| есми бьі[л], присла[л] бьі(л), приеха(л) бьі(л) - ДМВН, 21), майОі нього часу на -му, -меш, -ме (которого зльш матимуть за бога - УГ 83,...на остатокь гйло твоє умершоє торгатимут - ДОС, 33); у і р4| особі теперішньо-майбутнього часу дієслів першої дієвідміни деД більшого поширення набирають форми без кінцевого -ть (каже, же, не омине, повчає, зоставує, буде, забуде, обере, живе, пок;м л^тає, має, ся найдує, обфитує, подає, готує; О предв^чньїх чудес

І!, Кто ж твоє величество вьіславити може - УП, 251); у третій особі Множини теперішньо-майбутнього часу флексія -ть, як і в сучасній ї^ратурній мові, м'яка (вмирають, убивають, пожирають, повчають, М'ііішіоть); кінцеве -л в дієсловах минулого часу рясніше, ніж раніше, Иіріходить у чоловічому роді у -в (улюбив, угодив, приходив, указав, Нрмнмн, повстанув). Стосовно форм минулого часу дієслів треба -• ■■ ін-і нити ще таку особливість, як велика поширеність особових і"*!'*! рефлексів колишнього перфекта; показниками особовості ви- форми колишнього допоміжного дієслова бити або ж їх ско- нпріанти: -м, -єсь (-сь), -єсьмо (-сьмо, -сьмьі), -єсьте (-сьте); при іу попи можуть бути як у постпозиції, так і в препозиції, можуть нищим в структуру дієслова, виступати самостійно і поєднуватися з іншими словами, переважно зі сполучниками, напр.: Єслим кого обра-н і милю вас, просгЬте (УП, 234), я-м рад, же-м ся повторе вьірваль і Й'кдь! (175), Напочатку нічого не далесь нам злого (169), \\ мімкіП Риме, такь прелести родиш и всякій злости тьі вже перехо- ібшсь антихриста м*Ьв себ^ любовна (127), И мьі признаваем, Же їм і ці не бьіли годньїми (170), О наставниче доброд^тели и покорьі і=йм»н, пкосми перше заживали жалости великои (138), просвіти і ііґнйсшо от вс^гЬх познани бьіли (143), Єслисмо сльїхали того пана мит її, и славу, видаймо тьіж єго и святобливую справу (153), тими шраз за тьім до Виблеєма пришли (197), А чому ж вьі йми І ііпіор;гкли (133); подібні показники виступають і в умовному >*иП|_# плпр.: бьі-сьми ся не погодили (АЗР, IV, 153); проте частіше ній іуїшють рефлекси колишнього аориста: бьком (абьіхомь), бьіх-м «н.і.і\мм)>хімьі, бьіхмо (абьіхмо)>хмо, напр.: Обьі нам бог дал очи, нііні, і тій, м^ти, Бьіли бьосмо з щасливьіх щасливій дН^ги (УП, і інколи флексія умовного способу -хмьі виступає і в минулому Шість -сьмо: Виблеєму хмьі пристойную честь отдали (206)¹. \ філій особі однини й множини наказового способу уживається ин иг^ай, напр.: Нехай он сь святьіми веселиться вьв^ки (УП, І І&иш же нам боязнь не панує (140), Нехай же дружатся сь Ка-М римлмне (129), Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають \\ | окремих випадках замість української частки нехай виступає ІЬИй цех: Єст ли ту кто сь пастухов, нех ся озьшает (196).

ИуіМЖіііпс про це див.: Русанівський В.М. Структура українського дієсло-|?7І С. 91-93.

У першій особі множини наказового способу, як і в усі попередні періоди розвитку української літературної мови, послідовно вистугкн флексія -^мо: яв'&мо, почткмо, прійм^мо, не дад^мо, хран^мо. Ок рема розмова буде про аорист, коли йтиметься про виражальні осоО ливості художньої літератури.

Українська і білоруська літературні мови мали близький синтак сис. У ньому, на відміну від синтаксису тодішньої російської мови гіпотаксис виразно переважав над паратаксисом. В урочистому стилі використовувалася латинська традиція, що прийшла в Україну і Біли русію через польську мову, закінчувати речення дієсловом. Проте І другої половини XVII ст. порядок слів у реченнях стає вільнішим, ііі(1 відповідає народнорозмовним синтаксичним моделям. Пор.: И черв(того жь посла своего царь Казаньский до нась всказаль, абьіхмо іш сполу сь нимь на непріятеля нашого за-одинь били, и на томь топ наїїгь посоль присягу вниниль (1507, АЗР, II, 14) - Которьіе неволь ники йшли на Рашковь и Умань; и тьіе повідають, ижь виділи їй-низше Умани одинь шляхь на четверть мили ушьір'Ь (1686, АЗР, \ 192). У літературній мові дедалі ширше використовується пряма й їм-власне пряма мова, еліпси, неозначено-особові конструкції. Народіт розмовні синтаксичні форми особливо наростають від почаїи XVII ст., напр.: Видалем часто наших, кгдьі их погребано, Землею и камьньєм вь гробєх прикладано (1622, УП, 336), Не знаю, за що ме­не бьіто (1710, ДНРМ, 39); Аже онь питает (,): Чи купили, чи і;ін| узяли (,) Такь ми ему, Проценку, говоримо (,): Украли (1711, 52).

Процес поповнення української літературної мови народними словами з усіх сфер суспільного життя, побуту, пізнання навколінці нього світу відбувається дуже інтенсивно. Порівняймо вживай™ слів, належних до двох тематичних груп — адміністративно уііі равлінської і військової, — в двох актових документах Житом і ід

СЬКОГО ГОРОДОВОГО УРЯДУ 1609 р. З НаПОВНеНІСТЮ ВІДПОВІДНИХ ЛСКИІ'І!

них полів у пам'ятках XIV—XV ст. В «Положене позву сод ті.іх *| кнж. Корецьких по кнз. Ружинського» і в «Протестацьіи княжі 11.1 і»н| рецкое на к. Ружинского и малжонку его» від 3 лютого 160^і) з 33 слів, належних до адміністративно-управлінської лексИИ 14 (близько третини) ужито таких, які не засвідчені докумсиїйМ

¹ Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: 36. акт. документ* 1981. - С. 158-162.

ст. До слів, що були відомі двома-трьома століттями і ипіме, належать: воєводство, воєводин, опекун, кгвалтовний, мает- '//., служебникь, учинокь, бояринь, подданьш, держава «володіння», М/ю «посідання», войть, право посполитое, кгвалть, мещанинь, речи $шше, пожитокь. Такі ж деривати з цієї групи лексики, як княж-иісхане «напад», злу пене «пограбування», воротньш, подстароста, Одична, помочникь, кгвалтовникь та ін., у «Словнику староук-ІНЇНсііКої мови XIV—XV ст.» не фіксуються, хоч слова з відповідни-ІІ1 мфснями на той час були. Що ж до військової лексики, то вона Щтзт ще помітніше: з 17 слів, ужитих у двох згаданих документах і ИіНіжііих до цієї тематичної групи, в XIV—XV ст. не засвідчено 10. * п'ксеми гармата «військове спорядження» (з гарьматою), діло мрч.іт», гаковница «різновид гармати», мушкеть, сагайдакь, труба, і/мм, шірихтовати (всю гармату [...] нарихтовавши), штурмь.

ЦІКАВО згадати ще про одне явище із сфери поширення ділової

інші Нона стає єдиною щодо форми в Правобережній і Лівобе-

рИІЙ Україні. Правда, на Правобережжі посилаються на короля,

мі Лівобережжі на органи самоврядування. Пор.: На вряде

і[д)ски[м], в з[м]ку его кор. мсти Жито[р]ски[м], передо [м]ною,

■М| Ча[й]ковски[м], по[д]старости[м] житоме[р]ски[м], ста-

•«} 11111 (очевисто, шляхе[т]ньі[и] па[н] Амьбрози[и] Во[и]це-

41» |ки|и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро, ма-

» |(л]бо ше[р]стю перьши[и] коне два вороньїхь, третяя кляча

іінііїн, четве[р]тьі[и] ку[н] тьісавьі[и], пятая и шостая кляча тьіса-

і ІІМПИ кляча сьівая, сосмая кляча вороная, девятая кляча зворо-

ІСклпн (ДМВН, 191-192); В року ахнд (1654) мца іюліа ке (25)

Мі'рс/іс) [м]ною, Йваном Батіемь, Остапомь Са[х]ненкомь,

І інігі по|л]ковьнина нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланьіхь

і ін'рсдо мьною Иваномь Пилипе[н]комь, // атаманомь на-

|мііі|м| ло[х]ви[ц]кимь <•>, и при мніі, Магьвею Е[м]ченку,

И)іу_? ⁽1>С(і)дору Козлу, Феню Проце[н]ку, бу[р]мистура[х] вряду

НїІ^І0<>, ставши сочеви[с]то, Фесодо[р] запади[н]ски[и]<->,

? • і І и | ска|р]гу свою на Йвана и Гри[ц]ка Гуе[в]ще[н]ковь<->

фр и нп Д[н]дрІА Кривьче[н]ка и На[д]точІА, то по[д]ступь-

іІИии|х|, переклада[л] ото... (ЛРК, 27).

ншіцнч, би, широке проникнення власне української лексики мову знизить інтерес до церковнослов'янської мови.

Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вважали її свяшси | ною мовою, а тому дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створенії в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнич ки тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII сі збагатило українське культурне життя значно складнішими працями такими, як «Грамматіки словенское правилное синтагма» М. Смої рицького (1619 р.) та її скорочена кременецька переробка «Грим | матіки или писменница язьїка словенского» (1638 р.), а також знамг /і нитий «Лексіконь славеноросскій» Памва Беринди (1627 р.). М. См«» ц трицький, крім української, добре знав церковнослов'янську і грсш і ку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні грамами | грецької мови). Маючи таку підготовку, український учений нагин і ц один із найвидатніших творів давнього слов'янського мовознавству Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку» написав молодий ученні! ц добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною грпм| і тичною наукою і церковнослов'янськими текстами, досвідчений іф І дагог, що викладав церковнослов'янську мову у школах Вільна, ()і і рога, Києва»¹. Передмова до книжки написана староукраїнською ми и вою. У ній автор зауважує, що «д^ткамь оучитисл починаючим!. \щ кварь звикле рекши Алфавитарь з той же ґрамматїки вьічерпненмШ до вьіученьА подавань нехай будеть». Як зразки для створення сші граматики М. Смотрицький використав відому грецьку грама і їй візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську грами піл _і німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику сл;іи# ного португальського філолога Альвара. У граматиці описані чпгк| її головні складові частини: «Орбографїя, Етумологїа, Сунім Проссодїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уі ше регулює написання великої букви: її слід уживати на п< віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, спім позначення санів, наук, наукових категорій². Далі йдеться про М] виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вжіінйі флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв і; ф та ін. В «Етумологїи» автор викладає вчення про традиційні частин мови: има, м^стоименїє, глаголь, причастїє, наречи, ш

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - К., 1985. І

² Там же. - С. 101.

югь, союзь, междометїє. Частини мови поділяються на скланАЄМьіА і нескланАємьіА. До імен зараховуються іменники, прикметники, числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між 'Мепником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотво-і^пня: первообразньїй (злато) і производньш (златьш). Прикметни­ки й похідні іменники поділяються на сім різновидів: отчеименньїй ібо притАжателньїй (Павловь, Павлова або Павловна), отечественньїй ^Івовлнинь, Лвовлньши), властелинньїй (Воеводичь, воеводинна, ста-юспшша), язьіческїй (Рохсь, Рсоссини), глаголньїй (сльшанїє, сльіша->Шь), сотименньїй (солнечньш), оумалителньїй (словице), оуничижи-іільньій (женище). Ім'я має сім відмінків: именителньїй, родителньїй, ійгоіньій, винителньїй, звателньїй, творителньїй, сказателньїй. Імен­ники, прикметники й займенники мають три числа: единственное, шпйственное, множественное. Займенники мають ще «лица»: первоє ійгь), второє (тьі), третїє (онь). «Глаголь» автор поділяє на «личньїй»,!)|0 має всі три особи трьох чисел, і «безличньїй», позбавлений другої * їрсгьої особи однини, а подекуди й третьої особи множини. Атема-чМіііі дієслова (єсмь, ямь, в^мь) дістають у нього назву «стропотньїх». кізначає В. В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у нт'янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: гла-иуііі «Преходителньїй» (люблю) і «СамостоАтелньїй» (стою)К Иісліпні форми відповідають дев'яти категоріям: залогь, начертаніє, міць, число, лицо, наклоненїє, родь, спряженїє. Що таке «начер-ІИЇг»? Це безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою •ргу поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (вос-ш м по). Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: ■іршенньїй» у нього означає первинні дієслова (чту, стою), а іроиііюдньїй» — дієслова, ускладнені якоюсь додатковою семантич-к) очнакою, — означають або наростання певної якісної ознаки (те-Ш И/гкю), або повторюваність дії (бігаю, читаю). Чисел, як і в «!М І і три: єдинственноє, двойственноє і множественноє. Часові фор-Ііиділнються на імперфект (бихь), аорист (бїлхь), плюсквамперфект ш вьівахь), перфект (бїєнь бьіхь), які в нього мають відповідно такі ш ирсходящеє, прешедшеє, мимошедшеє, непред^ное; крім то- \Щ\ ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук відзначає, що

Штук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - С. 114.

оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М. Смої рицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й ао риста¹. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -спір (бїю - бїєши) і на -иши (сльішу - сльішииш). Поряд з «причастїємі. ■ «д^єпричастїємь» автор виділяє ще «причастод^тіє». Останнє нал\ мане. Як справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор ш магався передати грецький прислівник на -єоу та латинський 11 рундій. Внаслідок цього постали такі форми, як писателно, нитопн но, творително². Дуже докладно описані в граматиці прислівники Правда, сюди потрапили й форми наказового способу дієслої) (прїйди, прїй&кте, принеси та ін.). Вперше було представлено вченні про сполучення слів і речень. Всі типи синтаксичних зв'язків між елі! вами у простому реченні описано старанно й правильно. Далі і) і розділ «со Просодїи стіхотворной», заголовок якої промовляє сам * себе: це коротка наука віршування. Автор викладає вчення про стопі і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей, іамвь, дакти-и анапесть, амфіврахіїй та ін. В останньому розділі «О страстехь (• ченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (м^нїє і.Щ им^нїє, баграница зам. багрлница, радуисА зам. радуйсА і под.). І мі у «ГрамматицНЬ> відчутний вплив живої української мови, все ж поїш як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи ст;і|і слов'янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений ■ торитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до \т чатку XIX ст. Живомовні східнослов'янські і специфічні україїиі елементи не розхитали її «класичних» старослов'янських норм, а і| в'язали їх із сучасністю, наблизили до життя»³. Як відзначив М ІЬІ няк, «Граматика» Смотрицького стала прототипом для серба» шкільних підручників Степана Вуяновського й Авраама Мра ииня наприкінці XVIII ст., для граматики Христакі-Дупнічанина, спробі зближення народної мови з церковною у болгар, стала зразком і граматики Добровського, а на українськім грунті мала сильний нпя на граматику Івана Могильницького й інші галицькі граматики*']

* Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—11 1

² Там же. - С. 124.

³ Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М. Смої ріпні
див. у названій праці на с. 89—145.

^ Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грам-Мііііки, или писменница язьїка словен(ь)скага», яка була видана уКременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, щоіін критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування,зроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустивііііуиний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «со Просодіи».Н/шсне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий уІ (мотрицького, але дещо скорочений і спрощений. На думкуі Иімчука, «Будучи в основі своїй скороченою переробкою праці• |638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну теоріюмріікіїїку українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскравоИфііжсне прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчальногорішіу»¹. лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню ав-р як церковнослов'янської, так і тодішньої книжної ук-аімнжої мови, був «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлькованїє» ■мйй Ьеринди (1627, Київ). Автор поставив перед собою два зав-імнн, які не суперечили одне одному: зміцнити престиж церковно-Р'їнської мови шляхом кодифікації її лексики і разом з тим ут­иш м норми книжної української мови з опорою на народну мо-II І»сринда активно використовує відомі на той час у Європі •мішки, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — росій-*іи шпора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на І)^У XVI ст., використав він і покрайні глоси з книг білорусь-I щ ршодрукаря Франциска Скорини, а також слов'янські азбу-ІИІ И попередніх століть. Для тлумачення власних імен — друга Ніні «Лексікона» — П. Беринда взяв за зразок додаток до багато-і|(1Ги нидання Біблії, здійсненого в 1569-1573 рр. у м. Антвер-Мі'рсдмову до словника написано староукраїнською мовою: ■УсКй іі великославньїй глзьік Славенскїй. Мл(с)тивьш Панове ІіІНіШС, маючи соквитое залеце[н]е нетолко со[т] писм Бгослов-(| Н іV^!іI(«)[в] црковньі[х] з' еллинскогсо ним' протлумачоньїх',

п\н Н II, Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154. ми* // В. Памво Беринда і його «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлько-ПІрелмона до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., ЧУМ!

але и з о[Ж]: лутурпи, и иньїхь таемниц' которьіи са тьі[м] іап.і ко[м] в' великой и малой Рсоссїи, в' Сєрбїи, Болґарїи, и по иньі|м| сторонамь со[т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности теж слсовь до вьірп зум*ЬнА темньі[х] многіи в' собНі мает' (Бер., 3). До одного церкоп неслов'янського слова П. Беринда наводить інколи один ук раїнський відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмін), напр.: абїе: оуже, зараз, внеть (пол. уупєі), скоро, вскокь, рьіх'іо (пол. гускїо)\ дрьжавствую: паную, в' поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложоньїмь, кролє(м), ц^гЬсарє(м); жилище: мешкань» домь; злакь: зеленость на травні или на бьілинах, любо на листом. деревь, %А6г|, албо іарина согороднаа, па'ша, трава з розмаитьі|м| з'Ьльємь. або всакза трава квитучаа, зельє. Останній приклпі засвідчує у перекладній частині й грецьке слово. До цього П. Беріп і да вдається нерідко, інколи використовує й латинські відповідники напр.: излишнїй: яосрітрод збьі[т]ньі[и]; ипокь: И^ОУХ$¹Х<^}$ цоуцр\\> цоуа%од. у. о, /лонах ^{3 єлл: и} ла[т]: и сло[в]: чернеідь. але ино[к] сло|п| го[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненьїй, ацді. Пустьшни[к] ра зум^тисА можеть: зареченїе, при: строгою приреченье, обеца[н]є, ру коимство. Коли автор словника не знаходить в українській мові о/і дослівного відповідника, він тлумачить церковнослов'янське слово, й Інколи додає й своє судження про позначуваний об'єкт, напр.: Зсм іем^рїє, или землем^рство: з' еллин: ґеоометрїа, сир^чь, размНЬрп гелнаа. Есть сі'є художество з^лсо полезно кь разм^ренїю гра іо(в)ства, и путій, и кь иньїмь веще[м] паче болши[м]; Изумленіс: «шал^ньє, захож'ішье в' голову з' горАчки, албо шмороч^нье со[ТІ їїанства. У перекладну частину можуть потрапляти.й церковно:лов'янські слова та форми; напр.: зри: виждь, смотри, позирай,;ш шса, домьішлайса, догадуйсА, глади, познавай; зрлху: дивлахуса, їждивенїе: изнуренїе, вьідато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов'ян:ькою лексикографічною працею і справив помітний вплив на рої іиток словникарства у інших слов'янських і навіть неслов'янських іародів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко юзмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов'янську і ирослу на її основі староукраїнську. Треба відзначити, що повагі,о культової мови особливого типу, не пов'язаної з буденним жпі ям, існувала завжди в усіх народів, в тому числі й у тих, у якил

велася рідною мовою. Діячі церкви усвідомлювали, що її.юний стиль — це особливе мовлення, яке не повинно опуска­ні и до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав писав ІІОЇй «Граматиці», що для передачі Божого слова «не годиться ШИйоти абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для то-ііерекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасо-иу читали, знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але Ніімие для того, щоб він у спільному зібранні богобоязливих людей ІІМИХ станів з великою поважністю як воля або право свого най-•МіЖно цісаря і володаря всього живого читаний був і щоб гідно в ІІМІХ пухах звучав»¹.

Греба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка

• і була написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток
ііфиукраїнської літературної мови. У 1649 р. російський цар попро-

й київського митрополита Косова прислати учених мужів для пе-

* 'іп/іу Біблії. Ними виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній
НЯНіпісцький. Останній на основі латинського лексикону А. Ка-
ННш, відомого всій Європі, створив перекладний латинсько-ук-
ПМі ііКИй словник, який у XVII—XVIII ст. поширювався в числен-

I списках. Є тут і російські відповідники². Разом із А. Сатанов-

|ИМ Є. Славинецький виготував «Ле&ікон словено-латинський».

и|нішй словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон:

| реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П. Берин-

ІЛИ іько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводить-

Иеркошюслов'янський відповідник, потім український, напр.:

НІІМйіо *а[к]люченїє, конець (ЛСК, 135); етіпог, пречу, грожу

і реіего, клятвопреступаю, ложніі кленуся (304) і под. Проте

• вути й навпаки, напр.: ресиз, дів, реси, ско[т], говядо (304).

^ XVII ст. церковнослов'янська мова чітко протиставляється ук-

111 її літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме яви-

| Про це свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковно-

І міських розмовників, і церковнослов'янського «Лексикона сло-

I Ціп ні працею: Кгаіік О. Нитапізтіі8 а росаїку севкеЬо тіиупісіуі. — Іп:

і ТпіУИіекоуі а Р.\¥о11тапоуі. - Вгпо, І948. - 5. 262.

ЙНН Шмчуіс В.В. «Лєксіконь латинский» та «Лексікон словено-латинский»!І#Нм її історії старої лексикографії // Передмова до Лексикона Є. Славине-Й Ні А Корецького-Сатановського. — К., 1973. — С. 25.

венороського» П. Беринди, і граматик церковнослов'янської та старо української мов, і передмов до богослужбових книг, написаних пара лельно обома мовами.

Граматикою староукраїнської мови була «Граматика словенскаи» І. Ужевича. Правда, це рукописна праця, написана до того ж у 1І;і рижі. Відома вона в двох варіантах: перший з них, написаний м тинською мовою в 1643 р., зберігається тепер в Національнії) бібліотеці в Парижі, другий, написаний тією ж мовою в 1645 р, знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Видані вони тільки в 1970 р. стараннями І.К. Білодіда та Є.М. Кудрицькою¹ Текст пам'ятки доводить, що І. Ужевич був знайомий з граматика ми Л. Зизанія і М. Смотрицького. Зокрема, він прийняв поділ сліі на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. Очевидно, використовуючи український матеріал, автор все ж таки прагнув створити універсальну «словенську» граматику, оскільки він не зафіксував кілька виразних українських граматич них рис, зокрема закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання імен­ників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадкіи граматика відображає особливості живої і літературної мови того ча су. Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В.В. Німчук^, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує струк туру української граматики. В арраському варіанті є елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов'янськими Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с, наприклад, різас, сгуіас, проте русини, богеми, морави та інші на роди Слов'янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму па -йти або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити*. Як заува жує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича і непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труд нощі при витлумаченні деяких слов'яноукраїнських граматичних

¹ Граматика слов'янська І. Ужевича / Підготували до друку І.К. Білоділ
Є.М. Кудрицький. - К., 1970.

2 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

³ Там же. - С. 189.

Особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, діє­прислівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично «працював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці»¹.

У XVII ст. з'являються й словники з українським реєстром. Тут Мйгться на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Йгшрше звернув увагу на цю пам'ятку П. Житецький². Він твердив, Що и мій українська лексика представлена досить виразно, хоч і не Пошт. Учені вважають, що цей словник - спроба обернути «Лекси-НІІН» II. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковно-іЖш'янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Анже до одного церковнослов'янського слова П. Беринда, як прави-I, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки Ифлїіїських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до од­ним» українського (і не тільки українського) слова подати декілька Міркошюслов'янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це іиже бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство |ні/к'іію, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж МНому українському слову відповідає два і більше церковно-Щі'ипських слів: бедра лядвія, чресла; безвстьщний м^дноличень, рудень; бичь жезль, бичь; благаю умилостивляю, умилосерджаю; \кчу мі;лю, врачую; ліпший лучшїй, уншїй; л^торасль со[т]расль, на-•• 'і і.; льіси[й] плишивь, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, соби-йИі; міюгомовность многоглаголанїе, велер^чїе; мнозтво множество, Нніое множество, бездна; набьіваю стяжаю, стяжаваю, притяжую, іриімживаю, сьнабдНіваю, сьнискаю, присобр'Ьтаю і т. ін. Переклада-I і і словосполучення: верхь юдержую содол^ваю; великіе речи мо-ііні жміср'Ьчую; веселя справую бран'Ькую, брачуся; внівець собертаю, ІПрджмяю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій под-|Гшило[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую N М'їлипс сокаяваю; жалобу ю[т]правую ситую; жартовнии р^Ьчи шутов- Ш\ ридо[ст] творная; нагороду рицеромь даваючїй, подвигополож-

! Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. - С. 198. 1 Житгцкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII ве-к Іфиложеиием словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. —