Філософський зміст проблеми буття

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу у світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ, як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомо­гою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людсько­го буття.

Зміст і кордони світу не є чимось незмінними. З оволодінням приро­дою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери прак­тичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про світ як Всесвіт. Так, людина виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності.

Таким чином, світ — це ще і цілісна сукупність можливих форм буття, визначене буття, універсальна предметність, відносно якої людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює влас­ний світ — світ людського буття. До поняття світ відноситься все те, що пізнане і ще не пізнане людиною.

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смис­лове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого як такого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі існування явищ та їх місце у Всесвіті, який мислиться як проекція усіх можливих світів на внутрішній світ людини.

Фундаментальними характеристиками світу є його цілісність, само­розвиток і всезагальність.

Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світо­розуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, ґрунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюра­лістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питан­нями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, люди­ни, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина — це мікрокосм, а Всесвіт — макро­косм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людсько­го буття. Пізніше до цієї типології було включено сакральний світ симво­лічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою люди­ни на вищому етапі розвитку матерії структура буття світу зазнає докорін­них змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивний і ре­альний, суб'єктивний та ідеальний.

Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповнюються соціогенними світами з матеріальнокультурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інші.

Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдя­ки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онто­логії. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, становлення, кількість, якість, міра, можливість, необхідність, причинність, порядок, хаос та ін.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчен­ня про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття.

Серед основних форм буття розрізняються:

1) матеріальне буття (речі, тіла, процеси), яке в свою чергу поділяється на:

- буття речей, процесів, стан неорганічної природи, буття Все­світу як цілого;

- буття органічної, живої природи;

- буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штучних);

буття живого, виробленого людиною;

2) буття людини, яке поділяється на:

- буття людини в світі речей;

- специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як

- суб'єктивне, індивідуальне духовне;

- об'єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на:

- індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі);

- суспільне буття.

Отже, виділяючи головні форми буття, потрібно враховувати розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані деякою загальною основою. Вони не існують порізно, вони взаємопов'язані між собою, так, що утворюють єдину, загальну структуру буття світу. Між формами буття існують відмінності, такі як: роду і виду, цілого і частини, абсолютного і відносного тощо.

Аналізуючи окремі форми буття, варто відмітити особливе місце буття матеріального, яке осмислюється через такі фундаментальні категорії філософії і науки, як матерія, рух, форми руху, простір, час та ін. Важливо пам'ятати про їх єдність, адже філософські категорії, незважаючи на їх природну універсальність, відображають лише окремі відношення в існую­чому світі.

Спочатку поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом субстратом), з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина...). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії ста­родавнього світу, наприклад, у представників стародавньої індійської шко­ли локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною буття світу. Продовжуються пошуки шляхів вирішення проблеми єдності світу. Людина прагне знайти першооснову, першопричину не лише власного буття, а й єдність матеріального світу Матеріальна єдність світу, зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фо­кусницьких фраз, а тривалим і складним розвитком філософії і природо­знавства.

Якщо класична наука виходила з того, що всі речі складаються з атомів і в них виявляється їх субстанційна єдність, то сучасні природознав­ство і філософія грунтуються на тому, що:

а)субстанційна єдність світу визначається відкриттями у квантовій
механіці більше п'ятисот елементарних частинок, які утворюють субстанційну єдність реальності у відомій нам частині Всесвіту;

б)експериментально доведена єдність законів, які діють у світі;

в) існує також єдність з погляду виникнення, розвитку, генезису всіх форм руху матерії.

Таким чином, узагальнюючи проведений аналіз різних поглядів, можна стверджувати, що матерія — як філософська категорія визначає об'єк­тивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, що пізнаване люди­ною.

Важливо зазначити, що фундаментальною властивістю матерії є її рух, розвиток у просторі та часі. Як і чому матерія розвивається? Відпові­дей на це запитання існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток має такі властивості: відтворення старого, незворотність, спрямованість, системність, структурність, закономірність (необхідність), виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає із саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх супе­речностей. Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна — це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.

Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це супе­речність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас в ньому не знаходиться.

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв'язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сущого. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше, сутні­стю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух — це зміна взагалі.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ - це рухома матерія. У світі безліч форм руху, які постійно пізнаються людиною. Сучасне знання про світ розрізняє основні та неос­новні форми руху матерії. До основних форм руху відносять:

- Механічний (переміщення тіл у просторі і часі);

- Фізичний (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміна агрегатних станів речовини та ін.);

- Хімічний (перетворення атомів і молекул речовин);

- Біологічний (обмін речовин у живих організмах);

- Соціальний (суспільні зміни, а також процеси мислення).
Пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час — це основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реаль­ності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом, а їх універсальність — формою органі­зації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. їх пізнання дає можливість розрізняти: соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, ху­дожній, філософський зміст простору і часу.

2. Свідомість як предмет філософського аналізу Духовне життя, незважаючи на його надіндивідуальність, здатне єдна­ти індивідуальні людські душі, групувати людей у різні спільноти, форму­вати менталітет завдяки виробництву мовно-інформаційного простору, форм спілкування, символів і знаків, наділених відповідними смислами тощо.

Духовне життя не є простою копією матеріального буття, бо пов'язане із постійним розвитком, динамізмом почуттів, думок, настроїв, станів, ідей, часто різнонаправлено діючих сил у суспільстві. Воно "замішане" на при­страстях і волевиявленнях окремих людей чи груп, здатних переоцінювати чи недооцінювати реальний стан речей. Функціонально духовне життя націлене на створення, обмін, збереження, відтворення, накопичення, ви­користання тощо цінностей, знань, вірувань, ілюзій, почуттів.

Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особис­того ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.

В сучасній філософії досліджуються такі проблеми, пов'язані з осяг­ненням свідомості. Виникнення і природа свідомості. Визначення поняття свідомості. Ідеалістичне, матеріалістичне та психологічні розуміння свідо­мості. Свідомість і матерія. Концепція відображення. Рівні відображення: неорганічний, органічний, соціальний. Соціальна природа свідомості. Свідомість та ідеї. Поняття інтенції. Інтенції і уявлення. Поняття установки. Структура свідомості. Когнітивна, емоційна та вольова компоненти свідо­мості. Свідоме і несвідоме. Соціальна структура свідомості. Теоретична та емпірична свідомість. Буденна свідомість. Наука і ідеологія. Форми сусп­ільної свідомості.

Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, із при­таманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це ідеальна сутність пси­хіки людини, її душі, здатність головного мозку людини цілеспрямо­вано відображати буття світу, перетворювати його в образи уяви і поняття для мислення.

Свідомість — це особлива частина душі, психіки людини, а її жит­тя — тільки форма організації матерії, яка потенційно здатна мислити. Доведено, що свідомість не може бути побудована за законами механіки. Спроби створення мислячої механічної машини не увінчалися успіхом, як і спроби моделювання працюючого мозку, так щоб можна було входити в нього, як у млин. Гігантські електронні машини, що моделюють сьогодні роботу людського мозку, переконливо показують, що в них не виникає нічого подібного до свідомості. Та людство не відмовилося від ідеї змоделювати функціонування мозку використовуючи досить великі моделі, подібні до системи Інтернет.

Сучасні науково-філософські розвідки в цій галузі пізнання принци­пово відрізняються від попередніх поглядів на душу. Загальне уявлення про душу конкретизується поняттями: дух, духовність, психіка, свідомість, підсвідоме, надсвідоме, мислення, пам'ять, інтелект та ін. Кожне поняття набуває чітко визначеного змісту. Поступово виокремлюються теоретичні і практично-прикладні знання про душу, душевні стани людини і суспіль­ства, розробляються методи впливу на психіку окремої людини. Прово­дяться експерименти з приводу маніпуляції масовою свідомістю тощо. Час­то термін дух вживається для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Отже, свідомість — це досить складний об'єкт дослідження. Насам­перед свідомість виступає як образ навколишнього світу. Вона відображає навколишній світ, матерію у всіх її проявах. Тому часто говорять про свідомість як суб'єктивний образ об'єктивного світу. Свідомість вторин­на стосовно матерії. Насамперед, за часом свого існування. Матерія існує вічно, постійно рухаючись і змінюючись. Свідомість же з'являється тільки з появою людини, з появою суспільства. Вона формувалася в процесі роз­витку людини шляхом відокремлення від тварин протягом майже п'яти мільйонів років. Тому можна дійти попереднього висновку, що свідомість — це порівняно молодий феномен, котрий нещодавно з'явився на планеті Земля, породжений особливою формою руху матерії. Свідомість — це результат розвитку людини в суспільстві, більш вузько — продукт високоорганізованої матерії: суспільно розвинутої людини і її мозку.

Цікавим є відношення мислення і свідомості. Що виступає основою чого? Адже свідомість — необхідна частина самого визначення мислення: дійсно, мислення визначається через свідомість і, отже, існує як мислення лише остільки, оскільки воно свідоме. Мислення відбувається усвідомле­но, бо ми це розуміємо, але свідомість, як видно із нижче наведеної схеми, не можна зводити виключно до мислення. Як і, до речі, психіка людини не зводиться до самосвідомості чи навіть до свідомості, які є її частинами. Свідомість є важливою, але не вичерпною частиною психіки.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індиві­ду); групову та суспільну свідомість.