Екологія як дисциплінарна наука. Взаємозв’язок екології з медичними дисциплінами

Екологія, хоч і є самостійною галуззю наукових знань, надзвичайно тісно пов’язана або навіть суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних, технічних та медичних наук. Базисом екології є біологія, географія, геологія тощо. Низка природничих наук (з емлезнавство, агрономія, космологія тощо) розкриває істотні риси екологічних об’єктів та екосистем і взаємин між організмами.

Екологія має тісні зв’язки з філософією, інформатикою та соціологією, взаємодія з якими дає можливість зрозуміти численні екологічні явища. Натомість біотехнологія, урбаністика та охорона природи окреслюють прикладні можливості екології.

У взаємовідношенні екологічних і медичних наук, передусім, необхідно відзначити незаперечний зв’язок екології з гігієною, що вивчає закономірності впливу навколишнього середовища на організм людини та суспільне здоров’я з метою обґрунтування гігієнічних нормативів, санітарних правил і норм та профілактичних заходів, реалізація яких забезпечує оптимальні умови для життєдіяльності людини, збереження і зміцнення її здоров’я та попередження виникнення різноманітних захворювань. Знання методології гігієнічних досліджень та провідних законів гігієни як науки, а саме законів про рушійні сили змін у стані здоров’я людей, про негативний вплив на навколишнє середовище діяльності людей та природних екстремальних явищ, про позитивний вплив на навколишнє середовище людського суспільства, про негативний вплив денатурованого природного навколишнього середовища на здоров’я людини та про позитивний вплив природного навколишнього середовища на здоров’я населення, а також концептуальних основ збереження та зміцнення здоров’я людини шляхом охорони та оздоровлення навколишнього середовища, підвищення стійкості організму до впливу його несприятливих чинників є як ключовим елементом реалізації провідних завдань екологічних наук, так і важливим засобом підвищення екологічної свідомості кожної людини.

Серед численних розділів гігієни найбільш дотичною до екології є гігієна навколишнього середовища, провідними завданнями якої є наукове обґрунтування та розроблення принципів і методів охорони, збереження та зміцнення здоров’я населення, що перебуває в конкретних умовах навколишнього середовища.

На сучасному етапі розвитку екології однією з найбільш динамічних її галузей, незаперечно, слід визнати екологію людини, яка є комплексною наукою, що вивчає взаємовідношення людини і людського суспільства з навколишнім середовищем, розробляє науково-методологічні основи збереження і зміцнення здоров’я в умовах постійного впливу різноманітних чинників довкілля та соціальних умов життя.

Термін “екологія людини” увійшов у структуру екологічних наук ще у 1921 році. Проте і нині поміж вчених не існує єдиного погляду на її місце серед інших розділів сучасної екології. Таке явище обумовлено тим, що людина є біосоціальною істотою. Як істота біологічна вона залежить від фізичних факторів середовища і пов’язана із середовищем існування через харчування, дихання, обмін речовин. З іншого боку, людина не може жити поза сім’єю і колективом, є складовою одиницею суспільства, яке в результаті технічного і соціального розвитку впливає на природу. Ураховуючи цей факт, американський еколог Ю. Одум визначає екологію людини як екологію біологічного виду Homo sapiens і вважає, що вона може розглядатися подібно до екології рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів як розділ біологічної екології. Цього погляду притримується і Г. О. Білявський, який поділяє екологію на теоретичну і прикладну. До теоретичної екології належать фундаментальні біоекологічні науки: екологія рослин, екологія тварин, екологія мікроорганізмів, екологія грибів та екологія людини, натомість прикладна екологія включає у свою структуру геоекологію, соціоекологію та техноекологію.

Однак існують й інші погляди на місце екології людини у структурі екологічних наук. Зокрема, у дослідженнях Г. О. Бачинського окремо, як своєрідну науку, виділено соціоекологію. До її структури входять спеціалізовані розділи традиційних наук: біологічна екологія, геоекологія, біогеохімія, екологія людини. Поряд з тим М. Ф. Реймерс. М. І. Хижняк та А. М. Нагорна виділяють екологію людини в окремий напрям сучасної екології, який включає в себе і “соціоекологію”, що, на думку науковців, вивчає всю сукупність взаємовідносин соціальних груп суспільства з природою.

Проте усіх дослідників об’єднує те, що фахівців, які працюють у галузі екології людини, цікавить, насамперед, питання, як руйнівна діяльність людини у біосфері впливає на стан її здоров’я та які заходи щодо охорони біосфери можуть сприяти збереженню та зміцненню здоров’я людини.

З огляду на це, об’єктом вивчення екології людини є система “людина – навколишнє середовище” або антропоекосистема. Водночас основними завданнями екології людини як дисциплінарної науки слід вважати:

– вивчення стану здоров’я людей та встановлення особливостей динамічних змін з боку його основних показників у природно-історичному, соціально-економічному та фізіолого-гігієнічному аспектах;

– вивчення впливу окремих факторів середовища на здоров’я і життєдіяльність окремих популяцій;

– дослідження процесів збереження та відновлення здоров’я і соціально-трудового потенціалу населення;

– прогнозування стану здоров’я майбутніх поколінь;

– аналіз глобальних і регіональних проблем екології людини;

– розроблення шляхів підвищення рівня здоров’я та соціально-трудового потенціалу окремих верств населення;

– проведення антропоекологічного моніторингу, тобто запровадження ефективної системи спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв’язку з дією на них різних чинників навколишнього середовища;

– складання медико-географічних карт, що відображають територіальну диференціацію захворювань населення, пов’язаних з погіршенням стану довкілля;

– визначення науково обґрунтованих значень гранично допустимих техногенних навантажень на людський організм тощо.

З екологією людини тісно пов’язана екологічна токсикологія, яка вивчає властивостi i вплив отруйних чинникiв (токсикантiв) на свiт живої природи i визначає характер патологiчних змiн у тканинах, органах, органiзмi, довкiллi (повiтря, вода, грунт, харчовi продукти), медична географія, яка здійснює територіальне диференціювання захворювань та встановлює їхній зв’язок з просторовою неоднорідністю географічної оболонки Землі.

Ураховуючи вплив несприятливих чинників довкілля на стан імунної системи організму надзвичайно тісним є взаємозв’язок екології людини й імунології, внутрішньої медицини, медицини праці тощо.

Методологічний апарат екології формують медико-теоретичні дисципліни, передусім медична біологія, фізіологія, анатомія, гістологія і біохімія.

1.5. Короткий історичний нарис розвитку екології

В історичному аспекті розвитку екологічної науки виділяють 3 основні етапи. На першому етапі розвитку екології нагромаджувалась інформація про рослинний і тваринний світ. Визначальною рисою цього етапу є поява перших ботаніко-географічних повідомлень екологічного змісту. Найбільш інтенсивно давня культура розвивалась у Китаї, Єгипті, Індії, стародавній Греції тощо. У роботах Геракліта (530 - 470 рр. до н.е.), Гіппократа (460 - 356 рр. до н.е.), Арістотеля (384 - 322 рр. до н.е,), Теофраста Ерезійського (372 - 287 рр. до н.е.), Плінія Старшого (23 - 79 рр.) та інших філософів і природознавців містилися повідомлення екологічного характеру. Наприклад, Арістотель описав понад 500 видів тварин, визначив особливості їхньої поведінки, закономірності міграційних процесів та зимової сплячки. Учень Арістотеля Теофраст Ерезійський установив особливості росту рослин у різних умовах середовища, описав залежність їхніх форм від особливостей ґрунту і клімату. Цей етап був продовжений в епоху Відродження, упродовж якої Д. Цезалпін (1519 – 1603 рр.), Д. Рей (1627 – 1705 рр.), Ж. Турнефор (1656 – 1708 рр.) у своїх працях навели надзвичайно важливі відомості як ботанічного і зоологічного характеру, так і екологічного змісту.

Другий етап розвитку екології пов’язаний з проведенням широкомасштабних ботаніко-географічних досліджень у природі. Упродовж цього періоду найбільший внесок у становлення екологічної науки здійснили такі науковці, як систематик рослин і тварин шведський природознавець К. Лінней (1707 – 1778 рр.), російські вчені М. Лепьохін (1740 – 1802 рр.), К. Ф. Рульє (1814 – 1858 рр.), М. О. Северцов (1827 – 1885 рр.) і А. М. Бекетов (1825 – 1902 рр.), німецький біогеограф О. Гумбольдт (1769 – 1859 рр.), англійський вчений - еволюціоніст Ч. Дарвін (1809 – 1882 рр.).

Третій етап розвитку екології передбачав здійснення системних екологічних досліджень, які були розпочаті наприкінці XIX століття та у першій половині XX століття і продовжуються донині. Цей етап пов’язаний з іменами українських науковців Г. М. Висоцького (1865 – 1940 рр.), П. С. Погребняка (1900 – 1970 рр.), російських вчених В. В. Докучаєва (1846 – 1903 рр.), Г. Ф. Морозова (1867 – 1920 рр.) і В. М. Сукачова (1880 – 1967 рр.), багатьох європейських та американських дослідників і, передусім, німецьких науковців Е. Геккеля, Р. Гессе, В. Кюнельта, англійських дослідників Ч. Елтона, А. Тенслі, американських вчених В. Шелфорда, Р. Чепмена, Г. Кларка тощо. Потужним поштовхом до подальшого розвитку екологічних досліджень стало вчення про біосферу та ноосферу, розроблене нашим видатним земляком В. І. Вернадським (1863 – 1945 рр.).