Особливості правового режиму природних рекреаційних територій і ресурсів

Розподіл об’єктів навколишнього природного середовища, що мають рекреаційне значення, на рекреаційні території й ресурси відсутній у законодавстві, але має важливе значення для здійснення рекреаційної діяльності.

Природні рекреаційні території – це частина простору навколишнього природного середовища, призначена для масового відпочинку населення, для відновлення працездатності людини. До них відносяться:

· рекреаційні, курортні, лікувально-оздоровчі зони;

· землі рекреаційного, історико-культурного й частково природоохоронного призначення;

· окремі ділянки земель лісового, водного фонду;

· інші рекреаційні території, комплекси, придатні для використання з метою рекреації.

Рекреаційна зона – це ділянки суши й водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення й туризму, для відновлення працездатності людини, забезпечення екологічної безпеки (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Курортні й лікувально-оздоровчі зони – це території, які мають природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей (ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

До земель природоохоронного призначення віднесені землі заповідників, національних, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам’ятників садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників (за винятком мисливських) заповідних урочищ, пам’ятників природи (ст. 46 Земельного кодексу України).

До земель оздоровчого призначення віднесені земельні ділянки, що мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики й лікування (ст. 47 Земельного кодексу України).

До земель рекреаційного призначення віднесені землі, призначені для організованого масового відпочинку й туризму населення: земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій, парків, зелених зон навколо міст й інших населених пунктів, навчально-туристських стежок, маркірованих трас, дитячих і спортивних таборів і розташовані за межами земель оздоровчого призначення (ст. 51 Земельного кодексу України).

До земель історико-культурного призначення віднесені землі історико-культурних заповідників, меморіальних парків, поховань, археологічних і архітектурних пам’ятників і архітектурно-ландшафтних комплексів (ст.53 Земельного кодексу України).

До природних рекреаційних ресурсів у широкому значенні варто віднести також курорти, правове положення яких регулюється Положенням про курорти, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1973 р. Курортами можуть бути визнані місцевості, що мають природні лікувальні властивості, мінеральні джерела, лікувальні грязі, кліматичні й інші фактори, сприятливі для лікування й профілактики захворювань.

Природні рекреаційні ресурси – це природні курортні, лікувальні, оздоровчі ресурси й фактори, придатні для використання з метою відновлення й зміцнення здоров’я людей.

До природних лікувальних ресурсів віднесені родовища корисних копалин мінерального й органічного походження, що діють на організм людини з лікувальним ефектом і придатні для промислового освоєння – мінеральні й термальні води, гаряча пара й газ, лікувальні грязі, озокерит, нафталан, ропа лиманів і озер.

До природних оздоровчих ресурсів віднесені природні утворення, які формують особливі ландшафтні й мікрокліматичні умови в регіоні, що діють на організм людини з оздоровчим ефектом – пляжі, акваторії морів, водоймища, повітряний басейн, парки, лісопарки, лісові й гірські масиви, карстові печери, соляні (гірські) вироблення й печери.

До природних оздоровчих факторів віднесені природні явища, що відбуваються в конкретній місцевості в найбільш оптимальних для організму людини концентраціях і сполученнях – тривалість, інтенсивність і радіаційна безпека сонячного випромінювання, вологість повітря, інтенсивність і спрямованість вітрів, рівень атмосфери, температура навколишнього середовища.

Для правового режиму природних рекреаційних територій і ресурсів характерні:

· наявність загального й спеціального правового регулювання їхнього використання й охорони;

· спрямованість на забезпечення спеціальної мети – відновлення життєвих потреб і працездатності людини;

· заборона господарської й іншої діяльності, що шкідливо впливає на навколишнє природне середовище, які-небудь зміни природного ландшафту;

· заборона будь-яких дій, що порушують суспільні рекреаційні інтереси при їхньому використанні;

· установлення спеціального порядку їх створення, обмеження права користування ними;

· загальнодержавний характер власності на них;

· установлення додаткових обов’язків для користувачів (у тому числі орендарів) ними;

· змішаний характер їхнього правового режиму.

Юридичними ознаками природних рекреаційних територій і ресурсів є:

· обґрунтована відповідними органами можливість використання для організації масового відпочинку сукупності природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів;

· підтверджена у встановленому порядку якість ділянок суши й водного простору, що сприяє відновленню психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних і духовних якостей людини;

· оголошення у встановленому порядку границь, розмірів ділянок суши й водного простору рекреаційними територіями;

· визначення порядку використання таких ресурсів для здійснення рекреаційної діяльності при забезпеченні їхньої охорони, обліку, моніторингу.

Висновок. Природні рекреаційні території – це частина простору навколишнього природного середовища, призначена для масового відпочинку населення, відновлення життєвих потреб і працездатності людини. Рекреаційна зона – це ділянки суши й водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення й туризму, для відновлення життєвих потреб і працездатності людини, забезпечення екологічної безпеки.