Практика як специфічно людський спосіб освоєння

Не менш важливими завданнями теорії пізнання є й розв'язання питання про джерело, основу, мету, рушій і критерій істинності пізнання. У різних філософських напрямах, течіях, школах і системах це питання вирішується по своєму. В різних випадках у пошуках його розв'язання мислителі наголошують на пізнавальному значенні: органів чуття та чуттє­вих даних (Епікур, античний стоїцизм, Гассенді, Гоббс, Локк, Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах, Людвіг Фейербах); розуму людини та її інте­лектуальних пізнавальних здатностей як "природного світла розуму" (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза); чуттєвості, продуктивної уяви, розсудку, здат­ності судження (Іммануїл Кант); інтеллектуальної інтуїції (Іоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Йосиф Шеллінг); духу (Георг Вільгельм Фрідріх Гегель); життя (Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер); інтерсуб'єктивного, того, що є загальнозначущим (Едмунд Гуссерль, Бертран Рассел, Рудольф Карнап, Жан-Поль Сартр, Моріс Мерло-Понті, Альфред Шюц); того, що сприяє досягненню успіху, вигід­ного, корисного (Джон Стюарт Мілль, Чарлз Пірс, Вільям Джеме, Джон Дьюі); того, що уможливлює умовне погодження, своєрідну пізнавальну угоду (Анрі Пуанкаре, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, Казімеж Айдукевич); того, у що люди свято вірять і що не розходиться з позицією авторитетів (релігійна догматика) тощо. Вельми важливим і загальновизнаним кри­терієм істини є, нарешті, як відомо, логічна доказовість знань. Тобто — доведення істинності отриманих знань, що стають завдяки цьому вже не лише істинними, а й вірогідними, достовірними, за допомогою засобів логіки (як формальної, так і діалектичної).

Звісно, не можна жодним чином не те що заперечувати, а й примен­шувати значення будь-якої зі згаданих вище позицій. Адже кожна з них виявляє функцію того чи іншого явища у ролі одного з джерел, засновків, рушіїв чи критеріїв істини, котру це явище й справді спроможне відіграти у певному ракурсі. Водночас необхідно відзначити особливу значущість практичної соціально-історичної життєдіяльності людей як начала, що впливає на істинність людського знання не просто в тому чи іншому вимірі, а визначальним чином та системно, котра постає водночас і як джерело, і як основа, і як мета, і як рушій людського пізнання, і, зрештою, як критерій його істинності. При цьому на різних рівнях пізнання роль практики як критерія істини виявляється відмінними способа­ми. Так, роль критерія істинності тих чи інших емпіричних знань цілком може ефективно відігравати індивідуальна практична, предметно-перетво­рююча діяльність, тобто праця окремої людини. Якщо ж йдеться про перевірку такої високорозвинутої й спеціалізованої форми систематизації людських знань, як наукова теорія, то у даному разі функцію критерія істини практика спроможна належним чином виконати лише взята у повно­му обсязі, тобто як суспільно-історична практика в цілому, в котру й нау­кові теорії, що вже довели свою істинність, входять у подальшому в якості її складових. Дійовість практики як продуктивного критерія істини визна­чальною мірою зумовлюється тим, що у ній (практиці) всезагальне вияв­ляється у предметно-чуттєвій формі безпосередньої реальності. Однак все­загальність у її чистому вигляді, реалізуючись, з одного боку, лише через окреме й одиничне, ні в одному з них, з іншого боку, не здійснюється повністю, виявляючись належною мірою лише через низку практичних втілень теорії. Саме тому критерієм істинності наукової теорії, тобто систе­ми всезагального й необхідного знання про сутнісні характеристики дійсності, розглянутої у певному ракурсі, й може бути практика лише в її цілісному, суспільно-історичному обсязі. Адже тільки у цьому разі теоретичні ідеї та всезагальні й необхідні положення теорії можна перевірити з належною повнотою, через низкою послідовних практичних втілень. Кожне з цих втілень, в якості окремого, є неповним, обмеженим і однобічним. Але взяті у своїй сукупності та послідовності вони охоплюють з належною повнотою зміст усієї теорії й дають надійні підстави для обґрунтованого висновку про істинність (чи неістинність) теорії в цілому.

Представниками філософії науки XX століття було запропоновано такі, вужчі ніж практика й досвідні за своїм характером способи випробу­вання наукової теорії, як верифікація (принцип, запропонований М. Шліком і Л. Вітгенштейном) та фальсифікація (принцип, запропонований К. Поппером), котрі ґрунтуються на ототожненні істинного з тим, що може бути перевіреним. Верифікація — це така досвідна перевірка, за якої певні положення теорії визнаються випробуваними на істинність (верифікованими) тоді, коли усі наслідки, котрі можна вивести з цих положень, виявля­ються істинними. Фальсифікація постав як верифікація навиворіт, тобто як спосіб підтвердження теорії через вичерпання спроб виявлення досвідних даних, що не вписувалися б у існуючу наукову теорію, дискредитували б, або й взагалі заперечували її.

Важливу роль у перевірці теорій на істинність відіграє така специ­фічна, "наукова" практика, як експеримент. Експеримент (від латинського слова experimentum — проба, спроба, досвід) — специфічна форма пізнання, спосіб, за допомогою котрого процеси та явища реальності досліджуються у контрольованих і керованих умовах. Здійснити експеримент — значить свідомо, цілеспрямовано створити (за потреби — й неодноразово) наперед визначену пізнавальну ситуацію, в котрій гіпотеза, концепція чи теорія перевіряються засобами практики, й, як правило, з опертям на спостере­ження.