Дезінфекція, дезінсекція, дератизація 5 страница

Інкубаційний період продовжується від 2 до 15 (частіше 5- 7) днів. Упродовж хвороби розрізняють три періоди: катаральний, спазматичний і період завершення. Катаральний період продовжується 2 тижні. Захворювання починається з кашлю, невеликої нежиті, нездужання. Температура тіла нормальна або помірно підвищується.

Період спазматичного кашлю починається поступово. Напади кашлю частішають, особливо в нічний час. Типовий напад кошлюкового кашлю складається з кількох видихових поштовхів, які швидко повторюються один за одним. За короткою паузою іде короткий вдих, потім видихальні поштовхи, потім знову судорожний вдих (реприз І Т.Д.). У ході приступу може бути декілька репризів. У кінці нападу виділяється невелика кількість в'язкого прозорого слизу. Деколи після нападу кашлю виникає блювання.

Під час нападу лице червоніє, набуває синюшного відтінку, шийні вени набухають, очі наливаються кров'ю, може відбутись мимовільне виділення калу чи сечі. На протязі доби може спостерігатись 8-10, а у важких випадках до 40 і більше нападів. У залежності від тяжкості перебігу хвороби протяжність їх коливається від 1-2 хв. до 15 хв. з кількістю репризів від І до 20-30. Між нападами при кашлюку середньої тяжкості дитина відчуває себе задовільно, може гратись.

Судомний період продовжується 3-4 тижні, потім напади стають короткими і з'являються рідше. Захворювання переходить у період одужання. Після нападу хворий виділяє густу мокроту з зеленуватим відтінком. Напади виникають рідше, протікають легше і втрачають свій типовий характер. Загальна протяжність хвороби коливається від 5 до 12 тижнів. Розрізняють три основних клінічних форми кашлюку: легку, середньої тяжкості та тяжку. Під час ускладнень спостерігаються носові кровотечі, ларингити, бронхіти, бронхопневмонії, емфізема легких, крововиливи в кон"юктиву ока. У дітей до 2 років може виникати енцефалогіатія (ураження нервової системи). Діагностика заснована на клінічних даних, епідеміологічному аналізі та результатах лабораторних досліджень. У хворого або підозрілого на це захворювання спеціально вигнутим стерильним ватним тампоном беруть слиз із задньої стінки гортані і роблять посів на поживне середовище. Попередню відповідь дають на 3-й день, остаточний результат - на 5-й. Реакцію аглютинації можна ставити з 2-3 тижня хвороби.

Лікування. Ліжковий режим призначається тільки при тяжких випадках і гарячці. У приміщення, де знаходиться хворий, потрібен доступ свіжого повітря. Влітку дитина повинна бути на свіжому повітрі якомога більше, зимою декілька годин на добу. Необхідно правильно організувати дозвілля хворого, оскільки відволікаючись, вони рідше кашляють.

Призначають висококалорійне харчування. Годувати дітей потрібно малими порціями незадовго після приступу кашлю.

У катаральному періоді на початку спазматичного періоду для лікування дітей раннього віку з тяжким перебігом і при наявності ускладнень застосовують антибіотики тетрациклінового ряду, еритроміцин. Застосовують також протикашлюковий імуноглобулін у дозі по 3 мл 3 дня підряд, потім через день кілька разів. Широко застосовується оксигенотерапія, вітамінотерапія, призначають нейроплегічні засоби (аміназін, пропазін та ін.), які сприяють заспокоєнню хворих, поліпшують сон, апетит, зменшують частоту і важкість нападу.

Хворих ізолюють вдома. Госпіталізації підлягають діти зі складною та ускладненою формами кашлюку особливо у віці до 2-х років, діти із сімей, які проживають у несприйнятливих умовах, а також із сімей, де є діти, які не хворіли кашлюком.

Ізоляція хворого продовжується 25 днів з початку захворювання при наявності двох заперечних результатів бактеріологічного дослідження, ЗО днів без бактеріологічного дослідження.

Заходи у вогнищі. Приміщення, де знаходиться хворий, провітрюється. Діти, які не хворіли кашлюком, контактували з хворим, підлягають медичному спостереженню протягом 14 днів з моменту спілкування з хворим. Наявність катару та кашлю викликає підозру на кашлюк. Таку дитину потрібно ізолювати від здорових дітей до уточнення діагнозу. Діти, які не хворіли коклюшем, підлягають обстеженню на носійсгво. При виявленні носійства дітей, які не мають кашлю, допускають у дитячі заклади після триразового негативного результату бактеріологічних досліджень, що проводяться з інтервалом у 3 дня і за наявністю довідки з поліклініки про те, що дитина здорова.

Діти, які спілкувались з хворими у віні до 1 року, не щеплені проти кашлюку ті, що не хворіли, їм внутришньом'язово, вводять 6 мл імуноглобуліну (по 3 мл через день).

Профілактика кашлюку в дитячих установах. Група, в якій зареєстровано захворювання кашлюку, підлягає ізоляції на 14 днів. Прийом нових дітей чи переведення з неї в іншу групу протягом цього періоду забороняється.

Всі діти та обслуговуючий персонал, що контактували із хворим підлягають дворазовому обстеженню на носійство 2 дня підряд чи з інтервалом 1-2 дні. При захворюванні значної частини дітей з дозволу лікаря-епідеміолога можна організувати "кашлюкову" групу, куди ізолюють усіх дітей, що захворіли, групу дітей з незвичайним кашлем для ізоляції, для встановлення діагнозу і групу для здорових дітей, що спілкувались із хворими.

ДИФТЕРІЯ. Збудниками дифтерії є дифтерійна паличка. Вона дуже чутлива до дії високої температури та прямого сонячного проміння. У висушеному стані на різних предметах (іграшки, посуд, білизна) може зберігатись багато днів. Дезінфікуючі засоби (препарати фенолу, хлораміну, хлористого вапна) у звичайних концентраціях діють на неї згубно.

При рості збудники виділяють екзотоксин, що зумовлює головні клінічні прояви захворювання.

Другим фактором вірулентності дифтерійної палички є її інвазивність тобто здатність розмножуватись і поширюватись по інфікованому організму. Джерелом інфекції є хвора людина (з клінічно вираженим чи безсимптомним перебігом хвороби) реконвалесценти чи бактсріоносії.

Хворий може виявитись джерелом інфекції вже в останні дні інкубації і зберігати контагіозність протягом усього захворювання. З епідеміологічної точки зору більш небезпечні хворі легкими та стертими формами хвороби, які в нинішній час переважають і можуть протікати під виглядом катаральної та лакунарної ангіни, риніту та ін.

Звільнення реконвалесцентів від збудників частіше закінчується до 15-20 дня, рідше воно закінчується через 1-2 міс. і більше.

Здорові носії являють собою небезпеку у зв'язку з тим, що їх у багато разів більше, ніж хворих дифтерією і реконвалесцентів Основний механізм передачі інфекції при дифтерії повітряно-крапельний, оскільки хворі та носії виділяють збудників разом з краплинами слизу при чиханні, кашлі, розмовах. Збудники можуть поширюватись також через предмети побуту (посуд, іграшки). При заражені в осередку приблизно 10% інфікованих осіб не захворіє, у них формується здорове носійство. Захворюваність проявляється найчастіше у вигляді окремих спорадичних випадків з сезонним підвищенням в осінні місяці. Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет. Вхідними воротами інфекції служать слизові оболонки зіву, носа, верхніх дихальних шляхів. Рідше збудники проникають через слизову оболонку очей, зовнішніх статевих органів і пошкоджену шкіру. Збудники дифтерії поселяються в області воріт інфекції, де вони розмножуються й утворюють токсин. Місцеві зміни і загальні прояви захворювання пов'язані з інтоксикацією організму. Місцеві зміни при дифтерії проявляються некрозом слизової оболонки з утворенням фіброзної плівки, тісно спаяної з здоровими тканинами. На поверхні запаленої слизової оболонки появляються брудно-сірі або жовтуваті плівки, які складаються з фібрину, лейкоцитів, згущеного епітелію слизової оболонки і дифтерійних бактерій. Утворюється товста фібринозна плівка, яка важко відділяється від здорових тканин (дифтерійне запалення). Після зняття плівки ватним тампоном або шпателем поверхня мигдаликів трохи кровоточить.

При токсичній формі дифтерії виникає набряк слизової оболонки зіву, гортані, клітковини шиї. Дифтерійний токсин уражає в першу чергу нервову і серцево-судинну системи, наднирники та нирки.

Інкубаційний період продовжується від 2 до 10 днів, частіше 3-5 дні. За локалізацією патологічного процесу розрізняють такі клінічні форми: дифтерію зіву, гортані, носа, дифтерію рідких локалізацій (очей, вуха, статевих органів, шкіри, ран). Кожна х цих форм за тяжкістю розділяється на субтоксичну, токсичну І, П, Ш ступеня, гіпертоксичну та геморагічну.

Дифтерія зіву. Найбільш часта клінічна форма, яка за останні роки реєструється до 98% всіх випадків. При дифтерії зіву може вражатись тільки область мигдаликів (локалізована форма). Якщо наліт розповсюджується за межі мигдаликів (на слизову оболонку піднебінних дужок, язичка, гортані), то говорять про розповсюджену форму. При токсичній формі, крім обширного процесу в зіві, спостерігається виражена реакція з боку регіонарних лімфовузлів з токсичним набряком клітковини шиї та явищами загальної інтоксикації організму.

Найчастіше зустрічається локалізована форма дифтерії. Різновидами її є катаральна (без нальоту) і острівкова (наліт на мигдалинах у вигляді окремих острівків) форми. Захворювання починається поступово, з помірного підвищення температури тіла до 38°С, загальної слабкості, пониження апетиту, головним болем і несильного болю при ковтанні. В кінці 1 -ої та на 2-гу добу з'являється гіперемія слизової зіву. На одній або частіше на обох мигдаликах виникають невеликі нальоти біло-сірого кольору помірної щільності, після зняття їх ватним тампоном або шпателем залишається кровоточива поверхня. Трохи збільшуються підщелепні та передньошийні лімфовузли.

При розповсюдженій формі хвороба починається гостро, температура тіла доходить до 38-39°С, з'являється озноб, слабкість, головний біль, порушення сну. Мигдалики збільшені, наліт сірого кольору, покриває мигдалики з обох боків, розповсюджуючись на дужки, м'яке піднебіння і носову частину глотки. Регіонарні лімфовузли збільшені, болючі.

Токсична форма дифтерії зіву найчастіше починається бурхливо: температура тіла підвищується до 39-40°С, різко виражена загальна слабкість, обличчя бліде, набрякле. Тони серця глухі, тахікардія (пульс 140-160 уд. в хв.).

Наліг щільний, брудно-білого кольору або буро-сірого, покриває мигдалини, розповсюджуючись на м'яке піднебіння і тверде. В процес можуть бути втягнуті носова частина глотки і порожнина носа, звідки виділяються сукровичні виділення. Із рота відчутний неприємний солодкуватий запах. Набряк слизової оболонки та наліт можуть викликати механічне затруднення дихання, яке стає шумним Характерним симптомом токсичної дифтерії є зміни верхньо-шийних лімфовузлів. Розповсюдженість набряку підшкірної жирової клітковини відповідає інтоксикації, у зв'язку з чим є три ступені токсичної дифтерії:

- розповсюдження набряку до середини шиї;

- до ключиці;

- нижче ключиці.

Гіпертоксична форма дифтерії характеризується тяжким місцевим процесом, що розвивається в зіві, тяжкою інток сикацією зі швидконаростаючим пригніченням серцево- судинної діяльності. Частіше хворі помирають у перші 4-5 днів, від інфекційно-токсичоного шоку.

Дифтерія гортані (дифтерійний або справжній круп). Хвороба може розвиватись як самостійна або приєднуватись до дифтерії зіва або носа. В перебігу дифтерійного крупа розрізняють три стадії.

Дисфонічна стадія хвороби починається з підвищення температури тіла, знедужання, хрипіння. Хворих непокоїть грубий, "лайливий" кашель, який в міру того, як пропадає голос (афонія), також втрачає звучність і стає хриплим. Через 1-3 дні захворювання переходить у стадію стенозу. Найбільш ранній його симптом - характерне шумне дихання, яке нагадує шум пили в сирому дереві. Другим симптомом стенозу верхніх дихальних шляхів є втягування при вдиханні податливих місць грудної клітки, в зв'язку з негативним тиском у грудній порожнині. В акті дихання починають брати участь допоміжні м'язи. Тривалість стадії стенозу коливається від декількох годин до 2-3 днів, якщо хворому не надана оперативна допомога (інтубація, трахеостомія), захворювання переходить у стадію асфікції.

Асфікційна стадія характеризується вираженим неспокоєм дитини, яке змінюється сонливістю, появою ціанозу губ, носа, нігтів. Дихання часте, поверхневе, пульс послаблюється, стає аритмічним, артеріальний тиск понижується, на чолі виступає холодний піт, часто приєднуються судороги. Смерть наступає від асфікції. У зв'язку з проведенням планового щеплення проти дифтерії серед дітей, клінічний перебіг дифтерії змінився. Дифтерія глотки протікає як катаральна або лакунарна ангіна. Найбільш частим при дифтерії є міокардити, периферичні паралічі і парези, інфекційно-токсичний шок.

Діагностика заснована на клінічних, епідеміологчних і лабораторних даних. Велику роль у розпізнаванні дифтерії відіграє бактеріологічний метод виділення збудника.

Лікування - раннє введення антитоксичної протидифте­рійної сироватки, кількість введеної сироватки залежить від клінічної форми хвороби, тяжкості захворювання, термінів, що пройшли з моменту захворювання. Чим важче проходить захворювання, чим пізніше розпочате лікування, тим більша має бути доза сироватки. Сироваточне лікування дифтерії поєднується з антибіотикотерапією. Антибіотики тетрацик лінового, пеніцилінового ряду та еритроміцин використовують у звичайних дозуваннях за віком хворого протягом 7 днів. Добре призначати аскорбінову кислоту.

Визнаним методом боротьби з токсикозами різного походження є внутрішньовенне вливання гіпертонічного розчину глюкози 10-25% р-н по 10-40 мл кожен день. Оперативне лікування хворих крупом застосовується при важкому стенозі, коли консервативні методи (теплові процедури, парові інгаляції) неефективні і II стадія стенозу переходить у III - асфіксичну. Сутність інтубації полягає в тому, що хворому вводять трубку в просвіт звуженої гортані. В теперішній час дифтерійний круп зустрічається рідко. При легких формах дифтерії після зникнення гострих явищ хворі знаходяться в напівпостільному режимі. При токсичній дифтерії, навіть при відсутності ускладнень, хворих у стаціонарі з дотриманням постільного режиму на такі строки: при субтоксичній дифтерії і токсикозі І ступеня - не менше 1 міс., при токсичній дифтерії II ступеня - 40-45 дн., при III ст. - 50-60 дн.

Основою профілактики дифтерії є активна імунізація. Епідеміологічна ефективність імунізації залежить від повного та своєчасного охоплення щепленнями проти дифтерії дитячого населення, плановим щепленням охоплюється все дитяче населення та дорослі згідно календаря щеплень.

Запобіжні заходи у вогнищі:

1.Виявленого хворого госпіталізують. Госпіталізації в діагностичне відділення підлягають також хворі з підозрою на дифтерію.

2.Всі діти га дорослі, які спілкуються з хворим, повинні бути оглянуті лікарем з метою виявлення стертих форм дифтерії і обстеженні на носійство.

3.У квартирі хворого після його госпіталізації проводиться заключна дезінфекція.

4.За епідемічним вогнищем повинно проводитись медичне спостереження протягом 7-8 днів після ізоляції хворого.

Група, в якій зареєстровано випадок дифтерії або носійство, підлягає розподілу. За дітьми та персоналом встановлюють медичне спостереження протягом 7 днів з щоденним дворазовим оглядом та обов'язковою термометрією. Забір матеріалу на бактеріологічне дослідження поєднується з оглядом інфекціоністом та лікарем - отоларингологом.

ІНФЕКЦІЇ ЗОВНІШНІХ ПОКРИВІВ

СИБІРКА - гостра зоонозна інфекція, яка характеризується гарячковою реакцією й утворенням специфічних карбункулів і виразок на слизових оболонках, ураженням легень та органів черевної порожнини.

Збудник сибірки являє собою велику нерухливу паличку довжиною 3-10 мм, шириною 1-1,5 мкм, з характерними "обрубаними" під прямим кутом кінцями, в організмі зустрічаються одиничні палички інкапсуловані із 2-3 мікробів, які оточені загальною капсулою. Кінці мікробів у місцях зіткнення злегка потовщені і ланцюжок нагадує бамбукову тростину. В зовнішньому середовищі палички утворюють спори розміром 0,8-11; 3-1,5 мкм. Спори дуже стійкі в зовнішньому середовищі: вони роками можуть зберігатись у воді, в землі, довгий час на шкірах і шерсті тварин, різних предметах з них; гинуть при дії жару 120-140 °С через 3 години, а в автоклаві при 120°С - протягом 2 годин, в 5% розчині карболової кислоти - через 2-3 доби.

Вегетативні форми гинуть при нагріванні до 50°С протягом 30 хв., при температурі 70-80°С - через хвилину, під дією формальдегіду, хлору, в звичайних концентраціях - через декілька хвилин. До низької температури бацили сибірки більш стійкі.

Джерелом інфекції є хворі домашні тварини: рогата худоба, коні, свині, у яких хвороба протікає в генералізованій формі. Випадки зараження від людини спостерігаються рідко. Найбільш частий контактний шлях інфікування, рідше зустрічається повітряно-пиловий та трансмісивний шляхи передачі.

Факторами передачі інфекції людини служать хворі тварини: їх виділення, трупи тварин, їх шкіри і внутрішні органи, напівфабрикати, вироби з м'яса тварин, а також: земля, вода, повітря, предмети навколишнього середовища, які інфікуються сибірковими спорами. Розрізняють професійно сільськогосподарський, професійно індустріальний і випадково-побутовий види захворювання.

Виробничі спалахи захворювання, як правило, носять обмежений характер. Зараження наступає в результаті контакту з інфекцією тваринного походження. Найчастіше хворіють працівники боєнь і м'ясокомбінатів, сільськогосподарські працівники, зайняті доглядом за хворими тваринами. Відомі випадки зараження людей через предмети, виготовлені з інфікованої сировини - головні убори, кожухи, рукавиці, панчохи, ковдри, щітки.

Розрізняють шкірну і септичну форми сибірки людини. На долю шкірної форми припадають 98-99% захворювань. При ній вхідними воротами збудника є відкриті місця з пошкодженням епітелію і слизової оболонки. На місці попадання в шкіру виникає сибірковий карбункул у вигляді осередку вогнища.

В ряді випадків при високій вірулентності збудника і зниженої реактивності організму розвивається первинний сибірковий сепсис. Сибірковий сепсис часто супроводжується ураженням легенів, кишечника, що послужило основою для виділення легеневої і кишечної форми хвороби.

Інкубаційний період сибірки триває і коливається в залежності від форми захворювання: при шкірній формі 2-14 днів, при септичній - від декількох годин до 6-8 днів.

Шкірна форма. Найчастішим різновидом шкірної форми сибірки є карбункульозна. Уражаються переважно відкриті частини тіла, особливо важко протікає хвороба при локалізації карбункулів на шиї, слизових оболонках рота і носа. Карбункул буває один, але іноді їх кількість може доходити до 10-20. На місці вхідних воріт інфекції послідовно розвивається пляма, папула, везикула, виразка. Пляма діаметром 1-3 мм червонувато-синюватого кольору, нсболюча, має схожість зі слідами від укусу комара. Через кілька годин пляма переходить у папулу мідно-червоного кольору, припідняту над рівнем шкіри.

Наростає місцеве свербіння, відчуття опіку. Через 12-24 год. папула перетворюється в пухирець діаметром 2-3 мм., заповнений серозною рідиною, яка темніє, стає кров'янистою, іноді багряно-фіолетового кольору. При розчісуванні або сам пухирець лопається, стінки його спадаються, утворюється виразка, покрита темно-коричневою кіркою. Через добу виразка досягає 8-10 мм у діаметрі. Внаслідок некрозу центральна частина її перетворюється в чорний безбольовий щільний струп, який збільшується. Навколо струпа виражене запалення у вигляді валика червоного кольору. В цілому ураження отримало назву карбункула. Поперечник карбункулів коливається від декількох мм до 10 см.

Локалізація карбункула на обличчі (ніс, губи, щоки) дуже небезпечна, оскільки набряк може розповсюджуватись на верхні дихальні шляхи і привести до асфіксії і смерті. Характерною особливістю карбункула є відсутність болю, навіть глибоких уколів голкою хворий не відчуває. Це має велике значення в діагностиці захворювання.

Шкірна форма починається поступово. Спочатку загальний стан не порушується, температура тіла залишається нормальною. За 2-3 дні хвороби температура підвищується до 39-40°С і з невеликими коливаннями тримається 5-6 днів. У хворих спостерігаються загальні недомагання: безсоння, головний біль, пригнічений настрій. Через 4-6 днів настає поліпшення, температура знижується, місцеві зміни поступово зникають. До кінця другого тижня відлущується струп, під ним знаходиться виразка, яка загоюється з утворенням рубця.

При ускладненні шкірної форми сибірковим сепсисом стан хворого різко погіршується і може закінчитись смертю.

СЕПТИЧНА ФОРМА. Захворювання починається швидко (без місцевих явищ) перебігає тяжко. На тілі з'являються дуже багато геморагій. У крові та спинномозковій рідині знаходяться сибіркові палички. Смерть настає від інфекційно-токсичного шоку на 1-шу, рідко на 2-гу добу хвороби. Легеневий різновид септичної форми сибірки протікає дуже тяжко з вираженими явищами інтоксикації. Температура підвищується до 39-40°С. Появляється сильний озноб, стиснення в грудях і кашель, виділяється піниста, водяна мокрота. Спостерігається пневмонія з явищем гострого набряку легень і геморагічного плевриту. Мокрота, яка виділяється, містить палички сибірки. На 2-3 добу при явищах інфекційно-токсичного шоку хворі вмирають.

Кишковий різновид септичної форми сибірки починається раптово. З'являються гострі ріжучі болі в животі. До них приєднується нудота, криваве блювання з жовчю, кривавий пронос. Може настати парез кишечника, нагадуючи картину непрохідності.

Ураження кишечника приводить інколи до прободіння кишкової стінки і перитоніту. Температура тіла підвищується до 39-40⁽¹С, характерне збудження й ейфорія, марення, судоми. Пульс частий, слабого наповнення, ниткоподібний, артеріальний тиск падає. Хвороба продовжується 1-4 дні і завершується смертю з гостронаростаючою слабістю серцевої діяльності. Одужання настає дуже рідко.

Лікування. В якості специфічної терапії застосовується протисибірковий гамаглобулін. При легкому перебіг хвороби протисибірковий гамаглобулн складає 20 мл, при формі середньої тяжкості 30-40 мл, фи тяжкій - 50 мл і більше. Курсова доза при особливо тяжкій формі може досягати 400-450 мл. Застосовують антибіотики пеніці- лінового ряду - бензилпеніцілін по 3)0000-500000 ОД 6-8 разів на добу (до 1,500000-2000000 (Д 6-8 разів на добу при крайній і тяжкій формах).

Препарати тетрациклінового ряду призначають по 0,3- 0,4 г. 4 рази на добу в/м або 3 разі на добу в/в. Використовується також левоміцетин по).5 г 4 рази на добу. Тривалість антибіотитерапії 8-10 днів. Кращі результати досягаються при поєднанні використання антибіотиків і специфічного гамаглобуліну. Тяжкі форми сибірки ускладнюються розвитком інфекційно-токсиїного шоку. Поряд з етіотропною терапією потребують інтенсивної дезінтоксикаційної терапії. З цією метою вводять ізотонічний розчин хлориду натрію, "Трисоль", неогємодез, поліглюкін, десенсибілізуючі і гормональні препа]ати, серцево-судинні засоби, вітаміни та ін.

Догляд за хворим. Хворого сибіркою госпіталізують в окрему палату. Призначають суворій ліжковий режим, виділяють окремі предмети загального вжитку (посуд, одежу). Біля ліжка хворого проводять ретельну поточну дезінфекцію. Посуд кип'ятять у 2%-ному розчині гідрокарбопату 1 годину. Мокроту хворого дезінфікуюгь хлорні вапном у пропорції 1:2, а речі в пароформалінових камерах. Перев'язувальний матеріал, який був у користуванні, сп;люють.

Виписують хворого після повного одужання при шкірній формі після рубцювання виразки, прилегеневій, кишковій і септичній формах - після повного клінічного одужання і дворазового негативного результат' бактеріологічного дослідження мокроти, крові, сечі, калу, яке проводиться з інтервалом у 5 днів.

Доглядаючий персонал повинен дотримуватись заходів особистої безпеки: при легкій формі - носити марлеві пов'язки, які закривають ніс і рот, захисні окуляриконсерви, при шкірній формі - гумові рукавички.

БАКТЕРІОЛОГІЧНИЙ ОСЕРЕДОК ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИХ ІНФЕКЦІЙ (ОНІ)

ХОЛЕРА. Гостре інфекційне захворювання, яке характеризується розвитком гастроентериту, інтоксикацією, зневодненням організму, порушенням сольового та теплового обміну. Захворювання відносять до особливо небезпечних інфекцій.

ЕТЮПАТОГЕНЕЗ. Збудниками холери є холерний вібріон 2-х типів:

1.Класичний холерний вібріон Коха, відкритий у 1833 році.

2.Вібріон Ель-Тор, виділений у 1905 році Готшліхом із трупів паломників на карантинному пункті Ель-Тор у Єгипті. За своїми морфобіолонічними особливостями ці вібріони не відрізняються один від одного. Під мікроскопом вібріон мас вигляд коми з одним джгутиком, що забезпечує йому рухливість. Він добре росте на звичайних лужних середовищах, довго зберігається у зовнішньому середовищі, на білизні, в молочних продуктах, овочах і фруктах (1-30 дн.), у відкритих водоймах, забруднених стічними водами (декілька місяців), добре переносить низьку температуру, але нестійкий до високої температури і дезінфікуючих розчинів.

Єдиним джерелом інфекції при холері є хвора людина і вібріононосій. Особливу небезпеку мають хворі стертою формою (антипічною) холери, у яких захворювання може діагностуватись з великим запізненням або взагалі не розпізнаватись. Такі хворі можуть, як і здорові носії, довгий час розсіювати інфекцію серед оточуючих. Хворий виділяє збудників холери з випорожненнями, а інколи і з блювотними масами протягом усього періоду хвороби. Після одужання виділення вібріона припиняється, в деяких випадках він може виділятись протягом 1-3 тижнів після одужання.

Зараження людини проходить через попадання холерних вібріонів в ротову порожнину, контактним, водним і харчовим шляхом. Мухи - переносники збудника холери. Велике значення в поширенні холери має водний шлях, заражені вододжерела викликають свого роду "вибухову хвилю" епідемії. Проникаючи через рот у шлунок, частина холерних вібріонів гине в кислому середовищі, частина попадає в тонкий кишечник, де знаходить сприятливі умови для розмноження завдяки лужному середовищу, наявністю жовчі та білка. Одночасно гинуть вібріони з виділенням ендотоксинів, які діють на кишечник (його слизову оболонку), на нервовий та судинний апарати, в результаті чого виникають тяжкі зміни в кишечній стінці: параліч нервового апарату, підвищення проникнення стінок судин, а також прояви загальної інтоксикації: зневоднення тканин організму, згущення крові, сольове голодування, затруднення кровообігу, зменшення виділення мочі, спостерігаються судоми м'язів, зниження окислювальних процесів, порушення серцево- судинної діяльності, обміну речовин і втрата тепла.

Імунітет. Перенесена хвороба залишає імунітет. Повторні захворювання спостерігаються порівняно рідко. Характерно широке коливання індивідуальної резистентності людей до холери, резистентність зумовлюється загальним опором організму і кислотністю шлункового соку.

Клініка. За ступенем розвитку хвороби холера поділяється на легку, середню і тяжку форми. За клінічним перебігом вона поділяється на три періоди (фази): 1 - холерний ентерит, 2- холерний гастроентерит, 3- холерний алгід.

Захворювання може припинитись у будь-який час з цих періодів, але може пройти всі три фази. Бувають нетипові форми холери - блискавична, суха, холерний тифоїд. Тяжкі та нетипові форми дають високу смертність, але сучасні методи лікування, особливо боротьба із зневодненням організму, значно (до 2-3%) понизили смертність.

Інкубаційний період захворювання продовжується від декількох годин до 5 днів, у середньому 2-3 дні.

Ступінь зневоднення лежить в основі клініко-патогенетичної класифікації холери.

Розрізняють чотири ступені зневоднення критерієм яких є дефіцит маси тіла (%), а також показники клініко-біохімічного обстеження: І ступінь зневоднення - втрата маси тіла не перевищує 3%; II ступінь зневоднення - втрата рідини становить 4-6 % маси тіла; III ступінь зневоднення характеризується втратою від 7% до 9% маси тіла; ІУ ступінь зневоднення з втратою рідини понад 10% маси тіла.

Перша ступінь зневоднення до 3% маси тіла (холерний ентерит) починається гостро, з появою проносу, легких болів у животі, потім розвиваються багаторазові рідкі випорожнення (8- 10 разів на добу), зі схильністю до ще більшої кількості, але без тенезмів. Після кожного акту дефекації хворий відчуває сильну слабість, спрагу. Температура нормальна або субфебрильна. Тривалість 2-3 дні. Вона відповідає легкій формі холери.

При другій стадії зневоднення (холерному гастроентериті) до проносу приєднується блювання, спочатку з їжею, потім тільки рідиною. Пронос частий до 20 разів на добу, водянистий, брудно-білого кольору з пластами епітелію, нагадує рисовий відвар. Спостерігається сильна спрага, яка не полегшується після пиття, загальна сильна слабість, корчі в литкових м'язах, різке зневоднення організму та сольове голодування, зменшується кількість виділеної сечі. Пульс слабкого наповнення, частий. Цей період продовжується 36- 48 годин. Він відповідає середньо-тяжкій формі холери.

Третя та четверта ступінь зневоднення (холерний алгід) характеризується розгорнутою картиною зневоднення організму, сольовим голодуванням, зниженням температури до 35°С, згущенням крові, ціанозом. У таких хворих тіло покривається холодним липким потом, шкіра морщиться, втрачає еластичність, обличчя загострюється, очні яблука западають в орбіти. Голос беззвучний, спостерігається анурія, серцево-судинна недостатність, глибока протерація, але свідомість зберігається, кров'яний тиск падає, наступає колапс, пульс зникає, в результаті недостачі кисню виникає асфіксія, холерна кома та смерть настає через 3-4 години. Смертність у цьому періоді велика, але при правильному лікуванні різко знижується.