Тема №15

ПРИРОДА УКРАЇНИ

План лекції:

1. Предмет фізичної географії України.

2. Географічне положення України.

3. Рельєф, геологічна будова і корисні копалини.

4. Внутрішні води.

5. Водний баланс і водні ресурси України.

6. Ґрунтовий покрив, земельні ресурси.

Основні поняття: фізична географія, тектонічний і карстовий тип рельєфу, магматичні і метаморфічні породи, весняна повінь, зимова та літня межень.

Предмет фізичної географії України

Фізична географія, як наука, вивчає природу, а точніше географічну оболонку Землі. Предметом її дослідження є з'ясування особливостей та закономірностей поширення природних явищ та об'єктів, характеру існуючих взаємозв'язків між окремими земними сферами, процесів формування природних територіальних комплексів на земній кулі. Об'єктом вивчення фізичної географії України є природа нашої Батьківщини, тобто географічна оболонка у межах території України.

У 1991р. Україна стала незалежною державою. Першим кроком до цього було проголошення 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Актом про незалежність України від 24 серпня 1991 р. затверджена офіційна назва нашої держави — Україна.

Сучасна українська держава (площа — 603,7тис. км2) посідає перше місце за розмірами території серед європейських країн, тобто тих, що всією своєю територією лежать у межах Європи. За кількістю населення (близько 46,6 млн осіб, станом на початок 2007 р.) вона посідає п'яте місце серед цих держав, поступаючись Німеччині, Великій Британії, Італії та Франції.

Україна розташована в центрально-східній частині Європи.

Територія сучасної України складається з 24 областей. Окремими адміністративними одиницями є Автономна Республіка Крим і міста республіканського підпорядкування — Київ та Севастополь.

Географічне положення України

Наша країна розташована у західній частині найбільшого материка — Євразії, центральній частині Європи.

Територія України лежить у середніх широтах Північної півкулі між паралелями 45° і 52° пн. ш.

Крайнім її північним пунктом є село Грем'яч Чернігівської області, а південним — мис Сарич на Кримському півострові.

Стосовно початкового меридіана Україна розміщена на схід між довготами 22° і 40 °сх. д. Крайня західна точка — місто Чоп Закарпатської області, східна — село Червона Зірка у Луганській області.

Із півночі і сходу України державний кордон пролягає по низовинах та височинах Східноєвропейської рівнини (Поліській низовині, Середньоросійській височині, Донецькій височині). Західний кордон з півночі на південь проходить по річці Західний Буг, височині Розточчя, Карпатах, Середньодунайській низовині, річці Дністер, Подільській височині та Причорноморській низовині, річці Дунай. Із півдня Україна омивається Чорним та Азовським морями.

Уся територія нашої країни розташована у широтах помірного кліматичного поясу.

Територія України із заходу на схід простягається на 1300 км, а з півночі на південь — на 900 км. Загальна довжина кордонів — близько 7600км, з яких на морські припадає понад: 1900 км. Україна межує із сімома країнами світу: на півночі — з Білоруссю, на заході — з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою, на сході та північному сході — з Росією.

Те, що Україна лежить у помірному поясі і має переважно рівнинний рельєф, створює сприятливі умови для розселення людей, сільськогосподарського виробництва, прокладання транспортних шляхів. Розміри території і значні відмінності в будові земної кори визначили велику різноманітність корисних копалин, значні поклади окремих з них.

Розміщення нашої країни у центральній частині Європи, сусідство з багатьма державами, вихід до Чорного та Азовського морів є дуже важливими чинниками для розвитку міжнародних економічних зв'язків, туризму тощо.

Рельєф, геологічна будова і корисні копалини

Основні риси рельєфу: низовини, височини, гори

Більшість території України (95 %) займають рівнини. Гори, підносяться лише на заході та крайньому півдні нашої країни. Рівнинні простори України за характером рельєфу і висотою над рівнем моря неоднорідні. Тут виділяють низовини і височини, які займають відповідно 70 % і 25% її території. Абсолютні висоти рівнинної частини коливаються від -5 м на узбережжі Хаджибейського лиману до 515 м на Хотинській височині (г. Берда), яка розміщена в межиріччі Дністра і Пруту.

Середні висоти всієї території України не перевищують 170—180 м над рівнем моря. Найвища точка розташована в Українських Карпатах. Це гора Говерла з абсолютною висотою 2061 м.

У цілому територія нашої країни має загальний похил з півночі на південь, від Поліської низовини до Чорного моря. Зниження рельєфу добре виражене і від західних та східних окраїн до долини Дніпра. Виняток становлять лише гірські області і нахилена на північ рівнина Кримського півострова.

Геоморфологічна будова й основні типи рельєфу

Сукупність форм рельєфу, що мають спільне походження і закономірно повторюються, називають генетичним типом рельєфу.

До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські хребти Карпат та Криму, але й усі височини (Волинську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі яких залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний щит, Воронезький масив та Донецька складчаста споруда. У свою чергу до тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать гірські долини, низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах тектонічних западин (Дніпровсько-Донецької та Причорноморської).

Переважно під впливом денудаційних процесів сформувалися комплекси форм рельєфу у Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та Приазовській височинах.

Осипи, обвали, селеві явища, лавини спостерігаються на території України тільки у гірських районах Криму та Карпат. Зсуви характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й Волинської, Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької височин.

Яри і балки найхарактерніші в Україні для Волинської, Подільської та північної і центральної частини Придніпровської височин.

Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів (узбережжя Чорного та Азовського морів), а також, у багатьох випадках, заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм.

Моренні горби, долини стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської низовини, а кари та залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд — для найвищої частини Українських Карпат.

Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на зандрових рівнинах Полісся, а також піщаних заплавах середнього Дніпра, пере-сипах та косах Азовського і Чорного морів.

Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих районах Подільської височини та Кримських гір.

До форм біогенного походження належать болота, купини, які найпоширеніші на Поліській низовині.

Прикладом антропогенних форм рельєфу є кар'єри, терикони шахт, дамби тощо.

Рівнини б переважаючим типом рельєфу України, охоплюючи близько 70 % її території. На півночі широкою смугою (від 60 до 120 км) простягається Поліська низовина. На більшій її частині абсолютні позначки поверхні не перевищують 200 м. Максимальні висоти пов'язані з Словечансько-Овруцьким кряжем (316 м). В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході — Волино-Подільська плита, у центральній частині — Український кристалічний щит, а на сході — Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в основному, мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками водно-льодовикового та річкового походження.

Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню із середніми висотами 100—150 м. На північний і південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка -245 м над рівнем моря) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин. Придніпровська низовина відповідає Дніпровсько-Донецькій тектонічній западині, кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3—8 тис. метрів. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами.

Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти зміг нюються тут від 210—240 м на заході до 50—80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Поверхня Причорноморської низовини складена осадовими породами морського походження, тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками.

На заході України простяглася Волино-Подільська височина, яка складається з Подільської та Волинської височин, розділених рівниною Малого Полісся.

Тектонічно височина відповідає Волино-Подільській плиті, яка утворена, в основному, осадовими породами крейдового віку — вапняками, крейдою, пісковиками, неогеновими гіпсами.

Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30—50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м.

Подільська височина є однією з найвищих частин усієї Східноєвропейської рівнини в межах України. її абсолютні висоти перевищують 300 м, часто досягають 400 м і більше (гора Камула, 471 м — найвища точка височини). Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками.

Серед височин найбільшою за площею в Україні є Придніпровська височина, яка розміщена між річками Дніпро і Південний Буг. Формування височини пов'язано із виступами Українського, кристалічного щита, що перекриті зверху незначними товщами лесових порід.

Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220—240 м. Найвища точка має позначку 321 м. Уздовж правого берега Дніпра підіймається крутим уступом (150— 160 м заввишки) відокремлена смуга — Канівські гори. їх висоти сягають 230 м над рівнем моря. Уздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи.

В основі Приазовської височини лежить лівобережна частина Українського кристалічного щита, її рельєф хвилястий з окремими підвищеннями, які тут називають могилами. У долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси. Найвища точка Приазовської височини — Могила-Бельмак, яка має висоту 324 м.

До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина. її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким кряжем. Складчасті структури височини сформувалися під час герцинського етапу горотворення. На кряжі розташована найвища точка височини — Могила-Мечетна (367 м над рівнем моря).

На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійськоі височини. В основі її залягає Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу — крейдою, а зверху — лесами).

Українські Карпати є частиною гірської системи, що утворена Західними, Східними і Південними Карпатами. Висоти хребтів коливаються від 700 до 2000 м, середні становлять 1200—1600 м, а найбільша — 2061 м (г. Говерла).

Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій області, яка належить до Альпійсько-гімалайського складчастого поясу. В їхній геологічній будові беруть участь різновікові відклади від докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові. Переважно, це пісковики, сланці, мергелі.

Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від Західноєвропейської та Східноєвропейської платформ Передкарпатський крайовий прогин, заповнений потужною товщею осадових порід. У рельєфі йому відповідає ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що поступово підвищується у напрямку до гір.

Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх межах виділяють п'ять відмінних областей, що пов'язано, перш за все, із складною тектонічною будовою. Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Поперечні розломи, успадковані річками, розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точкою є гора Сивуля (1836 м).

Вододільно-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти— 900—1200 м). Однак окремі масиви (привододільні Горгани) піднімаються до 1700 і більше метрів. Найвищою точкою цієї гірської області є гора Братхівська (1788 м).

Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найбільш підняту частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок, вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них Свидоведь і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь.

На південь від витоків Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і Чивчинських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння.

Паралельно до Полонинсько-Чорногірсьхих Карпат простягається Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, утворений куполами згаслих вулканів.

Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до Тиси від 133 до 105 м над рівнем моря.

Кримські гори простягаються вздовж південного узбережжя Кримського півострова майже 150-кілометровою дугою, ширина якої близько 50 км. За будовою земної кори вони пов'язані з Кримською тектонічною областю, яка є частиною Альпійсько-Гімалайської складчастої зони.

У рельєфі тут чітко виявлені три паралельні, витягнуті з південного заходу на північний схід пасма. Зовнішнє (північне) пасмо — найнижче (250—350 м). Воно у північному напрямі поступово переходить у рівнину. Внутрішнє (середнє) пасмо має висоту 400—600 м. Найвищим є Головне (південне) пасмо (1200—1500 м), яке круто, майже вертикально обривається до Чорного моря. У цьому пасмі, на Бабуган-яйлі, розташована найвища точка Кримських гір — вершина Роман-Кош (1545 м).

Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу.

Закономірності поширення корисних копалин

У межах України давні магматичні і метаморфічні породи виходять на поверхню або залягають на невеликих глибинах Українського кристалічного щита. Із метаморфізованими архейськими та протерозойськими породами цього масиву пов'язані великі поклади залізних руд (Криворізьке, Кременчуцьке, Білозерське родовища), нікелю (Побузьке родовище), титану (південно-східна частина Придніпровської височини), урану (південна частина Придніпровської височини). Метаморфічне походження мають і значні поклади графіту (Завалівське родовище). Із явищами вулканізму і викидами гарячої води по тріщинах із земних надр пов'язані свинцево-цинкові та ртутні руди Донбасу, свинцево-цинкові — Закарпаття.

Осадові корисні копалини мають значне поширення в межах України. Найбагатші на них Дніпровсько-Донецька, Галицько-Волинська западини та Передкарпатський крайовий прогин, Донецька складчаста область.

Сформовані вони переважно біологічними та хімічними процесами, рідше є наслідком фізичного вивітрювання. Так, нафта і газ утворюються з решток живих організмів і залягають у межах Дніпровсько-Донецької западини та Передкарпатського крайового прогину. Із збагаченої парафіном нафти після її звітрення у верхніх шарах земної кори утворилися поклади озокериту (Борислав). Кам'яне вугілля (Донецький та Львівсько-Волинський басейни) залягає в межах тектонічних западин, а сірка (теж органічного походження) — на стику Передкарпатського прогину та Галицько-Волинської западини (Роздольське та Яворівське родовища). Молодші за віком органічні рештки перетворилися на буре вугілля (Дніпровський басейн) та торф (Поліська низовина).

Хімічним способом, у результаті випадання в осад з розчинів, що рухаються по тріщинах, а також випаровування озер і лиманів утворилися поклади солей: калійної — у Передкарпатському крайовому прогині (Калусько-Голинське і Стебницьке родовища), кам'яної — на Закарпатті (Солотвино) та Дніпропетровсько-Донецьхій западині (Слов'янськ, Артемівськ).

Деякі рудні корисні копалини також мають осадове походження. До таких розсипних родовищ належить Іршанське родовище титанових руд а також золота в Карпатах. Металорудні породи відкладаються і хімічним способом. Випадаючи в осад з розчинів, утворилися манганові руди найбільшого у світі Нікопольського басейну і залізні руди Керченського родовища.

Внутрішні води

Поверхневі води, особливості їхнього формування і розподілу. В Україні малих річок (завдовжки 10—100 км) налічують майже 4000, середніх (100—500 км) — 123, а великих (понад 500 км) — 14.

На території країни річки розподіляються нерівномірно. Для порівняння використовують густоту річкової мережі, яка визначається відношенням загальної довжини річок до площі території. Найбільша її густота у Карпатах (до 1,1 км/км2), а в степах між Дніпром і Молочною цей показник найменший — наближається до 0.

Переважна більшість річок України належить до басейнів Чорного та Азовського морів і тільки 4% — до басейну Балтійського моря. Загальний нахил поверхні України зумовлює те, що більшість річок течуть до південних морів.

Для використання річкових вод у господарстві (при будівництві електростанцій, водосховищ, зрошувальних систем) важливо знати падіння і середній похил річок, які залежать від рельєфу. Гірські річки Карпат і Криму характеризуються не тільки значним похилом та швидкістю, але й глибокими (до 700 м) долинами зі стрімкими схилами, порогами і водоспадами. Через малий похил річок Полісся їхні течії дуже сповільнюються, що значно посилює заболоченість прилеглих територій.

Унаслідок випадання зливових дощів можуть сформуватися селі.

Головним джерелом живлення річок України є атмосферні опади. Однак основна частка (50— 80%) у живленні рівнинних річок припадає на талі снігові води, а гірських — на дощові. Підземне живлення річок більшої частини території становить 10—20 % і тільки для деяких районів — до 50 %.

Таким чином, рівнинні річки України здебільшого мають мішане та переважаюче снігове, а гірські — переважаюче дощове живлення.

За режимом річки України можна поділити на дві групи: з весняною повінню (водопіллям) — рівнинні річки; з паводковим режимом — річки Карпат та Кримських гір.

Отже, у водному режимі рівнинних річок України чітко відображена весняна повінь і зимова та літня межень.

Формування паводкового режиму гірських річок зумовлене густою гідрографічною сіткою, зливовими дощами та значним похилом водотоків. Для карпатських річок наводки характерні протягом року, а в Кримських горах — переважно взимку та навесні.

Льодостав на річках України формується у грудні. Зазвичай його тривалість — 2—3,5 місяця, у суворі зими — до 4 місяців. Гірські річки Карпат не мають стійкого льодового покриву, а на кримських річках він не утворюється.

Найбагатоводнішою річкою України є Дніпро. Його середньорічна витрата води в гирлі — 1700 м3/с, річний стік — 53,5 км3.

Величина річного стоку річок залежить від клімату. На заході України, де коефіцієнт зволоження близький до одиниці, річний стік найбільший, а найменший він у південних низовинних районах морського узбережжя.

Основні річкові басейни. Канали

Дунай — друга за величиною річка Європи, що має довжину 2850 км. По території України він протікає тільки своєю нижньою течією протяжністю 174 км.

Найбільша річка басейну Дунаю в Україні — Тиса (довжина — 966 км, у межах України — 201 км) бере початок в Українських Карпатах, де зливаються Чорна та Біла Тиси. У зоні Карпат ці річки утворюють вузькі глибокі долини, мають швидку течію. Вони характеризуються значним вмістом рухомого матеріалу з каміння, піску та мулу, який потім відкладається остаточно на рівнинах. Уздовж течії річок є багато порогів та водоспадів.

Другою великою притокою Дунаю, що починається в межах України, є річка Прут (довжина — 967 км у межах України — 299 км).

Дніпро (давньогрецька назва — Борисфен, старослов'янська — Славутич) — четверта за довжиною та третя за площею басейну (після Волги та Дунаю) річка Європи. Довжина — 2200 км, у межах України — 1121 км.

Дніпро — типова рівнинна річка. На території України річище звивисте, утворює рукави, багато перекатів, островів і обмілин.. На заплаві Дніпра є багато стариць, прісних озер, а також заболочені ділянки, які утворюють у нижній течії плавні з численними протоками, острівцями, заводями.

У Дніпро впадає 1155 приток, з яких 55 мають довжину понад 100 км, а шість — понад 500 км. З правих приток найважливішими є Прип'ять (748 км), Тетерів, Ірпінь, Тясмин, Базавлук, Інгулець. Серед лівих найбільші Десна (1126 км), Сож, Сула, Псел, Ворскла, Орель, Самара.

Живлення Дніпра мішане. У лісостеповій зоні переважає снігове (до 50 %), на дощове і підземне припадає відповідно понад 20% і 30 %. Нижче, в межах степової зони, частка снігового живлення зростає до 70—75 %, дощового майже немає.

На території України Дніпро є основним джерелом води і головною воднотранспортною магістраллю. Його водами живляться численні зрошувальні системи (Інгулецька, Каховська та інші). Для потреб водопостачання та зрошування споруджено канали: Дніпро—Кривий Ріг, Дніпро— Донбас, Північно-Кримський.

Дністер має довжину 1362 км (у межах України — 925 км), бере початок на північних схилах Карпатських гір. У верхів'ях Дністер має характер швидкої гірської річки. Нижче, у передгір'ї, долина розширюється до 13 км, течія сповільнюється, а прилеглі території заболочені. Головні притоки Дністра в межах України — Стрий, Лімниця, Бистриця (праві) та Гнила Липа, Золота Липа, Серет, Збруч (ліві). Живлення Дністра мішане, з переважанням снігового. Характерні весняна повінь і літні дощові паводки. Дністер, який тече в межах семи областей України, має велике господарське значення. На ньому споруджено ГЕС і водосховище. Річка судноплавна у середній і нижній течії.

Сіверський Донець (довжина 1053 км, у межах України — 700 км) — найбільша притока Дону, що бере початок з південних схилів Середиьоросій-ської височини. Для режиму річки властиві значна весняна повінь і швидкий її спад (75 % річного стоку). Живлення в основному снігове. Льодостав триває 3—4 місяці.

Південний Буг (довжина — 792 км) бере початок на Подільській височині і впадає в Бузький лиман Чорного моря. У середній течії він перетинає кристалічні породи Українського щита, утворюючи пороги.