Тема 11. Державне регулювання фінансового ринку 3 страница

11.5.2. Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів

На початковому етапі становлення ринок цінних паперів регулювався багатьма державними органами – Міністерством фінансів України, Фондом державного майна України (ФДМУ), Антимонопольним комітетом України, Національним банком України. Сьогодні головним регулятором є Державна комісія цінних паперів та фондового ринку. Пройшов розподіл повноважень із ФДМУ, підписано угоду про спільну діяльність із регулювання ринку цінних паперів та обмін інформацією з НБУ.
Об’єктивна ситуація, коли на неорганізованому ринку зосереджений переважний обсяг та кількість укладених угод, не дозволяє Державній комісії ефективно контролювати ринок, створювати прозоре середовище для портфельних інвесторів. Тому доцільними є заходи Комісії, спрямовані на централізацію операцій із цінними паперами на організованих ринках. Це знайшло відображення у рішенні ДКЦПФР від 31.07.98 №100-1, згідно з яким з 01.04.99 угоди із цінними паперами інвестиційно привабливих підприємств повинні здійснюватись торговцями цінними паперами лише через організаторів торгівлі, які зареєстровані Комісією.
Згідно із Законом України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» для укладання на фондовій біржі або організаційно оформленому позабіржовому ринку угод із цінними паперами, випущеними в документарній формі, ці цінні папери повинні бути знерухомлені в депозитарії, який обслуговує їх обіг, тобто заведеними у депозитарну систему поряд із цінними паперами у бездокументарному вигляді.
У Комісії ДКЦПФР також прийнято роз’яснення № 14 «Щодо звітності інвестиційних компаній». У цьому роз’ясненні визначено, що згідно з п. 18 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.94 № 55 (далі Положення), інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, крім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування. Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування інвестиційна компанія відповідно до п. 19 Положення зобов’язана заснувати взаємний фонд. Згідно з п. 20 Положення взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що утворюється за рішенням її вищого органу. Взаємний фонд має окремий баланс та окремий поточний рахунок і підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для реєстрації філій суб’єктів підприємницької діяльності. Кошти взаємного фонду не можуть використовуватись для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути звернено стягнення за зобов’язаннями інвестиційної компанії, не пов’язаними з діяльністю взаємного фонду. Також зазначено, що інвестиційна компанія повинна подавати відокремлену звітність за операціями зі спільного інвестування, відображеними на балансі її взаємного фонду з урахуванням обмежень зі спільних інвестицій, відповідно до п. 19 Положення та звітність з операцій випуску та обігу цінних паперів, відображених на балансі інвестиційної компанії з урахуванням вимог ст. 28 та 30 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу».

11.5.3. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів

Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулюючі організації (СРО).
В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії від 11.11.97 № 45, інших законодавчих та нормативних актів.
Відповідно до ст.1 названого Закону саморегулююча організація – це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулюючої організації.
На сьогодні в Україні зареєстровано Комісією і здійснюють свою діяльність 9 саморегулюючих організацій:
· Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.97) включає 265 членів.
· Асоціація «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (свідоцтво № 2 від 31.10.97) включає 263 члени.
· Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.97) включає 91 члена.
· Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна система» (свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.
· АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.98) включає 159 членів.
· ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає 140 членів.
· Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30 членів.
· Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.
· Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.99) включає 110 членів.

11.6. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку нерухомості

Відсутність умов для довгострокових інвестицій у комерційну нерухомість з боку виробничих структур та фінансового сектора, а також відсутність Законів України «Про іпотеку», «Про реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про оподаткування об’єктів нерухомості» та інших стримують розвиток ринку нерухомості та фінансового ринку України в цілому.
Так історично склалось, що податок на нерухомість у вигляді податку з володіння нерухомим майном був одним із найстаріших видів податку, відомих фінансовій науці. Насамперед, це сталось завдяки тому, що володіння нерухомістю здавна вважалось проявом багатства, яке належало певним особам, і не могло не стати об’єктом уваги фіскальних органів держави. Крім того, справляння даного податку було досить простим. Завжди можна було чітко визначити об’єкт оподаткування, бо він існував у фізичній формі, мав певні розміри, фізичні характеристики. Досить легко було встановити платника податку, яким міг бути як власник нерухомості, так і орендар. До того ж, приховати його від оподаткування було неможливо.
Перспективи розвитку оподаткування нерухомого майна в Україні безпосередньо пов’язані з розвитком системи місцевих податків і зборів. Проведення економічних реформ в Україні, розвиток інститутів самоврядування, розширення їхніх функцій та обов’язків, призвело до необхідності визначення реальних джерел доходів місцевих бюджетів. Існуюча практика використання у міжбюджетних відносинах регульованих та закріплених доходів не дає змоги створити реальну фінансову базу для органів місцевого самоврядування, а відповідно, і наповнити реальним змістом продекларовану самостійність місцевих органів влади та управління.
Місцеві органи влади мають реальні важелі впливу на платників податку завдяки тому, що до доходів від нерухомості застосовується юрисдикція того регіону, на території якого вона знаходиться, яку неможливо застосувати до інших видів доходів фізичних і юридичних осіб. Розмір податку на нерухоме майно та порядок його стягнення суттєво впливає на цінову політику суб’єктів ринку нерухомості через збільшення витрат власників чи орендарів на утримання нерухомості. Крім того, враховуючи, що протягом останніх років ціни на нерухомість, особливо земельні ділянки, постійно зростають (через природне обмеження земельних ресурсів), вкладання вільних фінансових ресурсів у нерухомість має за мету отримати суто спекулятивні доходи, що, у свою чергу, не дозволяє ефективно використовувати наявні земельні ділянки. Встановлюючи відповідні ставки оподаткування, органи влади впливають на інші сфери діяльності, пов’язані з використанням та будівництвом нерухомості, стимулюючи розвиток того чи іншого сектора ринку нерухомості.
Як зазначалось раніше, володіння нерухомістю здавна вважалось проявом багатства. Розвиток суспільних відносин та податкової системи призвів до необхідності при застосуванні певної податкової політики вирішувати не тільки фіскальні функції, але й соціальні. Податок на нерухомість країн з ринковою економікою завдяки розвиненій системі пільг виконує роль податку з багатих.
У податковій системі України податок на землю вже зайняв своє місце, забезпечуючи досить надійні надходження до державного бюджету. Тому подальший розвиток податкових відносин повинен йти шляхом введення спеціального податку на інші частини нерухомості (те, що називається капітальним поліпшенням на землі).У зв’язку із цим необхідно вирішити питання: що повинно бути джерелом сплати податку з даних видів нерухомості. Законодавчо не вирішене в Україні питання оцінювання вартості нерухомості. В основу оцінювання вартості будівель потрібно покласти саме дохідний підхід, при цьому оцінювання ринкової вартості будівель повинно розпочинатись, насамперед, з оцінювання земельної ділянки, на якій вона знаходиться. І саме у такому випадку буде оцінюватись ринкова вартість нерухомості, а не лише окремої будівлі.
Далі, законодавчо не вирішене питання, що випливає з розуміння нерухомості як єдності землі та всього, що на ній знаходиться, – це визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у балансі суб’єктів підприємницької діяльності. Податок на нерухомість в якості чинника виробництва повинен ґрунтуватися на поточній вартості нерухомості як фінансового активу, що знаходить своє втілення або у вартості заміщення (якщо відбувається повна амортизація чи балансова вартість не відбиває реальних функціональних властивостей чинника). Податок на нерухомість як капітальне благо повинен кореспондуватися з податком на прибуток. Підприємство повинне сплачувати той податок, що складає більшу величину.
Що стосується фізичних осіб, то на сьогодні Кабінет Міністрів, Податкова адміністрація України не мають скоригованих методик розрахунку вартості квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується в якості споживчого блага, стає, з одного боку, результатом накопичення доходу (що оподатковується на етапі його формування), а з іншого – це багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень споживання. До того ж податок на нерухомість споживчого виду повинен забезпечити нормальний спосіб задоволення потреби у житлі і, разом з тим, сприяти доступній диференціації рівнів прибутку фізичних осіб. Податок на нерухомість в якості житла повинен враховувати, з одного боку, рівень суспільно необхідної якості житла як блага (наприклад, через норму займаної площі), а з іншого – забезпечувати перерозподіл доходу (в тому числі ренти за місцезнаходженням). Подібна система оподаткування житла існує у Франції.
Особливий механізм оподаткування повинен бути розроблений стосовно прибуткової нерухомості, основна властивість якої полягає у тому, що вона здатна приносити прибуток не в результаті здійснення бізнесу, а при особливому відношенні ринку до властивостей об’єкта нерухомості. У цьому випадку базою оподаткування повинна стати ринкова вартість (те саме, що й вартість майбутніх вигод від володіння нерухомістю).
Відсутність таких фінансових інструментів, як закладні, стримує розвиток фінансового ринку України в цілому, а також його складової – ринку нерухомості. На сучасному етапі фінансові інститути України не приділяють необхідної уваги інвестиційній діяльності на ринку нерухомості і не розглядають нерухомість як можливий засіб хеджування від інфляційних ризиків. Законодавче невизначення щодо інституту приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на фінансовому ринку України, що також не сприяє його розвитку. Розвиток житлового будівництва в умовах низької платоспроможності населення стримує ускладнена процедура отримання пільги з податку на додану вартість. Застосування ПДВ при житловому будівництві збільшує вартість майна на 20 %, що, безумовно, впливає на кількість осіб, спроможних інвестувати житлове будівництво. Подальший розвиток ринку нерухомості в Україні потребує законодавчого вирішення питання щодо приватної власності на землю, проведення ліберальної податкової політики при будівництві об’єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку, створення нових фінансових інструментів.

11.7. Основні завдання державного регулювання інвестиційних процесів у економіці України

В економічному просторі України панує несприятливий інвестиційний клімат, який є неприйнятним як для внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів. Тому, поки держава не змінить політику запозичення і податкову політику, то запозичені урядом на зовнішньому і внутрішньому фінансовому ринку засоби не стимулюватимуть розвиток реального сектора, тому що направляється позичковий капітал в основному на споживання.
Привабливість українського ринку цінних паперів іноземними портфельними інвесторами оцінюється за наступними критеріями: гарантії інвесторам та правове забезпечення ринку цінних паперів; існуюча система оподаткування доходів від інвестиційної діяльності, порядок виведення інвестицій; механізми регулювання процесів на фондовому ринку та регулюючі органи; наявність відповідної інфраструктури та інститутів, що забезпечують обіг цінних паперів.
Гарантії іноземним портфельним інвесторам закріплені Законом України «Про режим іноземного інвестування», але Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» окремі його положення не беруться до уваги. При визначенні оподаткування доходів, отриманих від портфельних інвестицій, застосовується базова ставка податку незалежно від того, підписана Україною угода про уникнення подвійного оподаткування, чи ні (під виглядом того, що цей податок є внутрішнім податком на прибуток підприємства). Це негативно впливає на стан вже здійснених іноземними компаніями портфельних інвестицій (у тому, що кошти вилучалися та не реінвестувалися далі), відповідним чином впливає на рішення потенційних інвесторів.
Крім вищеописаних проблем з оподаткуванням операцій портфельних інвесторів, існує також така проблема, як зміна порядку оподаткування у процесі діяльності. Так, наприклад, введенням з 01.07.97 в дію Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» були скасовані пільги підприємствам з іноземними інвестиціями, встановлені у 1994 році терміном на 5 років, з метою створення для бюджету додаткового джерела надходження коштів.
Можливими шляхами вирішення проблем оподаткування інвестиційної діяльності є повернення до механізму надання пільг іноземним інвесторам, які здійснюють свою діяльність на території України, на фіксований термін; звільнення від податку на додану вартість усіх операцій із цінними паперами та похідними; відміна оподаткування операцій з державними цінними паперами для стимулювання внутрішнього інвестора; відміна оподаткування облігацій підприємств.
Характерним прикладом недоліків системи оподаткування (яка за своєю суттю повинна бути провідною ланкою в процесі створення привабливого клімату) є діючий порядок оподаткування корпоративних боргових зобов’язань. Його побудовано таким чином, що із сум, залучених від первинного розміщення облігацій або ощадних сертифікатів, емітент зобов’язаний відразу сплатити 30 відсотків податку. Можна припустити, що такий підхід до оподаткування щодо корпоративних облігацій виключить їх з обігу як конкурентів держоблігацій на ринку запозичень. З іншого боку, підприємства не мають можливості залучати кошти на фондовому ринку за значно нижчою ставкою, ніж банківський кредит. Якщо кредити необхідно повертати, то облігації можна погашати майном (облігації, конвертовані в акції підприємств) або продукцією, що може бути більш прийнятним для підприємства-позичальника.
Дані проблеми прямо або опосередковано впливають на розвиток фінансового ринку, запровадження нових фінансових інструментів, на обсяги операцій та ліквідність ринку цінних паперів у цілому.
На сучасному етапі нормативна база, що регулює в Україні діяльність суб’єктів фінансового ринку, є розпорошеною за багатьма документами різних відомств. Наприклад, діяльність акціонерних товариств регулюється Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» (в частині визначення загальних понять, характеристик акцій, оформлення прийнятих рішень про випуск акцій, реєстрації інформації про випуск акцій, публікації регулярної та особливої інформації про емітента); Законом України «Про господарські товариства» (у частині визначення видів акціонерних товариств, механізму проведення відкритої передплати акцій, опису органів акціонерного товариства з визначенням порядку роботи та компетенції кожного з них); Рішеннями ДКЦПФР (у яких більш детально описана процедура реєстрації випуску цінних паперів, порядок збільшення або зменшення статутного фонду товариства).
Сьогодні фінансовому ринку необхідна нова редакція Закону «Про цінні папери та фондову біржу»; Закону «Про інститути спільного інвестування»; законів про інвестиційні фонди, інвестиційні компанії й акціонерні товариства, Закону «Про векселі в Україні»; Закону «Про оподаткування операцій із цінними паперами». Присутність останнього Закону у цьому переліку викликана необхідністю чіткого розмежування оподаткування інвестиційних операцій від товарно-бартерних та інших, де діють окремі податки.
Актуальною з точки зору регулювання ринку цінних паперів повинна стати законодавча складова: нова редакція Закону «Про цінні папери і фондову біржу», недоліком якого є неповний перелік цінних паперів, що можна усунути. Необхідне більш чітке визначення понять «випуск цінних паперів», «розміщення цінних паперів», «емісія цінних паперів» у зв’язку з тим, що в міжнародній практиці під кожним із цих понять мають на увазі різні правові наслідки, права і обов’язки, які можуть виникати у правовідносинах між емітентом та інвестором (акціонером). Це викликає необхідність упровадження нового порядку реєстрації цінних паперів, важливим елементом якого є процедура розкриття інформації про цінні папери, що пропонуються до відкритого продажу. Норми Закону, що забороняють відносити виплату емісійного доходу до валових витрат, кошти, отримані від розміщення облігацій, ощадних сертифікатів та інших цінних паперів, що вимагають відносити до валового доходу без пільг з оподаткування, дестимулюють інвестиції і вимагають зміни.
У Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» слід конкретизувати поняття і види професійної діяльності на ринку цінних паперів, а саме: «торгівля цінними паперами» замість поняття «діяльність з випуску та обігу цінних паперів», тому що останнє не охоплює всіх видів діяльності, які повинен виконувати торговець на ринку цінних паперів. Розмежування діяльності у розміщенні цінних паперів (андерайтинг) і виконання торговцем функцій зберігача і номінального реєстратора власників іменних цінних паперів дасть можливість торговцям ефективніше обслуговувати випуск і розміщення цінних паперів на ринку.
Суттєве значення для прийняття інвестиційного рішення має наявність налагодженої інституційної інфраструктури ринку цінних паперів. На сучасному етапі в нашій країні існують паралельно дві облікові системи – реєстраторська та депозитарна. Даний факт уже сам собою створює для інвестора проблему вибору. Історично система реєстраторів з’явилась раніше. Найбільшим недоліком цієї системи є відсутність можливості здійснення клірингу за розрахунками. Найбільш суттєві моменти, що ускладнюють процедуру перереєстрації, наступні: досить об’ємні вимоги до документів для відкриття рахунку у реєстратора; обов’язкове закриття особистого рахунку власника при списанні ЦП із рахунку і заборона на використання даного рахунку при повторному придбанні ЦП призводить до надмірного накопичення закритих рахунків активних операторів фондового ринку; Положення «Про порядок ведення реєстрів власників цінних паперів» від 26.05.98 № 60 суттєво збільшило вимоги до пакета документів, що передаються реєстратору для внесення змін у реєстр; вимога нотаріального засвідчення підпису про передатне розпорядження фізичної особи – власника цінних паперів у випадку передачі документів реєстратору іншою особою призводить до подорожчання пакета цінних паперів; у Положенні «Про порядок ведення реєстрів власників цінних паперів» від 26.05.98 № 60 не передбачена можливість передачі реєстратору доручень і документів за угодами в електронній торгово-інформаційній мережі (ПФТС). Процедура реєстрації прав власності на акції подовжується.
Негативним чинником є також офіційно не заборонена спекуляція на різниці курсів цінних паперів однієї емісії в різних регіонах. У розвинених країнах таке дестабілізуюче явище неприпустиме. Держава однаково повинна прагнути і до єдиного грошового обігу, і до незмінного на всій території курсу національної грошової одиниці та ринкового курсу цінних паперів.
Коли економіка держави знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна направлятися на зниження податкового тягаря. Зменшення податків призводить до росту чистого доходу. Це, в свою чергу, викликає ріст споживчих витрат, збережень і приватних інвестицій. У кінцевому підсумку відбувається ріст національного продукту.
Непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. У системі фінансового ринку держава штучно вибудовує гігантську фінансову піраміду – ринок облігацій. Для забезпечення довгострокового економічного зростання та підсилення ролі держави у процесі збалансованої розбудови фінансового ринку необхідно проводити фінансову політику, яка повинна базуватись на прийнятній для нашої країни концепції політики економічного зростання; створити фінансовий ринок, що відповідає таким якостям, як відкритість, справедливість і необоротність; забезпечувати узгодженість між усіма ланками фінансової та податкової системи, які реформуються; розповсюдити дію векселів. Першим взяти на себе відповідальність повинен уряд, випустивши векселі за борги перед бюджетними організаціями, за борги по дебетовому сальдо, податку на додану вартість у вигляді казначейських білетів; змінити ставки та структуру нарахування податків; ввести таку систему пільг, яка була б направлена на створення умов для активізації інвестиційних процесів; знаходити компроміс між кількістю податкових пільг і необхідністю збереження «незруйнованого» податкового поля; розширити коло прямих учасників ринку державних боргових зобов’язань, тобто залучати кошти небанківських фінансових установ; проводити політику найменшого використання державних витрат, якомога більшого їх скорочення; по можливості зменшити масштаби неофіційного господарювання; згідно з тезою про те, що податки доцільно визначити як податковий інвестиційний ресурс, який має від’ємну вартість, запровадити податкову біржу, де держава могла б торгувати податками на зразок торгів державними цінними паперами.
Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіскальної політики у вітчизняних умовах непридатний, оскільки видатки і так надмірні. Набагато доцільніше розширювати сукупний попит шляхом зниження податків та одночасного скорочення державних витрат, аби уникнути надмірного дефіциту бюджету.
В умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути нового спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва через активне його включення у механізм фінансового ринку. Тобто розширення не лише сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні становити прямі податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної і фізичної особи, земля, майно і капітал; непрямі податки потрібно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10 – 12 %) податку на додану вартість; обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці та знижують конкурентоспроможність товаровиробників (пільги можна надавати на певний строк з умовою, що кошти використовуватимуться на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою і сталою; обрахування податків – простим і зрозумілим; сума податків відносно доходів – поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвитку підприємства та повноцінне включення його в механізм національного фінансового ринку; суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних рівнів, що має у перспективі стимулювати розвиток регіональних фінансових ринків.
Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема цінних паперів виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання. Важливо дотримуватися стабільності та незмінності встановлених пільг протягом певного терміну (наприклад, трьох-п’яти років). Так, у результаті зазначених заходів на ринку цінних паперів з’являться гарантовані державою фінансові інструменти досить високої якості. Вдала реалізація окремих проектів дозволить інвесторам розраховувати не стільки на отримання суперкороткострокових спекулятивних доходів, скільки на доходи від тривалого і послідовного зростання ринкової ціни випущених цінних паперів та виплачених дивідендів і процентів. Є й інші шляхи підтримки виробничих підприємств.
В Україні планується розпочати реалізацію деяких стабілізуючих заходів: погашення заборгованості платежів у бюджет, використовуючи ОВДЗ і КОВДЗ; оплата облігаціями ОВДЗ і КОВДЗ вартості пакетів акцій, підприємств, що приватизуються; дострокове погашення ОВДЗ із дисконтом, який визначає Міністерство фінансів; планується скорочення пільг зі сплати ПДВ; відміна усіх пільг зі сплати податку під час митного оформлення товарів; відміна податкового обкладання курсової різниці; заборона вивозу національного капіталу в офшорні зони. Ці заходи суперечать один одному. Навряд чи ОВДЗ і КОВДЗ задовольнять казну як платіжні засоби, це тільки збільшить проблему бюджету. Однак ці заходи можуть сприяти накопиченню фінансів підприємствами, оскільки ціна облігацій на внутрішньому ринку в 3 – 4 рази нижче номіналу, а платежі в бюджет будуть зараховуватися за номіналом. Відміна податкового обкладання курсової різниці дозволяє тримати на рахунках валюту і збагачуватися експортерам.
Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, забезпечених доходами за інвестиційними проектами, – досить поширений механізм залучення необхідних грошових коштів. Тому після визначення пріоритетів фінансової підтримки можлива організація випуску цільових середньострокових державних позик, кошти від розміщення яких спрямовуватимуться на розвиток перспективних виробництв. При цьому слід унеможливити використання даних коштів на інші цілі, насамперед, на споживання. Суттєвим доповненням також можуть бути податкові пільги для даних підприємств. Таким чином, оподаткування з караючого і стримуючого фактору перетвориться у стимулюючий. Причому самі собою інвестиції у виробництво, які тісно пов’язані з розвитком обігу фінансових інструментів, вимагатимуть відповідної розбудови інфраструктури фінансового ринку в усіх регіонах країни.
Реалізація вказаних економічних заходів можлива лише при умові стримування тих доходів, які одержують безпосередньо у фінансовому секторі. У даному випадку йдеться про стримування різних коливань на валютному ринку й окремих секторах фондового ринку, передусім на ринку державних цінних паперів. Тобто, необхідно дестимулювати інвестиції у виключно фінансовий сектор і підтримати інвестиційні спрямування у виробничий сектор.
Зазначені заходи дадуть змогу, з одного боку, певною мірою забезпечити приплив необхідних коштів у сферу виробництва, а з іншого – сприятимуть формуванню ринку якісних фінансових інструментів – акцій та облігацій, випущених підприємствами, з відповідною їм сучасною інфраструктурою випуску та обігу в усіх регіонах країни.

Питання для контролю
1. Національний банк як орган державного регулювання фінансового ринку.
2. Основна функцiя НБУ.
3. Нацiональний банк виконує такi функції: (вкажіть основні 5 – 10).
4. Нацiональний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцiй здiйснює такi операції: (вкажіть 5 – 10).
5. Нацiональному банку забороняється:
а) бути акцiонером або учасником банкiв та iнших пiдприємств, установ;
б) здiйснювати операцiї з нерухомiстю, крiм тих, що пов’язанi iз забезпеченням дiяльностi Нацiонального банку та його установ;
в) здiйснювати торговельну, виробничу, страхову та iншу дiяльнiсть, яка не вiдповiдає функцiям Нацiонального банку;
г) правильної відповіді немає.
6. У чому сутність банківського регулювання та банківського нагляду. Основний орган регулювання грошового обігу.
7. Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними.
8. Проведення операцій на відкритому ринку як традиційний метод емісійно-кредитного регулювання.
9. Шляхи вирішення проблеми ліквідації проблемних позик.
10. Державна політика на валютному ринку.
11. Поняття та механізм здійснення валютної інтервенції. Поняття валютного демпінгу.
12. Суть дисконтної політики центрального емісійного банку.
13. Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація. Розкрийте механізм їх здійснення.
14. Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів України.
15. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів.
16. Регулювання страхового ринку.
17. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку нерухомості.
18. Основні завдання державного регулювання інвестиційних процесів в економіці України.
19. Яким чином приватизація впливає на розвиток фінансового ринку?
20. Які недоліки чинного законодавства з питань розвитку фінансового ринку (на вашу думку)?
21. Вимоги до саморегулюючих організацій та делегування ними функцій регулювання на фінансовому ринку.
22. Регулювання діяльності кредитних спілок.
23. Органи державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні.
24. Порядок реєстрації цінних паперів в Україні.
25. Порядок обігу цінних паперів в Україні.