Літературна мова післямонгольської доби

(друга половина XIII — XVI ст.)

О кремі дослідники вважають, що після татаро-монгольськогопогрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглу* ло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальні руське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все, лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Ш линь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Чертс рийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало (К таточно традицію роботи над церковнослов'янськими книгами. І зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій її ловині ХНІ в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду м| буть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішії умов життя»¹. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після зол) тоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся р^ виток культури, будувалися нові кам'яні церкви². «Навіть в періш пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українськ го церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Ю заховує стару репутацію культурного, літературного осередка»³. II це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» - пам'ятка 1397 р., він товлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які харакі

¹ Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. - К., 1993. - Т.
С. 26.

² Див.: Ивакин Г.Ю. Киев в ХІИ-ХУ веках. - К., 1982.

3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 241.

иігзували церковнослов'янську мову XII — першої половини ХНІ ст.: ••у зам. л\ і ід зам. а (соудитель, КП, 8; вь газьигЬхь, 11), о<ь і е<ь іщГювєнь, 11, песьса моухьі, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, і ИІ), хоч частіше враждь, одежди, исхождаху, прежде, осуждаа; зла-ікім, врата, здравіе; помощи, в нощи, свНЬщу та ін. Є, правда, не до-* ИТЬ певні свідчення про змішування є з и в ненаголошеній позиції іиі|т| нищити, 121, в зимли єгипєткгпЬи, 109). Уживання ь та ь сла-■'• диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, я виступає переважно ь (кь цркви, ихь, 6; гь, 132; вь срци моємь, 5; шпжьствомь, 6; вь оуспкхь их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця за-і ніюмірність досить часто порушується (створихь, 8; вь іазьіігЬхь, 11; мм|_д|ихь, 109; в ровь, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди пі переважно в межах церковнослов'янської лексики. Деякі з

гмтнослов'янізмів, можливо, з'явилися вже на південнорусько-

* Грунті. Це, зокрема, обаче «однак», «проте» (обаче очима свои-

• Мотриній, 28), вселитись «вселитися» (вселилась бьі вь адь

Мій мою, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всакь пєрвєнєць в зи-

• ІИ і імпєтьсгЬи, 109) та ін. Названі слова досить широко предста-

1ІМІ її давньоруських пам'ятках київського походження. Слово

ІЦИ фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина

н, «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); всели-

а і.ікож представлене в Остромировому євангелії, в обох Свято-

іінших збірниках Григорія Назіанзина. (XI ст).

(іікі слова, як желаньє «бажання», сирь «сирота», слана «іній» і

ІІЛні, наявні в пам'ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов'ян-

Ии півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов'янських

Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам'ятках

Цінного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їх у су-

т міиденнослов'янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

Ш ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно мен-

Мижлшю, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втра-

іі Пїчиосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто

■Шіили книжки (зокрема в Новгород) південноруського похо-

іін І де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій

НІН

ь мі ііігпро-монгольського погрому руське культурне життя по-| переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут

продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Га лицько-Волинського літопису припадає на 1292 р.¹ З мовного погля ду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється ві; тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій ча стині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині во ни є винятком²; у першій частині поряд із руським ж в окремих лек семах уживається також церковнослов'янське жд (надежда поряд надежа), у другій виступає тільки ж³; галицька частина віддає майжі повну перевагу лексемам з церковнослов'янським щ {нощь, немощь) волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)»^\ лексичних церковно слов'янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій⁵.) літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміки Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возб*кчи, наворотити конь пі бігь, навратитися на б*кгь, направити конь на б*кгь, побічи, поскочц ти, увратитися на б^гь, устремитися на б^гФ. Деякі слова фіксують» ся у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дім «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», под^м «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численним «цифра», полохий «заляканий», сліпоокий, гордіти «пишатися», волі «досить» та ін.⁷ АХ Генсьорський відзначає стилістичну віл працьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висо] поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, ні приклад, описано «знаменне» під 1249 р.: «Не дошедшимь же воем) р*Ьки Сяну, сосЬдшимь же на поли воружиться, и бившу знаменИ сице надь полкомь: пришедшимь орломь и многимь ворономь, як оболоку велику, играющимь же птицамь, орломь же клекьщущимт плавающимь криломьі своими и воспром^тающимься на воздус яко же иногда и николи же не біі, и се знаменне на добро бьіс (с. 532)»⁸. У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нам

¹ Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологіч
стилістичні особливості). — К., 1961. — С. 6.

² Там же. - С. 9—10.

³ Там же. - С. 42.

⁴ Там же. - С. 42-43.

⁵ Там же. - С. 48.

⁶ Там же. - С. 54.

⁷ Там же. - С. 86-94.

⁸ Там же. - С. 229.

їійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські иоїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних ⁽іІТ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі іігературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, ^Моціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і н«(Шільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі ціло-іп півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, ЙЩітім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, мийкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нер-мийого пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яс­кравих імпресіоністично взятих образів»¹. Така творча настанова ав-міри не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літо-НИ(V. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієпри-н тиків» як спеціальну прикмету стилю цього твору², напр.: іркльцем же стр'Ьляющим, оружником же не бьівшимь сь ними, і'нги|;гшимь же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же нгЬншим друг на друга, б^ бо ледь ползокь (ІЛ, 552). Цей же ІДІДпик звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и оть себе,

нкоже изгна Богь Каина оть лица своего,

рскьі: проклять тьі буди, стеня и трясьійся на земли,

нкоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499)^.

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула

І «Господине! не погнетше пчель меду не іідать» (509); Данилови

ИКШю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или поб*йду

ЧМіїї или пасти ся оть ратньїхь» (515); Мила Прузи Ятвяземь: «Мо-

р Ш древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540)

(И ^ У фразеології галицької частини літопису відчувається за-

ІНІпі. від біблійних сталих виразів. Пор.: Предаль Богь врагьі наша

Ш шііоі (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь на-

ІІГО в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).

М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 144. же. - С. 145. Ш же. - С. 146. ІІМ же. - С. 148.

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київська повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема порівняння, напр.: на Немиз'Ь снопи стелють головами (СПІ, 35) а друзии падахоу с мостка. в ровь. акьі сноповье (ІЛ, 853); и поидо ша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — блхоуть бо полчі видемиємь акьі борові вєлицііи (ІЛ, 866).

Треба, однак, зважити на думку М. Возняка, який зауважує, що і Волинському літописі «дві особи діють мовчки; воюють, миряться але ні самі не скажуть, ні літописець від себе не додасть, за що воїн воюють, наслідком чого миряться; в місті на княжім дворі нічого і її чути, — все тихо; всі сидять запершися, і думають думу про себе¹.

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоті (заповіти) князя Володимира на ім'я брата свого Мстислава і свої дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жн телів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис — пам'ятка унікальна. Мок ливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки П личина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, алі на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, «літературі освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних п зиціях Великороси', але від тих книжних скарбів, які вони мусил приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крі сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису»².

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох де| жав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Пер яславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — вхі дили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й півдси но-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівств Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз'єднаність українських мель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві рік характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпряніпі ни, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

1 Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992
С. 250.

² Грушевський М. Історія української літератури. - Т. 3. - С. 243.

Головним репрезентантом української мови XIV — першої поло­шиш XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, за­поні їй і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури і пінської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві ук-імінські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від цер-і "мпослов'янської традиції.

І псе ж церковнослов'янська мова не здавала своїх позицій: то­мі <шси постійна боротьба між церковнослов'янськими і живомов­ними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Старо-I і мінська мова того часу не розлучалася з традицією уживання та-'іітср, як *&, (о, ж, а, хоч могла б використати (і робила це) для і відповідних звуків літери и, о, у, іа.

от у.різних регіонах варіювалася. Так, у

XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси
Иіриилп, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх Крпії),
мишцьких і волинських грамотах ж відсутній, а а^; виступає або на
їм пі етимологічного є* (кна[з]^!, зємла, зать, мН^саць, тисАча) або
мк /а/ з попереднім пом'якшенням приголосного (дна, дос-
ІІМрАть, дада, ЖАЛовали); що ж до молдавських грамот, де най-
ІІІІІіііс виявляє себе церковнослов'янська традиція, обидва юси
Шиються, але якщо к виступає переважно в своєму природному
ЦМИНИ і і (єдинослицнаа, б;вдет[ь], пл\тевех[ь]), то а переважно поз-
«м'якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), спо-
Чінііи /йа/ (боАрин,'хр[с]тЇАНского) або навіть виступає замість її
УіНому, прА[д], вьса[м]).
І морфологічна системи української мови у гра-

₌ [дається, повністю перемогли, але традиційна система письма р Це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов'янські її ик щ замість східнослов'янського ч, жд замість ж та є замість о Ііншгку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: £ помощь, будучий — будущий, тисяча — тьіс/мца, сущь, тво-(южества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні І п амуфльовані традиційним письмом, виступають все ж знач-

___________

НІ нрпклііди наводяться утому написанні, в якому вони засвідчені у видан-ІИМмш XIV ст./Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-по-п «і М М Мсіцак. — К., 1974; Українські грамоти XV ст./Підготовка тексту, мі» і.її їй і коментарі В.М. Русанівського. — К., 1965.

но виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обстави-| на, що тогочасна українська літературна мова була представлена пе­реважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими сло­вами, «розкованим» стилем.

Д У ^м°ві грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемг, ц городь, володети, стороною — страна[мь]), в на початку словл послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усакии, вси -оуси, внучатомь — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки вжитки, оудариль - вдариль), на місці етимологічного *Ь уживається є (частіше) або и (в^чньїе — вечньїе, всЬмь — всемь, всимь, всНЬсь -всихь, діїтем — детемь — дитемь, св^дци — свидци, р^ц¹^ — ріши); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехіл /о/, /є/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера і; нерідко виступає замість етимологічного и: на ши - наші;, никоторою - н^которою, послуси - послусі, привНіси ли - прив^гЬс^гЬли, суд^чь - суфікс -ичь і под.), етимологічні є та п найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодп* нокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофі І тонг - можливо, й не повністю переданий дифтонг, - що позна| чається літерою у, часто з пом'якшенням попереднього приголосноГ /Цго (грошювь, глинарюмь, королювь, нюмь, своюи, торгувлА, чтюні.) етимологічне є інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /І після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо і суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоноїд нашею — нашою, прирожоньїй, уложона, чотьіриста, ничого, жоні. ки, чоловєкь), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі при клади, як мльїна, могьіла, памлтатьі, пожиткьі, прьідаємо, чьіним^ нашьімь, чтучьі, початьі, не дальї); середнє /и/ було наближене /є/ (чирвоньїй); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивом вотнші, воньї); сполучення ьр, як і в сучасній українській мові, щ рефлекс ри: кривавої.

^додсонантизмі слід насамперед відзначити появу нового їм 4са_/ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншома ного походження; передавався він у цей час буквосполукоіо ні буркгомистру, кгвалть, кгдьі, кголдова[т] (і голдовати), кгруш довкговдь; звук /ц/ переважно м'який: истцю, истця, околшш

о[ть|цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з'являється вставне /д/: уздрлть. гії більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які

і» дшшьоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов'янських мовах.

(р іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку одниниИчісної першої відміни (дорозе, слуз^), закінчення -ею в орудномуІІДМІнку однини цих же іменників, вживане після м'яких і шиплячихприголосних (душею, землею):; у родовому відмінку однини іменникиИИопічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх й-основ)іИірид -і традиційним закінченням -а часто приймаю^закінчення -у:ІШту, меду, лану, року, скарбу, темьсану, хоч ^са$)у давальному(МІнку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви:іцміодпреви, жидови, затєві^, кгвалтови, листови, львови, манастьіре-і, іишіпкови, королеви; уЧіазивному множини назви осіб, належніІ Нодонічого роду, можуть/Ьиступати із закінченням -ове/-еве: жидо-Рі (ійііоію, писареве, попове, поповичове, послове/Ьікаво, що порядЮрмою люди тут уже свідчиться люде. ^\ 1 «ноШіивостей відмінювання прикметників треба відзначити, що Юшшому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати ■ИЦІйне церковнослов'янське закінченн5<32£9^(^{лоеваго}' неумьіт- ц >(р|с|толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як гли-і ірхаїка — переважає українське закінчення _:£го_(ц^гкяого, ли-ШЖого, милого, милостивого, написаного, ночного^^ родовому ІІМКу однини прикметників і прикметникових займенників, ужи-^ н жіночому роді, виступає закінчення -(^/-е^, -оі/-еі, що НіИО позначають /і/ з попереднім /й/: кривавої, мокрої, мол-ііп'Ії, ішііісі, никако^, осв^ценоі, руско^, вашє^. ІЦІП'Ліниих форм найцікавішими є інфінітив, третя особа одни-і множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа мно-I ТіПерішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продов-Іімм монн давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною Нию і ні /і/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють М Гйпііій нп -чи: помочи, со[т]веречи, насічи, р^ч^І^ третій І шіміпт і\ множини теперішнього/майбутнього час/дієслова ідсбільїиого м'яку флексію -ть: имаеть, мрлвить, нале-поГгІігпеїь, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть,

дадуть, живуть, знають, мають, приїдуть, проорють/у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мь та -мьі: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, упознаменуємо.

у) У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть *гаи вси вьішеписаньїи земли и сіїножати и гай и прудь держить -П., 9, 25іДБудівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово пміи (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити^ имаю заступати, имаеть платити, имаемь давати, мають увезатис^ІдУ грамотах була досить поширена форма давноминуло­го часу: послаль бьіл, бьіли позьічили. З'являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму¹.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському коро леві, бл. 1386 р.) форма двоїни: Се азь федорь данильевичь. исі. братомь своимь михаиломь дала єсва правду... мьі два ись братом /іоимь ціїлуєва крсгь - П., 34, 65.

Серед сшггаксичних форм українських грамот треба відзначити ізширення кола сполучників (абьі, абьіхомь, абьіхмо, але, кгдьі, иж) і появу віддієприкметникової безособової форми на -по: а ти все куп^щно. твокми пііназми - П., 38, 72. ^^Лексика^країнських грамот, звичайно, специфічна. Вона значне бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особ< ливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарськиі вплив. Але, в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне ук­раїнські і на запозичені із західних мов слова. На основі східно слов'янського кореневого й афіксального сЮїаду в мові українськії)! грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, яі^бачиіи^ борзость «швидкість» (від д.-р. бьрзь)_и^ат§щіюь_<<син брата», бука вина, бНілиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважуваніія-, ШжйтйГвагїило «млин-сукновальня», вбачйти «зважити (на що)», не

¹ Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. — ЛьпІ(1941.-С. 215.

^ До слів, які вживаються в сучасній українській мові в тій же фонетичній формі і з тим же значенням, тлумачення не подаються.

ликость, веснина «збіжжя, посіяне весною», вжити «спожити що-не-Вудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від Пвіпих повинностей», воланьі «селяни, звільнені від повинностей» (иіфоче волань што на воли сідать — П., 38, 72), всказати «сповісти-Міі «повідомити», вспьітати «запитати», встАгати «вимагати сплати», нніек'ь «утиск», входьі «право вільного вступу в господарські ліси і во­ни», иьігонь, вьізнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вьімелокь "і і пата за помел зерна»^ вьіслуга «земельне володіння, одержане за нужбу», вьіходь «оплата феодалові за право виходу із села або пере-мшу до іншогогосподаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», млошюе «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «опи-* уіііИи майно», гребля, гьірло^данина «дарування, надання», дідизна Пикпж /гЬдичь, д^гЬдичьство),^дисньій «нині діючий», добьітокь «худо-І», «товар», добродійство, дозволити^допомагати, дорадитися, до-*мум'І;ти «довідатися», достатокь, дяковати, забороняти, завишенье іічіпї), завН|дати_«відати (чим)», загинути, займище «недавно ос-«іі ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», за-ІІНN «рів з насипом», залежати, залежность, замежоюь «смуга землі за ММичо», зброя, зємланинь «особа шляхетного стану, що посідає зе-ІІіІйііу власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих >, копець «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра!ІНКості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озер-, Ншалі місце для мочіння конопель, льону», м'йрка «одиниця Міру сипких речовин», надгЬя, належати, намолва «намова», наща-ііі!.₄ моїмиіа «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для ху-ІІИ»і о іимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повить ІИМИїін адміністративного поділу», податокь «грошові й натуральні М|)М ииглих людей», повинности, прорва, пол'Ьпшивати та ін. З'яв-ИіііСИ мові слова для позначення абстрактних понять (личба, зару-МПшн, иода, пригода), виникають узагальнюючі слова в онома-ІННІЙ иексиці (прузвище).* \і рпїмських документах поширюються слова, що виступаютьіііїнмнп і давньоруськими у видозміненій фонетичній форміІИНІЛііо до звукових законів народнорозмовної мови: бчолаІ мчі-ііа), іюльшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнинаЙТНИііп) і под. Набувають поширення два типово українськіннірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за на-Мдсника або її адміністративного центру (василевщина: Иг-

нат дє[р]жить землю василє[в]щину - 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поши­рюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільно­слов'янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Васи-лий), Ганка (від Анна), ПггЬбько (від ПггЬбь), Григорь, Нгусіко, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.. "У ділову мову проникають локальні назви, пов'язані з діалектни­ми особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховиньї, засталисмо пана Максьіма Тьішковича, которьій повидиль, же одь той верховиньї на полудень у право грунть мой, а в лево лись Мьь ховь — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамь мьі... дали и по тврьдили єсми ємоу... млин на матки Малом Бахлоуєц^, и пасикоу на конєц грун'Ь от Шавковци, на потока Крьниц'Ьмь — 1458, ССУМ, І, 267),,дидка^«мати батька або матері» (мьі Стефан воєво­да... знаменито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и про­дали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ШгЬни - 1489, ССУМ, І, 300),-4С^ль/<гірський хребет» (ділить гору пополам), а та кож перевал (а хотарь... по край буковиньї д^ломь доловь до валу 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами

єсмо вьшха[л]и ись зємланьі... оучинили єсмо имь грани= цю повьіше манастьірА свато[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина^орське пасовище» (а тоє село... иміїють. на(м) давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. тьі то доходьі. што[ж]. 0 по[ло]нинь аю[т] (?) - 1424, Р., 54) та ін.

^3 часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зросли\ ^іодовнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що І Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при діїдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовим» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєла[х] мацоу пшениці на погроубь 6), стрьїкь «дядько по батьковій лінії» (єсли бьі пришло на прода|п| тому то фєдорови ролА тота а дН^ти бьі иванови дуж^ суму таковую о[д]ложи[ти] стрьїкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не буї

Нескіиченним: поступове формування мовного узусу обмежувало ііШепня вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови Луш семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із НВНім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розви­не нове — «забороняти» (И тьіе Токаревскіе рекли: мьі дей вамь не іронимь стада господарского паствити тамь - 1495, ССУМ, І, 113); І! мішк братьство із сфери монастирського життя поширюється на «мниток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьст- | чтньскоє, тобто об'єднання ремісників однієї або близьких про-III, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: як­им н шшньоруський період воно означало провину, звинувачення, ірміо (Ср., І, 258—259), то в мові українських грамот це слово набу-I Ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова ■111», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, і 174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєна-ФИ.пмка військ певного князя, в староукраїнських грамотах ужи-ІТк'Н як верховний титул правителів Молдавського князівства та ь • мііів, а також виступає в значенні «намісник польського коро-I йРи нсликого князя литовського». Багато нових значень одержу-. шшльновживані слова у зв'язку з їх функціонуванням у мові ініїнч документів; так, вивести набуває значення «вилучити, 'миші з-під чогось» (мьі оуставляємь сь своими паньї гдє бо-| інайдєньї боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькьі[х] нині* бьіти инатьі и вьівєдєни а имають бьіти по[л]скьімь правомь *|4ч'|м|и] — XV ст., ССУМ, І, 212), виправити «вимагаючи, діста-мшюбути» (а такьже коли бьіхомь имь жольду нє поплатили и її/її* гогдьі имь поволєваємь (!) и тьімь што суть с ними нась ІМИІіпти намь лалти нашихь купцєхь брати нашихь людєхь до-• «нмі запись о[т] нихь вьіправимьі - 1433-1443, ССУМ, І, 220), пшішпи «з'ясувати, вияснити» (а... ижє мьі доброую <з>авждьі 1ЄМО яко и ньше мамьі волю тако яко коро[л] хре-И(М| і¹ -кий коу покоєви а коу єдностй а справедливость нашоу іїппіфі/нш о[т] ровности нє хочє[м] са вьіламавати вартуючисА ііміш.и <к>рови хрєстьянскои — 1447—1492, ССУМ, І, 220), вьі-.,л (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю н іУМйішя» (ИмН^нїя д^ди^но которьіи [ж] то оу пєназа[х]

запїсоують нєкоторьі[х] оу наши[х] сторона[х] держано до иі л^ті а потомь сл вистояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завізованій сл «зо бов'язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но са завізоуюни... голдь пр^^рєчєнньїи... на каждьі[и] ча[с] ховати -1436, ССУМ, І, 373), завісити «відкласти, відстрочити» (О д^гЬ^І што[ж] нє маю[т] л'Ьіт] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позвані.! имаєть имь соу[д]я ро[к] завісить и запи[с] до л^[т] розоумоу ихь XV ст., ССУМ, І, 373), завізка (завіска) «грошове забезпечення н;і користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сії покуси[т] тєгати бу[д] оу кото рьі[х] днє[х] и часо[х]...то[т] тогди да заплати[т] завізкоу ^ рублн срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброч ний селянин з правом виходу» (а и гд'й коли слоужєбникь бєрє[т] во< льі а па[н] свои[м] сєло[м] и зь свои кмєти боронить а не хочє[т] вьі-да[т] тогдьі на[м] маєть заплатить винл — XV ст., ССУМ, І, 478), ла­мати «порушувати, не дотримуватися угоди» (Відомо то єть | всємь присьілаль да (!) на[с] Бгомолєць нашь архима[н]дри|г Пєчє[р]скїи с Кієва и вся братїя мн[с]тьіря пєчє[р]ского... жалуючи ся на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чи ни[т] и права имь давньїе и [з]вєчистьіє ламати хоще[т] — 1481 ССУМ, І, 538), невіста «доросла особа жіночої статі» (коли моуж жєнє оумрєть тогдьі жона все именїє своє брала, а оу томь д^ти щко дила мьі оуставлАє[м] и[ж] такая нєвііста имНіеть изостать жївотїн^гЬ и прї винії - XV ст., ССУМ, II, 33), обьихати «об'їздивші якусь територію, визначити її межі» (прийшовши передь наеі, Карпь Ивановичь... покладань пєрєдь нами льість... дворань па шихь... што єсмо имь пєрвєй сего велильї именя єго Мьїкулинскі обьихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову ск;ір гу на кого-небудь» (а сє азь. па[н].пєтрашь. староста, галицкьш свіідчю то... ижє пришєдь пєрєдь ма. васко мошєнчичь. и позви /й, коундрата борєничл. со границю, со вашичиньскоую - 1401, Р., 3(тлгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судь тл тисл ис королемь - 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних франч логічних зворотів. Це, наприклад, бьчоли дерти (ССУМ, І, 13 бьіти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), бити соромоті «бути позбавленим честі» (140), на бігь повернути «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися нт

пою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), *?кдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла пібавити (251), держати оу праві «поводитися з кимось згідно з Шкоиом» (297), оу ласці держати «ласково, з прихильністю стави-ІНСИ до кого-небудь» (539), дорости л*кть (320), мати за собою «бу­мі одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» ним же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтриму-

ии/іи літературно-писемні контакти з чеською й польською мова-

мі Через західнослов'янське літературне джерело в українську мо-

§у (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і влас-

• тхіднослов'янізмів, напр.: броварь (ст.-п. Ьгохуаг, свн. Ьгошуєг),

фжінє (ст.-п. Ьискпуапіе від Ьисіотуас, що розвинулося на базі

иніи, очевидно, від свн. Ьоисіе «шалаш», «намет»), боургарь (свн.

ИУЦег «житель міста»), боурьмистрь (ст.-п. Ьигтізігг, Ьиг^тізігг,

ІН Ьйґ£е-, Ьигве-, Ьуг§егтеІ8іег), бьітлєнє «репутація» (ст.-ч. Ьуіеі-

'»іМ/Ьуіес11по8і, ст.-п. Ьусііепіе), варовати сл «остерігатися» (ст.-ч.

■".упіі зе), власност (ст.-ч. УІазпозї, ст.-п. шІ08Ш08с), воить (ст.-п.

Ін, свн. уо§єі, лат. уосаШз, асіуосаш^), вьшгкнити «відмітити»,

іІДшачити» (ст.-п. \уутіепіс), габати «напастувати» (ст.-п. §аЬас),

ЩШш (ст.-п. Ьеїтап, ст.-ч. Ьеіітап, схсн. Ііеітап, свн. Ьаирі-

ІІЙИ), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою»

і*М. ^Іе^оуаіі, ст.-п. §1еііо\¥ас, свн. §е1еііеп), голдовати «присяга-

I Мд мірність» (ст.-ч. ЬоШоуаіі, ст.-п. 1ю1сіо\уас, свн. ЬоШеп), грунть

і*М, вшпі, ст.-п. в^ипі, свн. ваші), доконати (ст.-ч. сіокопаіі, ст.-

ІІикопас), домнивати са «думати, припускати» (ст.-ч. сіотпіуаіі

||.*и. сіотпіе\уас 8І^), досьітьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч.

|) Убіпепіе, ст.-п. до$усис2упіепіе), єднати «погоджувати що з

• (ст.-ч. іесіпаіі, ст.-п. іесіпас), єднота «єдність, згода» (ст.-ч.,

і іссіпоіа), жолдь «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. гоїсі,

і І^ОІСІ, СВН. 8ОІІ), Ж0ЛНЄР «СОЛДаТ» (СТ.-Ч. 20ІСІПЄГ, СТ.-П. 2ОІПІЄГ2),

щцн «остаточно» (ст.-п. гауЛсіе), замешкати (ст.-п. гатіезгкас), Ш «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п.

' (рада (ст.-ч. ггасіа, ст.-п. гсігасіа), каплица (ст.-ч. каріісе, ст.-1|іііпі, лат. сареііа), квитацьія і квитанція «письмове доручення і індичу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. к\уііасіа,

^МІ(иііо), келіхь (ст.-ч. кеіісЬ, ст.-п. кіеііесЬ, свн. кеісЬ, лат.

саііх), конати сл «відбуватися» (ст.-ч. копаїі $е, ст.-п. копас бі$) кошть «ціна», «зусилля» (ст.-ч. ко£ї, ст.-п. ковгі, свн. ковЦе)), мар шалок «службова особа» (ст.-ч. таг&аіек, ст.-п. тагвгаїек, вен тагзсііаіс), цмьштарь «цвинтар» (ст.-п. степіагг, лат. саетепіегіиш саетеіегіит, гр. коі(лт|тг\'ріоу під впливом лат. саетепШт) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до струк тури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набулі поширення слово пань (п., ч. слв. рап <* §ьраігь — давньоіранські запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних ук раїнської та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві ми ви з польської, а також через польську (або й безпосередньо) німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. Ьа\уе1па, ст.-ч. Ьауіпа, свн. Ьаіии \¥ОІ1е), бидло «худоба» (п. ЬусІЇо), вшитокь «увесь» (ст.-п. шгіуіек), гаї дель «торгівля» (ст.-п. Ьапсіеі, свн. Ьапсіеі) і под. Польський вплив щ українську ділову мову XIV—XVI ст. виявляє себе по-різному в її лицьких, подільських і власне польських, але написаних по-ук раїнському грамотах, з одного боку, і у волинсько-київсько-литі ських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певни польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східні слов'янського фонетичного оформлення (у них з'являється повні голосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучсії ня йг виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., XI твєржа (1386—1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко зап зичуються й у польському фонетичному і словотвірному офор ленні, пор.: веігк (1412, Р., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, Т, кторьш (1394, П., 29; 1404, Р., 37, 38 та ін.). Крім того, тут ужин ються слова, характерні для польського правового і церковного \< рою: арцибискупь (1415, Р., 47; 1433, 66), бискупь (1398, П., 75), кгмистрь (1339, П., 77), бурькрабь (1434, Р., 71), воллнє (Варш., V 686), гофмистрь (1394, П., 64), плєбань (1411, Р., 43) - з польські го ріеЬап, що від лат. ріеЬапиз, в основі якого лежить ріеЬв, ріі (Вг., 417, МасЬ., 378), оурлдникь (1413, Р., 45; 1421, 52; 1435, 72] від ип^сіпік, що в свою чергу від ч. йгаб. Значну частину запозич становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагс\

жі/, иуморити і подібні, що не набули поширення в документах із і ижіцини, Волині, Білорусі й Литви.

До східнослов'янської лексики, показової переважно для доку-)| іиів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як боч-щ V 'значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяно-І іш ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зь сьінкли-§М'Ь нашимь - 1322, 178), в-клми (мьі ислюбуємь тоть мирг» дєржа-мі (гкши твердо - 1352, Р., 3), нлтство (ятьство), «стан позбавлен­ії иппі» (вьібавили ма... ис того нлтства - 1435, Р., 72), обаполь «з ІОН Схжів» (у значенні прийменника) ((обаполь бугу — 1376,,11; обаполь немна — 1387, П., 40; обаполь улицьі — 1389, 49), по­питі «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля іМІлтп» (1387, 40), пашнл «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), ШШй «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожь «жито» (297) та ін. •іфгмий шар становлять запозичення з польської мови, властиві миі цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. іа\¥ОІапу) 144^ 1\, 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перера-іцуішти» (ст.-п. тіапо\уас) (вєрхоу мєнованат м*Ьста — 1433,, М); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, і 49), по&кть «одиниця адміністративного поділу» (п. рошіаі) 4ііуш»екого повита земли поля и сЬножати и гай — 1342 [?] II, ну Иодолской земли, оу КамєнєцкомСь) по&кпгк — 1383, 31; от ^! їй до м'йста, от повита до по&кта, або от одное земли до дру-шмли - 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі сло-позначали належність людини до певних соціальних станів, ІЧйли її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала,!МП, що слово боярин у пам'ятках з території Великого Литовського позначало дрібного землевласника — дво-ИЙИй, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після Цій* і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин - це

а

Мій феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова держав- I Польському королівстві — це помічник старости, що завіду-І королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — ІІІИИК, який управляв волостю¹.

Л.Л. К вопросу об определении значений слова в словаре иискою язьїка XIV—XV вв. // Вопросьі исторической лексикологии и фии восточнославянских язьїков. — М., 1974. — С. 56.

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запо­зичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов'янських. Це лексеми, що потрапляли спер шу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім - у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов'ян­ських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, капїаг «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «по даток натурою» (тур. іа$ая ~ ССУМ, І, 349), орда «середньовічна фео«дальна держава у тюркських і монгольських народів, а також терп торія цієї держави» (тюрк, огсіи «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакь «губернатор у давній Туреччині» (тур. вапс&ая «невсі лика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. іеЬеп£Й — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з терп* торії північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зон рема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в ссі лянському господарстві, крім худоби» (лит. сійокіе, сіокіе — ССУМ, І 342) і стирьта «скирта, стирта» (лит. зііііа — II, 387). Запозичення! молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовуй;! лися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і чм дом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для приклич назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. ога$ «місто» — ССУМ, І 91), паровь «потік, струмок» (рум. рТгаи - 127), пискь «вершина горі верх» (рум. різе — 148), оулмь «берест», «в'яз» (рум. иіт — 475) і паї Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникаюг окремі мадяризми і південнослов'янізми: оурикь «спадкове феодал і.н володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. пгі мад. огок «спадщина» - ССУМ, II, 482), хотарь «природна або умсм на лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. Ітоіаг, ми Ьаіаг - 513), градина «сад», «город» (рум. £іж!іпа, бл., серб, градина І, 259). слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. зіаііпа, серб. сл;пн на - II, 351) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання спол)! ника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової мої и тая Танка мешкала на той д^льници мужа своєго... до тьіхь 1 совь, поки пошла замужь (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами пьої сполучника є наколи, поколі, поколл, поколе (ССУМ, II, 179).

В усіх східнослов'янських літературних мовах збереглися спільні Ш них і для більшості інших слов'янських мов первинні приймен-ИИКИ вь, для, до, изь (ись), за, кь, межи, мимо, на, надь, о, оть, пєрєдь, подь, сь, оу\ правда, відповідно до фонетичних і ритміко-інто-НйИІЙмих особливостей української мови розвиваються і масово 1-й • уються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудь ІІІнЬ). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прий- • ні шків, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, ФЬіїкппо, заради, звьіше, зниже, напротиву, обаполь, окромь, пєрєжє, и*й/і\л, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдь та ін. Активно про-мнииіпті, у прийменниково-сполучникову систему також запозичення і Інших мов, переважно з церковнослов'янської і західнослов'ян-ч (ілбо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдьіжь (кдижь), гдьі, кМуЬу, с, идєжє, како, понєжє, паче та ін. Активно розвивається кате-(фіи прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими (МП шипиками типу близько, верне, вєчьно, вирно, давно, далеко, добре $!*)), д'івно, високо, долго, должно, достаточн^гк, конечно (конечні) Ійм, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від РШМсгників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були Іишчепі з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, Щіи>, велико, егкчисто, доводливо, едностайно, збройно, закладні, за-, такомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, Щчшішіо, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утво-II ми Пазі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший Ш| І Іоряд з давніми в віки, до віка, навікь, вгору, влево, вь дро- I іНірою, горі «угору», дома, домовь, замоужь, наверхоу, навірхь,, направо і подібними, уживаються українські новотвори Нм№ -і орою», вь верхоу, вь готове «напоготові», вь день, вь єдно «од-ИМінк кгвалтомь, додому, досить, заєдно, за місто «замість», на-* •ніиру»>, на долі «внизу», напослиде, ниотколі і под. ИИіоеерсдні традиції ділового стилю давньокиївської мови, Ііфирмоианого на українському (також білоруському) ґрунті, ись і розвивалися у мові ділових документів Великого ми Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала и урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підко-ім Лиіоііського князівства Польщею українська літературна V*»* не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширен-

ня стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. ви­магав: «Писар земский масть по руску литерами и словьі рускими вси листьі, вьіписьі и позвьі писати, а не иньїм язьїком и словьі». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, догово-. ри, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мо­ви були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів¹ «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, ста новлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів².

Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні три вала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: пс реписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до наш о го часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р (церковнослов'янський з українськими рисами) та Четья 1486 р (спроба перекладу з церковнослов'янської на літературну ук ^аїнську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей" Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грам<ь|

ти^ашднушв, ким вона дається, далі йшов виклад подій,

спричинили появу грамоти, і насамкінець з'ясовувалися обставив ни, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і поні Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним і| варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с]п.і бжью мьі кнзь вєлики[и] витовть чинимь знаменито и даєм вє;і,і і ти симь нашимь листомь каждому доброму ньінєшнимь и то[м]ь будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ьішить колі кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах ікмш князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с]тью бжьєю мьі вєликііи| кнзь швитрикаила солкердови[ч] чьіни[м] знаменито симь нашьі| листо[м] и даємь видати каждому доброму хто нань оузрить 11

¹ Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.

2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мої
К., 1956. Плющ П.П. Начальний зтап формирования русского иациональноіо ц\\Л
ка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уішіі
до українсько-білоруських мовних зв'язків періоду XIV—XVII ст. // Досліджений
української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.

|усльіши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трап-
ііяіоі ься і в приватнихграмотах71іо^^ до[ч]ка

іішшовича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмот-|«н|г| алибо чтучи є[г] усльіши[т]». Грамоти польського короля Ка-ІИМира написані у формі листів і починаються традиційним нази-ілнпнм скороченого королівського титулу, після чого йде звернен­ий по особи: «Казими[р] божью млстью- наместьникувруцькому Мину го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя нідра починається стандартною формулою, що становить великого князя: «са[м] алєкса[н]дрь бсо[ж]ю мл[с]тью вєли-ІИ(іі| кпзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и иньі[х]». Подібні Нічним характерні й для молдавських грамот: «Мл[с]гїю бжїєю. мьі МіНДрь воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] ІИИМмшто. ис си[м] листомь нашимь. оус^тЬ[м] кто на[н] оузри[т]. Ш\ по оусльіши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула ІЧініу розширюється у першій своїй частині: «Вь им'Ь соца и сїїа Рро дха. тр[о]ица стаа и єдинос^щнаа и нєразд^лимаа. сє газь | ііп|д]кьі моєго. ісу ха ісо стєфа[н] воєвода бж'їєю мл[с]тїю |іі|рі. имли. мо[л]давскои. знаменито чини[м] и[с] си[м] листо[м] НІНІм | н'ьс^Ім] кто на[н] вьзри[т] или єго чтучи оусльіши[т]».

' грамот. У багатьох молдавських

ипмііпх наявне закінчення^закляття, що стало своєрідним штам-\ кто бьі хогЬль тоє порушити, или радити на порушенїє: та-(Піи с|ст] проклА[т] со[т] га ба и со[т] прйстьі[х] и врьховньі[х] \ І и. її о)[т] тьіі стьіхь и бгоносньі[х] ощь, иже в никєи. и да є[ст] ІЛмь кугЬ: и проклятому арїю. и оучастїє да имать сь соними іймьііиіна навл[д]ку ха. крьвь єго на ньі[х], и на чад'Ьхь ихь». І ні им буї? стиль українських грамот, що засвідчує літературну ^ЙИУ їх мови.

ИМ, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, ■Мовником аріанства - течії в християнстві, що заперечувала ннііиіі догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Хри-ІНШські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. 1 іншо ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зо­нт»у по визнання донесення Божого слова до віруючих І ЦШііпіо мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для по­тім 11, Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях

Віклефа виріс Ян Гус¹. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї н^! були змарновані. їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гуси Н ти в основу свого духовного життя поставили живу мову. Почаи»^н перекладів св. Письма на польську мову сягає ХІЇІ ст.: є свідченні*! що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтир* польською мовою². Реформаційні рухи, що почалися в Європі \\Ш прикінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов'язані з тимЯ релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не • ' палив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мШ ґрунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса»³. У XVI ст. проломі ження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому м вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділі* князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Поли щу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення ні родного костьола ~ церкви, незалежної від Риму з тифII ською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновуваний социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословам полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, лліі ни, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно і і вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередніш!! церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських и-¹» лях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині»*

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаємну зуміння, а це можливо лише за послуговування рідною моїиі Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення іі|і стої мови - а це була мова юридичних документів - у конфеч ііі| літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком бапіїї стильової літератури пробуджувалася національна самосвідомії 11.1 Україні розвивається панегірична література, в якій прославляю!) ся подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іінмМІ них завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-11;ііііі) ричній літературі використовувалась і церковнослов'янська к

¹ Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. - С. 10—11

² Там же. - С. 13.

³ Там же. - С. 19.

⁴ Там же. - С. 54.

Проте українські книжники користувалися нею досить довільно.

'»Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні

Шлорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й гре-

Піісу мови, ніж церковнослов'янську¹. Занепад церковнослов'янської

«йми продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно

мШаристовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поши™

піін католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О іесіпозсі Ко$сіоїа

*Що» (1-ше вид. 1577 р., 2-ге - 1590 р.) писав: «За допомогою

іии'ямської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині

іІІТО не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у кни-

I, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і

<н не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов'янській

Шуміти, мусять звертатися до польської за перекладом»².

Гик, справді, церковнослов'янська мова була в XVI ст. досить за-

•"ііш. |. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамь тайну

ІИІ уіо, яко діяволь толикую зависть имаеть на славянскій язьїкь,

і №/іно живь оть гн'йва; радь бьі єго до щетьі погубиль, и всю бор-

іИОіо на тоє двигнуль, да єго обмерзить и вь огиду и ненависть

ЖШеть» (Виш., 23).

Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скар-іНИірмкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять МІМ словники («Ле^ісь» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковно-і*иікч.кої мови з елементами української («Кграматьїка словеньска»» 1586 р., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского язьі-Й| р„ «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мов-І^нмііональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте ІІї їм иідрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком ста-Ірої літературної мови, так і великою увагою до священної чіов'янської мови. Але про це докладніше йтиметься в на-імму розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі м Иіі/іипо псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з ІАїН ми білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У ^И$0 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син ннніій 11 Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєван-

і^*л</</ Е Ф. Белорусьі. Т. 3. Очерки словестности белорусского племени: і ІЦішиюрусская письменность. - Пг., 1921. - С. 46. |нн І'ункия исгорическая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.

геліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пере сопницького. Переклад було здійснено з церковнослов'янської мови але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади єван­гелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Ссі люціана) у 1551 — 1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Перекллд засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі ко ристувалися і чеською версією перекладу євангелія¹, та полонізмін Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інко ли перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні ук ра^'нські слова типу аби, умирала, вечерови і под.²

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збг глися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське єваи ліє 1571 р.³, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським¹ так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковне слов'янському тексті, відшуканому в селі Літках⁵, «Крехівський агкм тол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівсьм» польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі і ІКрехові⁶, Нягівські повчання⁷ та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло /н нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних | доукованих), написаних староукраїнською мовою⁸.

у Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV сі, В.Р:

2 НгаЬес 5., ЬеНг-Зріатпзкї Т., 2жоііп$кі Р. Кошб) іе2ука икгаігї$кіе§о. — К\у;іі
Іпзіуіиіи ро1.-гасІ2Іескіе£о. - 1955. - 1/2. - 8. 85.

³ Трипольский И. Вольїнское рукописное евангелие XVI в. // Вольпіскі*
историко-археалогический сборник. - Житомир, 1900. - Вьіп. 2.

⁴ Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукошп
ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

⁵ Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI іи>
Летковское евангелиє. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописіпі,
1911. - Кн. 21. - Вьіп. 1-2. С. 42-79; 1912. - Кн. 22. - Вьш. 3. - С. 68-69; Н|
124; Кн. 23. Вьіп. 1. - С. 1-48.

6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліогя
НАН України, інв. № ВМ (1291).

⁷ Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // МатсриЦ
для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

⁸ Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительньїе євап
XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских перепнім
священного писання // Трудьі XII археологического сьезда в Харькове 1902 і
М., 1905. - Т. 3. - С. 355.

Цікшю простежити за глосами (покрайніми написами-тлума^Л ММЯми), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, | ' м' лля розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старо- і

чиїГммське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже час-

и иінтим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопни-

МНіш євангелія: єдинь со[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жи-ні і ко|го] (ПЄ, 252); ассарій — пішезь (51); грецки слово дидраг-Іі і по нашему два гроша (78); б[ь]д^тйти — не спати (112); сь

пфн мі. и дрекол[ь]ми - з[ь] меч'Ь и рогатинам[и] (113); жи[т]ни- У мою — клуню, або стодолу (273—284 зв.); имаете кустодїю —

Ирижу (121 зв.); ароматьі и миро — пахоучии р^чи и масти (329 |і Коурь заггЬ[л], або півень (323); на трапезі - або за столом

І|И); и|і»| скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу І Щ \\л кровлі - на дахоу, або на сИр^с^ (298); на брак, або на

*ші* (284)¹. ^

Дп нього ж XVI ст. належить і така визначна пам'ятка української

і^Нішііої літератури, якМК^ещ^^ 1560 рр., всебічний

} ІКого дано в фундаментальній праці І. Огієнка². Як зазначає

ииішіик, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пиль-

}Ш\\\ чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало бого- ЩШ\ книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона силь-

I іриі'іт іі літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під

\Ш< нього століття богословська література, писана доброю ук-

ІІ^ЬКпіі) мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно

(Міською мовою) вже на широку міру усталилася українська літе-

!^Нй мона, і в цім була величезна заслуга передусім реформації»³.

Іиііііірспню української літературної мови сприяла діяльність

КАНініх братств, в які організовувалось міщанство. Вони виника-

' ПЬІОВІ, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Са-

I! їличі, Красноставі, Нільську, Києві, Луцьку та інших містах.

Лий Русанівський В.М. Слов'янські міжмовні зв'язки і формування ■ННІШіїіх стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнарод-

І4і і'Лникчі». - К., 1973. - С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького єван-I НИтшш нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання И міської лексикографії XI—XVI ст. - К., 1979. - С. 64—68.

■І^йн / Українська літературна мова XVI-го століття.

|М ШЩ, - С. 58-59.

/ 3 діяльністю братств, безперечно, пов'язана й історія «Крехівсько* іт> апостола». Це переклад з польської бібліїї 1563 р.¹ Друге джерсі» ія «Крехівського апостола» — церковнослов'янський текст. На дум у І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіща, більше народня, ті гіюва Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковно слов'янізмів². Все ж і в «Крехівському апостолі» використовуване! старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написанії» типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови буї) цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам'ятці повної мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороди, дорога, здоровя, к роль, короткий і под.³ Звук /є/ після шиплячих переходить в /о/: ж на, вчора, учоньїй, чорт, чорний і под.⁴ Звук /ц/ у більшості випалк за традицією передається як твердий, хоч є й написання ЧшстеІ отець, девицю і под.⁵ Лексика цієї пам'ятки переважно народна. Зваї мо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час і було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови нароі ної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мо| потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку її лян»⁶. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, заїк ні чується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — молі¹! давно узвичаєна в східнослов'янських мовах: вольность, добротш вость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, т встьідливость, неусьтавичность, обличность, омьілность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже попінц не закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостон баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под.⁷ Регулярно паї вається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре вле, жиде і под.⁸ У називному відмінкові множини досить часто

¹ Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. — С. 160, 206

² Там же. ~ С. 206-207.

3 Там же. — С. 261.

⁴ Там же. - С. 263.

⁵ Там же. - С. 281.

⁶ Там же. - С. 302.

⁷ Там же. - С. 319.

⁸ Там же. - С. 321.

II шкінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове,

щшґ, духове, жидове, отцове, панове і т. ін.* У місцевому відмінку

міни переважають давні форми із закінченнями -ох, -ех, -іх: о

юпшох, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в ЬлфН-

к цнкох і под.² Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів те-

Имімьо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує,

чш\ч\ ознаймує, оказує, пише і под.³ Характерною особливістю КА

ніимічіюукраїнської пам'ятки є закінчення -ет у третій особі мно-

Н гпіерішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет,

\р?т,,'ркшет, губет, згладет, значется і под.⁴ Перша особа мно-

жн ипкл'ювого способу твориться, як це засвідчують й інші ук-

■ 11 тексти, за допомогою закінчення -'імо або -мо (загрозкмо,

чкио, їжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно -*Ьте/-те

^]ши\ пажте, очистіте). У третій особі однини й множини вико-

И1ЙУ* гііся частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай виклада-

ся дієт, нехай досвідчить, нехай згинут⁵.