Філософія серця» П. Юркевича

Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874 рр.), професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої ста­новить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божест­венна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доці­льний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає не­можливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтво­рити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризува­ти як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

Франко І. (1856—1913)рр. - класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визволь­ному русі на Галичині, був у складі керівництва української ра­дикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на ко­лективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвит­ку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропа­гував вчення Ч. Дарвіна. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як ма­теріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригі­нальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Україн­ки (1871—1913рр.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство. природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне ' національне визволення. Вона обстоювала гідність людської осо­бистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу вивчати духовні скарби людства.

М. Драгоманов (1841—1895 рр.) — мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільств вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.

Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні го­ловною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Ра­зом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною фор­мою організації суспільства проголошується вільна спілка грома­дян, об'єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою ста­новлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспі­льства.

Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний харак­тер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до са­мостійної державності.

С. А. Подолинський (1850- 891 рр.). Подолинський розробив самостійну і оригінальну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні і нагромадженні соня­чної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи, розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно до своїх потреб. Розуміючи енергію будь-якої системи тіл як «суму здатностей тіл цієї системи до будь-яких дій», С. А. Подолинський доводить, що повна енергія системи тіл «є величиною не­змінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведена, що вона є величиною скінченною».

М. Грушевський (1866 - 1933 рр.) - український історик,громадський діяч. Основні твори - «Історія України-Руси» «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського на­роду, яке він пов'язував із загальнодемократичними перетворен­нями. Вчений підняв багато цікавого фактичного матеріалу, зма­льовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в суча­сний період.

Упродовж 30-40-х років філософське життя в радянській Україні «завмирає». Проте певний розвиток націона­льної філософії відбувається за межами України. За кор­доном створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі центри, в тому числі у галузі філософії. Йдеться, в першу чергу, про Український Вільний Універ­ситет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію Наук (Аугсбург, 1945 р.); Український Вільний Університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарва­рдський український дослідний інститут (70-ті роки); Інсти­тут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії україн­ської ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д.Чижевський, М. Шлемкевич.

Пожвавлення філософського життя в Радянській Укра­їні відбувається завдяки активній діяльності таланови­того філософа П. Копніна (1922—1971рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 р. по 1968 р. був директо­ром інституту філософії АН України. Наукові інтереси П. Копніна зосереджуються навколо дослідження про­блем логіки, теорії пізнання, методології науки, які ляга­ють в основу наукових пошуків створеної вченим київсь­кої школи «логіки наукового пізнання». Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання як наукова проблема, науковій факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.

Іншим спрямуванням, що активізується цього часу, є історико-філософські дослідження. В першу чергу, це спад­щина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.

Зрештою у 1968 р. Копніна і його школу в Москві звинувачують у проповіді ідей «буржуазної філософії». У 70-ті роки деяких українських філософів репресовано за звинуваченням в «українському буржуазному націо­налізмі», що, проте, не зупинило розвиток національної філософської культури.

Отже, основні риси української філософії.

Ними, принаймні, є такі:

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.

Термінологічний словник:

Антеїзм (від грецьк. - Антей) - поняття, що віддзеркалює домінування жіночого начало в міфологічній культурі слов'ян, в Історії філософії означає єдність людини з природою («землею- матір’ю»).

Кордоцентризм - певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини, «філософія серця» (де серце — емоцій­но-вольова сутність людини).

Екзистенціалізм - заглибленість філософського аналізу у внутрі­шнє буття людини, акцент на її неповторності та потребі свободи як способу людського існування.

Ісіхазм (від грец. «внутрішній спокій, безмовність, зре­чення») — містична течія, що виникла у Візантії (набула поширена у середовищі монахів Афона в XIV ст. як етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі).

Ноосфера (від грец. «розум» і «куля») — сфера взаємодії суспільства й природи, визначальною особливістю якої стає розумова діяльність людини.

Конкордизм (від франц. - «згода») — світоглядна позиція, згідно з якою людина повинна жити у згоді із самою собою та іншими людьми.

Софія - у християнській традиції «софія» (мудрість) є аналогом істинного знання про світ. У релігійно-філософській традиції має подвійне тлумачення: з одного боку, це сутність Бога, «душа світу», з іншого — першопричина інтеграції світу, люди­ни й Бога.

«Поліфонізм» - багатоголосся різних культур — трипільської, іраномовної (скіфи, сармати), тюркської (половці та печеніги), германської (готи), грецької, рим­ської, праслов'янської, що було однією з перед­мов розвитку філософської думки в Україні

Питання для самостійного вивчення:

1. Прочитайте роботу П. Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова божого» і розкрийте фундаментальну ідею, на якій ґрунтувалася філософська позиція автора.