Лекція 18. Християнство в історії української культури

1. Християнство і витоки української національної культури.

2. Християнські засади української культури Козацької Доби.

3. Християнська церква і духовне життя українського народу в ХІХ – ХХ століттях.

1. ХРИСТИЯНСТВО І ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Останнім часом відроджуються старі і з’являються нові концепції оцінки значення і місця релігії в історичному і сучасному розвитку українського суспільства. Під час урочистостей з нагоди 1000-ліття запровадження християнства на Русі особливого поширення набуло визнання ролі християнської церкви у створенні усього багатства вітчизняної культури, мистецтва, літератури.

Дійсно, аналіз історії української культури приводить до безумовного висновку, що особливо велику роль в її становленні та подальшій еволюції відіграло саме християнство. Однак не слід недооцінювати і досягнутий в дохристиянській (язичницькій) Русі рівень розвитку духовного світу праукраїнського суспільства, його культури і мистецтва. Існують незаперечні факти, що й до прийняття християнства язичницька Русь мала високорозвинуту художню культуру, писемність, розгалужену систему релігійних вірувань. Тому для сприйняття візантійського християнського спадку тут був підготовлений сприятливий ґрунт. Дохристиянські культи східних слов’ян наклали своєрідний відбиток на розвиток культури прадавніх українців, системи світосприйняття та відображення їх уявлень у різних видах мистецтва. Суттєвою рисою старослов’янської духовної культури було релігійно-магічне забарвлення майже усіх її проявів. Образотворче мистецтво і народний фольклор були нерозривно пов’язані з такими язичницькими уявленнями, як віра в потойбічне життя (у могили клали побутові речі, зброю, їжу), культ предків (щорічні поминки на їх могилах), віра в злі сили й захист від них за допомогою амулетів та заклинань. Метою всіх цих обрядів було зберегти здоров’я людей, виростити худобу, забезпечити збір багатого врожаю, полегшити загробне життя небіжчиків тощо.

Прояви багатьох старовинних обрядів, як і язичництва в цілому, спостерігались у побуті українського народу протягом багатьох віків. Деякі з них проявляються ще й досі. У багатьох місцевостях України збереглися характерні для східнослов’янського язичництва свята на честь основних видів сільськогосподарських робіт чи змін пори року: зустріч весни (веснянки), зустріч літа (русалії), проводи літа (купало), зустріч зими (коляда), проводи зими (масляна). Язичницькою символікою наповнена вся наступна після язичництва давньоруська світська література, найбільш яскравим зразком якої є видатний твір “Слово о полку Ігоревім”. Язичницьким світоглядом пронизані “Повчання” Володимира Мономаха, зміст віровчень цілої низки єретичних рухів середньовіччя (наприклад, стригольники у ХІV ст. поклонялись землі, яка, на їх думку, прощає і відпускає гріхи).

Живуть в українському народі стародавні пісні, казки, заклинання, прислів’я тощо. Аналіз архаїчних рис фольклору східних слов’ян підтверджує, що можна вважати досить давніми цілий ряд трудових пісень, погребальних плачів, загадок й казок, які відобразили складну систему взаємовідносин людини з силами природи. З далекої давнини дійшло до нас багато дитячих та юнацьких ігор. Спробою відновлення язичницьких вірувань прадавніх українців є й відносно нова релігійна течія – “Рідна українська національна віра” (РУНвіра), яка, виникнувши 30 років тому в середовищі української діаспори, згодом знайшла своїх відданих прихильників і в самій Україні.

Ще до запровадження християнства як державної релігії Київської Русі в її духовній та художній культурі простежується ряд сталих і чітко визначених елементів: були вироблені найбільш істотні норми моралі й права, розвивалися живопис, скульптура, монументальна архітектура (відомо, що окрім “требищ” у древніх слов’ян будувались і язичницькі рублені з дерева храми – великі за площею та високі багатоглаві споруди). Існували оригінальні побутові обряди й звичаї, театралізовані дійства, усна народна творчість.

Чимало досягнень язичницької культури Київської Русі набагато пережили свій час і були запозичені та використані християнством, що сприяло згодом розвитку самобутньої християнської культури на Україні. Це, насамперед, чудові язичницькі мотиви в церковній архітектурі Києва, Чернігова та інших старовинних українських міст (зокрема, елементи стародавніх дерев’яних будівництв та скульптури в кам’яних храмових спорудах). Навіть деякі язичницькі обряди та свята, наприклад, “зелені”, набули в українському християнстві нового релігійного змісту, а образи стародавніх слов’янських богів втілились у християнських святих (Перун – Ілля Пророк, Іван Купала – Іоанн Хреститель, Велес – святий Власій, Сварог – святі Кузьма та Дем’ян).

Різноманітний історичний матеріал (письмові джерела та матеріальні пам’ятки) переконливо свідчить про той величезний вплив, який здійснювало християнство та його церква на загальний характер й конкретні форми культури, на спосіб мислення й систему духовних цінностей різних поколінь українського етносу, починаючи з його праслов’янських предків і продовжуючи у наступних історичних епохах, з доби раннього середньовіччя аж до сучасності. Біблія, біблійні образи та сюжети протягом віків домінували в українському живописі та скульптурі ще з часів Київської Русі. Богослужбові потреби християнської церкви посилили процес поширення писемності серед слов’янських предків українців. Християнська церква принесла на Русь не лише перекладену богослужбову візантійську літературу та її різні жанри, а й відповідну систему європейської світської літератури (хроніки, історичні повісті, житія, патерики, повчання, слова). Тисячі грецьких, болгарських, сербських рукописних книг зберігалися в Х – ХІІІ ст. у княжих, боярських й особливо у церковних та монастирських зібраннях, що свідчить про поширення міжнародних культурних зв’язків Київської Русі після прийняття нею християнства. Загалом саме монастирі започаткували на Україні- – Русі перші великі зібрання книг, були центрами давньоруського літописання. При Софійському соборі була створена перша публічна бібліотека, а поширення “книжної” освіти бере свої початки ще з школи, заснованої князем Володимиром при Десятинній церкві у Києві. Згодом це перейшло у традицію створення так званих церковно-приходських чи парафіяльних шкіл при багатьох українських монастирях та церквах, а з ХVІ ст. – і братських шкіл при церковних братствах у містах України.

Саме із запровадженням християнства починається новий етап духовного розвитку наших предків, коли не лише християнська освіта, а й християнська мораль, етика, право, естетика, вся нова система віровчення та інша (вже не язичницька, а християнська) психологія проникає в усі сфери (в тому числі духовну й художню) життя прадавнього українського суспільства. Недаремно серед дослідників поширена думка про те, що рубіж Х – ХІ ст. – це період, пов’язаний з величезними перетвореннями у світосприйманні й духовному житті Київської Русі і водночас з національною трагедією: відбувалася здебільшого примусова (для широких народних мас) відмова від язичницького минулого, яке не відповідало вимогам нової релігії. Цей процес відбувався болісно, непослідовно, що й привело до збереження цілого ряду язичницьких мотивів та символів у культурі й мистецтві як Київської Русі, так і певною мірою в наступних поколіннях українського народу.

Отже, можна зробити висновок, що роль християнства в розвитку давньоруської, а згодом й наступної остаточно сформованої самобутньої української культури, як і в становленні духовності українського етносу загалом, не є однозначною. Починаючи з раннього середньовіччя, християнська церква на Україні була не лише релігійною установою, а й складовою частиною загальної структури феодального суспільства. Виступаючи як нова розгалужена релігійна та соціально-політична організація, вона відіграла помітну прогресивну роль на етапі бурхливого розвитку феодальної Русі, сприяючи відмиранню пережитків родового ладу. Оцінюючи цю перетворюючу діяльність християнської церкви на початку її існування в Україні, необхідно, насамперед, підкреслити її позитивну роль у зміцненні прадавньої української державності, поширенні писемності, освіти, книжності та художніх цінностей, які були покладені в основу духовності українського народу. Однак цей процес був досить суперечливим у різні історичні періоди розвитку українського суспільства.

Так, у Х ст. Візантія перевершувала давніх слов’ян не тим, що була християнською країною, а тим, що була спадкоємицею блискучої культури античної Греції й Риму. В цей період візантійське мистецтво, поряд з християнським світоглядом, було сприйнято в Київській Русі, яка таким чином прилучилася до європейського античного спадку, творчо переробивши його. Так само як в Європі, християнство у Київській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства. Саме на цей час припадає розквіт релігійного мистецтва, освіти та літератури на Україні (аж до ХVІІ ст. включно).

Одним з неперевершених шедеврів світового монументального й образотворчого мистецтва є Софійський собор. Ця перлина архітектури й досі вражає досконалістю своїх форм, у яких поєдналися візантійські традиції з прадавньоукраїнськими. Разом з тим оригінальність головної композиційної ідеї собору, яка органічно продовжувала прадавні традиції слов’янського будівництва, дає змогу стверджувати, що створення Софії Київської було підказане досвідом художнього генія саме слов’янських предків українського народу, хоча в її будівництві брали участь й візантійські майстри. Місцеві риси самобутнього праукраїнського будівельного й образотворчого мистецтва проявились і в монументальності розмірів Софії Київської, які значно перевершували візантійські зразки, у кольорових орнаментах, які надали собору святковості, позбавили його суворості й аскетизму.

Про багаті місцеві традиції храмової архітектури прадавніх українців свідчить і споруджена Володимиром Великим 25-глава Десятинна церква. Її прикрашали мармурові оздоби: капітелі, різьблені плити тощо. Близьким за стилем до неї є Спаський собор у Чернігові, прикрашений зовні орнаментами з цегли й нішами, а всередині – фресками, шиферною підлогою з мозаїкою.

У процесі подальшого становлення й розвитку української нації та її культури після припинення існування Київської держави ці традиції храмового будівництва значно розширилися. В результаті склалися чотири основні місцеві типи української народної архітектури у храмовому будівництві, зумовлені самобутністю культурного життя та специфікою історичних обставин цих регіонів. На крайньому заході України ми зустрічаємось з лемківським типом церков, на схід від нього – з бойківським. Третій тип – гуцульський, четвертий переважає на Поділлі, центральний та східній Україні.

Навіть побіжне ознайомлення з тисячолітньою історією української церковної архітектури розкриває широке розмаїття великих кам’яних споруд, а також значно менших за розмірами дерев’яних церков, побудованих у традиціях української народної архітектури. Цілком очевидні відмінності між Софійським собором у Києві та собором св. Юра у Львові і Всіхсвятською церквою в Києво-Печерській лаврі або між Покровським собором у Харкові і Успенським собором у Володимирі-Волинському. А контрасти між Михайлівською церквою в селі Шелестів та церквою св. Юра в Дрогобичі, між Вознесенською церквою в Ясіні і Троїцьким собором у Новомосковську свідчать про ще більше розмаїття у спорудженні місцевих дерев’яних церков України. Поряд з тим при всіх своїх відмінностях церковні споруди України мають спільний характер, у якому відбилася багатовікова взаємодія християнської духовності та естетики з давніми традиціями художніх цінностей українського народу.

Це стосується і музики, церковного співу у християнському богослужінні, які теж справили помітний вплив на музичну культуру українського народу, в свою чергу збагачуючись завдяки народній культурі. Ось чому надто прямолінійним й суб’єктивним виглядає ще донедавна поширене твердження про те, ніби церква заохочувала розвиток архітектури, живопису, музики лише з метою пропаганди релігійних ідей та посилення емоційного впливу на віруючих.

Навряд чи треба було в минулому на Україні когось закликати до віри мистецтвом. Важливо зрозуміти, що протягом довгої історичної епохи християнство було для українського народу найбільш доступним засобом реалізації його духовних потреб. Тому твори мистецтва (ікони, храми, церковні піснеспіви), як і богословська, релігійно-філософська думка, були не лише проявом віри, але й орієнтували і спрямовували наших предків у світі цінностей, задовольняючи в такий спосіб їх світоглядні та художні смаки.

Біблійні афоризми, повчання, образи та сюжети віками формували й живили систему світосприймання, життєвих оцінок і моральних засад українців. Протягом багатьох століть норми їх побуту і моралі, уявлення й асоціації, традиції культури і літератури формувалися під значним впливом християнської церкви, її віровчення.

Характеризуючи загальні особливості релігійності українського народу, доцільно підкреслити такі визначальні риси: вияв особливої любові до природи через її обожнення аж до розмежування покровительських функцій над нею між різними християнськими святими; своя Трійця – Ісус Христос, Діва-Марія – Мати Божа і Микола Чудотворець, з наданням переваги Марії-Богородиці, яка розглядається як цариця України; вшанування Святого письма (Біблії) як святині; особливі почесті сім’ї, родини, які створюються за благословенням Божим; обрядовір’я при неглибокому знанні віровчення. Звідси маємо у вітчизняній культурі тісне переплетення віроповчальних і культових особливостей християнства (подекуди і язичництва) з етнічною специфікою матеріальних і духовних чинників життя українського народу, зокрема, його господарською діяльністю, побутовими звичаями, обрядами, мистецтвом, усною народною творчістю, мовою. Та попри ті та інші особливості християнство змістом свого віровчення та культу започаткувало, по суті, новий культурний процес у житті нашого народу, носієм і організатором якого в значній мірі виступає Церква Христова.

Зрозуміло, що в даному випадку не слід впадати у крайнощі, ідеалізувати й абсолютизувати місце і роль християнства та його церкви в житті української спільноти. Та водночас заперечувати значимість християнства як духовного феномена і Церкви як духовної інституції у поступі української нації, моральності та культури нашого народу є як мінімум невігластво. “Релігія і церква потрібна нам, людям світським, – писав український мислитель В. Липинський (1882 – 1931 рр.), – не тільки тоді, коли ми же матеріальною силою своєї собі державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самім процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної... власної нашої віри світської, ідеології політичної нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії” [Липинський В. Релігія і Церква в історії України. К., 1993. С. 24].

Дійсно, християнство принесло особливий світлий погляд на світ, життєрадісність, оптимізм, сподівання на порятунок. Якщо у попередньому слов’янському язичництві коренився страх перед могутністю природи, ворожою людині і пануючою над нею, то з прийняттям християнства народилось художнє пізнання світу, яке створило характерний монументальний стиль давньоруського мистецтва, продовжений в наступних традиціях української культури. Домінантою цього нового художнього ставлення до навколишнього середовища стало відкриття значущості людини в навколишньому світі.

Християнське мистецтво на Україні вже з часів Київської Русі було звернене до всіх людей. Кожний його витвір створювався не однією людиною для решти, а соборно для всіх. У творах видатних майстрів, починаючи з київського живописця Аліпія (Алімпія), релігійний сенс органічно виражав людське. Найбільш традиційний вид образотворчого мистецтва Київської давньоруської держави, а згодом й
України – іконопис в різні історичні періоди, не вичерпуючись лише чисто релігійним змістом, відображав свою конкретну епоху, певні політичні та ідеологічні тенденції. Він завжди був наповнений глибоким громадянським змістом, переломлений через традиційну християнську форму. Ікони пропагували не лише високу художність, а й такі кращі людські риси, як шляхетність, мужність, доброту, ніжність. Такі шедеври давньоруського, а згодом й українського живопису, як ікона Георгія часів Володимира Мономаха та ікона Богоматері, творцем якої вважається Аліпій, вирізнялися яскравістю зображених образів й “портретним” їх виразом, піднімали моральні сили людини, вселяли віру, підтримували бадьорість, задовольняли потребу в душевній рівновазі й гармонії, естетичній насолоді.

Таким чином, ще з часів Київської Русі українське християнське мистецтво при всіх притаманних йому умовностях ніколи не було відірваним від життя українського народу. В межах можливостей воно чутливо реагувало на людські потреби, поступово формуючи характерні риси українського національного характеру, української національної самосвідомості й духовної самобутності.

Заслуговує на увагу культурно-освітня діяльність видатних діячів церкви та близьких до неї богословів, філософів, письменників, вчених, просвітителів. Без ґрунтовного дослідження їх внеску в духовну сферу української культури, як і без дослідження історії церкви, національно-релігійних рухів на Україні загалом неможливо об’єктивно й всебічно розкрити еволюцію національно-культурного життя українського народу.

Вже у ХІ – ХІІІ ст. в Давній Русі діяла ціла плеяда видатних богословів, проповідників, ораторів, філософів, письменників та істориків. Серед них – монах Києво-Печерського монастиря Нестор-літописець, його наступник ігумен Київського Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестр, київські митрополити Іларіон та Климент Смолятич, єпископ Кирило Туровський, преподобний Даниїл Заточник. Вже у ХІ – ХІІ ст. з’явилися свої вчені-природознавці та математики з числа християнського кліру, а київський монах Агапіт, наприклад, уславився своїми медичними знаннями.

З поширенням християнства на Русі виникла така галузь духовної культури, як література, що об’єктивно набрала спочатку суто церковно-утилітарного характеру, виходячи з потреб християнського культу. Тому першими книгами на Русі були переклади з грецької і болгарської мови св. Письма (Євангелія), апракос (читання в календарному порядку), найдавніший рукопис якого – так зване “Остромирове Євангеліє” переписував у 1056 – 1057 рр. київський диякон Григорій, а також Апостоли, Псалтирі, Парамійники, Октоїхи, Тріоді, Служебники, Требники, Часовники та інша богослужбова література. Специфіка релігійного змісту й тематики тогочасної книжності, дороговизна матеріалу для письма (пергаменту) та можливість широкого доступу до надбань світової літератури лише у найбільш освіченої частини населення, якою були служителі християнського культу, зумовило те, що першими давньоруськими (староукраїнськими) письменниками були переважно ченці, священики, ієрархи церкви: митрополит Іларіон, ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій, київський дяк Іоанн, Нестор, ігумен Сильвестр (ХІ ст.), митрополит Климент Смолятич, єпископи Кирило Туровський та Симон, монах Хутинського монастиря Антоній (ХІІ ст.). Їхня творчість, натомість, не позбавлена була й світських мотивів.

Серед пам’яток письменства найбільш відомими стали “Сказання” про життя окремих святих, особливо “Сказання про Бориса і Гліба” та “Печерський Патерик”, “Повість временних літ” Нестора, “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, повчання Феодосія Печерського, проповіді єпископа Кирила Туровського, в яких яскраво виражений національний аспект, патріотизм, любов до своєї Батьківщини.

До скарбниці староукраїнського письменства належить і літературна творчість митрополитів Леона, Іоанна та Георгія, ігумена Києво-Печерського монастиря Антонія, поета, автора служб та канонів, ченця Григорія. Перу плодотворного письменника кінця ХІ ст., ченця Якова належать “Похвала князю руському Володимиру” та “Житіє святого Володимира”. Ігумен Даниїл (Паломник) є автором опису подорожі до Палестини (близько 1106 – 1108 рр.) “Життя і ходіння Даниїла”. З широким запровадженням християнства на Русі ще більш удосконалився й такий самобутній жанр староукраїнської літератури, як літописання, що у такому вигляді (саме як жанр, а не звичайні історичні записи) не був відомий ні візантійській, ні болгарській, ні будь-якій іншій європейській літературі.

2. ХРИСТИЯНСЬКІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Особливого розквіту просвітницька діяльність християнської церкви на Україні досягла в період так званої Козацької Доби (ХVІ – ХVІІ ст.), коли вона переживала трагічний розкол у своїй історії, започаткований боротьбою між оборонцями традиційного православ’я та прихильниками унії з католицизмом. Ця доба пов’язана з іменами таких визначних київських митрополитів-просвітителів, богословів, захисників православ’я та прихильниками унії з католицизмом. Ця доба пов’язана з іменами таких визначних київських митрополитів-просвітителів, богословів, захисників православ’я, як Іон Борецький, Ісайя Копинський та Петро Могила, з виникненням національно-релігійних об’єднань українських міщан – православних церковних братств, створенням шкіл університетського типу (колегій, академій) на зразок західних колегіумів, а також поширенням богословської полемічної літератури з творами за і проти церковної унії.

З розвитком освіти на Україні у другій половині ХVІ ст. з’являються перші друкарні –в Заблудові (1569 р.), Львові (1573 р.), Острозі (1581 р.), згодом – у Києві, Почаєві, Крилосі, Стратині. Ці друкарні створювались як при українських колегіумах, так і при великих монастирях. Серед останніх найбільш відомою була друкарня Почаївської лаври, заснована у 1618 р. ігуменом цього монастиря, преп. Іовом (Залізо).

При найбільших церковних братствах, таких, як Львівське (Успенське), Київське (Богоявленське) та Луцьке також відкривались друкарні, де видавали букварі, підручники, граматики. Діячі братського руху активно виступали з полемічними творами, в яких обстоювали національно-релігійні права українського народу.

Проти Брестської церковної унії (1596 р.) були спрямовані числення праці Івана Вишенського, “Ключ Царства Небесного” ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, “Апокрисис” Христофора Філалета (М. Бронєвського) та “Палінодія” Захарії Копистенського.

Серед прихильників унії з Римом та об’єднаної греко-католицької церкви особливого поширення набули полемічні твори письменників-єзуїтів П. Скарги “Про єдність церкви божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення” та В. Гербеста “Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва”, а також надрукований у 1585 р. у Вільні українською мовою католицький Катехізис (основи віровчення).

Непоодинокими були в той час випадки переходу письменників-богословів з одного церковного табору в інший. Так, син Г. Смотрицького Мелетій Смотрицький починав свою полемічну діяльність з оборони православної української віри у славнозвісному творі “Тренос, або плач єдиної святої апостольської Східної Церкви” (1610 р.). Ця біографія типова для тогочасних церковних діячів: в уніатство перейшов також ректор Київської братської школи Касіян Сакович (1578 – 1647 рр.), автор знаного панегіричного “Вірша на жалосний погреб козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного” (1622 р.).

Однак розвиток літературної творчості у цей час не обмежувався лише жанром полемічної літератури. Одним з видатних діячів української літератури та історичної науки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. був Димитрій Ростовський (справжнє прізвище та ім’я – Туптало Данило Савич; 1651 – 1709 рр.). Будучи ченцем Густинського, а згодом Батуринського монастирів на Чернігівщині, свою духовно-освітню діяльність він розпочав у тяжкий період в історії України, відомий під назвою “Руїна”, написавши великий агіографічний твір “Четьї Мінеї”. У цій багатотомній праці вміщені історія України, життєписи святих. На “Четьї Мінеї” виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них і Тарас Шевченко, якому читав цю книгу його дід.

Особливо видатною постаттю Козацької Доби є великий український просвітитель, київський митрополит Петро Могила, за якого Київ відродився як культурний центр України. Як відомо, у 1615 р. в Києві було створене найбільш масове з українських братств – Богоявленське разом зі школою, яка у 1632 – 1633 рр. об’єдналася зі школою Києво-Печерської лаври, організованою у 1631 р. Петром Могилою, – в Києво-Могилянську колегію.

Продовжуючи традиції, започатковані вченими-братчиками, професори Києво-Могилянської академії відмовилися від однобічної орієнтації вітчизняної освіти на візантійське “благочестя” і почали переосмислювати й використовувати кращі досягнення всієї тогочасної духовної культури світу. З Києво-Могилянської академії вийшло чимало видатних науковців та суспільних діячів доби українського Відродження та наступного ХVІІІ ст. Вона стала справжньою школою, де українська нація формувала свій інтелект.

У галузі богослов’я слід пригадати, насамперед, підготовлені під керівництвом П. Могили наукові збірники “Літос, або Камінь” та “Православне сповідання віри”, яке патріархами східних християнських церков у 1643 р. затверджене як основна богословська книга для всіх православних церков, а також підручник знаного філософа й богослова Києво-Могилянської академії Кирила Транквіліона-Ставровецького під назвою “Зерцало богословіи” (1618 р.). Серед славетних діячів Києво-Могилянської академії були класик старої української філології, автор першого українського друкованого словника “Лексікон словеноросский альбо имен Толкованіє” (1627 р.) Памво Беринда, письменник і друкар Тарас Земка, педагог, перекладач і редактор Лаврентій Зизаній, відомий філософ Інокентій Гізель, автор трактату “Твір про всю філософію” (1645 – 1647 рр.). Плеяда професорів і випускників Києво-Могилянської академії зробила значний внесок у розвиток української філософії (Г. Сковорода, І. Кононович-Горбацький, Й. Кроковський), історії (Ф. Сафонович, С. Величко, Г. Граб’янка), мовознавства й теорії віршування (К. Сакович, Л. Баранович, Г. Кониський), музики (М. Березовський, А. Ведель), живопису (Г. Левицький, Л. Тарасевич) та інших галузей науки і культури.

Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад на Україні, який мав значний вплив на культурно-просвітницькі процеси в сусідніх Росії й Білорусії. Такі визначні діячі Києво-Могилянської академії, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, навіть визначали культурну політику Росії другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. Є. Славинецький заснував першу в Москві греко-латинську школу і став її ректором. Вихованець Києво-Могилянської академії білорус С. Полоцький, який займався плідною літературною діяльністю, був одним із ініціаторів заснування у Москві Слов’яно-греко-латинської академії. Професор Києво-Могилянської академії С. Яворський був місцеблюстителем Московського патріаршого престолу, реформував учбовий процес в Слов’яно-греко-латинській академії та західноєвропейських університетів, заснував при академії театр. Відомий просвітитель, ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович став главою “вченої дружини” Петра І. Його справедливо вважають одним з творців Російської Академії наук.

Загалом важливо зазначити, що християнська церква у контексті української національної культури завжди виконувала й виконує роль морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що становить ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і обрядів, захисника національних інтересів українського народу у найтяжчі періоди його історії. Історія нашого народу переконливо свідчить, наприклад, що Українська Православна Церква була не лише культуротворчою, але й консолідуючою силою української спільноти в її боротьбі за свою національну і державну незалежність в ХVІ – ХVІІ ст. Християнська ідеологія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури українського народу, зуміла всебічно відобразити його національні потреби й інтереси, спрямувавши національно-визвольний рух у русло державотворення. Те ж саме можна твердити і про роль Української греко-католицької церкви, поширеної переважно у Галичині, що довгий час була відірвана від Східної України, перебуваючи у складі іноземних держав – Австро-Угорщини, Польщі. Українському населенню Галичини саме завдяки їй вдалося зберегти свою національну самобутність. З засобу полонізації й покатоличення українців, як вона була задумана західними ініціаторами Брестської церковної унії, греко-католицька церква у ХVІІІ – ХІХ ст. поступово перетворилася на важливе джерело національної самосвідомості українського населення Галичини. Її духовенство у своєму середовищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, плекало мову, займалось просвітницькою діяльністю.

3. ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ХІХ – ХХ СТОЛІТТЯХ

В різні періоди ХІХ – ХХ ст. українська культура зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених прогресивними діячами як православної, так і греко-католицької церков, які сприяли формуванню своєрідної й самобутньої національної ідеології українського народу, зорієнтованої на визрівання його національної самосвідомості. Так, в першій половині ХІХ ст. в умовах українського відродження в Галичині серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях, з’являються такі освічені й енергійні постаті, як випускники Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угруповання “Руська трійця” М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, які дбали не лише про інтереси власної церкви, а й про народні, національні потреби, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти, національної культури. Зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їх відомий альманах “Русалка Дністровая”, укладений з народних пісень, поезій та наукових статей.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності Української греко-католицької церкви пов’язаний з ім’ям митрополита А. Шептицького, який очолював її протягом майже всієї першої половини ХХ ст. (1901 – 1944 рр.). В цей час на західноукраїнських землях відчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з іншого – не менша загроза від польського уряду, який намагався полонізувати українців через їх покатоличення. І в тому, що за таких умов український народ зумів вистояти і зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькій церкві, яка стала в ті часи українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники історії греко-католицької церкви віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ (“Просвіта”, “Рідна школа”) та молодіжних організацій (“Пласт”), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905 р.). Для художників А. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа О. Новаківського і майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Український католицький Союз, що видавав тижневик “Мета” та літературно-науковий журнал “Дзвони”, заклав друкарню “Бібльос”. У 1919 р. А. Шептицький організував у духовній семінарії факультет, який перетворив у 1927 – 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академію з філософським і теологічним факультетами. У 1923 р. він заснував Богословське Наукове Товариство, а у
1939 р. – Український Католицький Інститут Церковного З’єднання ім. митрополита В. Рутського.

Митрополит А. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний і відповідальний період, коли посилився її визвольний рух за своє національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Української Національної Ради він виступив за створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вітав у Львові “акт відновлення української державності” і благословив “утворення уряду незалежної, самостійної України” на чолі з Ярославом Стецьком.

Революційні події 1917 р. викликали значні зміни у церковному житті України. Ще за часів гетьманату робилися спроби започаткувати Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українській державі самостійної національної церкви. Після падіння гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію православної церкви на Україні. Але організаційне оформлення української автокефалії відбулося лише 14 – 23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві, який висвятив протоієрея Василя Липківського – одного з ініціаторів руху за національну церкву на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського і всієї України. Цим актом була фактично започаткована діяльність УАПЦ, яка стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках [Історія християнської церкви на Україні: Релігієзнавчий довідковий нарис. К., 1991. С. 62 – 65].

Однак негативне ставлення більшовицької влади до релігії спричинило на початку 20-х років руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскацію церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеї, архіви, складські приміщення. Проте й за таких важких умов українська інтелігенція й духовенство намагалися зберегти національну культурну спадщину. У червні 1926 р. був прийнятий закон про захист історичних пам’яток і визначних місць, за яким деякі церковні споруди та комплекси (наприклад, Києво-Печерська лавра) перетворювались у державні заповідники.

Наприкінці 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фахівців, фактично проти всієї української інтелігенції, яка була звинувачена в буржуазному націоналізмі та контрреволюційній діяльності. В. Липківського усунули від проводу УАПЦ і згодом вислали на Соловки, де він помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в’язниці. В 1930 р. УАПЦ припинила своє існування на Україні. З 32-х українських єпископів живим залишився лише Іван Огієнко (1882 – 1972 рр.) – відомий вчений і церковний діяч, який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у своїх численних публікаціях (“Українська культура”, “Українська церква” тощо). Але й він був змушений емігрувати за кордон, де продовжив свою релігійно-церковну та культурно-просвітницьку діяльність серед української діаспори.

Ще одним злочинним політичним актом після ліквідації української православної автокефалії, спрямованим проти свободи совісті українського народу, було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. Української Греко-Католицької Церкви. Значна частина її духовенства на чолі з Й. Сліпим (1892 – 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в’язницях. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ на Західній Україні перебувала у підпіллі (“катакомбна церква”). Основну сферу своєї діяльності вона перенесла у середовище української еміграції.

З 40-х років офіційне церковне життя на Україні зосередилося виключно в парафіях Українського Екзархату Руської Православної Церкви (РПЦ). У повоєнні роки українське духовенство особливо великих зусиль докладало для ліквідації страшних наслідків фашистської окупації на Україні. Зокрема, як відомо, був зруйнований церковно-архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври, на території якої гітлерівці повністю знищили всесвітньо відомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирі, яким було завдано великої шкоди. Духовне слово віруючим України з Києва доносив друкований церковний орган “Православний вісник”, а українській діаспорі – “Канадський православний вісник”. Упродовж 60-х років Екзарх України, владика Іосаф був членом товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном.

Особливо посилилась культурно-просвітницька діяльність українського духовенства в другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення
1000-ліття хрещення Київської Русі. В суспільній думці дедалі більшого поширення почали здобувати православно-богословські оцінки культурно-художнього життя минулого та його духовної спадщини. Під час урочистих актів в Києві та інших містах України неодноразово підкреслювалась визначна роль церкви в утвердженні та розвитку української культури. Фонд культури України організував виставку картин, скульптур, художніх виробів на честь 1000-ліття запровадження християнства. У Київському театрі опери і балету ім. Т. Г. Шевченка відбувся концерт духовної музики. Музей українського образотворчого мистецтва розгорнув виставку української ікони ХІІ – ХІХ ст.

В сучасних умовах не зменшується роль різноманітних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільно-політичного життя незалежної України, зміцненні її державності, розвитку національної школи. Відомо, як позначилися на долі українського народу, його державності, культурі, духовному світі наслідки тоталітарної духовної системи. Адже, сповідуючи державний атеїзм, вона, по суті, породжувала політику, спрямовану на денаціоналізацію. Української культури, нівелювання її самобутності, позбавлення тисячолітніх християнських традицій, їх загальнолюдських цінностей та ідеалів. Під вульгарно-матеріалістичними гаслами: “Релігія – це опіум народу”, “род духовної сивухи” – велась ідейна боротьба із власним народом, його вірою, звичаями і традиціями. Релігія оголошувалася “пережитком минулого”, а віруючі люди вважалися найбільш відсталою, темною верствою населення, яка підлягала перевихованню у процесі будівництва “нового” (звичайно, безрелігійного) суспільства. Владні структури, керуючись настановами компартійної номенклатури, прагнули витіснити з української духовності власне народне, національне, оголошуючи його патріархальщиною або ж крайніми проявами націоналізму. До останніх відносилися щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, а відтак усе, що перепліталося з вірою в Бога, дотриманням християнських цінностей і моральних заповітів.

Але усі намагання пристосувати культурно-духовні здобутки народу до штучно створених умов, заідеологізувати духовність, культуру, традиційні свята і обряди, усталені звичаї потерпіли крах. Нині ми пожинаємо наслідки нашого перебування у полоні незнання або викривленого знання щодо воістину священних для людської спільноти понять – Бог, Віра, Релігія, Церква, що спричинило втрату батьківської духовності, викликало жахливу руїну “храму” людської душі. “Спустошення, завдані у ХХ ст. нашому народові, такі глобальні і жорстокі, що відтворити давній світогляд українців, менталітет нації, весь комплекс людських стосунків, звичаїв, уявлень про добро і зло надзвичайно важко. Комуністична і атеїстична пропаганда понищила психогенетичні, моральні цінності народу, і тепер часто не в пошані Божі закони, а в ієрархії цінностей домінують нажива і неробство, лицемірство, обман. Значною мірою втрачена вартісність такого поняття, як сім’я, повага до батька-матері, а натомість погіршується і без того напружена криміногенна ситуація, поширюються алкоголізм і наркоманія, країну пронизують мафіозні структури. Люди цураються рідної мови, свого роду й народу, а національна свідомість у людей пригашена і зростає у недостатній мірі” [Програма комплексної соціально-економічної реформи України. Релігія і Церква// Розбудова держави. 1993. № 4. С. 59].

Нині Україна переживає складний і водночас потенційний благодатний час національно-духовного відродження, складовою частиною якого стала розбудова незалежної православної церкви (УПЦ – КП, УАПЦ), та відновлення на українських землях Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Завдяки ним ми повертаємося до джерел загальнолюдських цінностей, які значною мірою наповнені релігією й, зокрема, християнством. Разом з тим у суспільстві спостерігається й чимало негативних процесів. Навіть у часи нав’язуваного атеїзму через засоби масової інформації, кіно, книги не спостерігалося такої шаленої агресії бездуховності, аморальності, розбещеності, насилля, що веде до розтління душ, особливо молодих. Все це говорить про втрату співвітчизниками високих ідеалів, справжніх джерел духовного життя, які здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучасні умови суспільного життя вимагають більш широкої участі християнської Церкви у моральному оздоровленні українського народу, його духовному та національному відродженні. Важливим чинником повнокровного відродження духовності українського народу, його історії та культури є необхідність якомога скорішого відновлення традиційного місця християнства серед широких верств населення, підвищення доброчинної, культурно-просвітницької, миротворчої та виховної ролі Церкви в українському суспільстві.

Процес утвердження української мови як державної, сучасний розвиток національних начал культурного життя викликають відповідні зміни і в церковному житті України. Якщо в УГКЦ богослужіння й церковна проповідь українізувалися ще в ХІХ ст., а в православних парафіях західних областей України проповідь ще з довоєнного часу здебільшого звучала рідною для віруючої пастви мовою, то процес українізації православної церкви в східних областях України поступово починається лише останнім часом: з появою українських перекладів богослужбових текстів та їх освоєння священнослужителями у практичному богослужінні. Над перекладами працюють представники Української православної та Української автокефальної церков.

Відродження моральних цінностей людини, повернення до духовного коріння народу нерозривно пов’язане із визнанням місця та ролі релігії і церкви в розбудові держави та суспільства. Релігія і церква в нашому сучасному раціональному і прагматичному світі здатні стати не тільки на сторожі духовності та моральності української нації, але й бути могутнім захистом проти денаціоналізації, будь-яких спроб ідейно та духовно зруйнувати Українську державу. Задля цього всі українські церкви повинні якомога швидше покінчити з міжконфесійним розбратом й включитися в екуменічний об’єднавчий процес на Україні. Тільки за такої умови вони отримують силу від могутнього припливу національної ідеї та поступу українського державотворення, щоби найбільш повно й всебічно виявити себе в сучасному розвитку духовної культури України.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Вінніпег; Мюнхен; Детройт. 1962.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Грушевський М., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі ХVІ – ХVІІІ ст. Львів, 1991.

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Львів, 1991.

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. Дрогобич, 1990.

Історія християнської церкви на Україні: Релігієзнавчий довідковий нарис. К., 1991.

Крип’якевич І.П. Історія України. Львів,1990.

Левицький Ю. Коротка історія Київської (Української) церкви. Львів, 1993.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. К., 1993.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

Митрополит Іларіон. Українська Церква. Ідеологія української національної культури. К., 1992.

Никитенко І., Новосад М., Оксіюк Й. Православ’я на Україні. К., 1985.

Огієнко І. Українська культура. К., 1991.

Огієнко І.І. Українська церква: У 2 т. К., 1993.

Панас К. Історія Української Церкви. Львів, 1992.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Ульяновський В.І. Релігія і духовна спадщина минулого. К., 1989.

Федорів Ю. Історія церкви в Україні. Люблін, 1991.

Чубатий М. Українська Католицька Церква. Рим, 1990.