Виховання (Школа) українських лідерів

На момент одержання незалежності (1991) «школа» бездержавності мала більший вплив на українських політичних лідерів, ніж «школа» державотворення. Це образне порівняння застосоване для того, щоб відчути безпорадність тих, які опинилися на вищих сходинках політичної ієрархії. Ні школи бездержавності, ні школи державності як освітніх закладів не існувало. А існували довгі періоди бездержавності та короткі періоди української державності. Події тих часів і були реальними школами. Кожен з українських лідерів мав самостійно та за допомогою літератури, хоч би ХХ століття (Д.Донцова, В.Липинського, С. Петлюри, Є. Коновальця, П.Скоропадського…), осмислити успіхи й прорахунки українського ідейного життя, у тім числі й державотворення, зробити висновки, запропонувати свїй план.

Якщо у 1917-1919 рр. українські лідери практично не мали часу аналізувати політичні ситуації, то від 1991 р. нашим лідерам було достатньо часу осмислити себе і Україну, щоб віднайти конструкцію поведінки української еліти в умовах державотворення. Не вийшло.

Не в докір, а як констатація фактів, зауважимо, що у 1917-1919 роках знайшлися дві неординарні особистості, які обрали правильну лінію власної поведінки. Це Симон Петлюра та Павло Скоропадський. Обидва мали помилки, але кожен з них залишив велику пам'ять про своє служіння Україні. С.Петлюра знайшов у собі волю та інтелект відірватися від космополітичних соціал-демократів і перейти на політику реального відстоювання незалежності України. П.Скоропадський за 7,5 місяців свого гетьманства зробив більше для України, ніж демократична влада 1991-2013 років.

Досвід діяльності наших президентів (1991-2013) чітко показав їхню непридатність до такої високої місії як управління сучасною Україною. Не вистачило ні інтелектуального потенціалу, ні політичної гнучкості, ні жертовного патріотизму, ні розуміння України як суб’єкту міжнародних відносин.

Уся біда сучасної епохи полягає в тому, що до влади приходять не тільки в Україні, а й у багатьох країнах, люди не того рівня, який потрібен справедливій системі управління. Мо-ва йде не про індивідуальні характеристики владних персон, а про середовище, з якого ці люди потрапляють до важелів вищої управлінської та законотворчої діяльності.

До влади приходять люди найнижчого середовища в інтелектуальному вимірі пласту суспільства. Це вкрай небезпечно для нації і держави. Україні потрібні чесні, патріотичні, розумні та мудрі лідери.

У нашому суспільстві спостерігається нелогічна ситуація. Для усіх сфер державно-економічного життя діє система навчання і виховання. Наприклад, молодих людей, талановитих від природи до письменства, все таки навчають мистецтву художнього слова; музично обдарованих людей (від дитячого й до більш поважного віку) навчають у музичних закладах; геніальних від природи маленьких шахистів навчають у відповідних школах… Перелічувати усі типи шкіл не треба, ясно й так. Такі школи потрібні, ні у кого це не викликає сумніву. Ось тільки немає таких шкіл, де б навчали бути президентом, гетьманом, лідером України.

Україна потребує великої чисельності регіональних і загальнодержавних лідерівпатріотичного змісту, які б вірою і правдою віддали свої таланти українській нації, українському народові у розбудові незалежної державності.

Потрібно створити навчальну систему підготовки кандидатів на різні виборні та відповідальні посади, щоб, обійнявши посаду, людина могла негайно продемонструвати свій діловий та патріотичний хист.

На жаль, це стосується і кандидатів на президентську посаду. Не можна допускати, щоб президент перші п”ять років навчався бути президентом, а другий термін використав для некерованої, ненормативної поведінки. Це дуже дорого обходиться народу. Ось чому є потреба створити Школу лідерів України, де б здійснювалася грунтовна підготовка кандидатів на цю посаду. Саме з плеяди української еліти мають відбиратися найкращі представники, щоб набути хоч би середнього рівня готовності до чіткого уявлення про зміст і відповідальність керманича державою. Еліта нижчих класів має формуватися у вищих навчальних закладах країни вищого рівня акредитації, зі світовим авторитетом.

Пріоритетне місце у цій підготовчій школі повинно належати кандидатам на посаду президента. У даний час тут панує дилетантство.

Які факти спонукають ставити питання про школу українських лідерів, і в першу чергу, президентів? Для лідерів усіх рівнів треба мати особливий, спеціальний вишкіл, щоб зуміти впоратися з будь-якими антиукраїнськими викликами. Сучасні регіональні лідери та претенденти на посаду президента – це, за нашими мірками, є недостатньо зрілими політиками, хоч уже «обстріляні» великими і малими битвами за лідируюче становище на місцевому і вседержавному рівнях. Усі ці претенденти демонструють самовпевненість, щоб показати виборцям свої високі знання і велику здатність творити нове, щасливе життя для виборців. У більшості випадків виборці вірять новим претендентам і віддають їм свої голоси. Часто і густо обранці забувають про свої обіцянки, роблять свою чорну справу, або нічого не роблять.

Ось чому є підстави допомогти цим великим і малим лідерам діяти чесно і продуктивно на користь тих, які вручили їм мандат на управління країною чи малими територіями.

Усі президенти перебували далеко від того, щоб виховувати в народі моральні риси, які розмиваються сучасною аморальною глобалізацією, відсутність протекціонізму з боку української держави.

Якби все те, що вони обіцяли і не зробили, а були б зробили, то їх можна було б вважати зрілими національно-патріотичними вождями. У цілому, кожен з них у тій чи іншій мірі понижував авторитет України як за кордоном, так і у середині країни. Громадянам України не доводилося гордитися своїми президентами. Усе це якраз і є аргументом на користь того, щоб кандидатів у президентів навчати управлінському мистецтву на рівні першої особи в державі.

Президентами не народжуються, а стають, виростають. Їх треба навчати. Саме ці аргументи і свідчать про потребу допомогти шляхом навчання кандидатів на посаду президента стати досконалішими перед тим як засвітитися перед народом.

Український президент одночасно набуває статусу глави держави та батька нації, яка є основою українського суспільства. Українська нація – це велика родина, етнічна сім’я. Очолювати цю сім’ю, за споконвічною традицією має Батько, він же лідер нації, він же президент України. Українській нації вкрай потрібен Лідер, Вождь, Людина чистої душі і совісті, великого розуму і глибинної мудрості, незаплямована ніякими чорними, брудними справами; Особистість, яка ніколи і ні за яких обставин не зрадить Україну та її нарід.

Нагадаємо, що державотворчість – найскладніше мистецтво, якщо цю високоінтелектуальну, високоідейну та надзвичайно відповідальну діяльність можна назвати мистецтвом. І все ж маємо розуміти, що будь-яка творча діяльність – це мистецтво досконалості.

Якою можна собі уявити Школу українських лідерів? Подаємо тут загальні принципи функціонування цієї незвичайної навчально-виховної роботи.Це заклад заочного чи дистанційного типу, який надає навчально-консультативні послуги претендентам на лідерство регіонального чи вседержавного масштабів. Це своєрідні підготовчі курси до громадсько-політичної діяльності.Слухачів (чоловіків і жінок) запрошує сама Школа за індивідуальним вибором. Це мають бути особи як правило віком до 40 років, які вже проявили себе на громадсько-політичному поприщі не взагалі, а як патріоти незалежної України, не мають гріхів перед людьми і законами. Кожен слухач навчається за індивідуальною програмою та індивідуальним графіком спілкування з вчителем. Усі ці програми розробляються для конкретної особи і є недоступними для інших слухачів. Слухачі між собою не спілкуються і можуть не знати один одного. Викладач виконує свої навчально-консультативні процедури окремо з кожним слухачем. Термін навчання визначається окремо для кожного слухача.

Потребують навчання не тільки кандидати на посаду президента, не тільки претенденти на регіональне політичне лідерство, а й весь український народ, особливо його українська частина. Президенти мають навчитись розуміти свій нарід, а нарід має навчитись, як правильно обирати президентів.

Треба особливо підкреслити, що нарід – категорія вічна, а президенти і будь-яка влада – категорія тимчасова, перехідна і не завжди досконала. Нація має перебрати на себе відповдальність за чистоту, чесність і досконалість владних осіб.

Лідер, а відтак і президент, зобов’язаний мати такі чесноти, які б його вивишують не тільки над широкою людською масою, а й над елітою в цілому. Якщо цих якостей нема у слухачів школи, то над цим треба наполегливо працювати, бо без таких чеснот нічого йти в люди.

Лідер нації, державний муж має бути таким, щоб на власних ідеях (не запозичених з інших країн) створити концепцію національної держави, а вже під неї підібрати виконавців, ідейно переконаних щодо творіння добра для нації, народу. Будівництво національної держави має очолювати Лідер з Національною Ідеєю в голові та душі своїй, з сильною, непохитною волею здійснити цей Великий Проєкт.

Сучасна Україна носить «в душі» бажання мати таку державу, щоб суб’єктивний фактор правителя мав тільки корисний результат для України. Зверхник держави, він же Лідер нації повинен мати апріорі низку чеснот, без яких він не може очолити державу: високу професійну зрілість, великий розум, велику мудрість, здатність управляти державою, стратегічне мислення, передбачливість, чесність, непідкупність, патріотичність…

До контексту нашої теми (нація і лідер) дуже вдало підходить фрагмент вірша Олександра Варавви, який ми тут наводимо, чітко усвідомлюючи, що сам вірш адресувався зовсім не українському лідерові. Сам О. Варавва – поет український, а тому спрямуємо його слова до української ситуації:

Щасливий той народ, що в час трагічний

Поставить на чолі Великого Вождя:

Затьмарить він імен синодик блискавичний

І впише золотом в анали історичні

Нову сторінку, нового, щасливого життя!

(О.Варавва (1893-1967) //за ж. «Український засів», № 4-6,1996, с.13).