Сутність та структура пізнавального процесу. Пізнання як предмет філософського осмислення

Пізнання є одним із найголовніших вимірів людського буття, разом з, наприклад, діяльністю людей, їх відносинами чи спілкуванням,. Адже чи не найважли­вішим передпосилочним чинником, зумовлюючим унікальність людини, є те, що у неї чітко виражена й відіграє вкрай важливу роль здатність до випереджуючого відображення реалій об'єктивного світу. У інших же жи­вих істот, навіть найрозвинутіших, ця здатність перебуває, як правило, у зародковому чи принаймні недосить розвинутому стані. Та й, окрім того, значення здатності активного відображення для життєдіяльності означе­них, суто біологічних, істот помітно менше, ніж для буття істот мислячих. Основними формами здійснення цієї людської здатності своєрідного, проб­лемного, тобто здійснюваного крізь призму потреб людини, відображення об'єктивної реальності, її ідеального і, в основному, вірного відтворення постають мислення, свідомість, знання та, нарешті, пізнання, котре й ста­новитиме основний предмет нашого розгляду. Будучи важливими різно­видами одного й того ж процесу, тобто відображення, свідомість, мислен­ня, пізнання та знання виступають як утворення вельми близькі між собою за низкою істотних характеристик, такі, що мають одну і ту ж внутрішню основу, є органічно спорідненими. Але, за усього того, — аж ніяк не тотожними, оскільки кожне з них фіксує й характеризує процес виперед­жуючого відображення дійсності людиною у якомусь одному, лише йому властивому ракурсі. При цьому знання, тобто ідеальне, інформаційно й ціннісно "навантажене", але при цьому водночас у принципі адекватне, правильне відбиття об'єктивних характеристик реальності у свідомості лю­дини постає своєрідною точкою відліку при з'ясуванні специфічних ознак решти зі згаданих вище термінів.. У цьому ракурсі мислення виступає як здатність людини оперувати знаннями, котра (як правило, не свідомо й цілеспрямовано, а інстинктоподібно, в неусвідомленій формі) трансфор­мується, у ході соціалізації індивіда й перетворення його на особистість, набуваючи рівня розвинутої здібності, вміння використовувати поняття, судження, умовиводи, гіпотези, концепції, теорії тощо у ході теоретичного осмислення та практичного перетворення людьми навколишнього світу й самих себе; свідомість — процесом функціонування знань у їх співвіднесенні між собою та з предметами, котрі відповідними знаннями відображаються; пізнання ж попередньо, у першому наближенні можна схарактеризувати як суспільний за своїми передумовами, характером пере­бігу й наслідками процес здобування нових знань про об'єктивну дійсність.

Пізнавльний процес: основні складові. Людина не отримує знан­ня пасивно, й у вигляді якогось вже "готового" продукту. Воно продукуєть­ся в ході тривалого, важкого, складного і багатоступінчатого пізнавального процесу, котрий утворюється з багатьох послідовних пізнавальних циклів, кожний з яких складається, у свою чергу, з низки послідовних ланок. Вище вже зазначалося, що пізнання становить один з найважливіших, суспільнозначущих різновидів пізнання. Тому структура циклу пізнавальної діяльності складається взагальних рисах з тих же елементів, котрі утворю­ють структуру циклу людської діяльності як такої. Остання чи не найчіткі­ше і у найрозвинутішому вигляді виражена у діяльності практичній, пред­метно-перетворюючій, тобто у праці, чим теж чималою мірою зумовлена особлива, засаднича роль практики у пізнанні. Структуру практичної діяль­ності складає, як відомо, низка компоненті серед котрих декілька має значення важливіших. Це такі складові як суб'єкт діяльності, її об'єкт, мета, засоби, сам процес діяльності у власному сенсі слова і, нарешті, її результат. З тих же елементів складається й структура кожного з інших основних різновидів діяльності, що виокремилися з практичної в ході істо­ричного поділу праці, в тому числі — й діяльності пізнавальної. Звичайно, під впливом особливостей тої чи іншої сфери людської життєдіяльності змістові характеристики одних і тих же елементів у контексті різних різно­видів діяльності неминуче набувають також і відмінностей, подекуди вель­ми істотних. Найкраще як спільні риси, так і відмінності одних і тих же компонентів діяльності духовної, пізнавальної, та інших видів людської активності простежуються через співставлення пізнання з щонайконтрастнішим і водночас первинним щодо нього різновидом діяльності, тобто — з працею, діяльністю практичною, матеріальною, предметно-перетворюючою. Особливе місце серед означених компонентів посідають, у якості вихідних, суб'єкт і об'єкт пізнавальної діяльності.

Суб'єкт і об'єкт пізнання. З'ясування природи пізнавального про­цесу передбачає, у першу чергу, виявлення того, хто ж становить собою суб'єкт пізнання, чим цей суб'єкт відрізняється від суб'єктів інших видів діяльності людей, чи змінюється, і якщо так, то яким чином, характер суб'єкта пізнання в ході історичного поступу останнього, яким чином співвідносяться суб'єкт і об'єкт у пізнавальній діяльності на відміну від її інших різновидів тощо.

Відразу ж варто відзначити, що суб'єкт і об'єкт пізнання постають як поняття парні, такі, що перебувають у нерозривному зв'язку й не можуть існувати одне без одного. Вперше у європейській філософії системно розроблене вчення про "принципову координацію суб'єкта та об'єкта", за якою без суб'єкта немає об'єкта, без об'єкта, було свого часу піддане жорсткій критиці В.І. Леніним у його праці "Матеріалізм і матеріалізм", оскільки це вчення буцім-то заперечує існування об'єктивної дійсності, існуючої поза свідомістю суб'єкта й незалежно від неї. Однак підстави для звинувачень відпадають, якщо чітко усвідомити, що у відношенні означе­ної координації суб'єкт і об'єкт перебувають не взагалі, а саме й тільки тоді, коли ці утворення пов'язані між собою саме у даних статусах, тобто як суб'єкті об'єкт. "Суб'єкт і об'єкт, — доречно зазначав П.В. Копнін ще за часів "хрущовської відлиги 60-х років", — співвідносні категорії, подібно до сутності та явища, змісту та форми. Говорити про одну із них, не з'ясовуючи відношення до іншої, неможливо. У цьому сенсі цілком припу­стиме твердження: немає суб'єкта без об'єкта і об'єкта без суб'єкта." По­милковим, отже, є не саме твердження про нерозривний зв'язок суб'єкта та об'єкта, а намагання надати цьому твердженню значення ширшого за інтервал, у межах якого це твердження може використовуватися дійсно продуктивно. Трапляється ж це, зокрема, тому, що не акцентується момент розбіжності між поняттями "об'єкт" і "об'єктивна реальність". Внаслідок чого об'єкт трактується зашироко, ототожнюючись, по суті з об'єктивною реальністю як такою, що й уможливлює некоректні висновки. Але ж у якості об'єктивної реальності певні предмети можуть існувати (й існують) незалежно від свідомості й задовго до виникнення людства, ще не будучи об'єктами. Адже статусу об'єкта ці предмети набувають лише тоді, коли вони входять у взаємозв'язок з суб'єктом. Якщо ж об'єктивна реальність і об'єкт ототожнюються, то саме тоді теза про те, що без суб'єкта немає об'єкта й може набути суб'єктивно-ідеалістичного звучання.

Визначаючись чималою мірою через об'єкт пізнання, поняття "суб'єкт пізнання" характеризується, звичайно, й своїм власним, внутрішнім змістом. Воно постає як поняття полісемантичне, тобто багатозначне. Суб'єкт пізнання у найширшому розумінні цього слова — людство в цілому. Інакше кажу­чи, суб'єкт пізнання, тлумаченого у найзагальнішому сенсі цього терміна, співпадає, по суті, з суб'єктом суспільно-історичної практики в цілому. І це цілком зрозуміло. Адже будь-яка людина, у якій би царині життєдіяльності не здійснювалася б її діяльність — матеріальному виробництві, соціальній, політичній чи духовній — в ході виконання своїх суспільних, суто спеціалі­зованих, здавалося б, дій,часто-густо ніби-то не пов'язаних з пізнанням навіть опосередковано, насправді просто "приречена" на те, щоб не лише оперувати вже наявними знаннями, а й отримувати знання. Отже, сам спосіб існування людини як істоти мислячої робить пізнавальну складову однією з атрибутивних характеристик людського буття. Але пізнання, трак­товане як соціально-історичний процес, тобто як діяльність, суб'єктом кот­рої є людське суспільство в цілому, аж ніяк не постає неподільно єдиним, глобально-монолітним і неухильно-поступальним процесом. Воно утворюєть­ся множиною паралельних і послідовних різномасштабних пізнавальних циклів, суб'єктами котрих є найрізноманітніші соціокультурні утворення — від окремих суспільств, культур, цивілізацій, формацій, народів до різного рангу етнічних і. соціальних спільнот, невеликих груп і окремих людей. Однією з визначальних характеристик пізнання постає при цьому закон співпадіння онтогенезу розвитку індивіда) та філогенезу (розвитку роду), за яким окрема людська особистість в ході свого індивідуального духовно­го розвитку з необхідністю має пройти основні щаблі пізнання, вже подо­лані людством в особі його конкретних суспільств, формацій, історичних культур тощо.

Соціально зумовленим, глибинно пов'язаним з суспільно-історичною практичною життєдіяльністю людей є не лише суб'єкт, а й об'єкт і засоби пізнання. Скажімо, об'єктом пізнання, як практичної діяльності, можуть бути найрізноманітніші речі, явища і процеси зовнішньої, об'єктивної ре­альності. Але предмети праці вичерпуються саме й тільки матеріальними утвореннями. Предметами ж пізнання та його дедалі важливішими засоба­ми стають неминуче, у ході його розвитку, й різноманітні ідеальні утворен­ня: логічні конструкти, ідеальні об'єкти теорій, ідеальні моделі, графічні засоби, програми, художні образи, різноманітні знакові системи (усна та письмова, "природна" та фахові мови), ідеалізації на кшталт законів науки тощо. Звичайно, йдеться лише про переважаючу тенденцію. Адже за умов сучасного, високорозвинутого суспільства різноманітні ідеальні засоби мо­жуть використовуватися й у трудовому, а матеріальні — навпаки, у пізна­вальному (наприклад, — у науковому експерименті) процесі. Відмітною рисою осягнення дійсності людиною є те, що пізнаючи навколишній світ, людина намагається відсіяти другорядне від основного, випадкове від не­обхідного, сягнути рівня глибинного, закономірного, а не зупинятися на простій фіксації плинних, поверхневих подій. Отже, серед предметів пізнання особливе місце посідають закони.

Істина як мета пізнання. Досягнення істини, котру давньогрецький філософ Арістотель схарактеризував як відповідність знання предмету, дійсності, яку воно відображає, становить наріжне завдання людського пізнання. Пізнання істини є однією з найважливіших і неминущих, вічних проблем філософської думки всіх часів і народів. Найрізноманітніші систе­ми, школи і напрями у філософії відрізняються не тим, що одні з них розглядають питання про істину, інші ж ігнорують його. Адже, по суті, немає такого філософського вчення, у котрому це питання у тій чи тій формі не ставилося б. Різні мислителі та їх системи відрізняються знач­ною мірою тим, як саме трактується ними істина, її наріжні й невід'ємні, тобто атрибутивні, характеристики, можливості її досягнення. А також — джерела, основа, мета, рушій і критерій істинності пізнання. Розуміння істини, співвідношення істини та хиби (заблудження), правди і брехні є тим своєрідним полюсом, силове поле котрого зорієнтовує відповідним чином місце, характер постановки та розв'язання усіх інших проблем теорії пізнання.

Ключовою, вихідною і однією з визначальних характеристик істини є її об'єктивність, тобто наявність у істинних знаннях такого змісту, котрий не залежить від суб'єкта пізнання, хто б не поставав би у ролі означеного суб'єкта — людське суспільство, конкретно-історичні суспіль­ства, локальні культури, цивілізації тощо. Водночас, розглядаючи об'єк­тивність в статусі однієї з визначальних характеристик істини, було б по­милкою вважати, що це дає підстави трактувати істину як онтологічну ознаку самих матеріальних предметів. Адже істина — це насамперед теоретико-пізнавальна, а не онтологічна характеристика, вона стосується не самих об'єктів, а людських знань про ці об'єкти, постаючи як форма вираження зумовленості змісту знань оточуючою реальністю та змінюючою цю реальність практично-предметною діяльністю людей.

З об'єктивністю внутрішньо пов'язані такі характеристики істини як її відносність і абсолютність. Тою мірою, котрою істинне знання постає об'єктивним, таким, що вірно відображає навколишній світ, воно тим са­мим містить у собі момент абсолютної істини. Однак, хоча, з одного боку, знання, якщо це справді знання, а не просто гадка, є у принципі вірним відображенням реальності, воно, з іншого боку, завжди постає вірним лише у принципі, включаючи обов'язково й момент неточності, приблиз­ності, а то і невідповідності дійсності, що відображається. Інакше кажучи, знання й справді, остільки, оскільки містить у собі об'єктивний зміст, дає й абсолютну істину. Однак завжди — у неповному й недосконалому вигляді, як момент. Саме цей бік неповноти, релятивності об'єктивного змісту знань і фіксується за допомогою поняття відносної істини. Об'єктивна істина завжди постає у вигляді істини абсолютно-відносної, й співвідношення абсолютного та відносного в ній у ході осягнення дійсності людиною змінюється завдяки поглибленню об'єктивного змісту знань і його збага­ченню новими зрізами бачення реальності.

Відносність істини, котру сповіщають нам знання, виявляється й у тому, що в ході подальшого розвитку знань виявляється не лише неповно­та істини, але, подекуди, і її умовність. Адже те, що непевному етапі постає як істина, з часом може обернутися заблудженням, або й було таким з самого початку, хоч і сприймалося у значенні істини. Похибка виступає, на противагу істині, як невідповідність знань предмету. Воно не тотожне й брехні. Своєрідність змісту поняття брехні визначається багато у чому саме тим, що вона співвідноситься не з істиною, а з правдою. Правда ж, на відміну від істини, фіксує відповідність не між знанням і дійсністю, а між мисленим змістом знань і його вербальним опредметненням, тобто є світог­лядним виміром істини. Відповідно й брехня, як поняття, протилежне правді, — це вже невідповідність думок словам, тобто свідоме викривлення, спот­ворення істини з якихось суб'єктивних мотивів, міркувань тощо. Від заблудження та брехні слід, нарешті, відрізняти похибку як наслідок непра­вильних (в результаті а) порушення правил логіки — логічні похибки; чи б) незнання — фактичні похибки) дій суб'єкта в якійсь галузі людської діяль­ності. Таким чином, знання — завжди єдність відносної та абсолютної істини, істини та заблудження, а подекуди — й правди та брехні. В цьому плані відносна істина постає як вираження необхідності змін у знанні, мінливості будь-якого істинного знання, його збагачення, уточнення, уза­гальнення й поглиблення. Отже, людське пізнання реалізується як склад­ний і багатоетапний рух від знання неповного й незавершеного до пов­нішого та довершенішого, від істини відносної до абсолютної. Сама ж істина постає відповідно не як статичне, тобто нерухоме відношення знан­ня до дійсності, а як процес. Причому — не одноразовий процесуальний акт встановлення відповідності між знанням і реальністю, а процес непрос­тий, важкий, тривалий і багатоступінчатий, процес нелінійного поступу знань, складного та багатоетапного метаморфозу (якісного перетворення) знань — з форми істини відносної у абсолютну. Абсолютна істина виступає при цьому у ролі своєрідного ідеалу, а саме — ідеалу пізнавального. І як будь-який ідеал, абсолютна істина, в якості пізнавального ідеалу, теж до­сягається лише врешті-решт, асимптотично, тільки завдяки пізнавальній діяль­ності низки поколінь, будучи недосяжною ні для одного з цих поколінь, взятого окремо. Адже відмітною рисою будь-якого пізнавального циклу є незбіг, чи, принаймні, неповний збіг пізнавальних цілей і реального ре­зультату, отриманого в межах даного циклу в ході реалізації означених цілей. Даний незбіг аж ніяк не слід розглядати як щось суто негативне, оскільки він знову й знову виконує функцію своєрідної пізнавальної спо­нуки, будучи водночас запорукою невичерпності й поступальності пізнання як суспільно-історичного процесу. Нарешті, процесуальностю істини зу­мовлена чималою мірою така її атрибутивна характеристика як конкретність.

Абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна. Абстрактне, як відо­мо, це однобічне, фрагментарне і, внаслідок цього, неадекватне, необ'єк­тивне знання. Конкретність же виступає в пізнанні як відображене відповід­ним чином, через єдність багатоманітних визначень, у мисленні реально існуюче конкретне, єдність багатоманітного в дійсності. Конкретність істи­ни знаходить свій вияв і у тому, що будь-яке знання зберігає свою значущість в якості істинного лише у певному, досить чітко визначеному кон­тексті, або інтервалі, простору, часу та інших зовнішніх умов. Нехтування зумовленістю знань конкретними умовами й намагання розсунути сферу застосовності певного істинного знання за межі інтервалу його автентично­го (відповідного), продуктивного використання призводить до перетворен­ня істини у її протилежність, заблудження. Серед характеристик істини, крім розглянутих вище, виділяють також такі, як рефлексованість, себто здатність істинних знань поставати засобом критичного самоусвідомлення; еврістичність, або ж здатність таких знань сприяти творчій, спрямованій на відкриття, діяльності; простота; антикон'юнктурність, дистанційованість щодо зовнішніх, випадкових змін; когерентність, тобто узгодженість того чи іншого знання з масштабнішими, фундаментальними ідеями; краса тощо. Нарешті, розрізняється також істина а) "епістемна", наукова та б) філософська — "алетейя". Перша монологічна за формою вираження і об'єктна, полишаюча суб'єкта поза полем зору, — за спрямуванням. Друга ж — поліфо­нічна за способом існування й "софійна", орієнтована не стільки на вироб­лення нових знань про зовнішній світ, скільки — на якісне перетворення самої людини, свідоме формування світогляду, мудрості, власного відно­шення до дійсності, на розкриття суб'єкт-об'єктних взаємодій, місця люди­ни у світі природи та суспільства.