Лекція 15. Духовна культура українського народу другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ століття

1. Історичні умови культурного життя українського народу.

2. Культура козацької держави (1648 – 1781 рр.).

3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

4. Література, театральне мистецтво і музична культура.

5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.

1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Духовна культура України другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну професійну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого – її нищення російським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення України в колонію царської Росії.

Наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. в Україні відбувається ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих проти шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591– 1593 рр.), Северина Наливайка (1594 – 1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р.). Однак усі ці народні виступи зазнали поразки.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послужило головною причиною для посилення національно-визвольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї самобутньої культури.

Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648 – 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А після входження українських земель до Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з’ясувалося, що Московська держава й не думала брати до уваги інтереси українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир’ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.

Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні напрями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя. Для релігійної та культурної верхівки Києва, переважна частина якої була пов’язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелектуального розвитку. Відродження православ’я сприяло послабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.

Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина ХVІІ ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. “По всій козацькій землі, – писав він, – ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів”. [Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С. 152]. П. Алепського особливо вразила висока культура, м’яка вдача, гостинність і привітність українського населення.

Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709 – 1722 рр.) та Кирила Розумовського (1750 – 1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.

2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648 – 1781 рр.)

Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період існування козацької держави (1648 – 1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у ХVІ – ХVІІІ ст. і мала величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

Культура Запорізької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Запорізьке козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагайдачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церкви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Йова Борецького на митрополита Київського, православні українці мали своїх церковних владик.

Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов’язана з життям та діяльністю заснованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізьки козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.

Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років ХVІІ ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала існуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об’єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український національно-релігійний рух [Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорозької Січі// Укр. культура. 1991. № 1. С. 2].

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У ХVІІІ ст. тут функціонували церковно-парафіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де викладали вихованці Києво-Могилянської академії.

У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була перенесена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партерного співу. Тут готували читачів і співаків для православних церков України.

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл – важливий етап в історії освіти на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.

Порівняно високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України даного історичного періоду.

У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співам і танцям.

Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.

Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв’язку. Вони були різноманітними за розмірами. В деякі з них били відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активно дійового характеру завдяки “кобзарям”, які часто були не лише їх виконавцями, але й творцями. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. Його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов’язується з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за характером виконання є танцювальні рухи “повзунець”, “яструб”, “присядка” з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури та інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали “вокальної музики” і “церковного співу”, були створені спеціальні групи виконавців – лицедеїв, які ставили народні лялькові видовища під назвою “Вертеп” у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри. Демократичні засади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за участю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах велось щоденно.

Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов’язаний з останньою, так званою Новою Січчю (1734 – 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах “Вольностей Війська Запорізького” у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць [Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорозької Січі// Укр. культура. 1991. №1. С.3].

Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Російській імперії на той час не було багатшого храму, ніж остання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та українськими художниками, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напрестольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, священницькі шати з парчі, старовинні рукописні книги тощо.

Головним християнським святом на Запоріжжі було свято Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая – захисника та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християнського православного календаря вважалось свято Андрія Первозванного – першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

3. ОСВІТА І НАУКА. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині ХVІІ – кінці ХVІІІ ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов’янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малювання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. Їх навчальна програма відповідала першим двом класам навчальних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних училищ передбачали обов’язкове вивчення російської, латинської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчителів народних училищ призначалися випускники Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках ХVІІІ ст. припинила діяльність.

У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р. до складу Австрійської монархії, існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. Викладання в школах велося виключно польською мовою, а з останньої чверті ХVІІІ ст. – німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах – Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми – середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання в колегіумі велося слов’янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, в яких викладалась географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті ХVІІІ ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна реформа, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджувалася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773 – 1795 рр.). Виходячи з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювались в осередки полонізації українського народу.

Із встановленням на західноукраїнських землях австрійського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступне лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, Київська академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років.

У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов’янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов’я – чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії та архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов’я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об’єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий “Синопсис” (1674 р.) – короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600 – 1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема, в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. Її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпифаній Славинецький – один з найбільших учених того часу, автор греко-слов’яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі; Симеон Полоцький (1629 – 1680 рр.) – вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651 – 1709 рр.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко) – визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Богородиці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірки “Четьї Мінеї”, окремих літописних і драматичних творів; Стефан Яворський (1658 – 1722 рр.; уродженець Галичини) – вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.) – викладач піїтики та риторики в Київській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Москви – помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами багатьох духовних училищ в Росії – у Москві, в Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації української культури.

Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р грамотою короля Яна ІІ Казиміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась концесу – австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені – історик К. Несєцький, математики В. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Окремі з них – Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловський, А. Зертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв’язки з науковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами [Львівський університет. Львів, 1986. С. 18].

На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів ХVІІІ ст. є “Літопис Самовидця”, який охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648 – 1654 рр. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.–1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648 – 1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670 – 1728 рр.) “Сказаніє о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого” – наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе “істинним сином своєї Батьківщини. В його грудях билося палке серце, яке горіло любов’ю до рідної землі. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця і Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому можливість створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв’язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з любов’ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйнування Батьківщині.

Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі ХІХ – ХХ ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал серед українського народу. Лише у ХІХ ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845 – 1847 рр.), Шевченко двічі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам’яток, і мав велике їх зібрання. “Спасибі тобі, – писав поет О. Бодянському, – ще раз за літописи, я їх вже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!”.

Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чимало українських письменників та істориків, починаючи від П. Куліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам’ятник на честь видатного світоча української культури першої половини ХVІІІ ст. [Див.: Шевчук В. Самійло Величко та його літопис// Самійло Величко. Літопис. У 3 т. К., 1991. Т.1. С. 5 – 21.].

Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив переклади на слов’янську мову посібників з астрономії Везалія, зокрема його книгу “Космографія”, яку вивчали в медичних колегіумах.

У ХVІІІ ст. поширюються медичні знання. З’являється ряд лікарів українців, які одержали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкрилася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де поєднували лікування у госпіталі з вивченням медицини.

Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприйнято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря. Її видання розповсюджувалося не лише на Україні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді – Сіверському, Чернігові та інших містах.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піллера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася “Львівська газета”, що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом потім були засновані В Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам’янці–Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукування різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а “гражданка” – для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини ХІХ ст.

4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

З другої половини ХVІІ ст. починається період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігається зв’язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина ХVІІ ст. – це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці ХVІ – у середині ХVІІІ століття.

В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, але й філософських та соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як “Бесіда” Іоаникія Галятовського, а також “Нова міра старої віри” Лазаря Барановича (1620 – 1693 рр.).

Одночасно з полемічною літературою розвивалась ораторсько-полемічна проза, з допомогою якої роз’яснювалась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей – вірність ідеям своєї релігії (православ’ю), прагнення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викривали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну розпусту.

З середини ХVІІ ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширювали в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, котрий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

В літературному житті України ХVІІІ ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зінов’єва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що “вони визискували людей вбогих”. Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо підкреслити, що в поезіях Климентія Зінов’єва багато запозичень з народної розмовної української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор “Сатиричної коляди” підносив свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, знущання панів над простим народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича “Ярмарок” і “Сповідь” відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.

Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясинського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід віднести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, оскільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.

Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794 рр.) – видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.

У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1796 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби “добра” і “зла”. Під “злом” він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю “зла” є “добро”, яке символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об’єктивно було спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра і справедливості.

Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, головною умовою покращення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г. С. Сковороди – видатне явище літературного життя України другої половини ХVІІІ ст. Впродовж 1769 – 1779 рр. він написав 30 байок, об’єднаних у збірку “Басни харковскія”. В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці “Сад божественных песней” Тут поет виступає співцем свободи, прославляє “отця вольності” Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769 – 1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми “Енеїда”, створені за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В “Енеїді” широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини ХVІІІ ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

Поема “Енеїда” повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.

Поряд з відомими раніше вертепом та шкільною драмою у той час з’являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-повчальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів, де головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича “Володимир”, історичні драми М. Козачинського, “Комедійну дію” М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку.

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів’ями та приказками.

Разом з позитивними рисами, що були притаманні народу, викривались негативні риси представників панства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шляхетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині ХVІІІ ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п’єси, які витіснили на другий план шкільну драму.

В другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, які були тісно пов’язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.

Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п’єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п’єса Г. Кониського “Воскресіння мертвих”.

На зразок театру російського дворянства у ХVІІІ ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п’єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про розвиток народного сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець ХVІІІ ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були “Недоросток” Д. Фонвізіна, “Мельник-чаклун” О. Аблесимова, “Наніна” Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому відбувався дальший розвиток українського професійного театру.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо.

Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. Її творці та виконавці – кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об’єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині ХVІІ ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом ХVІІІ ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.

Мелодії кантів – багатоголосних пісенних творів служили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів – партесний концерт.

Видатний український композитор і теоретик партесного жанру М. Дилецький (1650 – 1723 рр.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта “Радуйся, радость свою воспіваю”. Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського бароко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Пікулинський, Іван Календа та ін.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М. Дилецького, зокрема його “Граматики музикальної”, яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували при монастирях і духовних семінаріях.

З метою підготовки освічених музикантів, а також задоволення потреб царського двору в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751 – 1825 рр.). Саме з його ім’ям пов’язаний новий етап у розвитку української професійної музики.

Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, інші хорові твори, в яких він творчо розвинув традиції партесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідеями гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони відзначаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнянський також є автором опер “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, “Сокіл”, “Син-суперник”, “Свято сеньйора”, написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.

В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом – пісня-романс, а також кант – побутова пісня для триголосого ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, З. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші.

5. АРХІТЕКТУРА, ОБРАЗОТВОРЧЕ, ДЕКОРАТИВНЕ ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО

Соціально-економічний розвиток України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст., культурні зв’язки східнослов’янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїтість архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.

Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією і багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові, здобутому у визвольній війні 1648 – 1654 рр. і створенні власної держави – Гетьманщини.

У розвитку українського барокового стилю можна досить виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.), зрілий (1720 – 1750 рр.) і завершальний (друга половина ХVІІІ ст.).

Українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об’єднавши його з власними історичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди [Див.: Українське барокко та європейський контекст. К., 1991. С. 10].

Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об’ємів архітектурних споруд. Головні входи в храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев’яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.

Складна композиція об’єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) в Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. В результаті одержали напрочуд мальовничу семиверху споруду з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об’ємів і мальовничого легкого вінчання банями. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) та тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).

Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, отинькований і побілений. Він справляє враження культурної обробки, – так сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі – півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей свідчать, що автор був знавцем європейської архітектури.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративної взористості. В той час активно застосовувалися розписи, ліпка й колір. Великі настінні розписи, багатоярусні іконостаси з’явилися в інтер’єрах архітектурних споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір в будівлях змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності й національного обличчя.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду є брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. В ній архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р.), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини ХVІІІ ст. починається третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейської школи – в Західній Україні німця за походженням Б. Меретина, в Східній – італійця за походженням В. В. Растреллі та українця І. Г. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури – статуй, ваз. Мистецькі твори В. Растреллі характеризуються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне, зокрема, для Андріївської церкви в Києві (1753 р.). Велике враження справляють також Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) та Троїцький собор у с. Новомосковському на Дніпропетровщині (1778 р.).

Архітектурні споруди українського бароко мають особливо мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, з одного боку, архітектурної естетики європейського бароко, а з другого – народних традицій. Разом з тим українське бароко є ланкою в розвитку загальноєвропейської архітектури, становлячи одну з національних шкіл цього великого стилю.

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644 – 1709 рр.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництва тощо. Д. Антонович називав добу І. Мазепи “другою золотою добою українського мистецтва, після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого” [Див. Семчишин М. Тисяча років української культури. С. 161].

Заходами І. Мазепи закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської Лаври, Миколаївський собор. В бароковому стилі оформлено Софійський собор, який перебудовано у 1691 – 1705 рр., Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.

Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669 – 1708 рр. був гетьманською резиденцією. Сучасників вражала своєю архітектурною довершеністю Мазепина палата в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтавської битви, зрисував Т. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі в 1703 – 1704 рр.

Багатовікові будівельні традиції позначилися на плануванні та забудові тогочасних міст України. Поселення відзначалися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.

У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного типу. Їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем, Берестечком, Кам’янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевом, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджувалися магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади тощо.

Західноукраїнські міста характеризувалися значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев’яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков та шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам’янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

З другої половини ХVІІ ст. в Україні поширюється монументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут відіграло творче переосмислення багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надавали барочного вигляду – з вибагливими декоративними фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.

Нове муроване будівництво охоплювало різні типи монументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п’ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершувалися однією, трьома, п’ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п’ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гранчастість об’ємів, що ступінчасто зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер’єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоб.

Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.

Чудовою пам’яткою архітектури є славетний собор св. Юра у Львові (1745 – 1770 рр.) – величава споруда масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р. н. невідомий – 1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний на той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко.

На Київщині жив і творив у той час визначний будівничий Степан Ковнір (1695 – 1786 рр.). За його участю споруджені дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в Китаївській пустині поблизу Києва.

Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григорович-Барський (1713 – 1785 рр.). За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1760 р.), Покровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.

Значні досягнення монументальної архітектури пов’язувалися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев’яні хрещаті п’ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри під керівництвом відомого російського різьбяра Сисоя Шалматова. Дев’ятиверхий Троїцький собор у с. Новомосковському (1773 – 1778 рр.), збудований Якимом Погребняком, – найбільша і найвища тогочасна дерев’яна будівля в Україні.

Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декоративності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджувалися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці ХVІІІ ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі – паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.

Реалістичні тенденції мистецтва України попередніх часів набули дальшого розвитку в живописі. В кращих творах відбивалися суспільні та естетичні ідеали нової доби, знаходили відгомін події визвольної війни 1648 – 1654 рр., спрямованої проти шляхетської Польщі.

В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце зайняв образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень тогочасного суспільства.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах “страшних судів”. Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста – захисника Батьківщини, а також селянина-повстанця, борця проти соціального та національного поневолення.

Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також в розписах дерев’яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселиці в Закарпатті.

У монументальному стінопису мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами, що було своєрідним мистецьким уособленням боротьби народу проти турецько-татарського поневолення й польсько-шляхетського панування.

Наприкінці ХVІІ ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з’являються нові та переосмислюються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.

Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композицій (Жовківський іконостас (1697 – 1699 рр.).

Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.

Творчість ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 – 1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кондзелевича – монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698 – 1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї).

Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою майстерністю виконання та нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).

У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці ХVІІ ст. він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом або гербами.

Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Діонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням позначені книги друкарні Києво-Печерської лаври.

Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистецькиий рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.

В другій половині ХVІІ ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Визначними осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам’янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності щодо форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїтістю технологічних і мистецьких традицій.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип та Карпо Балашевичі. Їхні вироби і сьогодні прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Державного Ермітажу та інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, сагайдаки.

Збагатилися технічні та образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд – ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів та птахів.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, безпосередньо пов’язані з художнім прикрашанням побуту народу, його одягу й житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок (“гаптів”), тканих поясів та інших предметів українського вбрання можна знайти у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця ХVІІІ ст. – як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво та вишивка досягли у ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Орнаментальні мотиви української народної вишивки мають надзвичайне багатство композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки виявляють чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини – це застосування одного кольору. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська і особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту [Див.: Енциклопедія українознавства. Львів, 1993. С. 263].

У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. знайшли відображення кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та національної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу даного періоду свідчить про прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво проявилося у період українського національно-культурного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Антонович І. Б. Про козацькі часи на Україні. К., 1991.

Апанович Олена. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорозької Січі// Укр. культура. 1991. № 1.

Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. К., 1998.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Жолтовський П. М. Український живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. К., 1973.

Ісаєвич Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму (ХVІ – ХVІІІ ст.). К., 1972.

Історія української культури/ За ред. д-ра Івана Крип’якевича. Нью-Йорк, 1990.

Нельговський Ю. П., Степовик Д. В., Членова Л. Г. Українське мистецтво від найдавніших часів до початку ХХ ст. К., 1976.

Овсійчук В. А. Майстри українського бароко. К., 1991.