Тема 11. Державне регулювання фінансового ринку 2 страница

11.3.5. Особливості процесу адаптації банківського законодавства України і Свропейського Союзу

Співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами започатковано підписанням Угоди про партнерство та співробітництво відбулося 14 червня 1994 року у Люксембурзі. Ратифікована вона була Верховною Радою України 10 листопада 1994 року.
Угода, яка підписана з Україною, є механізмом упровадження відносин співпраці між Європейським Союзом та пострадянськими державами. Вона має на меті визначити принципи відносин між ЄС і Україною. За своїм значенням Угода знаходиться на нижчому рівні ієрархії торгових договорів ЄС та європейських угод з державами Центральної та Східної Європи. Зволікання з розвитком торгівлі з Україною, на думку західних правників, означає, що ЄС ризикує втратити можливість налагодити відносини якнайповніше, щойно розпочнеться підйом економіки в Україні.
Угоди про партнерство і співробітництво моделюються в загальних рисах відповідно до угод із країнами Східної Європи, що були першими торговельними договорами ЄС, охоплюючи також облаштування, політичний діалог, послуги і пересування фізичних осіб. Існують однак і значні розбіжності, що віддзеркалюють різницю у підході з боку ЄС до України як пострадянської держави.
Щодо фінансових питань в угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають, що поточні платежі, пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється запровадження нових валютних обмежень при умові збереження права на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.
Метою забезпечення гармонізації національного законодавства з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.
Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:
– встановлення повного переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;
– вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації європейських договорів за участю України;
– забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;
– створення належного механізму впровадження міжнародно-правових зобов’язань України в національне законодавство.
Після того, як Україна набула членства в Раді Європи, вона повинна привести відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів та прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої держави до правового простору цієї організації.
Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої «Білої книги» ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.
Процес наближення банківської сфери стосується, перш за все, таких завдань:
– узгодження українських банківських законів із законами ЄС;
– нові рішення в грошовій політиці, які необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою: стабілізація цін, стабілізація довго- і середньострокових відсоткових ставок, визначений рівень дефіциту державного бюджету;
– реструктуризація і модернізація банківської системи.
Відповідно до ст. 48 розділу «Поточні платежі та капітал» Угоди між Україною і ЄС, сторони зобов’язуються дозволити здійснення у вільноконвертованій валюті будь-яких виплат за поточним платіжним балансом між резидентами Співтовариства та України, пов’язані з рухом товарів і послуг.
Також Україна забезпечує вільний рух капіталу, що стосується прямих інвестицій у компанії, які були законним шляхом засновані в своїх країнах, та інвестицій, а також ліквідації або повернення цих інвестицій та будь-якого прибутку, що випливає з них.
Угодою сторонам забороняється вводити валютні обмеження на рух капіталів та поточні платежі, пов’язані з ним, між резидентами Співтовариства та України.
Угодою передбачено, що у випадку виняткових обставин або загрози створення серйозних труднощів для здійснення валютної або фінансової політики у Співтоваристві чи в Україні, відповідно Співтовариство або Україна можуть вживати запобіжних заходів щодо руху капіталів на період не більше шести місяців, якщо такі заходи є вкрай необхідними.
З метою створення сприятливих умов для руху капіталів між Україною та країнами-членами ЄС сторони можуть проводити консультації між собою.
Після підписання Угоди між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС та забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний та правовий простір Указом Президента від 11 червня 1998 року було затверджено «Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу».
Стратегія визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого повинні бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія визначає, що головним пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності для Української держави є отримання статусу асоційованого члена Європейського Союзу.
На фоні цього адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках ЄС, приведення його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.
Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення відповідно до європейських стандартів і охоплює, зокрема, фінансове та банківське законодавство.
Важливим етапом правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України відповідно до стандартів ЄС.
Крім загальних процесів Стратегія інтеграції України до ЄС передбачає і галузеву співпрацю, що є координацією та взаємодією у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет у найближчі роки також визнається в співробітництві у галузі юстиції.
З метою реалізації Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 року. Постанова покликана дати належне організаційне забезпечення процесу адаптації.
Адаптація банківського законодавства України до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення відповідно до європейських стандартів нормативних актів Національного банку України.
Співробітництво у галузі валютно-грошової політики спрямовується на підтримку зусиль України у напрямах зміцнення її валютно-грошової системи та поступового зближення політики України з політикою європейської валютної системи шляхом отримання необхідної технічної допомоги. Сюди також входить неформальний обмін поглядами щодо принципів та функціонування європейської валютної системи.
Спрямування України на таку інтеграцію може прискорити процес проведення реформ в економіці для створення необхідних передумов переходу до вищого ступеня інтеграційних процесів.
Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, зокрема у зв’язку із введенням євро, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.
Завданнями галузевої програми є:
– створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;
– сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;
– створення бази даних банківського нагляду;
– запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;
– розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо;
– здійснення заходів щодо введення євро, зокрема макроекономічного аналізу потенційного впливу на український ринок.
У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС здійснюється опрацювання законодавства ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.
При підготовці нових законодавчих актів вони подаються у встановленому порядку на розгляд до Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України з метою вирішення питання щодо їх відповідності до законодавства Європейського Союзу.
З метою реалізації галузевої програми адаптації банківського права до норм ЄС Постановою Правління НБУ прийнято Перспективний план проведення адаптації у банківській сфері. План складається із двох етапів: підготовчого, який має на меті створення умов для проведення аналізу існуючого банківського законодавства, а також етап безпосередньої адаптації – приведення відповідно до стандартів ЄС нормативних документів, що регулюють усі сфери банківських і фінансових відносин.

11.3.6. Проблема ліквідації проблемних позик

Найбільш переконливою в цьому відношенні є польська модель, коли справа ліквідації проблемних позик передається в руки тих осіб, які мають максимум інформації про боржників і мають досвід кредитної оцінки.
В Україні майже 40 % проблемних позик (наданих ще за часів Радянського Союзу, пролонгованих і/або збільшених) зосереджено на балансах двох банків: Промінвестбанку, котрий обслуговував промислові підприємства, і банку «Україна» (обслуговував агропромисловий комплекс). Уряд практично не має можливості здійснити вливання в банки капіталу або замінити сумнівні позики довгостроковими облігаціями.
Українська модель подолання кризи проблемних позик повинна складатися з таких елементів: необхідно застосовувати законодавство про банкрутство, пам’ятаючи при цьому про недоліки занадто жорсткого підходу, прикладом якого є Угорщина: хвиля масових банкрутств не робить ані економічного, ані політичного сенсу. На другому етапі банки повинні докладно проаналізувати свої кредитні портфелі, виходячи з даних балансів, що станом на 31 грудня 1997 року вперше були підготовлені згідно з Міжнародними стандартами бухгалтерського обліку (МСБО). Хоча МСБО не передбачають застосування жорстких стандартів при оцінці статей балансу, вони вимагають більшої прозорості, оскільки всі кредити повинні класифікуватися за розмірами, ступенем ризику, обсягами резервів і строками погашення та розкриття всіх проблемних позик. На підставі цього служба банківського нагляду НБУ може вимагати надання переліку всіх проблемних позик із розбивкою їх за розмірами та строками погашення (згідно з МСБО).

11.4. Державна політика на валютному ринку

Стирання об’єктивних меж «коливань валютних курсів» не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.
Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.
Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація – зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації – зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946 – 1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х – початку 70-х років
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація – підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.
Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у зв’язку з її неефективністю у сучасних умовах.
Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обов’язковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних зв’язків.
Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «прив’язати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше – до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив’язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.
Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти – гривні – може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.
Однак сам розрахунок валютного курсу – не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку.

11.5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів
11.5.1. Модель ринку цінних паперів України

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше – вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге – існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).
Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кожному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.
Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.
1. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад,Національний банк).
Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.
Законодавче регулювання є більш стабільним, так як процедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.
Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіку України.
Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.
Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган – Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.
2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, в законах, що регулюють РЦП, створюються списки (переліки) цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи.
В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.
3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов’язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.
Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у вільному обігу не з’являються сумнівні грошові інструменти, а з другого – сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.
Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП об’єктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.
4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобов’язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.
5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава пред’являє вищі вимоги до тих суб’єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність. Це припускає, перш за все, наявність у керівників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації, вмінь та сумлінності поведінки.
Посередники на РЦП грають переважно виключну роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозв’язку, його успіх та динамічність. Посередники в більшості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.
Як і в інших країнах, в Україні головною категорією посередників є брокери (торговці цінними паперами, що здійснюють діяльність на комісійній основі) та дилери (торгівці цінними паперами, що діють на комерційних принципах). Законодавство України також регулює і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск ЦП шляхом проведення відкритої підписки (андерайтерські функції).
6. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Звичайно такий контроль здійснюють спеціалісти (вповноважені на це) органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих ринок ЦП; вживання заходів для підтримки порядку на РЦП і ряд інших.
Державний контроль здійснюється щодо всіх найбільш важливих областей взаємовідносин. Це стосується, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакету акцій, допуску та обігу на території даної країни іноземних ЦП, перевірки інформації про випуск ЦП та річних звітів емітентів і т.ін.
7. Біржовий та позабіржовий сегмент РЦП. Як правило, РЦП має два основних сегменти: біржовий та позабіржовий. Це означає, що він існує одночасно як у вигляді фондових бірж, так і у вигляді відносин із приводу цінних паперів поза цими біржами. Біржовий РЦП – це організовані ринки. Торгівля на фондових біржах здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями. На позабіржовому ринку умови обігу ЦП, укладання та виконання угод за ними є більш вільним та менш процедурним.
Біржовий сегмент займає важливе положення в системі РЦП. Взаємодіяльність на фондових біржах вважається більш надійною порівняно із взаємодіяльністю на позабіржовому ринку. Фондові біржі та торгівля на них виконують функцію «барометра», стан РЦП на даний момент часу. Багато економічних рішень приймається в повсякденному житті на основі обліку стану біржової торгівлі цінними паперами.
Формування максимально справедливої ціни на ЦП повинно сприяти діяльності фондових бірж, на яких за допомогою лістингу, механізму біржової торгівлі буде визначатися єдина котировка ЦП, що повинно підвищувати довіру інвестора до них.
Фондові біржі – спеціальні установи, що створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі ЦП шляхом поєднання попиту і пропозицій за ними, представлення місця та системи засобу як для першочергового розміщення, так і для вторинного обігу ЦП, які повинні працювати за єдиними правилами і за єдиною технологією електронного обігу ЦП в Україні, що здійснює Українська фондова біржа.
Членом фондової біржі може стати будь-який посередник на РЦП, який дотримується та виконує вимоги, встановлені статутом та правилами фондової біржі. ЦП, допущені до котирування на фондовій біржі, повинні обслуговуватися системою Національного депозитарію.
Держава за допомогою фондових бірж може здійснювати розміщення державних цінних паперів.
Українська фондова біржа має 29 регіональних центрів та філіалів, 155 зареєстрованих брокерських контор, Центральний депозитарій, систему електронного обігу ЦП.
Реалії сьогодення потребують збільшення об’ємів випуску та обігу державних ЦП, відновлення довіри до них зі сторони юридичних осіб і населення. Це стосується як всеукраїнських державних паперів – облігацій внутрішнього і зовнішнього займу, державних казначейських зобов’язань, так і муніципальних облігацій, як загальних, так і цільових місцевих позик.
Що стосується виходу на світові ринки ЦП українських компаній, то на їх шляху виникає проблема законодавчого характеру. Є й інші. Наприклад, низька конкурентна спроможність наших ЦП. На Заході природно будуть цікавитися лише акціями високоприбуткових та перспективних компаній, яких в нас поки що мало.
УФБ багато робить для прискорення процесу інтеграції національного ринку ЦП в європейський та світовий ринки. Співробітництво з Товариством французьких бірж і Національним депозитарієм Франції дало можливість у короткий термін створити при УФБ Центральний депозитарій і ввести в дію систему електронного обігу ЦП. Продуктивним є і співробітництво з товариством сприяння розвитку бірж і фінансових ринків Східної та Центральної Європи (Німеччини), Об’єднанням німецьких ФБ «Німецька біржа АГ» і Франкфуртською фондовою біржею.
Ділові стосунки створилися між УФБ та керівництвом Федерації Європейських фондових бірж, Нью-Йоркської, Чиказької, Торонтської, Афінської, Будапештської, Празької, Варшавської, Братиславської, Литовської, російськими фондовими біржами, налагоджені контракти з Токійською та корейськими біржами. Теперішньому етапу співробітництва притаманний характер інформаційного обміну, обміну досвідом.
Ведеться робота зі створення системи підготовки кадрів, їх методичного забезпечення, інформаційної та просвітницької діяльності. УФБ є одним із засновників Київського інституту інвестиційного менеджменту і Київського слов’янського університету – навчального закладу нового типу з підготовки спеціалістів фондового ринку з вищою освітою. За допомогою бірж створені та працюють курси з підготовки брокерів і аналітиків ЦП, Українська комерційна школа, на самостійній основі проводиться підготовка брокерів і дилерів для роботи в системі електронного обігу. Систематично проводяться семінари із проблем фондового ринку.